Болгарська православна церква

Патріарх всієї Болгарії, митрополит Софійський Неофіт.
Кафедральний патріарший собор – Храм-пам’ятник Св. Олександра Невського (м. Софія).
Святий цар Борис-Михайло, хреститель Болгарії.

Болга́рська правосла́вна це́рква (Болгарський патріархат; болг. Българската православна църква) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква. Як складова Вселенського православ’я перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними Православними церквами; посідає восьме (з 15-ти) місце у диптиху. Територією розміщення церковних інституцій є Болгарія, а також країни проживання діаспори (США, Канада, Південна Америка, Австралія, Західна та Центральна Європа та ін.).

Рання історія Церкви

Витоки християнства на теренах Болгарії сягають 1 ст. За переказом, учень апостола Павла Амплій був єпископом м. Одесоса (тепер м. Варна, Болгарія). У 2 ст. єпископські кафедри діяли у містах Дебелті та Анхолі. Єпископ Протогон із м. Сердики (тепер м. Софія) згаданий серед учасників Першого Вселенського собору (м. Нікея, 325). Відомо, що 343 у м. Сердиці відбувся місцевий єпископський собор.

Зростання кількості християнських місіонерів і вірян, політична доцільність прийняття нової релігії як ідеологічного оформлення незалежної Болгарської держави схилили хана Богориса (852–889) навернутися у християнство. У 860/861 він охрестився сам (під ім’ям Бориса-Михайла, відомий як князь Борис І), а у 862–866 проводив політику християнізації підданих. За визначні заслуги перед Церквою Борис І був канонізований, є одним із найшанованіших святих у Болгарії.

Перша Болгарська патріархія (919–1019)

Константинопольський Собор 870 затвердив автономний статус Болгарської архієпископії з центром у м. Охриді у юрисдикції Константинопольського патріарха. Першим архієпископом Болгарської православної церкви (далі — БПЦ) став свт. Йосип (очолював кафедру у 870 — бл. 877).

Князь Симеон (893–927, син Бориса І) після військової перемоги над Візантією (917), домігся у 919 на Церковно-народному соборі в м. Велікі-Преславі самопроголошення автокефалії. Новообраний патріарх Леонтій (архієпископ Болгарський у 917–919, патріарх у 919–927) коронував Симеона на царство. Осідком патріарха стало м. Велікі-Преслав.

Посилення політичних позицій болгар за царя Петра (927–969) змусили Константинополь визнати у 927 самопроголошену автокефалію зі статусом патріархату (перший канонічний патріарх — Димитрій).

Народне повстання 963 у Болгарії мало наслідком відокремлення західної частини царства (нинішні Сербія, Македонія, Албанія та частина Епіру й Фессалії) та утворення окремої держави — Західно-болгарського королівства. Незважаючи на політичне розділення, патріарх залишався главою єдиної Болгарської церкви.

971 Східну Болгарію підкорив київський князь Святослав І Ігорович. Того ж року східні землі країни були завойовані візантійськими військами імператора Йоана І Цимісхія. Болгарський патріарх був понижений до статусу архієпископа Константинопольської церкви.

Цар Західної Болгарії Давид (правив у 970–978) скликав Собор єпископів західно-болгарських єпархій, на якому було обрано нового патріарха. Осідком предстоятеля стало м. Сердика. Наступний цар Самуїл (997–1014) відвоював у Візантії східні болгарські землі та об’єднав єпархії під владою Болгарського патріарха. Патріарший осідок було перенесено до м. Охрида.

У 1018–1019 візантійський імператор Василь II Болгаробійця завоював усі болгарські землі. Визнавши загалом автокефальний статус Болгарської церкви, імператор понизив статус предстоятеля до архієпископа, а територію Церкви обмежив 17-ма єпархіями. Всі ін. болгарські єпархії потрапили у пряму залежність від Константинополя. Майже 2 століття на вищі церковні посади призначалися винятково греки; відбувалося насадження грецької культури серед болгар.

Друга Болгарська патріархія (1186–1394)

Наприкінці 12 ст. брати Тодор та Іван Асені очолили повстання проти Візантії. У 1185–1186 вони заснували між р. Дунаєм і Балканами Друге Болгарське царство зі столицею у м. Тирнові. Тут же було утворено центр незалежної Церкви, яку очолив архієп. Василь. Поряд із нею діяла (до 1767) й Охридська архієпископія в юрисдикції Константинопольського патріархату.

1204 болгарський цар Колаян (правив у 1197–1207) визнав верховенство Папи Римського, отримавши за це королівську корону. Болгарська церква також визнала зверхність папи, архієпископ Тирновський став примасом Болгарії. Оскільки зиску від такого кроку болгари не отримали, у 1234 архієп. Йоаким почав переговори із Візантією про автокефалію і патріархат. 1235 болгарський цар Іван Асен ІІ (правив у 1218–1241) відмовився від союзу з Римом і уклав у Константинополі договір з імператором Йоаном ІІІ Дукою Ватацем. Константинопольський патріарх Герман ІІ визнав за Тирновським архієпископством автокефалію і статус патріархату.

Рішення Константинополя розцінюють як політичне. Тирновська патріархія була невдовзі ліквідована (вже наступного року після завоювання Другого Болгарського царства турками у 1393). Церква втратила незалежність і стала митрополією Константинопольського патріархату. Османи заборонили болгарам будівництво християнських храмів і монастирів; а греки-фанаріоти — болгарську мову як богослужбову.

Боротьба болгар за автокефалію Помісної церкви активізувалася від сер. 19 ст. 1860 болгари вислали з країни єпископів-греків, заборонили духовенству поминати Вселенського патріарха, закрили школи, де не викладалася болгарська мова. Духовними провідниками опору стали єпископ Макаріопольський Іларіон (Михайловський), митрополити Велеський Авксентій та Пловдивський Паїсій. У 1861 вони були усунуті з кафедр і відправлені у заслання на Афон.

У вересні 1872 Собор Константинопольської православної церкви (за участі Антіохійського та Олександрійського патріархів і Кіпрського архієпископа) оголосив БПЦ схизматичною (через єресь етнофілетизму). Таке рішення спровокувало загострення греко-болгарського конфлікту. Болгарський екзарх Йосип І (1877–1915), який після свого обрання постійно перебував у м. Стамбулі, у 1913 переїхав до м. Софії. Після його смерті майже 30 р. із різноманітних причин вибори нового предстоятеля БПЦ не відбувалися. Церквою керував Священний синод на чолі з намісником-головуючим (ним міг бути будь-який митрополит, терміном на 4 р.). Інститут намісництва зберігався до 1953.

Третя Болгарська патріархія (1953 — дотепер)

У січні 1945 Софійського митрополита Стефана І (Шокова) було обрано екзархом БПЦ. Вже у лютому, внаслідок переговорів із Константинополем, БПЦ була позбавлена схизми, болгарські й грецькі архієреї відслужили у м. Константинополі спільну літургію. 13.03.1945 Константинопольський патріарх Веніамін вручив болгарам Томос про автокефалію.

03.01.1951 Священний синод ухвалив новий Статут, в якому Болгарська церква іменувалася патріархатом. Практична реалізація цієї ідеї відбулася лише 10.05.1953, коли рішенням ІІІ Церковно-народного собору, було відновлено патріаршество та інтронізовано патріарха Кирила (Маркова; 1953–1971). Обраного патріарха одразу визнали Церкви в країнах т. з. «соціалістичного табору» (Російська, Грузинська, Румунська, Польська і Чехословацька), а також Антіохійська, згодом Олександрійська (1954) і Сербська (1955). Проте, неузгоджене й непередбачене Томосом обрання Болгарського патріарха Константинополь вважав неправомірним. Відносини між Церквами знову ускладнилися. Лише 1961, фактично під тиском Москви, Константинополь погодився на відновлення патріархії у Болгарській ПЦ. У 1962 Болгарську церкву визнали всі інші диптихіальні Церкви.

В умовах комуністичної влади становище Православної церкви в країні погіршилося — БПЦ втратила нерухоме майно, була обмежена в правах тощо. Православні клірики перебували під постійним наглядом влади.

Розкол Церкви у 1992–2012

Падіння у 1989 комуністичного режиму призвело до церковної кризи. Оприлюднення архівних даних підтвердило грубе порушення чинного Статуту церкви та втручання комуністичної влади у вибори патріарха у червні 1971 (що фактично ставило під сумнів їхню легітимність). У березні 1992 Дирекція з питань віросповідання при Раді Міністрів Болгарії ухвалила рішення про неможливість подальшого перебування на чолі БПЦ патріарха Максима (Минкова). Небажання предстоятеля розкаятися і добровільно відійти від керівництва Церквою спровокувало розділення БПЦ і створення паралельної структури — Болгарської православної церкви Альтернативного Синоду (БПЦАС). Визнання БПЦАС з боку державних органів призвело до офіційного співіснування (у 1992–2003) двох структур із однаковою юридичною назвою («Болгарська православна церква»), які розрізнялися за іменами предстоятелів і назвами Синодів (Альтернативний та Священний).

Розділення церкви частково було ліквідоване у жовтні 1998 — на позачерговому і розширеному Синоді БПЦ під головуванням Константинопольського патріарха Варфоломія. Повноваження патріарха Максима були підтверджені, а предстоятель БПЦАС Пімен (Енєв) та більшість його соратників покаялися і повернулися під провід патріарха Максима. У листопаді 2012 митрополит Іннокентій (Пєтров), тодішній очільник Альтернативного cиноду, фактично ліквідував цю структуру, оскільки разом зі священниками перейшов у БПЦ під головуванням патріарха Максима.

За наслідками роботи державної комісії з розкриття приналежності громадян до роботи на органи держбезпеки в комуністичний період, було офіційно з’ясовано, що 11 з-поміж 14 митрополитів БПЦ співпрацювали з органами держбезпеки (інформацію оприлюднено 17 січня 2012).

Загальна характеристика

Болгарська православна церква є членом Всесвітньої ради Церков (з 1961), Християнської мирної конференції та Конференції європейських Церков. Церква активно підтримала вступ Болгарії до Європейського Союзу.

У літургійному житті церква дотримується новоюліанського календаря (з 1968). Через незгоду з деякими організаційними питаннями і проектами документів, представники БПЦ не взяли участь у Всеправославному соборі (Святому і Великому Соборі Православної Церкви), який відбувся у червні 2016 на о. Крит.

Підготовка кліру здійснюється на богословських факультетах Софіївського університету св. Климента Охридського (у 1951–1991 існував як самостійна Духовна академія, бл. 700 студентів) та Велико-Тирновського університету Св. Кирила і Мефодія. У м. Софії з 1874 діє духовна семінарія св. Йоана Рильського; Кирило-Мефодіївська семінарія функціонує у м. Пловдиві. Від 1974 діє Церковно-історичний архівний інститут.

Офіційними друкованими органами Церкви є: тижневик «Церковна газета» («Църковен вестник»); місячник «Духовна культура» («Духовна култура»). Більшість духовних закладів освіти мають свої друковані органи. Найавторитетнішими із них є журнали Софійського богословського факультету: «Богословська думка» («Богословска мисъл») та «Щорічник» («Годишник на Духовната Академия»).

Предстоятель

Офіційний титул глави Церкви: «Святіший (ім’я), митрополит Софійський, Патріарх всієї Болгарії». Осідок предстоятеля знаходиться у м. Софії. Станом на 2020 очолює БПЦ патріарх Неофіт (Дімітров; нар. 1945, обраний 2013). Патріарха обирають голосуванням на Церковно-народному соборі з-поміж 3-х кандидатур, схвалених Синодом і урядом країни. Патріарша резиденція знаходиться у кафедральному соборі Олександра Невського (м. Софія).

Патріарх Неофіт нагороджений 2013 українським Орденом князя Ярослава Мудрого I ступеня «за визначну церковну діяльність, піднесення авторитету православ’я у світі та з нагоди святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі».

Вищі органи управління

Постійно діючим законодавчим органом Церкви є Церковно-народний собор, що збирається не рідше ніж раз на 4 р. До його складу входять представники духовенства та мирян. Між сесіями працюють 6 комісій (навчальна, богословська, літургійна, канонічно-правова, фінансова, міжцерковних відносин).

Вищою духовною, судовою й адміністративною владою в Церкві є Болгарський православний Священний синод, що складається з патріарха та всіх правлячих єпархіальних архієреїв. Діє в повному і скороченому складі. Великий Синод збирається 2 рази на рік (червень і листопад), або за потреби. Малий Синод (скорочений) складається з патріарха та 4-х єпархіальних ієрархів, які призначаються за принципом ротації, опікується вирішенням поточних церковних справ. Повноваження Священного синоду в повному та зменшеному складі визначаються Статутом церкви.

При Синоді діє Вища церковна рада у складі 2-х кліриків і 2-х мирян, які обираються Церковно-народним собором.

Адміністративно-територіальний устрій БПЦ (єпархії).

Статистичні дані

Більшість громадян Болгарії — православні віряни (82,6 % населення, перепис 2001).

Православна церква нараховує 15 єпархій (29 ієрархів), з яких поза Болгарією функціонують дві: Східно-православна єпархія у США, Канаді та Австралії (кафедра у м. Нью-Йорку) та Східно-православна єпархія у Західній та Центральній Європі (кафедра у м. Берліні). Окремі парафії функціонують в Угорщині (2), Румунії (2), Австрії (1) та ін. країнах. Церква має подвір’я у м. Москві та намісництво у м. Стамбулі.

У часи розколу (наприкін. 1990-х) у Болгарії налічували бл. 4 тис. православних парафій (3220 храмів і бл. 500 каплиць), 124 діючі монастирі (біля 400 насельників), 2 тис. кліриків. З них БПЦ під проводом патріарха Максима належало: 2,6 тис. парафій (1,5 тис. священиків) та 120 монастирів.

Станом на 2020 у церкві бл. 3 тис. парафій (значна кількість громад об’єдналися). Богослужбовими мовами є церковнослов’янська, сучасна болгарська та англійська.

Офіційний сайт: https://bg-patriarshia.bg/

Література

  1. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 1. 336 с.
  2. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник: пер. с англ. Санкт-Петербург : Высш. религиоз.-филос. школа, 1999. 191 с.
  3. Болгарская Православная Церковь // Православная энциклопедия : у 56 т. Т. 5. Москва : Церковно-научный центр Русской Православной Церкви «Православная Энциклопедия». 2002. С. 614–643.
  4. Kanev P. Religion in Bulgaria after 1989: historical and socio-cultural aspects. // South East Europe Review (SEER). 2002. № 5 (1). Р. 75–95.
  5. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  6. Бойкикева К. А. Болгарская православная церковь. Исторический очерк. София : Любомъдрие, 2005. 255 с.
  7. Сабев Т. Болгарская Православная Церковь в ХХ столетии // Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Под ред. К. Шайо; пер. с фр. Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2010. С. 93–116.
  8. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Болгарська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болгарська православна церква (дата звернення: 3.06.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
11.05.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ