Конституція

Конститу́ція (лат. устрій, установлення, положення) — нормативно виражений порядок організації та здійснення державного владарювання; сукупність писаних правових актів та джерел звичаєвого характеру, які регулюють сферу державно-політичних відносин владарювання; основний закон країни, єдиний нормативний акт найвищої сили чи кілька таких актів, які регламентують засади функціонування інститутів політичної системи та суспільства; порядок обмеження державної влади, встановлений внаслідок проголошення прав і свобод людини та громадянина і визначення їх юридичних гарантій.


Характеристика

Тлумачення конституції як способу організації державного владарювання – це формальне, позаісторичне визначення, за яким конституціями є відповідні акти часів Стародавнього Риму, хартії феодальних часів тощо.

Розуміння конституції як сукупності правових актів, що регулюють державно-політичні відносини аналогічне галузі конституційного права (предмети й обсяги їх регулювання збігаються). Прикладом є унікальна за юридичним характеристиками конституція Великої Британії. Жоден з її складників не має вищої сили порівняно з іншою, що зумовлено принципом суверенітету (верховенства) парламенту. За цим принципом, зокрема, кожний наступний склад парламенту не пов’язаний рішеннями попереднього.

Ще на початку 19 ст. британську конституційну модель розглядали як одну з двох реально наявних. Відповідно, з’явилася класифікація конституцій на гнучкі (змінювані у звичайному законодавчому порядку) і жорсткі, зміни до яких вносять у спеціальному, порівняно ускладненому порядку. Ця модель практично не набула поширення (водночас зміст конституції Великої Британії мав значний уплив на розвиток конституціоналізму в цілому).

Конституція як основний закон країни окреслює засади функціонування політичної системи суспільства, встановлює підґрунтя державного ладу, визначає принципи територіальної організації держави, закріплює основи правового статусу фізичної особи, її взаємовідносин із державою.

У науці конституційного права конституція є системою обмежень державної влади, встановленою внаслідок проголошення прав і свобод людини та громадянина і визначення їх юридичних гарантій. Таке розуміння конституцій ґрунтується на принципах природного права. Воно випливає із загальної ідеї конституціоналізму як державного правління, обмеженого основним законом — актом найвищої сили.

Історична довідка

Термін «конституція» уперше вжито для позначення актів державної влади в період республіки у Стародавньому Римі. Ці акти відрізнялися формою і порядком прийняття (за рішенням спеціально призначеного «диктатора-конституцієдавця»). У період імперії конституціями називали звичайні акти (укази) правителів, проте з часом термін взагалі вийшов з ужитку.

Термін відродився у 18 ст. для характеристики державного ладу Великої Британії (з обмеженою монархічною формою правління та юридично забезпеченої особистої свободи). Іноді йдеться про т. з. фактичну конституцію — реального порядку організації та здійснення державної влади, факт стосунків між державою і особою.

Феномен конституції як основного закону історично пов’язаний з прадавньою ідеєю устрою як основи самої держави та здійснення її влади (Аристотель) і пізнішою ідеєю обмеженого владарювання (середньовічна Європа). Саме поняття «основний закон» (lex fundamentalis) уперше вжили в 16 ст. французькі автори — т. з. монархомахи, або тираноборці. Вони вважали, що монарх обмежений основним законом і не може змінювати його на власний розсуд (проте не виділяли основні закони за юридичною силою і навіть не визначали їх як спеціальні акти). Основні закони вважали сукупністю загальних принципів здійснення державного владарювання, тією чи іншою мірою відображених у праві.

Визначенню основного закону значну увагу приділяли прихильники ідеї суспільного договору в 17–18 ст. (ототожнювали відповідні поняття). Згодом під конституціями розуміли акти, ухвалення яких вимагало проведення народного голосування або обрання спеціально уповноваженого на це органу.

У кінці 18 — на початку 19 ст. єдино можливими способами прийняття конституцій вважали референдум і установчі збори. Внаслідок ототожнення основного закону й суспільного договору був прийнятий ускладнений, жорсткий (порівняно зі звичайними законами) порядок внесення змін до конституції.

Істотне значення для з’ясування природи конституції як основного закону, акта найвищої юридичної сили мала концепція установчої влади, сформульована у 18 ст.: установча влада є первинною, з якої виникають т. з. установлені влади, що мають вторинних характер: законодавча, виконавча і судова. Установча влада належить народові, котрий, реалізуючи її, приймає конституцію і визначає умови свого державно-політичного існування. Відтак конституція є формальним джерелом установлених влад. У конституції визначено порядок внесення до неї змін, що також пов’язано зі здійсненням установчої влади. Ще одним результатом сприйняття концепції установчої влади є визнання різної природи й сили конституції та законів.

В історії конституціоналізму увиразнюється кілька періодів:

  • Перший охоплює кінець 18 — початок 20 ст. Конституції, прийняті в цей період, називаються старими, або конституціями першої хвилі; більшість із них уже не діє навіть формально, їх зміст було зорієнтовано на регламентацію державного механізму та визначення кола прав і свобод індивіда. Тому ці конституції іноді називають інструментальними.
  • Другий період припадає на роки між Першою і Другою світовими війнами. Конституції цього часу прийнято називати новими, або конституціями другої хвилі. До них були включені окремі положення, адресовані суспільству, що існує у формах його політичної і економічної організації.
  • Третій період почався в повоєнні роки і продовжується донині. Усі новітні конституції мають спільні особливості. Зокрема, в них значно ширше, ніж у попередній період, представлені положення соціального характеру. Тому ці конституції іноді називають соціальними.

Класифікація

Конституція як основний закон країни є актом установчої влади (саме це визначає її юридичні характеристики). Звичайні закони є актами законодавчої влади, що зумовлює їхню змістову й формальну субординованість щодо конституції як основного закону. Концепція установчої влади знайшла вияв у класифікації конституцій на народні й октройовані (даровані).

Народними є конституції, прийняті установчими зборами, парламентом або внаслідок референдуму. Нерідко має місце сполучення двох із названих способів ухвалення конституцій. Наприклад, референдуму передують розробка та попереднє схвалення конституції установчими зборами чи парламентом. За будь-яких умов, приймаючи конституцію, парламент здійснює не законодавчу, а установчу владу. Вважають, що за таких умов депутати реалізують не загальний, а спеціальний мандат, який дає їм змогу брати участь у вирішенні саме питання прийняття конституції та внесення до неї змін. Наявність такого мандата прямо передбачена, якщо до компетенції парламенту належить вирішення зазначених питань. Прийняття конституції парламентом, установчими зборами або внаслідок референдуму потребує кваліфікованої (найчастіше у дві третини) більшості голосів його членів або учасників.

Октройовані конституції — це законодавчі акти, введені фактично одноосібно указом глави держави. Такі конституції характерні насамперед для країн із монархічною формою правління. Проект конституції розробляють без залучення колегіального представницького органу або виборного корпусу, під контролем монарха (у парламентарних монархіях — під контролем уряду), який ухвалює остаточний варіант.

У 19 ст. октройованими були конституції більшості європейських держав. Різновидом октройованих конституцій є т. з. конституції вестмінстерського зразка, які були введені в колишніх британських колоніях під час проголошення незалежності. Ці конституції ухвалювали як акт британського монарха, проте за сутністю вони були правотворчістю уряду метрополії. Переважну більшість із них скасовано.

Існують інші класифікації конституцій. За часом дії виділяють постійні та тимчасові конституції. Останні звичайно приймають в умовах т. з. перехідного періоду.

За формою увиразнюють конституції систематизовані й несистематизовані, або кодифіковані й некодифіковані. Систематизованими є конституції, прийняті як єдиний акт найвищої юридичної сили. Несистематизовані складаються з кількох актів такої ж сили, кожен із них зазвичай офіційно називають конституційним законом.

Характерні риси

Найвища юридична сила конституції як основного закону виявляється насамперед у тому, що всі правові акти повинні їй відповідати, тобто бути конституційними. Виконання вимоги найвищої сили конституції забезпечують механізми її охорони, або конституційного контролю. Найефективнішим є судовий конституційний контроль, здійснюваний судами загальної або спеціальної юрисдикції. За рішенням відповідних судів правові акти, що суперечать конституції, можуть бути визнані нечинними. Ще одним виявом найвищої юридичної сили конституції є спеціальний порядок її прийняття і внесення змін, відмінний від звичайного законодавства. При цьому саме найвища сила конституції зумовлює спеціальний порядок її ухвалення та внесення змін, а не навпаки.

Верховенство конституції відображено в тому, що саме в ній визначено порядок прийняття законів як наступної, першої «підконституційної» форми нормативно-правових актів у їх ієрархії. У цьому сенсі треба сприймати тлумачення конституції Г. Кельзена як абсолютної, основоположної норми (Grund Norm).

Конституція є основним законом держави, хоча в науці існує підхід, за яким конституція певною мірою виконує і функцію основного закону суспільства. Визначення конституції як основного закону держави не означає одержавлення суспільного життя або тенденції до нього. Навпаки, воно засвідчує природу громадянського суспільства як такого, де саме суспільство і кожна особа є самоцінними і автономними, убезпеченими від всебічного втручання держави, а остання є лише головним складником політичної організації суспільства і не поглинає всі його сутнісні вияви.

Особливості

На основі норм конституції здійснюють найзагальніше регулювання відносин державного владарювання. Це підкреслює найвищу юридичну силу конституції. Однак іноді основні закони містять положення, що не входять до більш-менш типового обсягу відповідного регулювання і є належними до конституції лише за формою, а не за змістом. Вони включені до конституційного тексту з метою надання їм більшого авторитету і сталості. Це, наприклад, норми ст. 99 і 100 Конституції України, де йдеться про основну функцію Національного банку України, завдання Ради Національного банку України тощо, або зміст розділу 6 «Оподаткування і фінансове управління» конституції Греції 1975. Штучний зв’язок таких положень із самим призначенням конституційного регулювання виявляється в тому, що у випадках скасування чи зміни конституції вони зберігаються, оскільки одночасно закріплені в законах, інших нормативно-правових актах.

Обсяг і значення відповідних положень у різних конституціях неоднаковий. В одних випадках йдеться про соціальні орієнтири й завдання держави, в інших — все обмежується наданням конституційним текстам соціального звучання. Останнє забезпечено й тим, що новітні конституції тією чи іншою мірою закріплюють т. з. соціально-економічні права та нерідко фіксують принцип соціальної держави. Однак навіть найбільш «соціалізовані» конституції залишаються передусім основними законами держави. Поява в них відповідних положень спричинена розширенням державних функцій, зростанням потреб у правовій регламентації державного впливу на процеси у сфері економіки та політичній системі суспільства.

Конституція як основний закон держави не встановлює саму державу, а лише відповідно до народного волевиявлення визначає принципи й головні параметри її організації. Важливою політико-правовою функцією конституцій у різні періоди існування конкретної держави є фіксація її суверенності, закріплення зміни державного ладу або декларування наступництва державного розвитку. Конституція як основний закон держави визначає засади державної політики у сфері правових взаємовідносин між державою та індивідом, відбиває зміни цієї політики.

У федеративних державах конституції приймають як на рівні самої федерації, так і на рівні її суб’єктів. Відтак установча влада, що належить народу в цілому, реалізується на двох відповідних рівнях. Це об’єктивно трапляється й тоді, коли конституція суб’єкта федерації була введена перед прийняттям федеральної конституції, до утворення самої федерації (наприклад, деякі штати США).


Джерела

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
  2. Конституція України: станом на 22 січ. 2018 р. Харків : Право, 2018. 70 с.


Література

  1. Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм. Київ : Юрінком Інтер, 2010. 560 с.
  2. Шемшученко Ю. С., Батанов О. В., Крусян А. Р. та ін. Конституційний процес в Україні та світовий досвід конституціоналізму. Київ : Юридична думка, 2014. 261 с.
  3. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. 10-те вид., перероб. та допов. Київ : Ін Юре, 2015. 315 с.
  4. Бондаренко І. О., Віткова В. С., Волкова Д. Є. та ін. Конституційне право зарубіжних країн. Херсон : Олді-Плюс, 2019. 641 с.

Автор ВУЕ

В. М. Шаповал

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Шаповал В. М. Конституція // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Конституція (дата звернення: 16.06.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
02.06.2021

Увага! Опитування на честь 30-ліття незалежності