Болгарія

Прапор

Герб

Болга́рія, Республіка Болгарія (България, Република България) — держава, розташована у Південно-Східній Європі, на Балканському півострові.

Болгарія. Велико Тирново. Фото О. Арістова

Назва походить від назви засвоєної від тюркських болгар назви одного з південнослов’янських народів (болг. българин, від давньотюрк. bulγаr — змішаного походження, метис, з bulγаmak — змішувати).

Болгарія. Церква Христа Пантократора.13-14 ст. Фото О. Арістова

Географічне положення

Болгарія. Фото О. Арістова

Болгарія. Созополь. Фото О. Арістова

Болгарія межує на півночі з Румунією (кордон 608 км), на заході — з Сербією (кордон 318 км) і Північною Македонією (кордон 148 км), на півдні — з Грецією (кордон 494 км) і Туреччиною (кордон 240 км). На сході омивається водами Чорного моря. Територія — 110 994 км². Загальна протяжність державних кордонів — 1 808 км. Географічні координати — 43°00´ північної широти, 25°00´ східної довготи.

Адміністративно-територіальний поділ

Болгарія поділяється на 28 областей: Видинська, Врачанська, Ловецька, Монтанська, Плевенська, Великотирновська, Габровська, Разградська, Русенська, Тирговиштська, Варненська, Добрицька, Силістринська, Шуменська, Благоєвградська, Кюстендильська, Перницька, Софійська, міська область Софія, Кирджалійська, Пазарджицька, Пловдивська, Смолянська, Хасковська, Бургаська, Сливенська, Старозагорська, Ямбольська.

Області поділяються на 265 громад.

Столиця — м. Софія.

Державні символи

Державний гімн

Державний гімн Болгарії — пісня «Мила Родино» («Мила батьківщино»). Основою музики і тексту є пісня «Горда Стара Планина» («Горда Стара Планина»). Автор слів і музики — Ц. Радославов (1863–1931; тепер Болгарія). Створена 1885 під час сербсько-болгарської війни. Для мелодії Ц. Радославов використав народний танець Свіщовське хоро, відомий в його рідному регіоні. 1905 її аранжував композитор Д. Христов (1875–1941; Болгарія). Потім композитор Б. Тричков (1881–1944; Болгарія) перетворив її на повноцінний хоровий твір.

Текст був перероблений поетами Д. Методієвим (1922–1995; Болгарія) та Г. Джагаровим (1925–1995; Болгарія), а додаткову гармонізацію музики здійснили композитори Ф. Кутєв (1903–1982; Болгарія) та А. Райчев (1922–2003; Болгарія). У цій версії Великі національні збори 08.09.1964 затвердили пісню «Мила Родино» як гімн Республіки Болгарія, це знову підтверджено Конституцією 1991.

Державний прапор

Державний прапор — триколор із горизонтальними смугами однакової ширини: біла (вгорі), зелена (посередині) та червона (внизу). Білий колір символізує мир і свободу, зелений — родючість і природу, червоний — мужність і кров, пролиту за незалежність. Уперше затверджений 16.04.1879.

Сучасний варіант державного прапора (без герба) затверджений 27.11.1990, закріплений у Конституції 12.07.1991.

Державний герб

Державний герб — щит із золотим левом на червоному тлі, увінчаний короною. Щит підтримують два золоті леви, знизу — стрічка з національним девізом: «Єдність дає силу» (болг. Съединението прави силата).

Сучасний герб затверджено 1997.

Державна мова

Офіційною мовою в Болгарії є болгарська мова. Використовується кирилиця. Болгарська мова є обов’язковою в діловодстві, освіті та засобах масової інформації.

Грошова одиниця

Грошова одиниця — євро (з 01.01.2026).

Національні свята

Національне свято — День визволення Болгарії від османського ярма (3 березня).

Офіційні свята: День Конституції (16 квітня), День незалежності (22 вересня) та інші.

Державний лад

Болгарія є унітарною парламентською республікою. Державний устрій ґрунтується на принципах поділу влади, верховенства права, політичного плюралізму та народного суверенітету.

Перша болгарська конституція (Тирновська конституція) була ухвалена 16.04.1879 Установчими зборами після визволення країни від османського панування. Вона визначала Болгарію як конституційну монархію з обмеженою владою князя, парламентом (Народними зборами) та незалежною судовою системою. У 1946 внаслідок референдуму Болгарія була проголошена народною республікою, монархію скасовано, владу зосереджено в руках Болгарської комуністичної партії. Нова конституція 1947 (т. з. Димитровська) запровадила однопартійну систему й централізовану планову економіку. 1971 її замінила так звана Живковська конституція, яка формалізувала керівну роль партії. Після падіння комунізму 1990 Болгарія перейшла до демократичного ладу. Нова Конституція Республіки Болгарія була ухвалена 12.07.1991. Вона закріпила парламентську форму правління, багатопартійність, незалежність судової влади, гарантії прав і свобод людини.

Глава держави — президент. За конституцією, він уособлює єдність нації і представляє Республіку Болгарія у міжнародних відносинах. У своїй діяльності президент «користується допомогою віце-президента. Обидва обираються за єдиним бюлетенем шляхом загальних і прямих виборів терміном на 5 років. Віковий ценз для кандидата в президенти — 40 років. Президент може розпустити Народні збори у разі їхньої неспроможності сформувати уряд.

Законодавчу владу здійснюють однопалатні Народні збори (240 депутатів). Виконавчу владу формує Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром, що призначається парламентом.

Судова влада є незалежною, здійснюються Верховним касаційним судом, Верховним адміністративним судом, апеляційними, районними, військовими та окружними судами. Спеціалізовані суди також можуть бути створені законом.

Конституційний суд не включений до системи судів. Він складається з 12 суддів, третина з яких обирається народними зборами, третина призначається президентом і третина обирається загальними зборами суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду. Термін повноважень —9 років.

Участь у міжнародних організаціях

Болгарія — член Організації Об'єднаних Націй (з 1955), інших міжнародних організацій (див. табл.).

Загальнополітичні організації	Організація Об’єднаних Націй; Європейський Союз, Рада Європи, ОБСЄ, Міжпарламентський союз
Військово-політичні та правоохоронні організації	НАТО, Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол); Міжнародний кримінальний суд; Організація із заборони хімічної зброї
Міжнародні економічні об’єднання	Світова організація торгівлі; Всесвітня митна організація; Міжнародна організація праці; Міжнародний валютний фонд; Світовий банк; Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку; Конференція ООН з торгівлі та розвитку; Європейський банк реконструкції та розвитку
Регіональні організації	Центральноєвропейська ініціатива; Організація чорноморського економічного співробітництва
Гуманітарні організації	Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Міжнародна рада Червоного Хреста і Червоного Півмісяця; Всесвітня організація охорони здоров’я; Продовольча та сільськогосподарська організація ООН
Інші міжнародні організації	Всесвітня метеорологічна організація; Всесвітня організація інтелектуальної власності; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня туристична організація; Міжнародний союз електрозв'язку; Міжнародна організація зі стандартизації; Міжпарламентський союз; Міжнародна організація з міграції; Міжнародна морська організація; Міжнародна організація цивільної авіації; Міжнародне агентство з атомної енергії; Європейська організація з ядерних досліджень; Група ядерних постачальників; Міжнародна організація цивільної авіації, Міжнародна морська організація; Міжнародний олімпійський комітет

Історична довідка

Болгарія. Залишки фортечних мурів Римської імперії. Фото О. Арістова

Болгарія. Несебир. Церква Св. Стефана 11-13 ст. Фото О. Арістова

Болгарія. Вулички старого міста. Фото О. Арістова

Болгарія. Пам'ятник свободи на г. Шипка. Фото О. Арістова

Найдавніші сліди людської присутності на території Болгарії датуються 1,4–1,5 млн років тому (у Козарській печері виявлено рештки homo erectus). Знайдено також кістки тварин із надрізами (1,4–1,2 млн років тому).

Найдавніші постійні поселення — неолітичні житла поблизу і в межах м. Старої Загори (6 тис. до н. е.). У 5 тис. до н. е. в межах Болгарії поширилася археологічна культура Варна (місцевий варіант Гумельницької культури), пам’ятки якої засвідчують широке використання мідних виробів, а поховання — виготовлення прикрас із золота. Цій культурі належить протомісто Провадія-Солніцата (5 тис. до н. е.; поблизу теперішнього м. Провадія) — одне з найдавніших міських поселень у Європі.

Пам’ятки культури Езеро (4–3 тис. до н. е.) підтверджують значний розвиток скотарства і землеробства (перша в межах Болгарії фіксація вирощування винограду) та виготовленням інструментів із бронзи.

У 2–1 тис. до н. е. територія Болгарії входила до ареалу фракійців (див. Фракія), які наприкінці 6 — на початку 5 ст. до н. е. перебували під владою Персії Стародавньої. У 5 ст. до н. е. фракійці сформували власну рабовласницьку державу — Одриське царство. Фракія перебувала під значним культурним впливом давньогрецьких держав; поширила свій політичний вплив на грецькі колонії на чорноморському узбережжі теперішньої Болгарії.

У 2–1 ст. до н. е. регіон став об’єктом експансії Давнього Риму. Територія Болгарії була розділена між римськими провінціями Мезія і Фракія. Ці землі залишалися під владою Римської імперії до кін. 4 ст., а після її поділу були під владою Візантійської імперії. У цей час відбувався процес швидкої культурної асиміляції фракійців римлянами (романізація) і греками (еллінізація), що продовжився слов’янізацією після міграції на Балканський півострів слов’ян і завершився повним зникненням фракійської мови.

У 5–6 ст. через землі Болгарії пройшов рух народностей, відомий як Велике переселення народів. Він суттєво змінив етнічну структуру населення регіону.

У 6 ст. відбулася міграція слов’ян на Балканський півострів, зокрема на територію теперішньої Болгарії. Тоді ж північ Болгарії опинилася під владою Аварського каганату (див. Авари), частиною етнічного конгломерату якого були протоболгари (тюркський народ, що походив із Поволжя).

Наприкінці 7 ст. на землі теперішньої Болгарії мігрувала частина протоболгар на чолі з ханом Аспарухом. Після перемоги над візантійськими військами під владою їхньої держави (Перше Болгарське царство) опинилася вся територія сучасної Болгарії, а в наступні століття — значні частини території сучасної Румунії та сусідніх країн. Упродовж 7–9 ст. тюркське населення (протоболгари) кочувало в Добруджі, а слов’янське й романізоване населення царства (більшість його території) сплачувало протоболгарам данину. Після переходу протоболгар до осілого способу життя (9 ст.) вони були мовно й культурно асимільовані слов’янською більшістю. Утворений унаслідок цих процесів народ зберіг назву «болгари».

У 9 ст. під впливом Візантії відбулася християнізація Болгарії. Ініціатором хрещення Болгарії був князь Борис I (у хрещенні — Михаїл; 1 пол. 9 ст. — 907; тепер Болгарія), який надав християнству статус державної релігії 865 і придушив збройний опір місцевої знаті її поширенню (865). На період його правління припадає місія Кирила і Мефодія та створення кирилиці. Хрещення Болгарії дозволило остаточно стерти культурні відмінності між тюркським і слов’янським населенням Болгарії, яким завершився етногенез болгар. Держава досягла піка могутності у 893–927, під час правління Сімеона I (до 918 — князя, з 918 — царя). У 919 вперше проголошено автокефалію Болгарської церкви на чолі з власним патріархом (Константинопольський патріарх визнав цей акт 927).

У 10 ст. Перше Болгарське царство пережило політичний і культурний занепад. Його наслідком стали напади угорців (похід угорців на Візантію через Болгарію) і поразка від руських військ під командуванням Святослава Ігоровича. Наприкінці 10 ст. Болгарія пережила кілька поразок від візантійських військ і втратила значну частину своєї території. Перше Болгарське царство припинило існування через завоювання Візантією у 1018. Водночас ліквідовано автокефалію Болгарської церкви.

Після повстання проти Візантії 1186 утворилося Друге Болгарське царство, що проіснувало до 14 ст. Пік його геополітичного впливу припав на початок 13 ст., коли під владою Болгарії була значна частина Балканського півострова. У цей період відновлено автокефалію Болгарської церкви (Тирновський патріархат, 1235–1393).

Після поразки від монголо-татар (див. Монгольська експансія) 1242 Друге Болгарське царство поступово занепадало. Наприкінці 13 — у 1-й половині 14 ст. вона втратила значні території на користь Сербії та Візантії. У середині 14 ст. унаслідок послаблення центральної влади князівство Добруджа та Відінське царство стали окремими державами.

Упродовж 2-ї половини — кінця 14 ст. Друге Болгарське царство, князівство Добруджа і Відінське царство завойовані османами (див. Османська імперія). Після ліквідації болгарських держав вдруге скасовано автокефалію Болгарської церкви, місцеві єпархії підпорядковано Константинопольському патріарху. На початок 15 ст. Софійська та Відінська єпархії перепідпорядковані Охридський архієпископії (на той час — автокефальній), а решта болгарських земель входили до юрисдикції Константинопольського патріархату.

Згідно з адміністративним поділом Османської імперії болгарські землі були частиною бейлербейства (згодом еялету) Румелія, утворюючи кілька санджаків у його складі. Упродовж 16–18 ст. відбувався процес міграції до Болгарії населення з інших регіонів імперії. Мусульманське населення (передусім турки), як і некорінні групи християн (греки, вірмени і євреї) здебільшого оселялися в містах. Унаслідок економічного розвитку міст у 17–18 ст. у них зросла кількість і болгарського населення.

У 16–18 ст. в Болгарії (переважно в гірській місцевості) неодноразово спалахували акти опору османському пануванню. Серед найбільших: повстання Константина і Фружина (1408–1413) і Тирновське повстання (1598). Перше з них організували останній цар Відінського царства Константин II і його двоюрідний брат Фружин (претендент на престол Болгарського царства у разі його відновлення). Друге інспіровано агентами Австрійської імперії для послаблення Османської імперії, однак спиралося винятково на власні сили повстанців.

У 18 ст. розпочався процес, який у болгарській національній історіографії називають національним відродженням болгар. Його основоположником був ієромонах Паїсій Хілендарський (бл. 1722–1773; тепер Болгарія). Він написав книгу «Слов’яно-болгарська історія» (1762), у якій ідеалізував історію середньовічної Болгарії, діяльність Кирила й Мефодія і закликав до поширення і збереження болгарської самосвідомості та болгарської мови. Цей твір набув значного поширення в рукописних копіях у 2-й половині 18–19 ст., однак уперше опублікований 1914.

Болгарське національне відродження значною мірою інструменталізувалося Російською імперією як засіб геополітичного впливу на Османську імперію. Початок цього використання болгарського фактору датується 1791, коли Російська імперія згідно з Ясським мирним договором 1791 отримала право протекції над християнами Османської імперії. Крім використання болгарського національного руху проти Константинополя, Російська імперія розглядала Болгарію і Балканський півострів у цілому як демографічного донора, організовуючи переселення болгар на землі півдня теперішньої України (болгарські поселення на території сучасних Одеської області, Кіровоградської області та Запорізької області).

У 19 ст. ідеологи болгарського національного руху створили систему світської освіти [ініціатор і організатор — В. Є Апрілов (1789–1847; Болгарія)], лобіювали відновлення автокефалії Болгарської церкви [архімандрит Неофіт Бозвелі (1785; тепер Болгарія — 1848; тепер Туреччина) і митрополит Іларіон (1812; тепер Болгарія — 1875, тепер Туреччина)], створили численні періодичні видання та кодифікували нову літературну мову на основі розмовної болгарської мови (1860–1870-ті). У 1870 Болгарська церква отримала права автономного екзархату, а 1872 проголосила автокефалію (не визнавалася Константинопольським патріархатом до 1945).

Невдовзі після поразки Квітневого повстання 1876 (повстання болгар проти османської влади) Російська імперія вторглася в Османську імперію (Російсько-турецька війна 1877–1878, див. Російсько-турецькі війни). Війна закінчилася поразкою османської армії. Сан-Стефанський мир 1878 передбачав створення формально васального від Османської імперії Болгарського князівства, реальний вплив на яке мала б Російська імперія. Цей договір значно посилював геополітичний вплив Російської імперії на Балканському півострові, що порушувало баланс сил великих держав у Європі. Після втручання Великої Британії та Австро-Угорщини Російська імперія погодилася на перегляд умов Сан-Стефанського миру спеціально скликаним Берлінським конгресом 1878. За його умовами територія Болгарського князівства як формально васальної від Османської імперії держави суттєво зменшилася, зокрема від неї було відторгнуто південну частину країни (провінція Східна Румелія). До травня 1879 реальну владу в Болгарії здійснювала тимчасова російська військова адміністрація.

У квітні 1879 ухвалено конституцію новоутвореного князівства — Тирновську конституцію 1879. Згідно з цим документом Болгарія стала конституційною монархією. Монархом (князем) обрано принца Александра з династії Баттенбергів. Столицею князівства стала м. Софія. Васалітет Болгарії від Османської імперії в цей час обмежувався формальним затвердженням османським султаном. сходження болгарського князя на престол. Усі інші сфери життя включно з зовнішньою політикою та військовими справами Болгарія вирішувала самостійно.

Згідно з таємною домовленістю великих держав (Австро-Угорщина, Велика Британія і Російська імперія) 1885 Болгарія анексувала Східну Румелію. 1886 князь Александр зрікся престолу, призначивши регентський уряд. Новим князем Болгарії 1887 обрано Фердинанда I (принца Саксен-Кобург-Готського).

У цей період Болгарія геополітично дистанціювалася від Російської імперії, розірвавши з нею дипломатичні відносини (1886–1896). Натомість, країна економічно зблизилася з Австро-Угорщиною, Францією та Великою Британією. Залучення кредитів та інвестицій із цих держав дозволило реалізувати масштабні інфраструктурні проєкти (будівництво залізниць і вантажних портів). Наслідком стало кількаразове збільшення експорту сільськогосподарської продукції, зокрема зернових.

У цей період активізувався розвиток культури й освіти Болгарії. 1888 засновано Вище училище (заклад вищої освіти університетського типу), реорганізоване 1905 в університет (тепер Софійський університет імені Святого Климента Охридського). 1878 засновано публічну бібліотеку (тепер Національна бібліотека святих Кирила і Мефодія).

Болгарія оголосила повну незалежність 1908. Титул князя було змінено на титул царя. Османська імперія визнала незалежність Болгарії в обмін на грошову компенсацію.

1912 Болгарія взяла участь у Першій Балканській війні (див. Балканські війни) в союзі з Сербією, Грецією та Чорногорією проти Османської імперії. Наслідком стала поразка Османської імперії і втрата нею більшості земель на Балканському півострові. Унаслідок Другої Балканської війни, викликаної незгодою між членами колишнього Балканського союзу 1912 щодо поділу отриманих від Османської імперії територій, Болгарія втратила Добруджу на користь Румунії.

Невдоволеність Болгарії наслідками Другої Балканської війни та її прагнення анексувати Македонію зумовили приєднання її в 1915 до Троїстого союзу (Четверного союзу) під час Першої світової війни. Того ж року Болгарія окупувала Македонію, 1917 — Добруджу. Унаслідок поразки в Першій світовій війні Болгарія повторно втратила Добруджу і прикордонні землі на заході країни.

Накладені на Болгарію репарації та потреба в інтеграції значної кількості біженців викликали тривалу економічну кризу впродовж 1920 — першої половини 1930-х (пік кризи припав на Велику депресію). Складна економічна ситуація зумовила низку політичних криз, наслідком яких стали державні перевороти 1923, 1934 і 1935.

Під час Другої світової війни Болгарія формально була союзником нацистської Німеччини та фашистської Італії (країн Осі), однак брала лише обмежену участь у бойових діях, натомість надаючи логістичну підтримку їхнім військам. Приєднання до країн Осі дозволило їй мирним шляхом повернути собі частину раніше втраченої на користь Румунії Добруджі (кордон 1940 у Добруджі залишається чинним дотепер) і окупувати частину Фракії та Македонію (тепер Північна Македонія). Попри союз із нацистською Німеччиною, Болгарія зберігала дипломатичні відносини з СРСР до 1945, а також через особисту позицію царя Бориса III і Болгарської церкви відмовилася депортувати євреїв Болгарії до таборів смерті (болгарська адміністрація організувала депортацію до таборів смерті євреїв окупованих нею регіонів Югославії та Греції).

Вступ на територію Болгарії 08.09.1944 військ СРСР сприяв поваленню монархії (15.09.1946). Влада перейшла до прорадянського коаліційного уряду К. Георгієва (1882–1969; Болгарія). Після завершення Другої світової війни з Македонії і Фракії, втрачених Болгарією, проведено примусову депортацію болгар. Натомість із Болгарії до Греції депортовано десятки тисяч етнічних греків.

Згідно з рішенням організованого новим режимом референдуму 08.09.1946 ухвалено нову конституцію, згідно з якою країна стала республікою. Царська родина з малолітнім царем Сімеоном II виїхала в еміграцію.

Нова держава отримала назву Народна Республіка Болгарія. Вона увійшла до зони впливу СРСР, стала частиною Ради економічної взаємодопомоги (1949) і Організації Варшавського договору (1955). Після формування 1946 нового уряду на чолі з Г. Димитровим у Болгарії встановлено сталіністський режим (див. Сталінізм), що вирізнявся культом особи Г. Дімітрова. Після обрання Т. Живкова генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії Болгарії (1954) і його призначення прем’єр-міністром (1962) під впливом десталінізації в СРСР режим суттєво пом’якшився.

Попри встановлення монополії Комуністичної партії на владу формально впродовж існування Народної Республіки Болгарії у країні зберігався багатопартійний режим. Більшість старих болгарських партій було ліквідовано, до падіння прорадянського режиму легальний статус зберегли Комуністична партія, Болгарський землеробський народний союз і Болгарська робітнича партія. Однак їхня участь у виборах мала номінальний характер, обидві партії висували кандидатів у блоці з правлячою партією в рамках «Вітчизняного фронту».

Упродовж 1950–1980-х Болгарія залучила значні інвестиції з боку СРСР та інших країн РЕВ і користувалася можливостями пільгової закупівлі сировини у інших країн блоку. Це спричинило швидкий розвиток промисловості й активізацію процесів урбанізації. Поряд із тим, односторонність зовнішньої торгівлі (більшість експорту та імпорту Болгарії припадали на країни РЕВ) робили її економіку вразливою до будь-яких змін суспільно-політичної ситуації.

Перебудова в СРСР вплинула на суспільно-політичну ситуацію в Болгарії, активізувавши процес демократизації. Опозиційні сили сформували коаліцію (Союз демократичних сил), що виступила проти монополії комуністів на владу. Внутрішня опозиція сформувалася також у межах самої правлячої партії. У 1990 правлячу партію перейменовано на соціалістичну, влітку того ж року вона здобула більшість місць на чергових парламентських виборах. Опозиційні партії також отримали значне представництво. 1990–1991 у Болгарії здійснено низку економічних реформ. 12.07.1991 ухвалено нову конституцію, згідно з якою Болгарія є парламентською республікою.

Втрата ринків збуту в колишніх країнах РЕВ і потреба переорієнтації економіки зумовили закриття багатьох промислових підприємств. Наслідком стали масове безробіття й економічна криза 1991–1993 та 1996–1997. Економічне зростання відновилося 1998.

Останній цар Болгарії Сімеон II (який відновив болгарське громадянство під іменем С. Саксен-Кобург-Готський) у 2001 заснував політичну партію Національний рух «Сімеон другий». На парламентських виборах 2001 партія здобула половину мандатів (120 із 240) й утворила коаліцію з партією «Рух за права і свободи»; С. Саксен-Кобург-Готський обійняв посаду прем’єр-міністра. Колишній цар очолював уряд до 2009.

У прем’єрську каденцію С. Саксен-Кобург-Готського Болгарія увійшла до НАТО (2004) і ЄС (2007). Відповідно до ухваленого ще 1991 закону здійснено реституцію значної частини націоналізованого в часи існування Народної республіки Болгарії майна (зокрема нерухомості). За реституцією С. Саксен-Кобург-Готський став одним із найбільших землевласників у країні.

Політичні партії

У Болгарії діє багатопартійна система. Офіційно зараєстровано понад 120 партій, але більшість із них пасивні, маловідомі. У парламентських виборах 19.04.2026 брали участь 14 партій та 10 коаліцій. Серед впливових партій (на червень 2026):

«Прогресивна Болгарія» (створена на початку 2026 колишнім президентом Р. Радевим) — об’єднала кілька лівоцентристських та сувереністських рухів;

ГЕРБ — СДС (заснована 2021) — правоцентристська консервативна коаліція (партія «Громадяни за європейський розвиток Болгарії» та «Союз демократичних сил»), яка займає чітку проєвропейську та євроатлантичну позицію;

«Демократична Болгарія» (заснована 2018) — ліберальна, консервативна та прозахідна коаліція;

«Рух за права і свободи» (заснований 1990) — центристська партія, яка історично представляє інтереси турецької та мусульманської меншин Болгарії.

Природа

Рельєф і корисні копалини

Територія Болгарії має переважно гірсько-рівнинний рельєф із поділом на кілька фізико-географічних зон. На півночі простягається Дунайська рівнина з хвилястим і погорбованим рельєфом. Центральну частину країни займає Стара планина (Балканські гори) — гірський хребет, що тягнеться із заходу на схід та розділяє країну на північну й південну частини. Південніше розташовані Середньоболгарські височини, Фракійська низовина та Пловдивська рівнина. На крайньому південному заході та півдні розташовані Родопські гори, а також масиви Рила та Пірін з найвищою точкою країни — гори Мусала (2925 м), що є найвищою вершиною Балканського півострова.

Болгарія має значні поклади вугілля бурого та вугілля кам’яного, зокрема в басейнах Перник, Бобов-Дол, Маріца-Схід. Видобувають також залізні руди та марганцеві руди, мідь, цинк, свинець, боксити, гіпс, граніт, мармур, вапняк. У країні є джерела мінеральних вод, а також нафтові та газові родовища невеликого масштабу. Корисні копалини мають важливе значення для енергетики, будівництва та металургії.

Клімат

Болгарія. Созополь. Фото О. Арістова

Клімат Болгарії — переважно помірно-континентальний, із чітко вираженими порами року. На півдні та узбережжі Чорного моря відчувається вплив середземноморського клімату, що зумовлює м’якші зими й спекотніше літо.

Середня температура січня становить від –2 °C на півночі до +2 °C на півдні та узбережжі. У липні температура коливається від +20 °C у гірських районах до +25 °C у низовинах. У високогір’ї можливі значні заморозки навіть улітку.

Опади розподіляються нерівномірно: у рівнинних районах — 500–700 мм на рік, у горах — до 1000–1200 мм. Найбільше опадів випадає навесні та на початку літа. Сніговий покрив стабільно утворюється в гірських регіонах і тримається кілька місяців.

Кліматичне різноманіття Болгарії сприяє розвитку сільського господарства, туризму та рекреації, зокрема гірськолижного та морського відпочинку.

Внутрішні води

Водні ресурси Болгарії представлені річками, озерами, водосховищами та мінеральними джерелами. Найбільша річка — Дунай, яка протікає вздовж північного кордону країни і є важливою транспортною артерією. Внутрішні річки належать до басейнів Дунаю, Егейського моря та Чорного моря. Найбільші річки, що протікають територією країни: Мариця, Іскир, Струма, Тунджа, Арда. Більшість річок є гірськими, мають швидку течію й нерівномірне живлення — паводки найчастіше трапляються навесні та восени.

Природних озер небагато, переважно це невеликі прибережні озера на узбережжі Чорного моря. У гірських районах розташовані мальовничі льодовикові озера, зокрема Сім Рильських озер. Для потреб енергетики, зрошення та водопостачання збудовано численні водосховища. Болгарія також багата на мінеральні джерела, зокрема термальні води, які активно використовуються в бальнеології.

Ґрунти

Ґрунтовий покрив Болгарії різноманітний і залежить від рельєфу, клімату та рослинності. На півночі, у межах Дунайської рівнини, поширені чорноземи — одні з найродючіших ґрунтів, що активно використовуються в землеробстві. У передгір’ях і низинах переважають бурі лісові ґрунти, сірі лісові ґрунти та алювіальні ґрунти вздовж річкових долин.

У південній частині країни, зокрема у Фракійській низовині, поширені коричневі ґрунти середземноморського типу. У гірських районах (Рила, Пірін, Родопи) трапляються щебенюваті гірсько-лісові та дерново-підзолисті ґрунти, менш придатні для сільського господарства, але важливі для лісової екосистеми.

Ґрунти Болгарії мають сприятливі властивості для вирощування зернових культур, овочевих, технічних культур, винограду та плодових дерев.

Рослинний світ

Рослинність Болгарії вирізняється великою різноманітністю, що зумовлено поєднанням континентального, середземноморського та гірського клімату, а також складним рельєфом. Ліси займають близько третини території країни, переважно в гірських і передгірських районах.

На півночі та в центральних частинах країни поширені листяні ліси з дуба, бука, граба, липи. У Родопах, Рилі, Піріні ростуть хвойні ліси — переважно сосна, ялина, ялиця. На високогір’ї трапляються альпійські луки та рідкісні ендемічні рослини. На Півдні Болгарії ростуть середземноморські чагарники (маквіс) із лавра, мирта, арбутуса, ялівцю.

Флора Болгарії налічує понад 3700 видів судинних рослин, з яких близько 400 — ендеміки або рідкісні види, занесені до Червоної книги. Значна частина природних територій охороняється у складі національних парків і заповідників (найвідоміші Національний природний парк Вітоша, природний парк Золоті піски тощо).

Тваринний світ

Тваринний світ Болгарії також надзвичайно різноманітний і включає види як європейської, так і середземноморської фауни. У лісах мешкають бурий ведмідь, вовк, лисиця, дикий кабан, олень, сарна, білка, куниця, борсук. У високогір’ї трапляються дика коза, рись, тетерук.

Серед птахів поширені орел беркут, гриф чорний, лелека білий і чорний, фазан, сова, канюк, чапля та численні співочі птахи. У річках і озерах водяться короп, форель, щука, сом, а в прибережних водах Чорного моря — хамса, кефаль, камбала та ін.

Населення

Загальна кількість населення — 6,4 млн осіб, густота — близько 63 особи/км². осіб/ (2024, оцінка). Склад населення за етнічними групами (2021, перепис): болгари (близько 84 %), турки (9 %), роми (5%), інші — вірмени, русини, румуни тощо (менше 2 %.), тощо.

За релігійними групами (2021, перепис): православні християни (69,3 %), протестанти (1,18 %), католики (0,66 %), мусульмани (10,8 %), інших конфесій (0,5 %), нерелігійні (5,2 %), не визначилися (4,4 %), відмовилися відповідати (8,0 %).

За віковими групами: до 15 років — 13,9%, 15–64 роки — 58,6%, 65 і більше — 24,3%. Середній вік населення — 44,6 року (один із найвищих у Європі, що свідчить про процес старіння нації).

За статевими групами: жінки (51,9 %), чоловіки (48,1 %).

Населення країни з 1990-х стабільно зменшується унаслідок тривалих демографічних тенденцій — низької народжуваності, високої смертності та еміграції.

Найбільші міста: Софія (бл. 1,2 млн осіб), Пловдив (бл. 340 тис. осіб), Варна (бл. 330 тис. осіб), Бургас (бл. 200 тис. осіб).

Господарство

Промисловість

Болгарія — індустріально-аграрна країна з ринковою економікою. Згідно з Щорічником світової конкурентоспроможності за 2025, опублікованим Інститутом розвитку менеджменту Швейцарії 17.06.2025, Болгарія у 2025 посіла 57-е місце серед 69 країн.

Робоча сила становить 3,36 мільйона осіб (2019), з них 6,8 % зайняті в сільському господарстві, 26,6% — у промисловості та 66,6 % — у секторі послуг. Найпотужнішими секторами промисловості є енергетика, гірничодобувна промисловість, металургія, машинобудування.

Розвиток промисловості розпочався у 19 ст. Перша болгарська текстильна фабрика постала у м. Сливен в 1843, значний розвиток легкої промисловості розпочався 1880 1900. У період між світовими війнами значно розширилися сектори та модернізувалася промисловість. Після Другої світової війни відбувся сталий розвиток важкої промисловості: гірництва, металургії, енергетики, машинобудування тощо. У 1980-х Болгарія стала однією з перших країн, які почали виробляти комп’ютери для масового використання.

Енергетика базується на теплових (комплекс ТЕС Мариця-Схід на південному сході Болгарії), гідравлічних (каскад ГЕС Бельмекен — Сестрімо — Чаїра) та атомній (АЕС Козлодуй) електростанціях. В АЕС «Козлодуй» (збудована 1974 поблизу м. Козлодуй) експлуатувалось 6 реакторів сумарною потужністю 3760 МВт (з 2007 діє 2 реактори), станція забезпечує понад 35 % потреб країни в електроенергії. Від 2007 провідне українське підприємство НВП «Радій» (м. Кропивницький) виступає партнером станції. Українські фахівці спроєктували, виготовили та успішно впровадили сучасні цифрові керуючі системи безпеки на 5-му і 6-му блоках. Спостерігається також стале зростання вітрової та сонячної енергетики.

У гірничодобувній і пов’язаних з нею галузях зайнято понад 120 тис. осіб, вона забезпечує близько 5 % ВВП країни. Видобувають вугілля, мідні руди, цинк, свинець, золото, бісмут. На заводі у м. Пирдоп зосереджене виробництво анодної та катодної міді. Найбільший виробник сталі та чавуну — Кремиковський металургійний комбінат, збудований у м. Софії в 1963, крім болгарських залізних руд використовував також сировину з України (з 2009 виробництво призупинене).

Хімічна промисловість включає виробництво добрив, соди, кислот, переробку нафти та виробництво синтетичних і штучних волокон, гумових виробів та пластмас. Нафтопереробний завод «Плама Плевен» (м. Плевен; заснований 1971) є виробником мастильних матеріалів та моторних масел, а також спеціалізується на виробництві бітуму.

Суднобудівна промисловість зосереджена на заводах у містах Варна, Бургас і Русе (виробництво танкерів, пасажирських суден, річкових барж і буксирів).

Автомобільна промисловість зосереджена в містах Ловеч, Пловдів і Варна, де збирались автомобілі кількох європейських марок (з 2011 виробництво здійснюють лише за ліцензією китайської «Грейт Волл Мотор» (англ. «Great Wall Motor») обсягом до 50 тис. автомобілів на рік).

Електронна промисловість зберігає високий потенціал. У 1989 електроніка та телекомунікації становили 25% промислового виробництва Болгарії (виробництво високопродуктивних комп’ютерних систем для дослідних установ і комп’ютерів персональних). У 1990-х цей сектор зазнав різкого спаду. Поступове відновлення відбувається в системі замовлень Європейського Союзу.

Текстильна промисловість зосереджена в чотирьох областях: Софійській, Габровській, Пловдивській та Сливенській, поширена спеціалізація — бавовняний текстиль.

Фармацевтична промисловість зорієнтована переважно на замовлення від країн Європейського Союзу. Традиційно високорозвинені консервна промисловість, виробництво сигарет та алкогольних напоїв (виноробство).

Сільське господарство

Сільське господарство зберігає важливу роль у національній економіці, забезпечуючи продовольчу безпеку та експорт. Основні галузі рослинництва — вирощування зернових культур (пшениця, кукурудза, ячмінь), соняшнику, тютюну, овочів, винограду, плодових дерев. Болгарія є одним зі світових лідерів у виробництві лавандової олії та олії з дамаської троянди, яку використовують у парфумерній промисловості.

У тваринництві розвинені розведення великої рогатої худоби, свинарство, птахівництво, вівчарство, рибальство (вилов морської та прісноводної риби) та розведення риби у ставках, полювання та розведення морських равликів, молюсків і креветок.

Сфера обслуговування

Сфера послуг формує найбільшу частку ВВП Болгарії. Розвинені транспортні, фінансові, медичні та інформаційні послуги.

Болгарська банківська система була реформована наприкінці 1990-х. У 2003 вона була повністю приватизована, а у 2004 розпочалася суттєва консолідація. Швидко зростає страхова галузь після ринкової реформи 1997 за допомогою іноземних фірм.

Ринковий розмір сфери громадського харчування у 2026 досяг 3,0 мільярдів євро, демонструючи стабільне щорічне зростання на рівні 10,6%. Ресторанний бізнес країни є одним із найбільш розвинених інвестиційних секторів. Це пов’язано з високою культурою відвідування закладів місцевими жителями та постійним потоком іноземних туристів.

Важливе місце займає туризм, що ґрунтується на поєднанні морських курортів, гірськолижних центрів та об’єктів культурно-історичної спадщини. Згідно з даними Національного інституту статистики, Болгарію 2024 відвідали понад 13 мільйонів іноземних туристів. Приблизно 50% усіх відвідувачів становлять туристи з Румунії, Туреччини, Греції, Німеччини та Великої Британії. За офіційними даними Національного інституту статистики (2025) в країні функціонувало 4102 заклади розміщення з 10 і більше місцями (готелі, мотелі, кемпінги, шале та інші місця для короткострокового проживання), в яких було 159,5 тис. номерів та 374,7 тис. місць.

Популярні курорти Чорноморського узбережжя (Золоті Піски, Сонячний Берег, Несебр), гірськолижні курорти Банско, Боровець, Пампорово, а також бальнеологічні центри (Велінград, Хісаря). Культурний туризм охоплює відвідування історичних міст і пам’яток, частина з яких внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Туристична галузь забезпечує значний приплив іноземної валюти та зайнятість у прибережних і гірських регіонах.

Транспорт

Транспортна система Болгарії включає автомобільний, залізничний, морський, річковий та повітряний транспорт.

Функціонують 4 головні міжнародні аеропорти (Софії, Варни, Бургаса та Пловдива), вони забезпечують регулярне та чартерне сполучення країни зі світом. За офіційними даними Головного управління цивільної авіації Болгарії, сукупний обсяг пасажирських авіаперевезень чотирьох міжнародних аеропортів країни за 2025 становив 12,32 млн пасажирів.

Залізничний транспорт охоплює понад 4 тис. км колій, основна частина яких електрифікована; головним оператором є державна компанія «Болгарські державні залізниці» («Български държавни железници»).

Автомобільний транспорт є провідним за обсягами внутрішніх і міжнародних перевезень. У 2025 обсяг перевезень вантажів автомобільним вантажним транспортом досяг 165 668,0 тис. тонн, що на 11,8% більше порівняно з 2024. Загальна довжина автомобільних доріг перевищує 19 тис. км, з них близько 900 км — автомагістралі.

Морські перевезення здійснюються через порти Чорного моря — Варна, Бургас, а річкові — через дунайські порти Русе, Лом, Видин. Морський та річковий флот Болгарії забезпечує стабільний транзит промислових товарів та агропродукції. Обсяг пасажирських перевезень морським транспортом є незначним (туристичні пороми та прогулянкові судна).

Торгівля

Торгівля є важливим складником економіки Болгарії. Основні експортні товари: машини та обладнання, мінеральні добрива, кольорові метали, нафтопродукти, продукція хімічної та харчової промисловості, вино, ефірні олії. Імпортуються переважно машини та транспортне обладнання, паливо, сировина для промисловості, продовольчі товари.

Основні торговельні партнери — країни Європейського Союзу (Німеччина, Румунія, Італія, Греція, Франція), а також Туреччина, Китай, Росія.

У грудні 2025 загальний обсяг експорту товарів становив 6 736,4 млн левів (на 2,5% більше, ніж у грудні 2024). Загальний обсяг імпорту товарів збільшився на 17,3 % порівняно з груднем 2024 і становив 9 645,5 млн левів. Загальний зовнішньоторговельний баланс Болгарії 2025 був негативним і становив 21 710,6 млн левів. У грудні 2025 загальне сальдо зовнішньої торгівлі також було негативним і становило 2 909,1 млн левів.

Зв’язок

За даними дослідницької організації «Даторепортал» («Datareportal») на 2024 рівень проникнення інтернету становив 84 %. Користувачами мережі є 5,58 млн осіб, з них 4,44 млн використовують соціальні мережі: 3,25 млн — Facebook, 4,44 млн — YouTube, 1,70 млн — Instagram, 2,31 млн — TikTok, 1,30 млн — LinkedIn.

Освіта і наука

Освіта

За даними Інституту статистики ЮНЕСКО, рівень грамотності дорослого населення Болгарії становить 98,416 % (2021), зокрема 98,17 % для жінок та 98,69 % для чоловіків.

Конституція Болгарії (стаття 53) гарантує громадянам право на освіту. Шкільна освіта до 16 років обов’язкова. Початкова та середня освіта у державних і громадських школах безкоштовна. За умовами, визначеними законом, освіта у державних вищих закладах освіти є безкоштовною.

Закон Республіки Болгарія про народну освіту (1991, зі змінами і доповненнями) та Закон «Про дошкільну і шкільну освіту» (2015) забезпечують правову основу для загальної системи освіти в країні. Законодавство визнає загальне й рівне для всіх громадян право на освіту; забезпечує умови та надає можливості для досягнення високого рівня знань.

Органом виконавчої влади, відповідальним за державну політику в галузі, є Міністерство освіти і науки. У кожному з регіонів країни діють його регіональні інспекції (здійснюють контрольні та наглядальні функції). За обов’язкову початкову (2 р. навчання) та базову освіту учнів (8 р.) відповідають також муніципалітети.

Система освіти у республіці побудована за традиціями континентальної Європи, надає громадянам широкий вибір загальноосвітніх, професійних, мовних, а також приватних чи муніципальних шкіл. Має 3 рівні: дошкільне навчання (від 3 до 6‒7 років); шкільна освіта (12 класів): початкова (1‒4 класи), прогімназійна, або нижча середня (5‒8 класи), старша середня (9‒12 класи), базова освіта (8 класів, до віку 16 р.); вища освіта.

Від 2012 два роки дошкільної освіти є обов’язковими (від 2020 — з навчального року, що починається з року, коли дитині виповнюється 4 роки). Діють різні види шкіл: початкові, основні (1‒8 класи), гімназійні (8‒12), середні загальноосвітні (1‒12), а також профільовані гімназії: спортивні, з мистецтв і культури, технічні та ін.

Після здобуття базової освіти учні, склавши іспити, можуть продовжити навчання у профільованих класах, гімназіях (математичні, мовні, природо-математичні, гуманітарні), спеціалізованих технікумах або професійних училищах (навчання триває 4‒5 років). Тривалість навчального року — з 15 вересня по 15 червня, з поділом на 2 півріччя.

Вищу освіту надають коледжі, університети, вищі училища, які є автономними та самоврядними установами. Дипломи про вищу освіту, здобуті у Болгарії, визнаються на території всіх країн Євросоюзу. Впроваджено засади Болонської системи (див. Болонський процес), відповідно до якої заклади вищої освіти дозволяють здобути освітні ступені спеціаліста бакалавра, магістра, доктора (мінімальний термін навчання — 4 роки після здобуття ступеня бакалавра або 3 роки після здобуття ступеня магістра).

Офіційна мова в системі дошкільної та шкільної освіти — болгарська. У школах, які навчають відповідно до державних освітніх стандартів та вимог іншої держави, предмети можуть вивчатися іноземною мовою, за винятком предмета болгарська мова та література.

Складання вступних іспитів у ЗВО передбачено тільки під час вступу на бюджетні місця. Більшість університетів розпочинають навчальний рік із жовтня; академічний цикл поділено на весняний та осінній семестри загальною тривалістю до 30 тижнів.

Згідно з даними Національного центру інформації та документації, в республіці (на 2025) діє 51 заклад вищої освіти (38 державних і 14 приватних). Розрізняють 3 типи:

університети (навчають за спеціальностями принаймні у трьох з чотирьох основних царин науки — гуманітарних, природоохоронних, суспільних і технічних дисциплін);

спеціалізовані вищі училища — готують фахівців в одній галузі науки або в галузі мистецтва, фізичної культури та військової справи; здійснюють науково-дослідну чи художньо-творчу діяльність (наприклад, Вище училище з безпеки та економіки в м. Пловдиві, Вище училище менеджменту у м. Варні, Вище транспортне училище Тодора Каблешкова в м. Софії, Вище військово-морське училище Н. Й. Вапцарова у м. Варні тощо);

коледжі (надають ступінь бакалавра, як-от коледж менеджменту, торгівлі та маркетингу в м. Софії, коледж туризму в м. Благоєвграді тощо).

Згідно з Щорічником світової конкурентоспроможності за 2025, опублікованим Інститутом розвитку менеджменту Швейцарії 17.06.2025, Болгарія у 2025 посіла 54-е місце з 69 оцінюваних держав за якістю університетської освіти.

З-поміж провідних академічних та освітніх центрів країни: Софійський університет Святого Климента Охридського (засновано 1888, м. Софія, найбільший класичний університет в республіці), Пловдивський університет Паїсія Хилендарського (засновано 1961 як Вищий педагогічний інститут з природничо-математичних наук, з 1972 — статус університету, м. Пловдив), Технічний університет — Софія (засновано 1945, діють філії у містах Пловдиві та Слівені), Медичний університет — Варна імені Параскева Стоянова (засновано 1960 як інститут, з 1999 — університет, м. Варна), Американський університет у Болгарії (засновано 1991, м. Благоєвград), Варненський вільний університет Чорноризця Храбра (засновано 1991, з 1995 — університет, найбільший приватний ЗВО Болгарії, м. Варна), Економічний університет — Варна (засновано 1920, м. Варна, найстаріший вищий економічний заклад на Балканському півострові), Русенський університет імені Ангела Кинчева (засновано 1945, м. Русе), Новий болгарський університет (засновано 1991, м. Софія, філія Відкритого університету Великої Британії), Фракійський університет (засновано 1995, м. Стара Загора), Університет національного і світового господарства (засновано 1920, з 1990 сучасна назва, м. Софія), Університет архітектури, будівництва та геодезії (засновано 1942, з 1995 — сучасна назва, м. Софія, єдиний ЗВО за спеціальністю «Архітектура» й такий, що надає фах «євроінженер»). Діють медичні університети в містах Пловдиві, Плевені, Софії, а також Національна академія театрального і кіномистецтва імені Крестьо Сарафова (засновано 1948, сучасна назва — з 1995), Національна музична академія імені Панчо Владигерова (з 1921, сучасна назва — з 1995), Національна спортивна академія імені Васила Левського (заснована 1942, сучасна назва — з 1999), Військова академія імені Г. С. Раковського (заснована 1912, сучасна назва — з 1958), усі — в м. Софії, та ін.

1995 у Південно-Західному університеті ім. Неофіта Рильського (м. Благоєвград) уведено нову спеціальність — українську етнологію. У Софійському університеті імені К. Охридського на факультеті слов’янської філології вивчають україністику як основну фахову дисципліну (від 1996).

Наука

Провідною науковою інституцією держави є Болгарська академія наук (БАН), створена 1911 у м. Софії на базі Болгарського літературного товариства (засноване 1869). На 2025 у структурі БАН діють 43 автономні наукові підрозділи та 9 спеціалізованих підрозділів, що проводять фундаментальні та прикладні дослідження в різних галузях знання. В установах БАН працює близько 3 000 вчених, що становить приблизно 15 % усіх фахівців, зайнятих у сфері науки. Академія виробляє понад половину наукової продукції країни, є активним учасником Європейського дослідницького простору.

Створено Національну академічну мережу з метою забезпечення продуктивної співпраці між підрозділами БАН та закладами вищої освіти, провідними промисловими центрами та муніципальними адміністраціями в усіх регіонах Болгарії: регіональні академічні центри діють у містах Пловдиві, Варні, Старій Загорі, Бургасі, Добричі, Габрово, Шумені, Плевені, Велико-Тирнові, Русе, Благоєвграді, Разграді, Враці тощо.

Здобутки болгарських учених відомі в галузі математики, фізики, астрономії, біології, медицини, фармацевтики, сільського господарства, гідрогеології тощо. Болгарія стала 6-ю країною світу, що відправила людину в космос (1979); виробляла значну кількість науково-дослідної апаратури для радянської космічної програми, сконструювала власний штучний супутник «Інтеркосмо-Болгарія-1300» (виведено на орбіту 1981), взяла участь у запуску індійського штучного супутника Місяця «Чандраян-1» (гінді चंद्रयान-१, «Місячний корабель-1»; 2008), розробила прилад для точного вимірювання космічного випромінювання РОДОМ-7 (радіаційний дозометричний монітор). Національна астрономічна обсерваторія «Рожен» (відкрито 1981, г. Рожен, гори Родопи) — найкрупніша в Болгарії та Південно-Східній Європі. Від 1988 науковці провадять інтернаціональні геологічні, метеорологічні, біологічні, гляціологічні, медичні, топографічні тощо дослідження на базі болгарської антарктичної станції Святий Климент Охридський на о. Лівінгстон.

Болгарським науковцям належить низка відкриттів і винаходів. У 1905 мікробіолог С. Григоров (1878–1945; Болгарія) уперше виділив бактерію, яка перетворює молоко на йогурт; це дослідження лягло в основу всієї світової концепції пробіотиків та здорового харчування. Творцем першого в світі електронного цифрового комп’ютера у 1937–1942 став фізик і математик болгарського походження Дж. В. Атанасов (1903–1995; США). Фізик, академік Г. Наджаков 1937 експериментально відкрив постійну фотоелектричну поляризацію речовин; без цього фундаментального відкриття в галузі фізики твердого тіла було б неможливо створити сучасні копіювальні апарати (ксерокси), лазерні принтери та рентгенографічні пристої. У 1959 фармаколог Д. Пасков (1914; Греція — 1986; Болгарія) виділив із підсніжника речовину галантамін. Створені на її основі ліки здійснили революцію у лікуванні дитячого паралічу (поліомієліту), активно застосовуються по всьому світу для полегшення симптомів Альцгеймера хвороби. Під керівництвом кріобіолога академіка Ц. Цвєткова (1943–2022; Болгарія) були створені та 1972 впроваджені унікальні технології сублімації для зберігання харчових продуктів і фармацевтичних препаратів без втрати поживних речовин та вітамінів. Завдяки цьому Болгарія стала третьою країною у світі (після США та СРСР), яка почала самостійно виробляти повноцінне та поживне меню для космонавтів.

Засновником україністики в Болгарії вважають члена-кореспондента Болгарської АН І. Лекова (1904–1979), який досліджував граматичну будову та походження української мови, омонімію, окреслив напрями вивчення і запропонував методику аналізу української та болгарської лексики, показав типологічні риси української мови на загальнослов’янському тлі, зокрема її лексичний фонд, модель побудови слова тощо.

Пріоритетними напрямами сучасних досліджень від 2009 є біотехнологія, охорона здоров’я, альтернативні джерела енергії, нанотехнології, зв’язок, екологія тощо.

У рамках Протоколу про наукове співробітництво між Болгарською академією наук і НАН України у 2019–2021 вчені обох країн реалізовували спільні українсько-болгарські наукові проєкти в галузях дослідження еволюції вугленосних та вуглеводневмісних формацій України; газового вулканізму Чорного моря; гідроакустичних досліджень шельфу та мілководних акваторій; високоенергетичного синтезу багатофункціональних наноструктурованих матеріалів; діагностування та оцінки технічного стану протяжних трубопроводів; розробки високотеплопровідних полімерних мікро- і нанокомпозитів для енергетичного обладнання; покриттів з антимікробними властивостями для застосування в біомедицині; йонно-плазмової обробки конструкційних матеріалів для використання в атомній енергетиці, енергетичному, авіакосмічному машинобудуванні, медицині; вивчення механізмів впливу радіаційних факторів на біологічні об’єкти і біоматеріали тощо.

Академічні інститути Болгарії та України проводять спільні міжнародні науково- комунікативні заходи, як-от Міжнародна наукова конференція «Україна і Болгарія в історії Європи» (2018, м. Софія), міжнародний семінар «Вплив інтеграційних процесів на грошово-кредитну політику: досвід Болгарії та перспектива України» (2021, відеоформат), круглий стіл «Російсько-українська війна та Болгарія очима істориків» (2022, Інститут історичних досліджень БАН), Міжнародний форум XI Дриновські читання «Україна та її сусіди: проблеми етногенезу і націотворення та міжнародні відносини у Центрально-Східній Європі (від доби Середньовіччя до епохи глобалізації)» (2024, м. Софія) та ін.

Культура

Культура Болгарії формувалася під впливом багатовікових народних традицій та культурної спадщини періоду Османської імперії. Етнічна однорідність населення зумовлює відносно невеликий рівень культурної різноманітності навіть у межах окремих регіонів. Держава сприяє розвитку культури на всіх рівнях суспільства, підтримуючи музейні, видавничі, радіо- та телепроєкти.

За даними Національного статистичного інституту Болгарії, в країні на 2024 налічується 188 самостійних музеїв, з яких 101 — загальний, а 87 — спеціалізованих, включаючи художні галереї.

Серед провідних історичних та археологічних установ — Національний історичний музей Болгарії (заснований 1973, м. Софія), Варненський археологічний музей (заснований 1886, м. Варна), Історичний музей Ботевграда (заснований 1937, м. Ботевград), Історичний музей Батака (заснований 1956, м. Батак), Регіональний історичний музей Бургаса (заснований 1912, м. Бургас), Регіональний історичний музей — Шумен (заснований 1904, м. Шумен), Національний військово-історичний музей (заснований 1916, м. Софія) та інші. Національний археологічний інститут з музеєм при Болгарській академії наук — найбільший науково-дослідний центр у галузі археології в Болгарії (у сучасному вигляді функціонує з 1949, правонаступник музею та інституту, об’єднаних у 1948). В Археологічному музеї Несебра (заснований 1956, м. Несебр) з 2025 впроваджено україномовний аудіогід.

Функціонують етнографічні музеї: Пловдивський обласний етнографічний музей (з 1917, м. Пловдив), етнографічні музеї в містах Бургасі (з 1912), Берковиці (з 1971), Варні (з 1974).

Діє Національний антропологічний музей (з 2007, м. Софія).

Серед природничих музеїв: Національний музей «Земля та люди» (заснований 1986, м. Софія), Регіональний природничий музей у м. Пловдиві (заснований 1960).

Працює низка художніх музеїв і галерей: Національна художня галерея Болгарії (з 1946, м. Софія) та філії — Музей мистецтва соціалістичного періоду, Музей сучасного мистецтва «Софіський арсенал» (обидва — з 2011, м. Софія), Міська художня галерея імені Бориса Георгієва (з 1944, м. Варна) та ін.

Відкрито також різноманітні тематичні музеї: Музей мозаїк в м. Девні (з 1976), Музей кислого молока (з 2007, с. Студен-Ізвор, Перницька область) та ін.

Більшість музеїв входить до переліку «100 туристичних об’єктів Болгарії», (уперше укладений 2003 Болгарським туристичним союзом).

Болгарія відома своїми музеями-заповідниками, які повністю відтворюють атмосферу минулих епох: етнографічний комплекс «Етир» (заснований 1964, м. Габрово) — унікальний музей просто неба, де діють старовинні млини водяні та майстерні ремісників; Архітектурно-музейний заповідник Царевець (заснований 1981, м. Велико-Тирново) — середньовічна фортеця болгарських царів.

Болгарія має добре розвинену бібліотечну мережу. Перші публічні бібліотеки створені у середині 19 століття. Національна та перша академічна і наукова бібліотеки з’явилися після відновлення болгарської держави в 1878. За часів соціалізму була створена централізована бібліотечна система, яка налічувала понад 10 тис. бібліотек різних типів. Бібліотеки зазнали серйозних скорочень під час переходу до ринкової економіки на початку 1990-х. Брак фінансування перешкоджав придбанню книг та технологічному розвитку.

На 2025 існує децентралізована бібліотечна система, яка включає національні, публічні, академічні, шкільні та спеціальні бібліотеки. Завдяки автономії університетів, академічні бібліотеки розвинулися як сучасні установи. Під егідою Міністерства освіти і науки перебувають шкільні бібліотеки. Закон про дошкільну та шкільну освіту (2015) містить положення щодо бібліотечних та інформаційних послуг.

Бібліотечна система Болгарії налічує близько 4 тис. установ різних рівнів, що забезпечують збереження культурної спадщини та доступ громадян до інформації. У 2024 кількість бібліотек з фондом понад 200 тисяч бібліотечних одиниць становить 49. В їхніх фондах майже з 34,7 мільйона бібліотечних документів, включаючи книги, газети, журнали та інші. Зареєстрованих читачів — 277 тис. осіб., а відвідування досягли 4,384 млн.

Найбільша та найстаріша книгозбірня Болгарії — Національна бібліотека святих Кирила і Мефодія у м. Софії (заснована 1878). Її фонди містять понад 8,5 мільйонів документів, зокрема рідкісні слов’янські та іноземні рукописи, старовинні книги та унікальний історичний архів.

Народна бібліотека імені Івана Вазова у м. Пловдиві (заснована 1879) має фонди 2 млн одиниць, зберігає цінні пам’ятки, серед яких рідкісні рукописи та найперший у Борикії друкований каталог книг. Забезпечує збереження культури всього південного регіону Болгарії.

Регіональна бібліотека імені Пенчо Славейкова у м. Варні (заснована 1883) — найбільша цифрова та публічна бібліотека на Чорноморському узбережжі (900 тис. одиниць) відома своїми інноваційними підходами до залучення молоді та масштабними проєктами з оцифрування періодики та старих фотографій.

Окрему найчисленнішу групу становлять бібліотеки при народних читалиштах (близько 2800 установ). Читалишта — специфічні культурно-освітні центри (громадські клуби), що виникли в період Болгарського національного відродження у 19 столітті. Вони діють майже в кожному місті та великому селі країни, поєднуючи функції публічної бібліотеки, аматорського театру, лекторію та гуртків для дітей. Найвідоміша — Бібліотека імені Івана Вазова при новому читаліщі імені Христо Ботева 1884 (заснована 1883) — заклад у м. Ботевграді (у фондах понад 85 тис. одиниць зберігання).

У межах міжнародних культурних проєктів у провідних бібліотеках Софії, Пловдива, Варни та Бургаса відкрито офіційні українські книжкові полички з сучасною художньою та історичною літературою.

На 2025 10 пам’яток Болгарії внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (7 культурних і 3 природних): Боянська церква, Іваново скельні церкви, Казанлика фракійська гробниця, Мадарський вершник, Несебира старе місто, Рильський монастир, Свештарів фракійська гробниця, Пірін національний парк, Сребирна природний заповідник, Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи. До Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО від Болгарії включено 6 унікальних об’єктів (традицій): Нестинарство (включено у 2009) — стародавній обрядовий танець босоніж на розпеченому вугіллі, який є кульмінацією свята Святих Костянтина і Олени; традиція килимарства в Чипровцях (включено у 2014) — виготовлення двосторонніх гладких килимів (чипровські килими) ручної роботи на вертикальних верстатах; народне свято «Сурва» у Перницькій області (включено 2015) — новорічний маскарадний обряд (за старим календарем — 13 і 14 січня); мартениця та культурні практики 1 березня (включено 2017, спільно з Румунією, Молдовою та Північною Македонією) — традиція зустрічі весни; високий багатоголосний спів у селах Долен і Сатовча (включено у 2021) — унікальна манера двоголосного співу «на високих тонах» у Благоєвградській області; вокальний ансамбль «Бистрицькі бабусі» (включено 2008) — колектив літніх жінок — виконавиць традиційного співу. До Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини внесено: Болгарське читалиште (включено 2017) — унікальний феномен громадських культурних центрів.

Релігія

Конституція Болгарії (ст. 13) гарантує право громадян на свободу віросповідання; закріплює принцип відокремлення релігії від держави; забороняє використовувати релігійні інституції, громади та релігійні переконання у політичних цілях. Водночас декларує, що східне православне християнство вважається традиційною релігією в республіці (ст. 13, п. 3). Зазначено, що свобода совісті, свобода думки та вибору релігії, релігійних або атеїстичних поглядів є недоторканими (ст. 37). Реалізація свободи совісті та релігії не повинна завдавати шкоди безпеці національній, громадському порядку, здоров’ю та моралі населення, правам і свободам інших осіб.

Християнство від часу прийняття його як державної релігії Болгарського царства (864) зберігало в країні панівну роль. Автокефальна Болгарська православна церква перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з іншими помісними церквами, посідає 8-е місце у Вселенському (Константинопольському) переліку церков — диптиху. За часів османського панування на теренах Болгарії також поширився іслам, мусульмани і в 21 столітті утворюють найчисельнішу меншину релігійну. Від часів середньовіччя діяли католицькі громади, з 19 ст. розгорнули діяльність протестантські місіонери, хоча присутність західного християнства тут незначна. У новітній історії Болгарії найбільшою релігійною кризою стало розділення Болгарської православної церкви та утворення опозиційної щодо неї структури, відомої як Болгарська православна церква Альтернативний синод (існувала у 1992–2012, не була визнана помісними православними церквами).

Найбільші спільноти мусульмани зосереджені переважно в областях Кирджалі (69,6 %), Разград (55,0 %), Тирговіште (43,7 %), Смолян (41,1 %), Сілістра (39,1 %) та Шумен (34,3 %). Умма є етнічно різноманітною: іслам сповідують болгари, турки, роми, татари та ін. Більшість належать до сунітського ісламу, хоча присутні й шиїти, особливо в північно-східних районах Болгарії.

Поряд із тим релігійний ландшафт Болгарії за останні десятиліття зазнав помітних змін. На 2020-ті спостерігають зменшення частки послідовників історично панівних релігій — православ’я та ісламу. Так, чисельність православних християн скоротилася з 7,3 млн у 1992 (або 87 % населення, перепис) до 4,1 млн у 2021 (69,3 %, перепис), а мусульман — з 1,1 млн (13 %) до 0,6 млн (10,8 %) відповідно. За той же період зросла кількість послідовників протестантизму (переважно методисти, баптисти, п’ятидесятники, конгрегаціоналісти), ін. християнських течій (зокрема неохристиянства, свідків Єгови), істотно — нерелігійних осіб або тих, хто вагається із визначенням релігійної ідентичності. Від 1990-х свою нішу зайняли рідновірські громади, східні релігійні рухи, зокрема кришнаїзм, різні школи йоги, Бахаї віра та ін.

Преса, радіомовлення і телебачення

Преса

За даними Національного статистичного інституту Болгарії в 2023 вийшли друком 180 назв газет, а також 428 назв журналів та 47 бюлетенів. Загальнорічний наклад періодичних видань становив понад 95 млн примірників. 21 газета виходить щоденно, 10 з них випускаються у столиці. Загальний наклад щоденних газет сягає 174 300 примірників. 94 журналів та бюлетенів випускається щомісячно. Їх загальний наклад становить понад 380 тис. примірників. Найбільше за назвами та накладами періодичних видань виходить друком у столиці. Болгарською мовою виходять друком 89 % періодичних видань (583 назви). Найбільша кількість (58 назв) іншомовної періодики виходить англійською мовою.

Провідні газети: «24 години» («24 часа») — заснована 1990 в м. Софії популярна щоденна газета; «Праця» («Труд») — найстаріша з існуючих щоденна газета (заснована 1936), колишній орган профспілки (до 1992), тепер незалежна газета; «Державний вісник» («Държавен вестник») — офіційне видання (засноване 1879), орган Народних зборів (з 1963).

Станом на 2025 у Всесвітньому індексі свободи преси «Репортерів без кордонів» Болгарія посідає 70-е місце. Концентрація медіавласності, відсутність прозорості та тиск на незалежну журналістику є одними з головних перешкод для свободи преси в Болгарії.

Радіо

Радіомовлення розпочалося у Болгарії 1929, першою регулярною радіостанцією вважається «Радіо Cофія». Від 1935 радіомовлення в Болгарії здійснювалося лише під контролем держави. Перші незалежні мовники почали з’являтися протягом 2000-х. За даними Національного статистичного інституту Болгарії у 2024 в країні діяли 73 ліцензовані радіостанції.

Болгарське національне радіо (Българско национално радио) — державний суспільний мовник, який координує національні програми, міжнародне Радіо Болгарія, а також мережу потужних регіональних радіостанцій (у містах Варні, Пловдиві, Бургасі тощо).

За типом передач в ефірі болгарського радіо домінує музично-розважальний та інформаційний контент. У 2024 близько 51,8 тисяч годин припадало суто на випуски новин, оперативні коментарі, прогнози погоди та спортивні блоки. За даними аналітичних агенцій радіомовлення в Болгарії посідає 24-е місце в Європі за обсягом доходу за 2025 (комерційний дохід понад 16 млн євро). Радіо слухає 90 % населення.

Телебачення

Телевізійне мовлення в Болгарії з’явилося наприкінці 1960-х та існувало під контролем держави. Перші приватні мовники почали з’являтися протягом 1990 2000-х. Перехід на цифрове телебачення відбувся 2013. За даними Національного статистичного інституту Болгарії станом на 2024 в країні діяли 119 ліцензованих телеканалів, близько 60 операторів. На телевізійному ринку країни домінують дві медіакомпанії: BTV Media Group (BMG) та Nova Broadcasting Group (NBG), які дивляться 76% активної аудиторії — люди віком 18–49. Болгарське національне телебачення (Българска национална телевизия) — державний суспільний мовник, який фінансується з бюджету і транслює загальнонаціональні програми. За даними аналітичних агенцій телебачення Болгарії посідає 21-е місце в Європі за обсягом комерційного доходу за 2025 (понад 340 млн євро).

Інформаційні агентства

На ринку інформаційних послуг домінує національне «Болгарське інформаційне агентство» (БТА), засновано 1898. БТА є членом Європейського альянсу інформаційних агентств. 2000 засновано перше приватне інформаційне агентство «Фокус», що підтримує партнерські відносини з понад 112 агентствами з 86 країн світу. «Фокус» володіє радіомережею, що охоплює 90 % території країни. Від 2001 діє приватне незалежне новинне агентство «Інтернаціональна агенція БГНЕС» (болг. «Интернационална агенция БГНЕС»), яке володіє першими приватними фотоагентством і відеоагентством, а також 2005 створило окреме інформаційне агентство, присвячене спорту.

Література

Література Болгарії — найдавніша із слов’янських літератур. Її зародження припадає на 2-у половину 9 ст. і пов’язане з виникненням слов’янської писемності, створеної Кирилом і Мефодієм.

Вона поділяється на періоди: давня; нова; література постсоціалістичного періоду; сучасна. Давня, переважно християнського спрямування, написана староболгарською, або старослов’янською мовою: а) період Першого Болгарського царства (9–11 ст.); б) період Другого Болгарського царства (12–14 ст.); в) період османського завоювання (14–18 ст.). Нова (18–20 ст.): а) література відродження національного (18 ст. — 1870 ті); б) література періоду між визволенням від гніту Османської імперії (2 а половина 19 ст.) до початку 20 ст.; в) література початку 20 ст.; г) література міжвоєнного двадцятиріччя; ґ) література часів соціалізму. Література постсоціалістичного періоду охоплює останнє 20-річчя 20 ст. Сучасна — твори від початку 21 ст.

Давня болгарська література («книжнина») почалася перекладами грецькомовних богослужбових книг. Серед пам’яток: перекладні збірки проповідей Івана Золотоустого, «Шестоднев» (болг. «Шест дни») Іоанна Екзарха, «Про літери» (болг. «О письменехъ») Чорноризця Храбра (9 — початок 10 ст.), твори Кирила і Мефодія, Климента Охридського, Костянтина Преславського, Наума Охридського, Козьми Пресвітера та ін. Література Другого Болг. царства — переважно переклади візант. письменників Діонісія Ареопагіта, Єфрема Сирина, Василія Великого, Івана Золотоустого, «Синодик царя Боріла» (болг. «Синод на цар Борил»; містить відомості з болгарської історії), перекладено «Кормчу книгу» (болг. «Кормилна книга»; зб. канонів та цивільних законів, що стосуються церкви), житія святих, похвальні слова, гімни. Серед тогочасних болгарських книжників найвідомішим був патріарх Євтимій Тирновський — засновник Тирновської книжної школи. До літературних пам’яток періоду османського поневолення належать твори Д. Кантакузіна (1435; тепер Сербія — 1487; тепер Болгарія); попа Пейо (16 ст.; тепер Болгарія); Владислава Граматика, який писав переважно про Рильський монастир та св. Івана Рильського (бл. 876 946; тепер Болгарія). У 16 ст. здобули популярність дамаскини — збірки релігійно-повчального змісту, названі на честь візантійського богослова Дамаскина Студита (близько 1520 — 1577; тепер Греція). Відліком нової болгарської літератури вважають книгу «Історія слов’яноболгарська» (болг. «Славянобългарска история»; 1762) Паїсія Хілендарського (1722–1773) та першу автобіографію новоболгарською мовою «Житіє і страждання грішного Софронія» (болг. «Животът и страданието на грешника Софроний»; 1804) Софронія Врачанського (1739–1813). Першим літературним поетичним твором стала поема «Стоян і Рада» (болг. «Стоян и Рада»; 1845) Н. Герова (1823–1900), написана в дусі сентименталізму. У цей період творили поети Г. Раковський, П. Славейков (1827–1895; усі — тепер Болгарія), Х. Ботев, прозаїк Л. Каравелов. У 2 й половині 19 ст. болгарська інтелігенція поставила під сумнів цінність традиційної патріархальної картини світу, критикувала консервативні погляди. Період між 1870 ми і початком 20 ст. представлено філософською поезією С. Михайловського (1856–1927), прозою В. Друмева (бл. 1840 — 1901; обидва — тепер Болгарія), оповіданнями та повістями І. Вазова, А. Страшимирова (1872; тепер Болгарія — 1937; тепер Австрія), Т. Влайкова, П. Тодорова (1879; тепер Болгарія — 1916; Швейцарія), мемуарною творчістю Захарія Стоянова (1850; тепер Болгарія — 1889; Франція). До цього періоду належать також спогади та цикл фейлетонів «Бай Ганьо. Неймовірні оповідання про одного сучасного болгарина» (болг. «Бай Ганьо. Невероятни истории за един съвременен българин»; 1895) А. Константинова. Історичні драми та комедії писав Д. Войников (1833–1878; тепер Болгарія), соціальні драми й комедії — І. Вазов, на честь якого названо національний театр у м. Софії. На початку 20 ст. література обрала орієнтування на західноєвропейські тенденції. Філософсько-мистецьке угруповання «Думка» (болг. «Мисъл») на чолі з К. Кристевим (1866; тепер Сербія — 1919; тепер Болгарія) об’єднало таких авторів, як-от П. Славейков, П. Яворов (1878–1914; тепер Болгарія), П. Тодоров (1879; тепер Болгарія — 1916; Швейцарія). Розвивалася поезія болгарського символізму, творцями якої стали Е. Попдимитров (1885; тепер Сербія — 1943; тепер Болгарія), Т. Траянов (1882–1945), Н. Лілієв (1885–1960), Х. Ясенов (1889–1925), Д. Дебелянов. Традиційна тематика болгарського села зберігала актуальність у прозі Е. Пелина (1877–1949; усі — тепер Болгарія). Письменник українського походження Г. Стаматов (1869; тепер Молдова — 1942; тепер Болгарія) писав оповідання, пов’язані з життям міста. Серед творців літератури міжвоєнного двадцятиріччя поети Г. Мілев, Х. Смирненський (1898; тепер Греція — 1923; тепер Болгарія), А. Расцветников (1897; тепер Болгарія — 1951; тепер РФ), Є. Багряна, Д. Габе, Н. Фурнаджиєв (1903–1968), А. Дальчев; прозаїки С. Загорчинов (1889–1969), Е. Станев (1907–1979; усі — тепер Болгарія), О. Василева (1919; тепер Болгарія — 1944; тепер Австрія), Г. Караславов, Чудомир (1890–1967); драматурги С. Костов (1879–1939), Р. Стоянов (1883–1951; усі — тепер Болгарія). Як майстер короткої прози та драматург відзначився Й. Йовков. 1940 ві — час розквіту поетичної творчості Н. Вапцарова. У цей період вийшов друком антифашистський роман Д. Димова (1909; тепер Болгарія — 1966; тепер Румунія) «Засуджені душі» (болг. «Осъдени души»; 1945) — перший відомий у болгарській літературі твір з неболгарської тематики, — та уривок його роману «Тютюн» (1946).

1950 ті характеризуються посиленням цензури в літ. творчості, прославлянням ідеології соціалізму. Письменників Е. Манова (1919–1982), Ц. Марангозова (1933–2021; обидва — тепер Болгарія), Б. Димитрову жорстко критикували через гострі теми, порушені в їхній прозі. Поета І. Радоєва (1927–1994; Болгарія) обвинуватили в «буржуазній сексуальності», декадентстві, шкідництві. Водночас цей період збагатив Б. л. великими епічними творами: 1951 окремою книжкою вийшов роман Д. Димова «Тютюн» (перевиданий зі змінами 1954 та 1955; у первісному вигляді надрукований 1992). Д. Талев (1898; тепер Пн. Македонія — 1966; тепер Болгарія) опублікований 1952 роман «Залізний світильник» (болг. «Железният светилник»), що разом із романами «Преспинські дзвони» (болг. «Преспинови камбани»; 1954), «Ілінден» (болг. «Илинден»; 1953) та «Чую ваші голоси» (болг. «Чувам гласовете ти»; 1966) увійшов до тетралогії, присвяченої визвольній боротьбі македонських болгар. Зі смертю Й. Сталіна до творчості після перерви повернулися Н. Лілієв, А. Дальчев, Н. Фурнаджиєв та ін.

Драматургію 1950 х представлено творами О. Василева, який був також автором кількох кіносценаріїв. 1959 надруковано ліричну драму «Щовечора восени» (болг. «Всяка вечер през есента») І. Пейчева (1916–1976) і п’єсу «Коли троянди танцюють» (болг. «Когато розите танцуват») В. Петрова (1923–2005). На 1960 ті припадає творчість поетів [Г. Джагаров (1925–1995), Б. Димитрова] та прозаїків [Д. Фучеджієв (1928–2005), Й. Радичков (1929–2004), П. Вежинов (1914–1983), В. Мутафчієва (1929–2009), Г. Марков, Г. Мишев (нар. 1935; усі — тепер Болгарія)]. А. Гуляшкі та Б. Райнов стали творцями детективної прози. У цей період вийшли друком: історичний роман «Час вибору» (болг. «Време за избор»; 1964) А. Дончева (1930–2022; Болгарія), лірично-психологічна проза Б. Димитрової «Мандрівка до самої себе» (болг. «Пътуване към себе си»; 1965), «Відхилення» (болг. «Отклонение»; 1967), ліричні драми І. Радоєва, серед яких найвідоміша — «Світ малий» (болг. «Светът е малък»; 1962). 1970 ті — час творчої діяльності прозаїка та драматурга К. Топалова (нар. 1943; тепер Болгарія). Надруковано романи «Антихрист» (болг. «Антихрист»; 1970) Е. Станева (1907–1979; тепер Болгарія); «Лавина» (болг. «Лавина»; 1971) і «Бар’єр» (болг. «Бариера»; 1977) П. Вежинова; з’явилися іст. драми Р. Радкова (1940–2009; Болгарія). Оприлюднено кіносценарії «Не йди» (болг. «Не отивай»), «Перепис диких зайців» (болг. «Преброяване на диви зайци»), «Дачна зона» (болг. «Област на страната») Г. Мишева. У 1980–1990 ті Б. л. збагатилася романами «Облава на вовків» (болг. «Хайка за вълци»; 1982), «Смертний вирок» («Присъда смърт»; 1992) І. Петрова (1923–2005); кіносценаріями Л. Тодорова (1955); поезією М. Бодакова (1971), Е. Сугарева (1953), Й. Ефтимова (1971; усі — тепер Болгарія), поетичними й прозовими творами П. Антова (нар. 1964; тепер Болгарія) та ін. Сучасну болгарську літературу репрезентують Г. Господинов (нар. 1968), І. Димитров (нар. 1955), Е. Дворянова (нар. 1958), В. Захарієва (нар. 1959), С. Кисьов (нар. 1963), Я. Константинов (нар. 1972), А. Попов (нар. 1966; усі — тепер Болгарія) та ін. Продовжують літературну діяльність Й. Ефтимов (нар. 1971), М. Бодаков (1971–2021), Г. Мишев (нар. 1935), П. Антов (нар. 1964), усі — Болгарія. Письменник К. Ілієв (нар. 1937; тепер Болгарія) став відомим завдяки романам «Весна емігрантів» (болг. «Пролетта на емигрантите»; 2013) та «Морфо» (болг. «Морфо»; 2016), а також п’єсам, серед яких — «Off кордон» (болг. «Извън кордона»; поставлено в м. Києві 2007 українською мовою).

Твори середньовічної болгарської книжнини мали істотний вплив на формування літератури Давньої Русі. «Ізборник царя Симеона», більш відомий в Україні як «Ізборник Святослава 1073», належить до найдавніших пам’яток української писемності. За часів перебування Болгарії у складі Османської імперії болгарські літератори публікували свої твори в Україні. У м. Одесі надруковано: «Стоян і Рада» Н. Герова, «Під ярмом» (болг. «Под игото») І. Вазова, «Історія гайдука Сидері та його буйвола Голі» (болг. «Историята на сайдер Сидери и неговия бивол Голим»). В Одеській духовній семінарії навчався письменник і священнослужитель В. Друмев. Наукові праці про болгарську літературу писали Я. Головацький, М. Драгоманов, І. Франко та ін. Твори болгарської літератури перекладали А. Багряна (нар. 1981), Д. Білоус, П. Воронько, П. Грабовський, О. Кетков (1907–1991), М. Лукаш, М. Мартинюк (нар. 1971; усі — тепер Україна), В. Мельник, Д. Павличко, М. Сингаївський, О. Сливинський, П. Тичина та ін. В Україні серед болгарськомовних авторів — М. Бочваров-Бондар (нар. 1946; тепер Україна — 2017; Болгарія), П. Бурлак-Волканов (нар. 1939; тепер Україна — 2005; Молдова), А. Жечева (нар. 1973), В. Калоянов (нар. 1954), А. Кострова-Терзівець (нар. 1976), І. Мавроді (1911–1981), Д. Пейчев (нар. 1943), Н. Стоянов (нар. 1947), Т. Стоянов (нар. 1957), М. Чепразова (нар. 1983; усі — тепер Україна) та інші.

Архітектура

Від 6 ст. до н. е. на болгарському узбережжі Чорного моря збудовано грецькі міста-колонії Одесос (тепер м. Варна) та інші, від яких збережено фрагменти міських мурів та архітектурні деталі. Це вплинуло на архітектуру фракійців, представлену залишками укріплень та житлових будинків м. Севтополіса (поблизу м. Казанлика Старозагорської обл.), фракійськими купольними гробницями. Античну римську архітектуру від 1 ст. репрезентують археологічні залишки міст Ульпія Сердіка (тепер м. Софія) та інші, заміські маєтки, святилища та некрополі.

До ранньохристиянської архітектури належать залишки мурованих фортець і базилік; більшість із них збудовано за часів імператора Візантійської імперії Юстиніана І Великого. Тоді ж будували храми також інших архітектурних типів: однонавові; хрещаті; центричні («Червона церква» 6 ст. у м. Перуштиці Пловдивської області).

Архітектура середньовіччя вирізняється єдністю і не поділяється на місцеві архітектурні школи. Від епох двох болгарських царств збережено локальні групи пам’яток: Перше Болгарське царство репрезентують пам’ятки тодішніх столиць міст Плиски і Преслави (обидва — тепер Шуменської області); Друге Болгарське царство — пам’ятки Месембрії (тепер м. Несебир) і тодішньої столиці —м. Велико-Тирново.

Для Першого Болгарського царства характерні три основні групи пам’яток: фортеці та монументальні палаци правителів у містах Плисці та Преславі початку 10 ст.; «Велика базиліка» та інші базилікальні церкви у м. Плисці 9–10 ст.; Хрестовокупольні храми в околицях Плиски і Преслави 10–11 ст. Обидва міста, розташовані на високих пагорбах, були послідовно резиденціями болгарських ханів і царів. Кожне з них мало чотирикутну муровану цитадель та зовнішню огорожу у вигляді валу оборонного з ровом (м. Плиска) або муру (м. Преслав). Преслав збудовано 893–972 за зразком м. Плиски. У другій половині 9 ст. цар Борис І збудував монастирську тринавову «Велику базиліку» у м. Плисці – найбільшу церкву Болгарії 99 м завдовжки. Тоді ж там збудовано 8 однакових тринавових базилік меншого розміру та кілька ще менших базилік. Унікальною пам’яткою єпохи є центрична кругла церква у м. Преславі 900-х, що була палацовим храмом царя Симеона. Малі парафіяльні храми будували хрестовокупольними (церква Іоанна Хрестителя у м. Несебирі).

Пам’яткою доби візантійського панування є хрестовокупольна церква Земенського монастиря у Перницькій області кінця 11 — початку 12 ст. Першою пам’яткою після звільнення стала двоповерхова церква-усипальниця Петрицької Богородиці в Асеновій фортеці кінця 12 ст. у Пловдивській області. У період Другого Болгарського царства (1185–1393) будували багато мурованих фортець на пагорбах, з циліндричними, чотири- та багатогранними баштами. У тодішній столиці м. Велико Тирново на горі збудовано компактний царський замок. Архітектурну діяльність зосереджено у столиці та у морському торговельному порту Месемврії (тепер м. Несебир). У 13 ст. болгарські зодчі подолали залежність від Константинопольської та Грецької шкіл візантійської архітектури. Характерні зменшення розмірів храмів та посилення їхньої декоративності (однокупольна Боянська церква поблизу м. Софії 12 ст.). Основні пам’ятки першої половини 14 ст. збережено у м. Несебирі: церква Іоанна Алітургіта (Неосвяченого) тощо.

Архітектура доби панування Османської імперії характеризується занепадом. Муровані церкви будували примітивними, без куполів (сім церков с. Арбанаси Великотирновської області). Винятком був Бачковський монастир (тепер на території Пловдивської області) — ставропігія Вселенського патріарха. Тут упродовж першої половини 17 ст. збудовано ансамбль мурованих споруд, згрупований навколо двох внутрішніх дворів, а 1604 — великий собор. Пам’ятка османського панування — мечеть Буюк-Джамі у м. Софії 1474. Від 17 ст. збережено характерні житлові будинки с. Арбанаси.

Наприкінці 18 — на початку 19 ст. розпочалося відродження болгарської національної архітектури, пам’яткою якого є ансамбль Рильського монастиря 1816–1819. Після здобуття незалежності архітектура розвивалася в річищі історизму під впливом зодчества Австро-Угорщини та Російської імперії за участю їхніх провідних архітекторів: Національний театр (1904–1906, архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер); собор Олександра Невського (1904–1912, архітектор О. Померанцев), обидва у м. Софії. Архітектор К. Йованович (1849; Австрія — 1923; Швейцарія) — автор проєктів будівель Національних зборів 1884–1886 та кількох освітніх закладів 1879–1883 у м. Софії, вирішених у стилі неоренесансу. У міжвоєнний період 20 ст. у містах Софії, Бургасі, Пловдиві, Плевені та ін. зводили численні громадські, адміністративні будівлі, стилістика яких еволюціонувала від історизму неокласицистичного напряму до ар-деко. Після Другої світової війни під впливом СРСР у центрі м. Софії створено репрезентативний ансамбль адміністративних будівель у стилістиці радянського ретроспективізму довкола теперішньої площі Незалежності. Від 1960-х архітектура стала більш раціоналістичною, без історичних ретроспекцій. Найбільшим досягненням болгарської архітектури останньої третини 20 ст. є організація рекреаційного середовища на курортах чорноморського узбережжя Варна, Албена, Золоті Піски, Сонячний Берег та ін. зі створенням численних оригінальних за композицією курортних готелів. Спілку архітекторів Болгарії організовано 1966. Один із найвпливовіших архітекторів 20 століття та ключова постать у розвитку балканського модернізму й бруталізму Г. Стоїлов (1929–2022; Болгарія).

Образотворче мистецтво

Давнє мистецтво на території Болгарії належить до античної доби (фракійські надгробки 5–4 ст. до н. е. та фрески 4–3 ст. до н. е. в гробниці поблизу Казанлика).

Відомі графічні малюнки доби бронзи в печері «Магура» поблизу с. Рабіща Відинської області.

Найкращим збереженим художнім шедевром Болгарії елліністичного періоду є розпис фракійської гробниці Казанлик (4 ст. до н. е.).

Розвитку образотворчого мистецтва сприяли також візантійські традиції.

Основним напрямом болгарського образотворчого мистецтва між 13 і 14 ст. був живопис Тирнавської художньої школи, що включає фрески церков, станковий іконопис та ілюміновані рукописи (Софійський Псалтир 1337).

На стінах Боянської церкви збереглися фрески 1259, на яких зображено сюжети з Нового Завіту та сцени з життя Святого Миколая (автори невідомі).

Болгарський іконопис занепав під час турецького панування. Після звільнення від османського панування (кінець 1870-х) мистецтво інтегрується до загальноєвропейського процесу, потрапило під вплив пізнього романтизму.

Наприкінці 18 ст. та на початку 19 ст. сформувались чотири школи живопису (іконопису) періоду Відродження (поділ за територіальною ознакою): Трявненська, Банська, Дебарська, Самоковська школи. Художні школи займались фресковим оздобленням церков та іконописом. Хоча кожна школа розвивалася на своїй території, їх об’єднував поступовий відхід від суворих середньовічних канонів візантійського іконопису в бік реалізму, гуманізму та використання елементів бароко й рококо.

Світські жанри епохи Відродження розвивалися під російським, західноєвропейським та центральноєвропейським впливом. Найпоширенішим було мистецтво портрету (портрет єпископа Софронія Врачанького, 1812, невідомий майстер).

З. Зограф. Автопортрет. Національна художня галерея Болгарії

У 19 ст. працював іконописець З. Зограф (1810–1853; Болгарія), якого вважають одним із засновників світського болгарського живопису.

Першим болгарином, який отримав академічну художню освіту (в Імператорській Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі), був С. Доспевський (1823; Болгарія — 1878; Туреччина), творець болгарського світського реалістичного мистецтва, автор 38 портретів.

Від кінця 19 ст. до початку 20 ст. болгарське мистецтво інтенсивно розвивалося та інтегрувалося в європейську художню культуру. У цей період працювали художники: І. Мирквічка (1856–1938; Чехія), один із засновників сучасної болгарської образотворчої традиції, співзасновник Національної академії мистецтв Болгарії (1896, м. Софія); А. Мітов (1862–1930; тепер Болгарія), представник реалізму в болгарському живописі; І. Ангелов (1864–1924; Болгарія), засновник школи критичного реалізму; Я. Вешин (1860; тепер Чехія — 1915; тепер Болгарія), представник батального живопису; художник і сценограф І. Милев (1897–1927; Болгарія), представник модерну, майстер акварельної та темперної техніки та інші.

Сучасне мистецтво репрезентують роботи художників В. Димитрова-Майстори (1882–1960), З. Бояджиєва (1910–1976), В. Недкової (1906–1996), усі — Болгарія, та ін.

У 1960-х помітну роль відігравала Пловдивська художня школа (характерна експресія кольору), були створені художні центри у містах Варні та Бургасі.

Майстрами авангарду були художники Ж. Папазов (1894; Болгарія — 1972; Франція) та Н. Дюлгеров (1901; Болгарія — 1982; Італія), які працювали за межами Болгарії. Нові форми художнього самовираження розроблені у творчості Х. Явашева, автора просторових художніх інсталяцій.

Засновниками сучасної скульптури в Болгарії вважають: Б. Шаца (1866, тепер Литва — 1932, США), придворного художника і скульптора болгарського царя, автора пам’ятника героям Визвольної війни 1876 (1901); Ж. Спиридонова (1867–1945; тепер Болгарія), автора бюстів, пам’ятників тощо; М. Васілева (1867–1931; Болгарія).

Розвиваються традиційні види декоративно-ужиткового мистецтва: різьблення, вишивка, ткацтво та гончарство.

Музика

Найдавніші народні пісні — обрядові, трудові, епічні, ліричні — наспівні, метрично розмаїті. Народні танці — хоро і ручениця пов’язані з народними звичаями. Народні музичні інструменти: струнні — годулка; духові — гайда, кавал і сопілка; щипкові — тамбура; тупан (барабан) та ін.

Важливий етап розвитку візантійського церковного співу пов’язаний з ім’ям болгарина за походженням І. Кукузеля (бл. 1280; тепер Албанія — бл. 1360; тепер Греція).

Початки болгарської класичної музики сягають 1890-х. Наприкінці 19 ст. формувалася світська міська культура, створювалися хори, духові оркестри. Перші болгарські композитори працювали переважно у сфері хорової музики (аранжування народних пісень, хорів у народному дусі), призначеної для виконання аматорськими колективами.

Засновниками національної композиторської школи та професійної музики вважаються Е. Манолов (1860–1902; Болгарія), автор найдавнішої болгарської опери «Жебрачка» (1900) і Н. Атанасов (1886–1969), автор першої болгарської симфонії (1912) та першої болгарської сонати для фортепіано (1911). Д. Христов (1875–1941; Болгарія) розробив власну модель болгарського церковного співу та був одним із перших професійних диригентів країни. 1908 засновано трупу «Болгарське оперне товариство» (пізніше стала відома як Софійська опера).

У міжвоєнний період композитори Л. Пипков (1904–1974; Болгарія), П. Стайнов (1896–1977; Болгарія) та П. Владігеров (1899–1978; Болгарія) створили низку хорових, оперних, симфонічних і балетних творів, заклавши основу сучасної національної музичної традиції.

У другій половині 20 ст. болгарські композитори активно експериментували з новими гармоніями й тональністю у вокальній та інструментальній музиці, а записи й концертні тури за кордон сприяли міжнародному визнанню традиційного болгарського вокального мистецтва.

Болгарська вокальна школа стала відомою у світі. На провідних світових оперних сценах виступали оперні співаки Б. Христов (1914–1993; Болгарія), Н. Гяуров (1929; Болгарія — 2004; Італія), А. Томова-Синтова (нар.1941; Болгарія), Г. Димитрова (1941; Болгарія — 2005; Італія). Серед виконавців класичної музики: диригенти А. Найденов (1899–1995; Болгарія), Е. Чакиров (1948; Болгарія — 1991; Франція), піаніст А. Вайсенберг (1929; Болгарія — 2012; Швейцарія).

Наприкінці 20 — на початку 21 століття хорове музичне мистецтво зберігає вагому роль у музичному житті Болгарії, серед провідних колективів — чоловічий хор «Гусла» (заснований 1924, м. Софія). Національний фольклорний ансамбль (тепер імені Ф. Кутєва; створений 1951) став першим у Болгарії професійним державним колективом такого типу. Ф. Кутєв (1903–1982; Болгарія) став піонером унікального стилю обробки фольклору. Він зберіг первинні архаїчні мелодії, але переклав їх для багатоголосного (поліфонічного) хору, поєднавши із західноєвропейською класичною гармонією.

Автентичний фольклорний ансамбль «Бистрицькі бабусі» (заснований 1946) включений до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО (2008).

У джазовій музиці міжнародну популярність здобули композитор і піаніст М. Левієв (1937; Болгарія — 2019; Греція), саксофоніст Ю. Юнаков (нар. 1958; Болгарія) та кларнетист І. Папазов (нар. 1952; Болгарія) поєднували елементи американського джазу з традиційною болгарською народною музикою.

Серед провідних музичних установ — Національна музична академія в м. Софії (заснована 1921), Софійська філармонія (заснована 1893) та Плевенська філармонія (заснована 1953).

Функціонують Симфонічний оркестр Болгарського радіо і телебачення (з 1949), Софійський фестивальний оркестр (з 1986), Національний філармонічний хор імені С. Обретенова (заснований 1944 як хор Болгарського державного радіо).

У репертуарі музичних колективів Болгарії — українські народні пісні та твори українських композиторів. Поставлено опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

У Болгарії проходить низка музичних фестивалів. Міжнародний музичний фестиваль «Варненське літо» (заснований 1926) — найдавніший музичний фестиваль у Болгарії та один із найдавніших у Європі, унікальний своєю багатожанровістю. Однією з провідних подій музичного життя країни є Міжнародний музичний фестиваль «Софійські музичні тижні» (з 1970), що проходить щороку в травні — червні, представляючи болгарські та світові музичні твори, а також театральні постановки на тлі історичних пам’яток.

У країні відбуваються престижні міжнародні конкурси: Конкурс молодих оперних співаків імені Бориса Христова в Софії (з 1961), хоровий конкурс імені Георгія Димитрова у Варні (з 1975).

Болгарія 14 разів брала участь в «Євробаченні» пісенному конкурсі, 2026 здобула перемогу її представниця співачка DARA [Д. Н. Йотова (нар. 1998; Болгарія)] з піснею «Бангаранга» (ям. креол — галас, пустощі), написаною нею у співавторстві з Д. Контопулосом (нар. 1971; Греція).

Театр

Елементи театрального мистецтва були ще в болгарських народних іграх. У 1840 х драматичні спектаклі ставили аматорські трупи. У 1883 в м. Пловдиві створено перший професійний театральний колектив — Болгарську драматичну трупу. У 1888 в м. Софії відкрито театр «Основа», 1892 організовано драматичну трупу «Сльоза і сміх» (з 1904 — Народний театр; у його репертуарі 1899 були й п’єси «Глитай, або ж Павук» та «Лихвар» М. Кропивницького). Наприкінці 19 — на початку 20 ст. створювалися інші професійні театри: театр Р. Попової, Сучасний театр, Вільний театр та ін. У цей час у театральному мистецтві сформувався реалістичний напрям. Народний театр у Софії став культурним центром національного значення. Заклали фундамент болгарського професійного реалістичного театру: актор, режисер, драматург М. Ікономов (1871–1960; Болгарія), режисер і актор С. Огнянов (1876; тепер Румунія — 1933; Болгарія), актор К. Сарафов (1876–1952; Болгарія), актор, режисер С. Бичваров (1878–1949; Болгарія).

Після Другої світової війни ставилися спектаклі за Станіславського системою. Створювалися нові театри. У 1944 у м. Софії засновано Народний молодіжний театр імені Н. Бінева, у 1946 — Колективний ляльковий театр (згодом Столичний ляльковий театр), у 1948 — Державну вищу театральну школу (згодом Національна академія театру і кіно імені К. Сарафова). У 1950 виник «Театр народної армії» (тепер «Театр Болгарської армії»), у 1956 — Сатиричний театр (тепер імені А. Константинова), який став майданчиком для сценічних пошуків у жанрі комедії. У 1965 створено театр «199», у 1966 — Театр поезії та вар’єте і театр «Софія» (експериментальні та альтернативні сцени). У 1990-х нові економічні відносини, відхід держави від управління театрами сприяли утворенню низки театральних майстерень, приватних театрів. 2009 утворена Асоціація вільних театрів. За офіційними даними Національного інституту статистики на 2025 у країні діє 89 професійних театрів. Ця мережа охоплює драматичні, оперно-балетні, опереткові, лялькові та драматично-лялькові заклади, які щороку збирають понад 2,3 мільйона глядачів.

Національний театр імені Івана Вазова (заснований 1904) — драматичний театр у м. Софії, головна театральна сцена країни. Зазвичай тут ставляться світова класика та сучасні зарубіжні драми, а також сучасні та класичні болгарські п’єси. Діють також музичні театри: Болгарський національний театр опери та балету (з 1908), Національний музичний театр імені С. Македонського (заснований 1918).

Працюють регіональні театри: Драматичний театр імені Стояна Бачварова (заснований 1921) — культурний символ м. Варни; Драматичний театр імені Миколи Массалітінова (м. Пловдив) — найстаріший професійний драматичний театр країни (заснований 1881), державний репертуарний театр, який тримає статус одного з лідерів за відвідуваністю; Державна опера Стара Загора (1925) — найстаріший оперний театр Болгарії за межами столиці та друга за часом заснування оперна інституція в країні.

Серед театральних діячів — актори Р. Делчева (1915–2002), О. Кирчева (1903–1978), С. Гецов (1932–1996), Г. Калоянчев (1925–2012), І. Кондов (1925–2004), М. Дупаринова (1921–2005), Т. Массалитинова (1921–2014), режисери Б. Дановський (1899–1976), Ф. Филипов (1914–1983), усі — Болгарія та ін.

Творцем професійного болгарського балету вважається хореограф А. Петров (1899–1978; Болгарія). Він заснував у 1927 у м. Софії першу професійну приватну балетну школу, де займався викладацькою діяльністю.

У Болгарії проводять театральні фестивалі. Варна приймає фестиваль «Варненське літо» (заснований 1992), міжнародний фестиваль лялькових театрів «Золотий дельфін» (заснований 1972) тощо; Пловдив — фестиваль «Сцена на перехресті» (заснований 1977), міжнародний фестиваль лялькових театрів «Двоє — мало, троє — багато» (заснований 1977) тощо.

Кіно

Кіновиробництво в Болгарії почалося 1910. Спочатку виходили документальні та хронікальні фільми, з 1915 — художні, що їх випускали приватні кінофірми, акціонерне товариство «Лунафільм» (1919). Основоположник болгарського кінематографа — актор і режисер В. Гендов (1891–1970; Болгарія). Він є автором першого болгарського ігрового німого фільму «Галантний болгарин» (1915), в якому був сценаристом, режисером і виконавцем головної ролі. Вважається першим художнім фільмом виробництва Болгарії. В. Гендов створив і продюсував фільм «Повстання рабів» (1933), який став першим болгарським звуковим фільмом. Протягом 1915–1948 створив 55 фільмів.

Після Другої світової війни кіновиробництво стало державним. З’явилися повнометражні ігрові стрічки. Фільми: «Тривога» (1951, режисер З. Жандов), «Викрадач персиків» (1964, режисер B. Радев), «Відхилення» (1967, режисери Г. Островський і Т. Стоянов), «Біла кімната» (1968, режисер М. Андонов), «Любов» (1973, режисер Л. Стайков), «Заграва над Дравою» (1976, режисер З. Хескія). Спільно з радянськими кінодіячами створено кінострічки: «Герої Шипки» (1955, режисер С. Васильєв), «Урок історії» (1957, режисер Л. Арнштам), «Напередодні» (1959, режисер В. Петров) та ін. Для фільмів 1960–1970-х характерні громадянська спрямованість, поглиблене психологічне й романтичне трактування образів. Серед кіноакторів — Н. Коканова (1938–2000), Г. Георгієв-Гец (1926–1996), C. Данаїлов (1942–2019), Д. Тончева (нар.1946), усі — Болгарія.

З середини 1990-х болгарська аудиторія цікавиться як вітчизняними, так і іноземними фільмами, а художні та документальні фільми країни широко експортуються. Популярними також є анімаційні фільми.

Багато фільмів створювалися на державній кіностудії «Бояна» поблизу Софії (проєктування розпочалося 1946, офіційне відкриття кінокомплексу 1963). У часи свого розквіту (1970–1980-ті) студія виробляла до 20–25 художніх фільмів, близько 25–40 телевізійних проєктів та до 50 анімаційних стрічок щорічно. У 1990-х кіностудія зазнала глибокої фінансової та кадрової кризи, виживаючи переважно за рахунок здачі своїх павільйонів в оренду. У 2005–2006 її викупили американські кінокомпанії. Наступниця історичної установи кіностудія «Нова Бояна» («Nu Boyana») зараз приваблює кінематографістів з усього світу.

У м. Софії діють Болгарська національна фільмотека (заснована 1952) — державний кіноархів і музей (15 тис фільмів, 27 тис. кіноплакатів тощо) та виконавча агенція Національний кіноцентр (засновано 2004) — державна адміністративна структура при Міністерстві культури Болгарії, яка є головним органом управління кіноіндустрією.

У Болгарії проводиться низка масштабних кінофестивалів, які охоплюють як світове незалежне кіно, так і національні кінодосягнення. Міжнародний кінофестиваль у Софії (заснований 1996) — найбільший фестиваль у Болгарії, не лише представляє болгарські та балканські фільми міжнародної аудиторії, а й знайомить болгарських глядачів із зарубіжними фільмами. «Золота троянда» (заснований 1961) — найстаріший та найпрестижніший фестиваль суто болгарського кіно ігрового. Він проводиться щорічно на початку осені у м. Варні і є головним барометром успіху для болгарських режисерів та акторів. «Золотий ритон» (заснований 1975) — фестиваль, повністю присвячений болгарському документальному та анімаційному кіно. Події цього кінофоруму традиційно приймає місто м. Пловдив.

Спорт

У Болгарії розвиваються різні види спорту, зокрема боротьба, атлетика важка, баскетбол, футбол, бадмінтон, хокей, настільний теніс. Країна вперше взяла участь в Олімпіаді під час Літніх Олімпійських ігор 1896 в м. Афінах, де була представлена одним спортсменом. Дебют на Зимових Олімпійських іграх відбувся під час Зимових Олімпійських ігор 1936 у м. Гарміш-Партенкірхені (Німеччина). Національний олімпійський комітет Болгарії створено 1923.

Загалом на Олімпійських іграх (на 2026) Болгарія здобула 239 медалей (58 золотих, 91 срібну і 90 бронзових). Найбільшу кількість олімпійських медалей Болгарія завоювала у боротьбі (усього 73 — 18 золотих, 32 срібні та 23 бронзові) та важкій атлетиці (усього 30 — 13 золотих, 17 срібних, 9 бронзових).

Найтитулованіша спортсменка — М. Гроздева (нар. 1972; Болгарія), завоювала 5 олімпійських медалей (2 золоті та 3 бронзові) у змаганнях зі стрільби кульової. Дворазові олімпійські чемпіони: Н. Бухалов (нар. 1967; Болгарія) — веслування на каное; Т. Киряков (нар. 1963; Болгарія) — кульова стрільба; А. Назарян (нар. 1974; тепер Вірменія; одна з медалей здобута за Вірменію), Б. Радєв (1942–2025; Болгарія), П. Киров (нар. 1942; Болгарія), усі три — греко-римська боротьба. У Болгарії народився і до 1986 виступав важкоатлет Н. Сулейманоглу (1967; Болгарія — 2017; Туреччина), який здобув 3 олімпійські золоті медалі за Туреччину.

У футболі найвищим досягненням національної збірної є четверте місце на Чемпіонаті світу 1994 та перемога над чинним чемпіоном світу — збірною Німеччини. Тоді ж Х. Стоїчков (нар. 1966; Болгарія) став найкращим бомбардиром турніру (6 голів) і того ж року здобув нагороду «Золотий м’яч». Вища футбольна ліга Болгарії налічує 16 команд.

На Літніх Олімпійських іграх 2024 у м. Парижі Болгарію представляв спортсмен українського походження С. Новіков (нар. 1997; Україна), який виборов золоту медаль у греко-римській боротьбі у ваговій категорії до 87 кг.

Відносини з Україною та українська діаспора

Дипломатичні відносини України з Болгарією встановлено 13.12.1991.

Основи добросусідських українсько-болгарських взаємин було закладено в міжнародно-правовому документі — Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Болгарія, підписаному 05.10.1992.

Болгарія активно підтримує курс євроінтеграційних реформ та порядок денний в діалозі Україна — ЄС. Вона була четвертою країною — членом ЄС, яка ратифікувала Угоду про асоціацію у 2014. Нові можливості для розвитку торговельно-економічного співробітництва між двома країнами надало запровадження поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС.

Болгарія стала співавтором та підтримала резолюції ГА ООН «Агресія проти України» від 02.03.2022 та «Гуманітарні наслідки агресії проти України» від 24.03.2022.

Українці переселяються до Болгарії від початку 19 століття. За даними перепису населення (2011) у Болгарії мешкало 1,79 тис. етнічних українців. Осередки проживання: міста Софія, Варна, Бургас, Пловдив, Плевен, Добрич.

До російсько-української війни громада складалася переважно з людей, що переїхали в країну через шлюб, бізнес чи купівлю нерухомості. На 2026 Болгарія стала прихистком для десятків тисяч українців, які інтегрувалися в місцеве суспільство та створили потужні осередки взаємодопомоги й культурної дипломатії.

Станом на червень 2023 унаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 на територію Болгарії в’їхало понад 1 347 тис. громадян України, тимчасовий захист отримали понад 160 тис. осіб, залишилися на території Болгарії понад 67 тис. українців.

Українці в Болгарії об’єднуються в громадські організації, що надають гуманітарну, юридичну, психологічну та освітню допомогу.

2013 у Болгарії зареєстровано єдину загальноболгарську громадську організацію «Спілка українських організацій Болгарії “Мати Україна”». У її складі організації: Фундація «Мати-Україна» (м. Софія), «Діаспора-Україна» (м. Бургас), «Українсько-болгарське товариство “Пловдів”» (м. Пловдів). У м. Варна функціонують громадські організації «Співдружність українців у Болгарії. Українська Діаспора» та «Співдружність Українців у Болгарії Український Дім».З вересня 2022 у Софії діє освітній хаб, де за стандартами української освітньої системи навчаються понад 200 українців.

Додатково

Відомою культурною подією є цвітіння олійної дамаської троянди у травні-червні. Основні плантації розташовані в Казанликській улоговині у підніжжі гір Стара-Планина, між містами Казанлик і Карлово. Зібрані пелюстки використовують для виробництва трояндової олії та ефірних олій, що експортуються у різні країни світу.

Література

1. Пипин А. Н., Спасович В. Д. История на българската литература. Кюстендил : Издава книжарницата на В. Д. Поборник, 1884. 240 с.
2. Маринов Д. История на българската литература. Пловдив : Печатница на Хр. Г. Данов, 1887. 256 с.
3. Николов Е., Минков Ц. Българска литература. Насоки и теми : у 2 т. София : Хемус, 1947. Т. 1. 628 с.
4. Львова Е. Станислав Доспевский // Искусство. 1952. № 5. С. 58–66.
5. Леков І. Източнославянският произход и характер на украинския език // Език и литература. 1954. № 4. С. 313–318.
6. Лавренов Ц. Станислав Доспевски // Възрожденски художници. София : Български художник, 1956. С. 95–118.
7. Кръстев К., Захарие П. Драгоманов // Известия на Института за литература на Българската академия на науките. София : Издателство на БАН, 1969. Кн. 20. С. 131–150.
8. Ничев Б. Литературни портрети и проблеми. София : Български писател, 1972. 248 с.
9. Цанев Г. Страници от историята на българската литература : у 4 т. Т. 3 : По нови пътища. София : Български писател, 1973. 472 с.
10. Куцаров И. Преизказни модификатори в източните славянски езици // Съпоставително езикознание. 1978. № 4–5. С. 34–45.
11. Леков И. Към методите на изследване на украинско-българските лексикални отношения // Питання слов’янського мовознавства. Львів : Вища школа, 1982. С. 15–22.
12. Деянова М. Украинско-български паралели при фазисните начини на действие // Български език. 1987. № 1–2. С. 48–54.
13. Краткая история Болгарии / Отв. ред. Г. Г. Литаврин. Москва : Наука, 1987. 568 с.
14. Москаленко В. А. Українсько-болгарські літературні та наукові зв’язки кінця ХІХ — початку ХХ ст. Київ : Наукова думка, 1987. 256 с.
15. Куцаров И. За някои функционални еквиваленти на българския конклузив в съвременния украински език // Съпоставително езикознание. 1988. № 4–5. С. 36–43.
16. Стоянов І. А. Мовознавча україністика в Болгарії // Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку : матеріали першої міжнар. наук. конф. «Роль вищих навч. закладів у розвитку українознавства». Київ, 1993. С. 142–145.
17. Рошковска А. Станислав Доспевски. Стара Загора : [б. в.], 1994. 64 с.
18. Стоянов И. А. Иван Леков и началото на езиковедската украинистика в България // Общност и многообразие на славянските езици : сборник в чест на проф. Иван Леков. София : Университетско издателство «Св. Климент Охридски», 1997. С. 112–118.
19. Giordano Chr., Kostova D., Lohmann-Minka E. Bulgaria : Social and Cultural Landscapes. Fribourg : University Press, 2000. 252 p.
20. Соколова Д. Реформаторът Доспевски (1823–1878) // Ек. 2000. № 4. С. 9–14. URL : https://web.archive.org/web/20040411153408/http://www.aba.government.bg/bg/Ek/Archive/ek_archive/ek4_00.pdf
21. Игов С. Български писатели : поети, прозаици, драматурзи, критици. София : Център за изследване на българската култура, 2001. 368 с.
22. Хаджикосев Р. История на българската литература (1878–1918). Букурещ : Издателство на Букурещкия университет, 2003. 586 с.
23. Горбань І. Фольклор і фольклористика болгар в Україні. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2004. 148 с.
24. Бойкикева К. А. Болгарская православная церков : Исторический очерк. София : Любомъдрие, 2005. 255 с.
25. Бонева В. Възраждане : България и българите в преход към Новото време. Шумен : Университетско издателство «Епископ Константин Преславски», 2005. 248 с.
26. Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 9–15.
27. Попов Ч. Постмодернизмът и българското изкуство от 80-те — 90-те години на ХХ век. София : Български художник, 2009. 288 с.
28. Сабев Т. Болгарская Православная Церковь в ХХ столетии // Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Под ред. К. Шайо ; пер. с фр. Київ : Дух і Літера, 2010. С. 93–116.
29. Генова І. Историзиране на модерното изкуство в България през първата половина на ХХ век : Възможности за разкази отвъд модерността. София : Издателство на Нов български университет, 2011. 320 с.
30. Åslund A., Djankov S. The Great Rebirth : Lessons from the Victory of Capitalism over Communism. Washington : Peterson Institute for International Economics, 2014. 320 p.
31. Якімова А. М. Становлення українсько-болгарських наукових зв’язків : «драгоманівський період» // Дриновський збірник. 2016. Вип. 9. С. 99–106.
32. Literacy in Bulgaria : country report short version / European Literacy Policy Network. 2016. URL : https://web.archive.org/web/20170326051512/http:/www.eli-net.eu/fileadmin/ELINET/Redaktion/user_upload/Bulgarian_Short_Report.pdf
33. Україна і Болгарія в історії Європи : збірник наукових праць / Інститут історії України НАН України ; Інститут історичних досліджень БАН ; Комісія істориків України і Болгарії ; Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Київ : Інститут історії України, 2019. 560 с.
34. Bulgarian Literature as World Literature / Еd. by M. Harper, D. Kambourov. New York : Bloomsbury Academic, 2020. 272 p.
35. Етнокултурни характеристики на населението към 7 септември 2021 година / Национален статистически институт. URL : https://www.nsi.bg/sites/default/files/files/pressreleases/Census2021_ethnos.pdf
36. Книгоиздаване и печат 2023 : република България / Национален статистически институт. URL : https://www.nsi.bg/file/17632/BookP2023.pdf
37. Digital 2024 : Bulgaria. 23 February 2024. URL : https://datareportal.com/reports/digital-2024-bulgaria?rq=Bulgaria
38. Strijlev H. Analysis of the radio industry in Bulgaria 2024 : programs, audience and radio market research // Strategies for Policy in Science and Education. 2025. Vol. 33. № 1. P. 188–207.
39. Bulgaria // Reporters Without Borders. 2026. URL : https://rsf.org/en/country/bulgaria
40. 100 национални туристически обекта / БТС. 2026. URL: https://www.btsbg.org/nacionalni-dvizheniya/100-nacionalni-turisticheski-obekta
41. UNESCO. World Heritage Centre : Bulgaria. 2026. URL : https://whc.unesco.org/en/statesparties/bg

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ

Покликання на цю статтю: Болгарія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болгарія (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.07.2026