Болгарська православна церква
Болга́рська правосла́вна це́рква, БПЦ (болг. Българската православна църква; Болгарський патріархат) — релігійна організація; православна автокефальна церква. Як складник Вселенського православ’я перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними православними церквами; посідає восьме місце у диптиху. Територією розміщення церковних інституцій є Болгарія, а також країни проживання болгарської діаспори (США, Канада, Південна Америка, Австралія, Західна та Центральна Європа та ін.).
Зміст
Рання історія Церкви
Витоки християнства на теренах Болгарії сягають 1 ст. За переказом, учень апостола Павла Амплій був єпископом м. Одесоса (тепер м. Варна, Болгарія). У 2 ст. єпископські кафедри діяли у містах Дебелті та Анхолі. Єпископ Протогон із м. Сердики (тепер м. Софія) згаданий серед учасників Першого Вселенського собору (м. Нікея, 325). Відомо, що 343 у м. Сердиці відбувся місцевий єпископський собор.
Зростання кількості християнських місіонерів і вірян, політична доцільність прийняття нової релігії як ідеологічного оформлення незалежної Болгарської держави, схилили хана Богориса (852–889) навернутися у християнство. У 860/861 він охрестився сам (під ім’ям Бориса-Михайла, відомий як князь Борис І), а у 862–866 проводив політику християнізації підданих. За визначні заслуги перед Церквою Борис І був канонізований, є одним із найшанованіших болгарських святих.
Перша Болгарська патріархія (919–1019)
Константинопольський Собор 870 затвердив автономний статус Болгарської архієпископії з центром у м. Охриді у юрисдикції Константинопольського патріарха. Першим архієпископом Болгарської православної церкви (далі — БПЦ) став свт. Йосип (очолював кафедру у 870 — бл. 877).
Князь Симеон (893–927, син Бориса І) після військової перемоги над Візантією (917), домігся у 919 на Церковно-народному соборі в м. Велікі-Преславі самопроголошення автокефалії. Новообраний патріарх Леонтій (архієпископ Болгарський у 917–919, патріарх у 919–927) коронував Симеона на царство. Осідком патріарха стало м. Велікі-Преслав.
Посилення політичних позицій болгар за царя Петра (927–969) змусили Константинополь визнати у 927 самопроголошену автокефалію зі статусом патріархату (перший канонічний патріарх — Димитрій).
Народне повстання 963 у Болгарії мало наслідком відокремлення західної частини царства (нинішні Сербія, Македонія, Албанія та частина Епіру й Фессалії) та утворення окремої держави — Західно-болгарського королівства. Попри політичне розділення, патріарх залишався главою єдиної Болгарської церкви.
971 Східну Болгарію підкорив київський князь Святослав І Ігорович. Того ж року східні землі країни були завойовані візантійськими військами імператора Йоана І Цимісхія. Болгарський патріарх був понижений до статусу архієпископа Константинопольської церкви.
Цар Західної Болгарії Давид (правив у 970–978) скликав Собор єпископів західно-болгарських єпархій, на якому було обрано нового патріарха. Осідком предстоятеля стало м. Сердика. Наступний цар Самуїл (997–1014) відвоював у Візантії східні болгарські землі та знову об’єднав єпархії під владою Болгарського патріарха. Патріарший осідок було перенесено до м. Охрида.
У 1018–1019 візантійський імператор Василь II Болгаробійця завоював усі болгарські землі. Визнавши загалом автокефальний статус Болгарської церкви, імператор понизив статус предстоятеля до архієпископа, а територію Церкви обмежив 17-ма єпархіями. Всі ін. болгарські єпархії потрапили у пряму залежність від Константинополя. Майже два століття на вищі церковні посади призначали винятково греків; відбувалося насадження грецької культури серед болгар.
Друга Болгарська патріархія (1186–1394)
Наприкінці 12 ст. брати Тодор та Іван Асені очолили повстання проти Візантії. У 1185–1186 вони заснували між р. Дунаєм і Балканами Друге Болгарське царство зі столицею у м. Тирнові. Тут було утворено й центр незалежної Церкви, яку очолив архієп. Василь. Поряд із нею діяла (до 1767) й Охридська архієпископія в юрисдикції Константинопольського патріархату.
1204 болгарський цар Колаян (правив у 1197–1207) визнав верховенство Папи Римського, отримавши за це королівську корону. Болгарська церква також визнала зверхність папи, архієпископ Тирновський став примасом Болгарії. Проте помітного зиску від такого кроку болгари не отримали, тому 1234 архієп. Йоаким почав переговори із Візантією про автокефалію і патріархат. 1235 болгарський цар Іван Асен ІІ (правив у 1218–1241) відмовився від союзу з Римом і уклав у Константинополі договір з імператором Йоаном ІІІ Дукою Ватацем. Константинопольський патріарх Герман ІІ визнав за Тирновським архієпископством автокефалію і статус патріархату.
Рішення Константинополя розцінюють як політичне. Тирновська патріархія була невдовзі ліквідована (вже наступного року після завоювання Другого Болгарського царства турками у 1393). Церква втратила незалежність і стала митрополією Константинопольського патріархату. Османи заборонили болгарам будівництво християнських храмів і монастирів; а греки-фанаріоти — болгарську мову як богослужбову.
Боротьба болгар за автокефалію помісної церкви активізувалася від сер. 19 ст. 1860 з країни були вислані єпископи-греки, заборонено духовенству поминати Вселенського патріарха, закрито школи, де не викладали болгарську мову. Духовними провідниками опору стали єпископ Макаріопольський Іларіон (Михайловський), митрополити Велеський Авксентій та Пловдивський Паїсій. 1861 обидва були усунуті з кафедр і відправлені у заслання на Афон.
У вересні 1872 собор Константинопольської православної церкви (за участі Антіохійського та Олександрійського патріархів і Кіпрського архієпископа) оголосив БПЦ схизматичною (через єресь етнофілетизму). Таке рішення спровокувало загострення греко-болгарського конфлікту. Болгарський екзарх Йосип І (1877–1915), який після свого обрання постійно перебував у м. Стамбулі, переїхав 1913 до м. Софії. Після його смерті майже 30 р. із різноманітних причин вибори нового предстоятеля БПЦ не відбувалися. Церквою керував Священний синод на чолі з намісником (ним міг бути будь-який митрополит, терміном на 4 р.). Інститут намісництва зберігався до 1953.
Третя Болгарська патріархія (1953 — дотепер)
У січні 1945 Софійського митрополита Стефана І (Шокова) було обрано екзархом БПЦ. Вже у лютому, внаслідок переговорів із Константинополем, БПЦ позбавлено схизми, болгарські та грецькі архієреї відслужили у м. Константинополі спільну літургію. 13.03.1945 Вселенський патріарх Веніамін вручив болгарам томос про автокефалію.
03.01.1951 Священний синод ухвалив новий статут, в якому Болгарська церква іменувалася патріархатом. Практична реалізація цієї ідеї відбулася лише 10.05.1953, коли рішенням 3-го Церковно-народного собору було відновлено патріаршество та інтронізовано патріарха Кирила (Маркова; 1953–1971). Обраного патріарха одразу визнали Церкви в країнах т. з. соціалістичного табору (Російська, Грузинська, Румунська, Польська і Чехословацька), а також Антіохійська, згодом Александрійська (1954) і Сербська (1955). Проте неузгоджене й непередбачене томосом обрання патріарха Константинополь вважав неправомірним. Відносини між церквами знову ускладнилися. Лише 1961, фактично під тиском Москви, Константинополь погодився на відновлення патріархії у БПЦ. 1962 Болгарську православну церкву визнали всі інші диптихіальні церкви.
В умовах комуністичної влади становище Церкви в країні погіршилося — БПЦ втратила нерухоме майно, була обмежена в правах тощо. Православні клірики перебували під постійним наглядом влади.
Розкол Церкви у 1992–2012
Падіння у 1989 комуністичного режиму призвело до церковної кризи. Оприлюднення архівних даних підтвердило грубе порушення чинного Статуту церкви та втручання комуністичної влади у вибори патріарха у червні 1971 (що фактично ставило під сумнів їхню легітимність). У березні 1992 Дирекція з питань віросповідання при Раді міністрів Болгарії ухвалила рішення про неможливість подальшого перебування на чолі БПЦ патріарха Максима (Минкова). Небажання предстоятеля розкаятися і добровільно відійти від керівництва Церквою спровокувало розділення БПЦ і створення паралельної структури — Болгарської православної церкви Альтернативного Синоду (БПЦАС). Визнання БПЦАС з боку державних органів призвело до офіційного співіснування (у 1992–2003) двох структур із однаковою юридичною назвою («Болгарська православна церква»), яких розрізняли за іменами предстоятелів і назвами синодів (Альтернативний та Священний).
У часи розколу (наприкінці 1990-х) у Болгарії налічували бл. 4 тис. православних парафій (3220 храмів і бл. 500 каплиць), 124 монастирі (біля 400 насельників), 2 тис. кліриків. З них БПЦ під проводом патріарха Максима належало: 2,6 тис. парафій (1,5 тис. священиків) та 120 монастирів.
Розділення церкви частково було ліквідоване у жовтні 1998 — на позачерговому і розширеному Синоді БПЦ під головуванням Вселенського патріарха Варфоломія. Повноваження патріарха Максима були підтверджені, а предстоятель БПЦАС Пімен (Енєв) та більшість його соратників покаялися і повернулися під провід патріарха. У листопаді 2012 митрополит Іннокентій (Пєтров), тодішній очільник БПЦАС, фактично ліквідував цю структуру, оскільки разом зі священниками перейшов у БПЦ.
За наслідками роботи державної комісії з розкриття приналежності громадян до роботи на органи держбезпеки в комуністичний період, було офіційно з’ясовано, що 11 з-поміж 14 митрополитів БПЦ співпрацювали з органами держбезпеки (інформацію оприлюднено 17 січня 2012).
Загальна характеристика
Болгарська православна церква є членом Всесвітньої ради церков (з 1961), Християнської мирної конференції та Конференції європейських Церков. Церква активно підтримала вступ Болгарії до Європейського Союзу.
У літургійному житті церква дотримується новоюліанського календаря (з 1968). Через незгоду з деякими організаційними питаннями і проєктами документів, представники БПЦ не взяли участь у Всеправославному соборі (Святому і Великому Соборі Православної Церкви), який відбувся у червні 2016 на о. Крит.
Підготовка кліру здійснюється на богословських факультетах Софійського університету св. Климента Охридського (у 1951–1991 існував як самостійна духовна академія, бл. 700 студентів) та Велико-Тирновського університету Св. Кирила і Мефодія. У м. Софії з 1874 діє духовна семінарія св. Йоана Рильського; Кирило-Мефодіївська семінарія функціонує у м. Пловдиві. Від 1974 діє Церковно-історичний архівний інститут. Богослужбовими мовами є церковнослов’янська, сучасна болгарська та англійська.
Офіційними друкованими органами Церкви є: тижневик «Церковна газета» (болг. «Църковен вестник»); щомісячник «Духовна культура» («Духовна култура»). Більшість духовних закладів освіти мають свої друковані органи. Найавторитетнішими із них є журнали Софійського богословського факультету: «Богословська думка» («Богословска мисъл») та «Щорічник Духовної Академії» («Годишник на Духовната Академия»).
Предстоятель
Патріарха обирають голосуванням на Церковно-народному соборі з-поміж трьох кандидатур, схвалених Синодом і урядом країни. Патріаршою резиденцією є кафедральний собор Олександра Невського (м. Софія).
Офіційний титул глави Церкви: «Святіший (ім’я), митрополит Софійський, Патріарх всієї Болгарії». Осідок предстоятеля перебуває у м. Софії. У 2013–2024 очолював БПЦ патріарх Неофіт (світське ім'я — Симеон Нікол Димитров; 1945–2024; нагороджений 2013 українським Орденом князя Ярослава Мудрого I ступеня «за визначну церковну діяльність, піднесення авторитету православ’я у світі та з нагоди святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі»). 30.06.2024 інтронізовано нового патріарха — Даниїла (світське ім'я — Атанас Трендафіл Ніколов; нар. 1972).
Вищі органи управління
Постійно діючим законодавчим органом Церкви є Церковно-народний собор, що збирається не рідше ніж що чотири роки. До його складу входять представники духовенства та мирян. Між сесіями працюють 6 комісій (навчальна, богословська, літургійна, канонічно-правова, фінансова, міжцерковних відносин).
Вищою духовною, судовою та адміністративною владою в Церкві є Болгарський православний Священний синод у складі патріарха та всіх правлячих єпархіальних архієреїв. Діє в повному і скороченому складі. Великий Синод збирається двічі на рік (червень і листопад) або за потреби. Малий Синод (скорочений) у складі патріарха та 4 єпархіальних ієрархів (призначають за принципом ротації) опікується поточними церковними справами. Повноваження Священного синоду в повному та зменшеному складі визначені Статутом церкви.
При Синоді діє Вища церковна рада у складі 2 кліриків і 2 мирян, яких обирають на Церковно-народному соборі.
Статистика
Більшість громадян Болгарії — православні віряни (82,6 % населення, перепис 2001).
Болгарська православна церква нараховує 15 єпархій (29 ієрархів), з яких поза Болгарією функціонують дві: Східно-православна єпархія у США, Канаді та Австралії (кафедра у м. Нью-Йорку) та Східно-православна єпархія у Західній та Центральній Європі (кафедра у м. Берліні). Окремі парафії функціонують в Угорщині (2), Румунії (2), Австрії (1) та ін. країнах. Церква має подвір’я у м. Москві та намісництво у м. Стамбулі.
Станом на 2020 в юрисдикції БПЦ діє бл. 3 тис. парафій (значна кількість громад об’єдналися).
Література
- Kanev P. Religion in Bulgaria After 1989: Historical and Socio-Cultural Aspects // South East Europe Review. 2002. № 5 (1). Р. 75–95.
- Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
- Бойкикева К. А. Болгарская православная церковь. Исторический очерк. София : Любомъдрие, 2005. 255 с.
- Roberson R. The Eastern Christian Churches. A Brief Survey. 7th ed. Rome : Pontifical Oriental Institute, 2008. 276 p.
- Сабев Т. Болгарская Православная Церковь в ХХ столетии // Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Под ред. К. Шайо; пер. с фр. Київ : Дух і Літера, 2010. С. 93–116.
- Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.
- Българска Патриаршия (офіційний сайт). URL: https://bg-patriarshia.bg/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Болгарська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болгарська православна церква (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.05.2020
