Євро

Символ Євро

Є́вро — офіційна валюта країн єврозони (станом на 2026 — 21 з 27 країн-членів Європейського Союзу), низки країн, що не є членами ЄС, а також кількох спеціальних і залежних територій. Одна з резервних валют, що входять до золотовалютних резервів більшості країн світу. Офіційний символ — €, код у класифікаторі валют за стандартом ISO 4217 — EUR. Емітент євро — Європейський центральний банк (ЄЦБ).

Зміст

1 Історична довідка
- 1.1 Передісторія
- 1.2 Перехід на євро
2 Характеристика
3 Значення
4 Додатково
5 Література
6 Автор ВУЕ

Історична довідка

Передісторія

Упродовж 19 ст. у Європі сформувалося кілька монетних союзів (Латинський монетний союз, Дрезденська і згодом Німецька монетна конвенція, а також Скандинавський монетний союз). Золоті й срібні монети країн-членів кожного з цих союзів карбували за єдиною стопою (див. Монетна стопа), вони мали однакову вартість, у частині випадків їх могли використовувати як засіб платежу в інших країнах-членах союзу. Це полегшувало міжнародні розрахунки. Німецька монетна конвенція втратила актуальність після виходу з неї Австрійської імперії (1866, за рік до її перетворення на Австро-Угорщину) і об’єднання Німеччини (1871); Скандинавський монетний союз фактично припинив існування під час Першої світової війни (формально діє дотепер, хоч узгодження валютної політики між країнами-членами не відбувається з 1924); Латинський монетний союз ліквідовано 1927, хоча Швейцарія карбувала золоті монети за передбаченою ним монетною стопою до 1949, а срібні — до 1966.

Питання про створення спільної європейської валюти актуалізоване після розгортання процесів євроінтеграції у 1950-х — заснування Європейської спільноти з вугілля і сталі (1951) і укладення Римського договору (Договір про заснування Європейського економічного співтовариства, ЄЕС; 1957, набув чинності 1958). У межах спільного ринку постала потреба узгодити політику грошово-кредитну між центральними банками країн-членів ЄЕС. Це реалізовано внаслідок створення Європейського фонду валютного співробітництва (1973) і запровадження 1979 Європейського механізму регулювання валютних курсів і ЕКЮ (англ. ECU, European Currency Unit — європейська валютна одиниця, код за стандартом ISO 4217 — XEU). ЕКЮ була представником узгодженого кошика валют країн-членів Європейської валютної системи (ЄВС), а також мала окремі риси повноцінної валюти (курс валютний, що залежав від коливань курсів валют-членів ЄЕС, статус однієї з резервних валют і валют, яку використовували для розрахунків між країнами-членами ЄЕС). В окремих випадках ЕКЮ випускали в готівковій формі (як пам’ятні та ювілейні монети окремих країн-членів ЄВС), у цій валютній одиниці номіновано облігації державних позик. Проте використання ЕКЮ було обмежене.

Перехід на євро

До питання про уніфікацію монетарної політики європейських країн і запровадження повноцінної загальноєвропейської валюти повернулися після перетворення ЄЕС на Європейський Союз згідно з Маастрихтським договором 1992 (набув чинності 1993).

01.01.1994 Європейський фонд валютної співробітництва реорганізовано в Європейський валютний інститут (ЄВІ) із центром у м. Франкфурті-на-Майні. Одне з основних завдань інституції — підготувати заснування валютного союзу в межах ЄС.

На саміті Європейської Ради в м. Мадриді 15–16.12.1995 узгоджено назву «євро» для позначення майбутньої єдиної валюти. Упродовж наступних років готувалися до запровадження євро для безготівкових розрахунків.

1997–1998 відбувся конкурс проєктів оформлення майбутніх банкнот і монет євро.

01.06.1998 на базі ЄВІ створено Європейський центральний банк (ЄЦБ), до повноважень якого серед іншого входить емісія євро, забезпечення стабільності цієї валюти і керування золотовалютними резервами ЄС. Він взаємодіє з усіма центральними банками країн-членів ЄС через Європейську систему центральних банків.

01.01.1999 ЄЦБ розпочав випуск євро в безготівковій формі. Усі ЕКЮ, що перебували в безготівковому обігу, у золотовалютних резервах, у формі боргових зобов’язань тощо, автоматично конвертовано в євро за курсом 1:1. 04.01.1999 євро винесено на торги на міжбанківських валютних біржах. На час запровадження безготівкового євро до єврозони ввійшли 11 країн (Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія і Франція). До моменту запровадження готівкового євро (2002) до єврозони долучилася Греція (курс драхми жорстко прив’язано до євро 19.06.2000).

Із моменту запровадження безготівкового євро його використовують у золотовалютних резервах країн світу. 1999 питома частка євро в золотовалютних резервах становила 17,9 % (після конвертування ЕКЮ і валют перших 11 країн Єврозони в безготівковій формі у євро) і почала зростати, сягнувши в рік запровадження готівкового євро (2002) до 23,65 %. У наступні роки частка євро в золтовалютних резервах країн світу коливалася від понад 19 % (2015–2016, 2024, мінімальні показники) до 27,7 % (2009, дотепер максимальна зафіксована частка).

2002 запроваджено євро в готівковій формі для 12 країн (перші 11 країн єврозони та Греція), валюти цих країн у готівковій формі поступово конвертовано в євро (Австрія, Ірландія, Іспанія та Німеччина встановили необмежений термін обміну національної валюти в готівковій формі на євро, решта країн Єврозони завершили обмін у термін від одного до двох місяців).

У подальші роки до єврозони приєднувалися інші члени ЄС: Словенія (толар замінено на євро 01.01.2006), Кіпр і Мальта (фунт кіпрський і мальтійську ліру замінено на євро 01.01.2008), Словаччина (словацьку крону замінено на євро 01.01.2009), Естонія (естонську крону замінено на євро 01.01.2011), Латвія (лат замінено на євро 01.01.2014), Литва (лит замінено на євро 01.01.2015), Хорватія (куну замінено на євро 01.01.2023) і Болгарія (лев замінено на євро 01.01.2026).

Низка країн, які формально не є членами ЄС, увійшли до єврозони автоматично, оскільки використовували замість національної валюти одну з валют країн єврозони. Процес такого переходу мав деякі відмінності:

на момент запровадження готівкового євро три з чотирьох європейських карликових держав уклали з ЄС валютну угоду, що дало їм змогу використовувати євро як національну валюту та карбувати власні монети. Монако, де місцевий франк відігравав у реальному обігу допоміжну роль поряд із французьким франком як основною валютою; Сан-Марино й Ватикан, де в місцевих лірах було номіновано ювілейні й пам’ятні монети, а основною валютою в грошовому обігу була італійська ліра.

Андорра перейшла на євро 2002 в одностороньому порядку, оскільки до цього не мала національної валюти, а використовувала французький франк та іспанську песету; після укладення валютної угоди з ЄС (2011, набула чинності 2012) Андорра отримала право карбувати власні монети євро;

дві держави Європи перейшли на євро в односторонньому порядку, не укладаючи відповідних угод: Чорногорія (з 1996 фактично, а з 1999 офіційно законним платіжним засобом у Чорногорії була німецька марка, з 2001 вона стала єдиним платіжним засобом, завдяки чому у 2002 перехід на євро відбувся автоматично); у частково визнаній Республіці Косово євро було основним засобом платежу до її проголошення: під час Косовської війни 1998–1999 відбувся стихійний перехід від югославського динара до вільно конвертованих валют (німецької марки, долара США і франка швейцарського з домінуванням німецької марки); 1999 цю ситуацію формально затвердила адміністрація ООН у Косово. Частка німецької марки в готівковому обігу постійно зростала, що зробило її де-факто єдиним платіжним засобом; із заміною німецької марки на євро 2002 відбулася заміна цієї валюти і в Косово. Після проголошеня незалежності Косово 2008 використання євро як єдиного платіжного засобу зафіксовано в законодавстві частково визнаної республіки.

Частина заморських територій і заморських департаментів Франції перейшла на євро одночасно із заміною французького франка (крім тих, які використовують тихоокеанський франк, прив’язаний до євро). Володіння Нідерландів зберегли власні валюти, курс яких з 2002 прив’язано до євро замість виведеного з обігу нідерландського гульдена (арубський флорин і карибський гульден), натомість у трьох спеціальних муніципалітетах Нідерландів на Карибських островах (острови Саба, Сінт-Естатіус і Бонайре) платіжний засіб — долар США.

Віддалений регіон Данії (Фарерські острови) використовує власну валюту (фарерська крона) одночасно з кроною данською, курс обох валют прив’язаний до євро.

Валюти кількох країн Європи як у складі ЄС (Данія), так і за його межами (Боснія та Герцеговина, Північна Македонія) прив’язано до євро. Так само до євро прив’язано франк західноафриканський і франк центральноафриканський, які здебільшого використовують колишні французькі колонії (західноафриканський франк також використовує колишня португальська колонія Гвінея-Бісау, а центральноафриканський — колишня іспанська колонія Екваторіальна Гвінея).

Крім того, до євро прив’язано валюту Суверенного військового Мальтійського ордену — мальтійський скудо. Цю валюту, однак, не використовують у грошовому обігу, вона не має власного коду в міжнародному класифікаторі валют. Її емісію обмежено випуском пам’ятних монет для колекціонерів і інвесторів, а також поштових марок із номіналом у мальтійських скудо.

Характеристика

Види грошових знаків

Готівковий євро представлено банкнотами, обіговими й розмінними монетами і пам’ятними та ювілейними монетами.

Друк банкнот почався 1998, карбування монет — 1999, після чого до 2002 їх накопичували на складах у межах підготовки до введення в обіг.

Банкноти

Банкноти євро, фото користувача Images Money, Flickr

Емісію банкнот єдиного зразка, номінованих у євро, здійснює Європейський центральний банк. В обігу перебувають банкноти номіналом 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 євро (банкноти до 200 євро включно — двох серій, банкноти у 500 євро — першої серії). Першу серію випущено в обіг 2002, від 2013 вона поступово замінюється банкнотами другої серії (перехід розпочато з заміни банкнот у 5 євро, 2014–2018 — інших номіналів.

Банкноти номіналом 500 євро випущено лише в першій серії. 2016 ЄЦБ заявив про плани зупинити їхній випуск, а 2019 припинив друк, однак вони залишаються законним платіжним засобом (деякі країни Єврозони запровадили обмеження на використання банкнот цього номіналу для запобігання відмиванню грошей).

Банкноти євро друкують як акредитовані банкнотні фабрики й банкнотно-монетні двори держав-членів Єврозони (Італії, Греції, Бельгії й Німеччини), так і приватні банкнотні фабрики (компанії Giesecke & Devrient у Німеччині, De La Rue у Великій Британії і Oberthur Fiduciaire у Франції). Виробника конкретної банкноти позначено кодом кліше на полі банкноти, а країну, у межах квоти якої ЄЦБ випустив цю банкноту, — літерою в серії банкноти.

Монети

Обігові й розмінні монети євро

В обігу перебувають обігові й розмінні монети євро номіналом 1, 2, 5, 10, 20 і 50 євроцентів, 1 і 2 євро. Усі монети євро мають однаковий дизайн аверсу і індивідуальний дизайн реверсу для кожної країни. Право карбувати власні монети євро мають усі країни Єврозони відповідно до виділеної ЄЦБ квоти.

Монети євро карбують монетні і банкнотно-монетні двори кількох країн-членів Єврозони як для потреб власної країни, так і на замовлення тих країн, які не мають власних монетних дворів. Зокрема, Фінський монетний двір карбує монети для Фінляндії, Греції, Естонії, Кіпру, Ірландії, Люксембургу і Словенії. Частина монет євро містить позначення монетних дворів.

Крім обігових випускають також обігово-пам’ятні монети у 2 євро, більшість тиражу яких невдовзі після емісії опиняється в приватних колекціях або на руках у приватних осіб як сувеніри. Обігово-пам’ятні монети у 2 євро є законним платіжним засобом в усій Єврозоні поряд зі звичайними монетами у 2 євро.

Ювілейні і пам’ятні монети

Ювілейні і пам’ятні монети нестандартних номіналів має право випускати кожна країна Єврозони. Такі монети карбують зі срібла, золота, платини або паладію для колекціонерів та інвесторів.

Випуск ювілейних і пам’ятних монет із коштовних металів відбувається без попереднього узгодження з ЄЦБ, оскільки такі монети є законним платіжним засобом лише у країні-емітенті. Їхня реальна вартість, однак, значно перевищує номінальну.

Найменший номінал серед пам’ятних і ювілейних монет євро мають срібні монети у 25 євроцентів (випускали Франція та Португалія). Найбільший номінал — австрійська золота монета номіналом у 100 тис. євро, яку випустив Віденський монетний двір 2004 тиражем 15 екземплярів (вага монети — 1000 унцій / 31,1035 кг).

Дизайн

Обігові банкноти євро містять схематичні зображення будівель і мостів у стилях, властивих різним епохам в історії європейської культури (від античності на банкноті в 5 євро до модерністської архітектури на банкноті в 500 євро).

Від часу запровадження євро частина елементів дизайну змінилася. Зокрема, на мапу Європи другої серії («Європа») додано Кіпр і Мальту, що не були зображені на банкнотах першої серії, оскільки приєдналися до ЄС пізніше. Крім того, на всіх банкнотах другої серії додано дублювання назви валюти болгарською мовою («ЕВРО») та збільшено кількість скорочень назви ЄЦБ офіційними мовами ЄС (у банкнотах першої серії наведено п’ять варіантів абревіатури, на банкнотах другої серії номіналом 5, 10 і 20 євро — дев’ять, а номіналом 50, 100 і 200 — 10. Останні зміни зумовлено розширенням ЄС і, як наслідок, збільшенням кількості офіційних мов Євросоюзу).

Регулювання валютного курсу

Регулювання курсу євро щодо інших валют відбувається без прямих інтервенцій валютних ЄЦБ, через регулювання відсоткових ставок у країнах-членах Єврозони.

На початок валютних торгів із безготівковим євро (04.01.1999) його курс був вищим за долар США (1 євро до 1,16 долара США). До кінця року курс євро знизився до паритетного (бл. 1:1) і продовжив знижуватися далі, сягнувши історичного мінімуму в жовтні 2001 (0,82 долара США за 1 євро) і повторно 15.01.2002 (0,81 долара США за 1 євро).

Востаннє паритетний курс євро до долара США (1:1) зафіксовано 06.11.2002, після чого він ніколи не опускався до цієї позначки.

Історичний максимум курсу євро до долара США зафіксовано під час світової кризи економічної 2008, коли він сягнув 1,59 долара США за 1 євро. На грудень 2025 курс євро становить 1,18 долара США за 1 євро.

Значення

Запровадження євро спростило міждержавні платежі між країнами Єврозони, а також зменшило витрати на обмін валют для приватних осіб, які подорожують країнами Єврозони. Заміна валют окремих країн на спільну дала змогу скасувати банківські комісії за конвертацію безготівкових коштів після переказу з однієї країни до іншої, а також за конвертацію безготівкових і обмін готівкових коштів під час подорожей із однієї країни до іншої. Наслідком переходу на євро стало зміцнення економічних і політичних зв’язків між країнами ЄС (не лише Єврозони) і зростання значення ЄС як одного з головних акторів геополітичних процесів.

У деяких країнах заміна місцевих валют на євро спричинила короткочасне зростання цін і певне незадоволення населення, зокрема в Словаччині й Литві. Ця ситуація мала віддалену аналогію з подіями початку 20 ст. в країнах Латинського монетного союзу, членство в якому сприяло економічному зростанню країн, що на час вступу до союзу мали вищий рівень розвитку (зокрема Франція і Швейцарія), та погіршувало становище слабших країн-членів (як-от Греція і Болгарія).

ЄЦБ долучається до подолання кризових явищ у країнах Єврозони. Зокрема, 2010 він створив Європейський фонд фінансової стабільності, 2011 запровадив Європейський механізм фінансової стабілізації, а 2012 замінив їх Європейським стабілізаційним механізмом. Завдяки використанню цих інструментів країни органи ЄС ефективно пом’якшували вплив фінансових криз на окремі країни.

Додатково

За ліцензією ЄЦБ окремі країни (як у ЄС, так і за його межами) можуть друкувати сувенірні банкноти номіналом 0 євро. Їхні технічні параметри, зокрема засоби захисту, аналогічні технічним параметрам платіжних банкнот євро. Станом на 2026 для українського ринку випущено дві сувенірні банкноти номіналом 0 євро: Золоті ворота (2023) і Собор Св. Софії (2024). Крім того, кілька випусків сувенірних банкнот інших країн випущено з метою підтримки України в російсько-українській війні.

Перехід на євро відображено в низці творів літератури й мистецтва. Наприклад, у романі Ф. Бегбедера «99 франків» (2000), перевидання й переклади якого іншими мовами опубліковано зі зміненою назвою «14,99 євро» та «5,90 євро».

Література

Portes R., Rey H. The Emergence of the Euro as an International Currency // Economic Policy. 1998. Vol. 13. No. 26. P. 306–343.
Marsh D. The Euro: The Politics of the New Global Currency. New Haven and London : Yale University Press, 2009. 352 p.
Мусієць Т.В., Лавріненко О.В. Вплив євро на перетворення національних валютних систем країн Центральної та Східної Європи // Інвестиції: практика та досвід. 2011. № 17. С. 33–39.
Cohen B. The Future of Global Currency. The Euro Versus the Dollar. London : Routledge, 2011. 208 p.
Stiglitz J. The Euro: How a Common Currency Threatens the Future of Europe. NY : W. W. Norton & Company, 2016. 448 p.