Депортація
Депорта́ція (від грец. deportatio — вигнання, заслання) — примусове виселення з місця постійного проживання особи, групи осіб чи народу.
Історична довідка
Як специфічна форма позбавлення свободи відома з найдавніших часів. У римському праві депортація — довічне заслання на чужину, здебільшого на острів. Спочатку застосовували до політичних злочинців, згодом — до інших категорій громадян. Супроводжували конфіскацією майна, позбавленням громадянства та громадянських прав.
У Давній Русі вигнання за межі громади («вислати з волості») або краю («вибити вон із землі») за збіркою «Руська правда» було частиною покарання за тяжкі злочини: вбивство задля грабунку, підпал, конокрадство тощо. У Великому князівстві Литовському застосовували різновид депортації — баніцію. За часів Гетьманщини багатьох її політичних діячів депортовано до Московського царства. Серед них — гетьмани Д. Многогрішний, П. Дорошенко та І. Самойлович, діяч мазепинської еміграції А. Войнаровський (близько 1689–1740; тепер РФ), останній кошовий Запорозької Січі] П. Калнишевський.
У Західній Європі масову депортацію почали практикувати в Португалії, звідки наприкінці 15 ст. до Південної Америки виселяли кримінальних злочинців.
Від кінця 18 ст. до 1938 тривала депортація з Франції (здебільшого — до Французької Гвіани).
Депортація за політичними мотивами набула розмаху під час революційних подій в Європі середини 19 ст.
Депортація з України
Перші масові депортації з України за національною ознакою відбулися на початку 18 ст. Депортованих царем Петром І тисячі українців використовували на найтяжчих роботах (зокрема на будівництві м. Санкт-Петербурга), засилали на каторгу до Сибіру.
Під час російсько-турецьких війн 18–19 ст. перед Першою світовою війною депортації зазнали кримські татари. 1777 відбулася депортація кримських греків і вірмен до внутрішніх районів Російської імперії.
1939–1941 із Західної України та Західної Білорусі депортовано 318 тисяч сімей, тобто 1 173 170 осіб (близько 10 % населення).
У липні 1941 депортації з України піддано понад 450 тисяч німців та осіб німецького походження.
У травні 1944 з Криму виселено 196 тисяч кримських татар. Влітку того ж року — 38 тисяч болгар, вірмен і греків, які мешкали на півострові. Депортацію за національною ознакою здійснювали у позасудовому порядку за рішеннями державних органів і супроводжували масовою смертністю. За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спецпереселенців; частину, зокрема німців, поселяли у спеціальних таборах.
Після демонтажу радянської тоталітарної системи прийнято низку нормативних актів про подолання наслідків депортації:
- Декларацію Верховної Ради (ВР) СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів щодо народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав» (1989);
- Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991).
09.10.1992 у м. Бішкеку (Киргизстан) підписано Угоду про відновлення прав депортованих осіб, національних меншин та народів (ратифіковано 17.12.1993 BP України). 17.05.1996 у м. Москві підписано документ, згідно з яким держави-учасниці зобов’язалися вжити заходів для забезпечення виконання цієї Угоди.
Центральним органом у вирішенні питань, пов’язаних із депортацією, є Державний комітет України у справах національностей та міграції. Значну допомогу у цій справі надають Програма розвитку ООН, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Управління Верховного комісара ООН у справах національних меншин.
Джерело
- Про Державний комітет України у справах національностей та міграції: Указ Президента України № 836/2001 від 13 вересня 2001 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/836/2001#Text
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.03.2022
