Бароко (архітектура)

Церква Іль Джезу в м. Римі (Італія).
Фото В. В. Вечерського
Інтер’єр церкви Іль Джезу в м. Римі (Італія).
Фото В. В. Вечерського
Площа перед собором св. Петра в м. Римі (Італія). Гравюра Дж. Б. Піранезі 1748–1774
Бронзовий балдахін над могилою апостола Петра в соборі св. Петра в м. Римі (Італія).
Фото В. В. Вечерського
Церква св. Карла Борромея у м. Відні (Австрія).
Фото В. В. Вечерського
Інтер’єр Мармурового залу палацу Верхній Бельведер у м. Відні (Австрія).
Фото В. В. Вечерського
Домініканський костел у м. Львові (Україна).
Фото В. В. Вечерського
Собор св. Юра у м. Львові (Україна).
Фото В. В. Вечерського
Костел св. Ігнатія Лойоли у м. Кременці Тернопільської обл. (Україна).
Фото В. В. Вечерського
Інтер’єр Андріївської церкви у м. Києві (Україна).
Фото В. В. Вечерського

Баро́ко (італ. baroccо — вигадливий, химерний) — панівний архітектурний стиль у Європі з кін. 16 до середини 18 ст., який поширився й на американський континент.

Історична довідка

Стиль виник у м. Римі наприкінці доби пізнього Відродження в останній третині 16 ст. у творчості архітектора Мікеланджело Буонаротті, Дж. Б. да Віньйола та Карло Мадерна (1556–1629; Італія) як розвиток наявних в архітектурі Ренесансу тенденцій до більшої пластичності й пишності архітектурних форм репрезентативних споруд. Перший архітектурний витвір у Римі, що започаткував стилістику бароко, — церква Іль Джезу в Римі (1568–1584, архітектори Дж. Б. да Вільйола, Дж. делла Порта), яка стала взірцем для більшості католицьких церков у світі.

Періодизація стилю:

раннє бароко: кінець 16 ст.;

високе бароко: 17 ст.;

пізнє бароко: початок — друга третина 18 ст.; його ще називають рококо.

Характеристика

Ідеологічно це стиль Контрреформації, стиль войовничої католицької церкви в активному наступі на інші конфесії: звідси — намагання приголомшити людину через надмірне ускладнення архітектурної мови, ілюзіонізм, що особливо проявився у вирішенні церковних куполів та розписах склепінь; ірраціоналізм об’ємних композицій; виявлена в архітектурній пластиці боротьба суперечностей. Відповідно до цього змінилися й плани будівель. Форма кола поступилася овалу, квадрат — витягнутому чотирикутнику. Особлива винахідливість архітекторів проявилася у створенні химерних, хитро скомбінованих планів, красивих, як рисунок, схожих на орнамент. У плані криві лінії витісняють прямі, одночасно починають вигинатися стіни, посилюючи мальовничість споруди. Це зумовило розвиток на ускладнених планах складних типів склепінь — овальних, еліптичних, зірчастих із розпалубками.

Для стилю характерна активна скульптурна пластика, розрахована на світлотіньові ефекти, декоративне застосування класичних ордерів архітектурних. З огляду на важливу стильоформівну роль штукатурного ліпленого декору як на фасадах, так і в інтер’єрах споруд, бароко називали штукатурним стилем. В архітектурі пласкі площини й прямі лінії майже зникають: фасади церков і палаців хвилеподібно викривляються: краї відступають назад, а центральна частина фасаду плавно виступає вперед. Це супроводжується наростанням пластичної експресії від країв фасаду до його центру, по осі симетрії якого сконцентровані основні пластичні акценти — фронтони, портали, ніші зі скульптурою тощо. Розчленованість площин підкреслює скульптурний декор, у якому переважають мотиви путті (маленькі, часто крилаті, хлопчики) та статуї святих, установлені в нішах-екседрах, глибина і форма яких сприяють активному світлотіньовому моделюванню архітектурних і скульптурних форм.

Попри це, основну увагу зосереджено не на фасадах, а на створенні пишних інтер’єрів, для яких характерні розвинений рельєф стін із широким застосуванням розкріпованих (див. Розкріповка) ордерних членувань, уживанням коштовного мармуру, кольорових тиньків, багатством ліплених прикрас, фігурною скульптурою, а також грандіозні ілюзіоністичні малярські композиції на склепіннях. Драматичні ефекти освітлення барокових церков спрямовані на створення ілюзорно нескінченного внутрішнього простору, глибинно направленого вздовж поздовжньої осі інтер'єру до мальовничої архітектурно-скульптурної композиції вівтаря. Освітлення і монументальний живопис набувають більшого значення, ніж власне архітектурна форма.

Найпоширенішими зображеннями на склепіннях церков стають небо з хмаринами, янголами, святими й путті. Походять ці мотиви з книги св. Лойоли «Духовні вправи» («Exercitia Spiritualia», вперше видана у м. Римі 1548), у якій рекомендовано налаштовуватися на молитву, уявляючи нескінченний небесний простір і незчисленні хори янголів і святих. Тому ці ілюзіоністичні зображення часто розміщували на склепіннях католицьких церков для створення відповідного молитовного настрою в інтер'єрі. Ілюзіоністичність бароко руйнує вірогідність матеріального світу розбіжностями між дійсним та удаваним, які постійно нагнітаються. Для архітектурної стилістики бароко, особливо стосовно сакральних будівель, характерні поєднання протилежностей, дисонантність, принципова розімкненість архітектурної форми, ілюзіонізм, де конструктивна логіка й тектоніка підпорядковані ідеологічно-клерикальним завданням. Як ніколи перед тим чи після того, архітектори полюбляли грати на контрастах, які підкреслювали грандіозність задумів: із тонким розрахунком уводили глядача з маленького вестибюля у велетенський зал, обігрували штучно підлаштовану перспективу, обманюючи то щодо глибини, то щодо висоти. Обман очей — один з улюблених прийомів майстрів стилю бароко.

Для бароко характерні великі архітектурні ансамблі, створені за єдиним художнім задумом: площа св. Петра в Римі (Італія, 1656–1667, архітектор Дж. Л. Берніні); площа Людовика XV (нині площа Згоди) в м. Парижі (1755–1763, архітектор А. Ж. Габріель); бенедиктинський монастир Мельк на р. Дунаї (Австрія, 1702–1714, архітектор Я. Прандтауер, 1660–1726; Австрія); палацово-парковий ансамбль у Версалі (1669–1710, архітектори Л. Лево, Ж. Ардуен-Мансар, А. Ленотр), для якого характерний тісний зв'язок архітектури з природою. Під впливом цього зразка в різних країнах збудовані численні палацово-паркові ансамблі: імператорська резиденція Шонбрун у м. Відні (1696–1713, архітектор Й. Б. Фішер фон Ерлах); резиденція єпископа у Вюрцбурзі (1719–1744, архітектор Й. Б. Нойманн); королівська резиденція Сан-Сусі у м. Потсдамі (1745–1747, архітектор Г. В. фон Кнобельсдорф); королівської резиденції Вілянов у м. Варшаві (1677–1698, архітектор А. Лоцці); імператорські резиденції в Петергофі (1745–1752) й Царському Селі (1752–1756) під Санкт-Петербургом авторства Б. Ф. Растреллі.

Національні особливості

Бароко був найбільш інтернаціональним з усіх стилів, які панували до і після нього в Європі, бо ніколи національні риси окремих народів не були до такої міри знівельовані, як протягом двохсотрічного панування бароко: скрізь схожі розпланувально-просторові композиції, прийоми, деталі й декор. Проте за відмінностями в характері архітектурних форм і їхнім географічним поширенням розрізняють 2 напрями бароко:

1) динамічне бароко (Італія, країни Центрально-Східної Європи);

2) класичний напрям (Франція, Велика Британія).

Простежено закономірність: у великих країнах із сильною централізованою владою переважав класичний напрям; у малих і тих, де не було сильної централізованої влади (Священна Римська імперія, Річ Посполита), — динамічне бароко.

В Італії найвизначнішими майстрами зрілого бароко були Дж. Берніні і його протагоніст Ф. Борроміні. Дж. Берніні — автор Королівських сходів у Ватикані (1663), де майстерна ілюзіоністична гра з перспективою надавала постаті людини, вписаної в це театралізоване середовище, надлюдського масштабу. Він також автор ротондальної церкви Сант Андреа ал Квірінале в м. Римі (1658–1665; улюблений твір майстра, барокова репліка римського Пантеону) та бронзового балдахіну висотою 23 м у соборі Св. Петра в Римі (1624–1633). Ф. Борроміні — автор церкви Сант-Іво, університетської бібліотеки Сапієнца (1642–1660), церков св. Агнеси на площі Навона (1653–1657) та св. Карла біля 4-х фонтанів (1634–1637) — усі в м. Римі. Послідовником Ф. Борроміні був Гваріно Гваріні (1624–1683; Італія) — автор церкви Сан-Лоренцо (1666–1680) та палаццо Каріньяно (1679–1683) — усі в м. Турині. Визначними пам’ятками італійського бароко є ротондальні купольні церкви: Санта Марія делла Салюте в м. Венеції на Великому каналі (1631–1681, архітектор Бальдасаре Лонгена, 1598–1682, Італія); Суперга на горі над м. Турином (1716–1727, архітектор Філіпо Ювара, 1678–1736; Італія).

У Центральній та Східній Європі переважав вплив італійського динамічного бароко. Після ліквідації турецької військової загрози будівельний бум в регіоні тривав від 1680-х до середини 18 ст. Тут відродилося будівництво паломницьких церков, активно зводили монастирі, резиденції і палаци.

Й.-Б. Фішер фон Ерлах — університетська церква св. Трійці у м. Зальцбургу (1694–1702); церква св. Карла Борромея (1716–1737); імператорський Шонбрунський та Шварценберзький палаци кінця 17 – початку 18 ст. (всі у м. Відні). Й. Л. фон Гільдебрандт: палац Верхній Бельведер (1720–1724), церква св. Петра (1702–1708) — всі у м. Відні.

М. Д. Пьоппельман: палацовий комплекс саксонських курфюрстів Цвінгер у Дрездені (Німеччина,1711–1728). Я. Сантіні (1677–1723; Чехія): церква св. Яна Непомука (1719–1727) на Зеленій горі біля Ждяра-над-Сазавою (край Височина, Чехія). Родина архітекторів Дінценгоферів: К. Дінценгофер — монастирська церква в Бржевнові під м. Прагою (1709–1719), церква св. Микулаша на Малій Страні в м. Празі (1703–1711); К. І. Дінценгофер — церква св. Варфоломія 1726-1731в м. Празі, церква св. Марії Магдалини в м. Карлових Варах (1732–1735), усі в Чехії.

Велика Британія розвивала класичний напрям бароко: Гринвіцький палац (згодом шпиталь) у м. Лондоні (1665–1694, архітектори Джон Вебб (1611–1672, Велика Британія), К. Рен); собор св. Павла в м. Лондоні (1675–1710, архітектор К. Рен); палац Бленім герцога Мальборо у Вудстоку, графство Оксфордшир (1705–1724, архітектор Джон Ванброу, 1664–1726; Велика Британія) — так званий англійський Версаль.

У Франції також панівним був класичний напрям бароко, проте тут архітектурі властива невідповідність стилістичних вирішень палацових фасадів та інтер'єрів: будівля з класицистичними фасадами мала інтер’єри в стилі пишного бароко чи рококо (палаци: Лувр у м. Парижі, Версальський). Провідні архітектори: Ф. Мансар — палац Мезон-Лафіт під м. Парижем (1642–1648), церква Валь де Грас у Парижі (1645–1667); Ж. Ардуен-Мансар — собор Інвалідів у м. Парижі (1679–1691).

Бароко в Україні

Окремі риси барокової стилістики помітні в архітектурі Західної України з 1620-х (Костел єзуїтів у Львові, 1610–1630, архітектор Джакомо Бріано, 1589–1649; Італія). Панівною ця стилістика стала наприкінці 17 ст. (Колегіата в Івано-Франківську, 1672–1703, архітектори Франсуа Корассіні, Кароль Бенуа, обоє – 2-га пол. 17 ст., Франція) з обов’язковим застосуванням класичних архітектурних ордерів, які місцеві майстри видозмінювали, іноді без дотримання класичних пропорцій і канонів. Найуживанішими були іонічний, коринфський і композитний ордери. У великих монументальних будівлях іноді застосовували колосальний ордер, як на фасаді Домініканського костелу у Львові (1748–1764, архітектор Я. де Вітте). Поширені багатоярусні ордерні композиції, підпорядковані принципу суперпозиції: Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври (1731–1745, архітектор Й. Г. Шедель). З 1730-х стають характерними мотиви повтору (подвоєння, потроєння) архітектурних форм: пілястр, півколон, фронтонів, сандриків, гуртів. Одинарні архітектурні форми й деталі утратили композиційну роль: усі важливі архітектурні форми, мотиви повторюються двічі чи тричі. Так розмиваються контури будівлі та її структурних блоків і створюється ілюзія динамічної форми. Найхарактернішим проявом є мотиви пучків пілястр і колон. Тоді ж розвинулося декоративне штукатурне ліплення з орнаментальними мотивами рослинного характеру в техніці барельєфу й горельєфу з масками, раковинами, гербами, купідонами (собор Різдва Богородиці в Козельці Чернігівської обл. (1752–1763, архітектор А. Квасов, І. Григорович-Барський). Для білих деталей зазвичай створювали кольорове тло — бірюзове, синє, барв жовтої і червоної вохри. Кольорову палітру збагачували позолочені деталі — капітелі, імперські орли тощо.

На завершальному етапі розвитку стилю бароко в Україні у 1750–1780-х спостерігаємо уніфікацію мови архітектурних форм разом із найширшим застосуванням скульптурного декору й поліхромії на фасадах та в інтер’єрах. Архітектурні форми стають легшими, ніби розчиняються в повітрі. Найвиразніше ця тенденція проявилася в Андріївській церкві в Києві (1747–1753, архітектор Б. Ф. Растреллі, І. Мічурін), соборі св. Юра у Львові (1744–1770, архітектор Б. Меретин), Тріумфальній брамі Петропавлівського кафедрального собору в м. Кам’янці-Подільському (1781, архітектор Я де Вітте), костелі св. Ігнатія Лойоли в ансамблі Кременецького колегіуму (1731–1743, архітектор П. Гіжицький) та Успенському соборі Почаївської Свято-Успенської лаври (1771–1783, архітектор Готфрід Гофман, р. н. невідомий–1771, Польща, П. Полейовський). Підсумком розвитку архітектурної пластики бароко в Україні є брама Заборовського в ансамблі Софійського собору в Києві (1744–1748, архітектор Й. Г. Шедель).

Додатково

Для архітектурно-пластичних вирішень будівель і споруд стилю бароко характерні:

  • переважання об’ємних композицій над фронтально-площинними;
  • центричність та ієрархічність композиції архітектурних форм;
  • поєднання мальовничості силуетів з регулярністю розпланувальної побудови, що забезпечує логічність архітектурної форми і ясність її візуального сприйняття;
  • тектоніка на основі неканонічно (декоративно і символічно) трактованого архітектурного ордера;
  • використання однакових пластичних засобів для будівель усіх функціональних типів: кількість застосованої пластики залежала тільки від ступеня репрезентативності будівлі.

Цитати

«Барокко, перш за все, дитя Риму. Тут цей стиль народився і тут знайшов своє найвище виявлення. Понад те: бароко, мабуть, найбільший дар, принесений світу новим Римом. Усі інші види бароко є лише відтінками римського, тільки провінційними відхиленнями, хоч часом вони досягали своєю владною чарівністю майже самостійного значення»

 (І. Грабар, переклад В. Вечерського).


«Барокко прежде всего дитя Рима. Здесь этот стиль родился и здесь нашел свое высшее выражение. Мало того: барокко, быть может, величайший дар, принесенный миру новым Римом. Все другие виды барокко только оттенки римского, только провинциальные уклонения, хотя бы временами они и поднимались по своему властному очарованию почти до самостоятельного значения»

 (Грабарь И. Дух барокко // О русской архитектуре. Москва : Наука, 1969. С. 317).


Література

  1. Wölfflin H. Renaissance and Baroque. London : Collins, 1964. 183 p.
  2. Грабарь И. Дух барокко // О русской архитектуре. Москва : Наука, 1969. С. 313–318.
  3. Воробйова Л. Барокко // Мардер А. П., Євреїнов Ю. М., Пламеницька О. А. та ін. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 44–45.
  4. Міляєва Л. Барокко. Архітектура // Мистецтво України : в 5 т. Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. Т. 1. С. 149–152.
  5. Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : Da Capo Press, 2003. P. 172–191.
  6. Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 163–177.
  7. Вечерський В. Особливості стилю бароко в архітектурі України XVII–XVIII століть // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2009. Вип. 9. С. 199–203.
  8. Вечерський В. Мистецтво середини XVII — середини XVIII століття: Архітектура // Історія українського мистецтва : у 5 т. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, 2011. Т. 3. С. 280–376.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Бароко (архітектура) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бароко (архітектура) (дата звернення: 27.09.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
12.03.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ