Меншина релігійна

Менши́на релігі́йна — самобутня спільнота вірян певної конфесійної зорієнтованості, що має незначну чисельність і поширеність відносно послідовників панівної (панівних) у соціумі конфесій, виразні релігійно-культурні / етнорелігійні особливості та прагне вберегти свою ідентичність. Здебільшого посідає підпорядковане становище, не володіє впливом, можливостями і привілеями домінуючих конфесій. Є початковим етапом і способом функціонування кожної нової релігійної течії. Релігійні меншини часто зазнають прямої чи опосередкованої дискримінації, відчувають упереджену або негативну реакцію щодо своєї діяльності та ідентичності.

Меншина релігійна.png

У світі

Глобальний світ оприявнив свою плюралістичність, відкритість і мультикультурність. Водночас унаочнив поширені й різноманітні практики дискримінації етнічних, релігійних, мовних тощо меншин, способи культурного, економічного, політичного, силового тиску на них, а то й випадки відвертого геноциду. Форми такого тиску можуть бути різноманітними: заборона публічного відправлення релігійного культу, обмеження у виділенні дозволів на придбання земельних ділянок, нерухомості, будівництво культових споруд, а також освітню, місіонерську, видавничу тощо діяльність, заборона публічного носіння традиційних релігійних атрибутів і вбрання (або нав’язування одягу, який би маркував іншу етнорелігійну належність), спрямована проти релігійних меншин медійна політика (формування негативного образу в ЗМІ, приниження гідності, звинувачення в нелегальній і деструктивній діяльності), порушення законодавчо наданих прав, фізичне насильство, вандалізм щодо святинь тощо. Суб’єктами такого тиску стають найчастіше панівні конфесії у коаліції з органами державної влади та місцевого самоврядування, різні політичні сили (здебільшого консервативного або радикального типу) та підбурена їхньою конкуренцією громадськість.

Факти дискримінації релігійних меншин підтверджують, зокрема, глобальні соціологічні моніторинги, що їх здійснюють міжнародно визнані дослідницькі центри. Так, щорічні опитування Дослідницького центру П’ю (англ. Pew Research Center, м. Вашингтон, США), які охоплюють 198 країн і територій, засвідчили зниження рівня релігійної свободи та зростання урядових обмежень діяльності релігійних груп. Найвищі показники за весь час спостережень зафіксовано 2021. Факти переслідування релігійних спільнот зафіксовано у 183 країнах (тобто в 92 % обстежених), зокрема в усіх без винятку країнах Близького Сходу та Північної Африки, 43 із 45 країн Європи, 33 із 35 країн Північної та Південної Америки, 44 з-поміж 48 країн Субсахарської Африки, 43 з-поміж 50 країн Азійсько-Тихоокеанського регіону (дані за 2021 оприлюднено 2024). Серед країн, де рівень обмежень релігійних меншин оцінений як «дуже високий»: Афганістан, Алжир, Індонезія, Малайзія, Пакистан, Росія, Сомалі, Судан, Сирія, Ємен, Єгипет, Кувейт, Північна Корея тощо. У кількісних вимірах (2015‒2020) утискам і гонінням найчастіше піддають християн (у бл. 145 країнах світу, бл. 100 млн вірян), мусульман (бл. 130), юдеїв (бл. 90).

Відтак співіснування релігійних меншин поряд із етнічними, релігійними більшинами є питанням, що стосується всіх держав і народів.

Міжнародне законодавство

Перші визначення релігійних меншин трапляються в офіційних документах ООН від кін. 1970-х (звіти підкомітетів). Від початку 1990-х особлива увага міжнародного співтовариства, Європейського Союзу, впливових релігійних, політичних і громадських діячів привернута до проблеми захисту прав меншин. Тоді ж термін «релігійна меншина» увійшов до міжнародно визнаних правових документів, зокрема, «Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин» (схвалена Резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18.11.1992), «Документу Центральноєвропейської ініціативи про захист прав меншин» (Будапешт, 15.11.1994), документів Ради ООН з прав людини тощо. «Декларація про права осіб…» (1992) зобов’язує держави захищати на своїх територіях існування й самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин та заохочує створення умов для розвитку тої самобутності (ст. 1). Зазначено, що особи, які належать до релігійних та ін. меншин мають право користуватися досягненнями своєї культури, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі сповідувати свою релігію та здійснювати релігійні обряди (ст. 2. ч. 1). Вони повинні мати право активної участі в культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті країни, а також «у прийнятті на національному і, де це необхідно, регіональному рівні, рішень стосовно тої меншини, до якої вони належать... в порядку, що не суперечить національному законодавству» (ст. 2. ч. 2, 3). Держави мають вживати відповідних заходів для забезпечення представникам меншин ефективного здійснення прав і основних свобод без будь-якої дискримінації та на підставі повної рівності перед законом; а в галузі освіти — стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, які мешкають на їхній території. Декларовано, що заохочення та захист прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, сприятиме політичній і соціальній стабільності держав, де вони проживають, дружбі та співпраці між народами й державами.

Від 2009 термін «релігійна меншина» здобув ширше міжнародне визнання: окрім низки документів ООН, вжито у підсумкових документах конференцій і симпозіумів, співорганізатором яких ставала Рада Європи, заявах представника ОБСЄ з питань боротьби з расизмом, ксенофобією та дискримінацією тощо. Засновано низку неурядових дослідницьких, правозахисних і благодійних організацій з питань релігійних меншин.

У наукових та експертних колах утвердилося розуміння, що на діяльності, правовому становищі релігійних меншин та ставленні до них (з боку держави, суспільства, громадян, релігійних більшин) позначаються, з одного боку, світові глобалізаційні процеси (див. Глобалізація), з іншого — внутрішня релігійна, культурна, економічна, політична ситуація в державі й суспільстві. Своєю чергою, діяльність релігійних меншин може бути як конструктивною (підтримка державних програм, соціальне служіння, міжрелігійний, міжнаціональний, міжкультурний діалог тощо), так і деструктивною (самоізоляція, ескапізм, байдужість і громадська пасивність, нетерпимість до носіїв інших релігій, антиправовий і антисуспільний характер дій). Зміст діяльності релігійних меншин значуще залежить від правового забезпечення релігійної свободи, рівня розвитку громадянського суспільства, культури толерантності.

В Україні

Буття релігійних меншин в Україні безпосередньо чи опосередковано залежить від загальносвітових процесів.

У національному законодавстві термін «релігійні меншини» відсутній. Проте в ст. 11 Конституції України зазначено, що держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Діяльність релігійних меншин врегульована конституційними принципами державно-конфесійних відносин (ст. 35), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991, зі змінами та доповненнями), а також Законом України «Про національні меншини (спільноти) України» (2022, зі змінами), що визначає засади збереження й розвитку самобутності (зокрема релігійної) національних меншин (спільнот) як частини українського суспільства, реалізації та захисту їхніх прав і свобод. Питання функціонування етнорелігійних спільнот порушено і в міжнародних договорах України про дружбу і співробітництво з різними країнами світу.

У законодавстві України відсутній поділ релігій на традиційні чи нетрадиційні, історичні або новітні, домінантні й недомінантні, більшість і меншість за релігійною ознакою.

В українській науці, передусім правознавстві й релігієзнавстві, термін «релігійна меншина» є предметом полеміки. Нерідко його застосовують як умовний або операційний, а питання розподілу населення на релігійні «меншості» й «більшості» вважають таким, що не відповідає засадовим принципам правової держави. Згідно з чинним українським законодавством, церква в Україні відокремлена від держави, а відповідно, всі релігійні організації мають однаковий правовий статус і є рівноправними (якщо законодавцем не встановлено спеціальні обмеження з метою захисту національної та громадської безпеки, прав і свобод людини; див. Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» від 20.08.2024). Водночас поширено розуміння, що абсолютна рівність конфесій у суспільно-політичній царині — справа недосяжна, з огляду на те, що розвиток кожного суспільства історично пов’язаний з певною релігією, конфесією (конфесіями), які поколіннями визначали особливості культури, державності, звичаїв і традицій, моральних цінностей, ментальності більшості населення. Так, історія України тісно пов’язана з православним християнством (див. Православ’я), від кін. 16 ст. — і з греко-католицизмом. Переважна частина населення України декларують свою належність до православних церков. Значимість цього віросповідного напряму зафіксовано й на законодавчому рівні. Зокрема, Кодекс законів про працю (КЗпП) визначив головні християнські свята (Різдво Христове, Великдень, Трійця) як святкові й неробочі дні (ст. 73). Водночас, зважаючи на багату поліконфесійну палітру українського суспільства та проголошені гарантії рівності, КЗпП закріплює: «за поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництва підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні» (ст. 73).

До релігійних меншин, які функціонують в Україні, традиційно відносять об’єднання послідовників будь-якої релігії, які чисельно становлять незначну частину мешканців країни:

У регіональному масштабі (області, району, міста) як релігійні меншини можуть розглядати і сповідників панівних в Україні конфесій, які в даному регіоні представлені незначною кількістю релігійних громад. І навпаки, конфесії, що в загальносуспільному контексті постають як меншини, регіонально набувають значення провідних. Так, після масового повернення кримських татар на свою історичну батьківщину іслам в Україні набув значення релігії одного з корінних народів держави, а в АР Крим — одного з головних віросповідань.

За таким же підходом визначають релігійні меншини в межах певного віросповідного напряму — до них відносять конфесії з прикметно меншою кількістю громад і послідовників (порівняно із чільною). Так, у межах православ’я до релігійних меншин на теренах України відносять Руську православну старообрядницьку церкву (Білокриницька згода), Руську старообрядницьку церкву (безпопівська згода), Руську дрєвлєправославну церкву (Новозибківська згода), релігійні організації Істинно-православної церкви, Апокаліптичної православної церкви, Німецької готської православної церкви тощо. У протестантизмі, приміром у середовищі баптизму, поряд із панівним Всеукраїнським союзом церков євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ) діють інші нечисельні баптистські організації міжнародної Ради церков ЄХБ, Братства незалежних церков і місій ЄХБ, Асоціації незалежних церков ЄХБ тощо. Подібні невеликі сегменти релігійної мережі виділяють практично в усіх віросповідних напрямах. Статус релігійної меншини не є сталою одиницею, релігійні спільноти можуть його втрачати (внаслідок швидкого примноження своїх послідовників, територіального поширення) або набувати.

Характер функціонування релігійних меншин в України різний. Частина з них, насамперед релігії етнічних меншин, зорієнтовані на власну, або титульну націю (німецькі та шведські лютерани, віряни Чеської євангельської церкви, Угорської реформатської церкви, Вірменської католицької церкви, Англіканської церкви, Корейської християнської методистської церкви). Інші — обирають український націокультурний контекст, використовують у релігійній практиці українську мову. Треті — посіли дистанційовану, ізоляціоністську позицію, зосередилися на власних інтересах і потребах. Більшість релігійних спільнот в Україні намагаються віднайти свою нішу в українському духовно-релігійному та культурному полі, шукають можливостей для встановлення діалогу, порозуміння з представниками релігійних більшин, суспільними інституціями, громадськими організаціями.

Пріоритетними напрямами державної політики у царині міжнаціональних відносин і захисту прав національних, релігійних, мовних меншин (спільнот) є: оптимізація законодавчої та нормативної бази; забезпечення стабільності етнополітичної та релігійної ситуації в країні в інтересах національної безпеки та громадської згоди; поглиблення взаємодії та партнерських відносин між релігійними організаціями; дотримання прав національних меншин (спільнот) і корінних народів України, зокрема й свободи віросповідання; забезпечення меншинам умов для збереження і розвитку своєї етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності тощо. В умовах російсько-української війни актуалізовано завдання сприяти доброчинній та гуманітарній діяльності релігійних меншин (особливо в галузях військового, медичного, пенітенціарного тощо капеланства, волонтерства); унеможливити діяльність в Україні релігійних структур, афілійованих з центрами впливу в державі-агресорі.

Додатково

В українській науці термін «релігійна меншина» є предметом полеміки. Так, на думку релігієзнавця М. Бабія він є дериватом поняття «національна меншина». Науковець описує релігійну меншину як певну конфесійну спільноту, яка «за чисельністю, рівнем розповсюдженності, впливу в релігійному середовищі, територіально не посідає домінуючого становища, а віросповідна і культова практика якої має свою самодостатність і самобутність». Більшість дослідників поряд із кількісними (менша чисельність) шукають якісні критерії визначення меншин. До останніх відносять стійкі етнічні, мовні, релігійні, культурні характеристики, а також бажання вберегти свою осібність. Релігієзнавець і соціолог О. Бучма до згаданих кількісного і якісного критеріїв додає правовий, з урахуванням правового статусу релігійних інституцій у державі (державна релігія, конституційно визнана традиційна релігія або ж відокремлена від світської держави).

Джерела

Література

  1. Филипович Л. Релігійні меншини в Україні: ідентифікація та правовий статус, проблеми та шляхи їх розв’язання // Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. 1999. С. 106-110.
  2. Бучма О. Релігійні меншини України: стан і проблеми // Українське релігієзнавство. 2008. № 46. С. 341‒354.
  3. Історія релігії в Україні : в 10 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2011. Т. 7: Релігійні меншини України. 600 с.
  4. Арістова А. В. Дискримінація християнських меншин в сучасному світі // Українське релігієзнавство. 2015. Вип. 73. С. 76–83.
  5. Tolan J. The Legal Status of Religious Minorities in the Euro-Mediterranean World (RELMIN) // Medieval Worlds. 2015. № 1. Р. 148‒166. URL: https://www.researchgate.net/publication/293028573_The_Legal_Status_of_Religious_Minorities_in_the_EuroMediterranean_World_RELMIN
  6. Ткаченко Є. В. Правовий захист прав етнічних та мовних меншин. Київ : ФОП Голембовська О. О., 2018. 315 с.
  7. Пивоварова Н., Филипович Л. Релігійні меншини як духовно-соціальна реальність поліконфесійної України та об’єкт соціологічного дослідження // Грані. 2021. Т. 24. № 6. С. 69‒80.

Автори ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Бучма О. В., Арістова А. В. Меншина релігійна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Меншина релігійна (дата звернення: 11.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.10.2024

Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Меншина_релігійна&oldid=400527
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶