Демократизація
Демократиза́ція (англ. democratization, грец. δημοκρατία — «влада народу») — процес, пов’язаний із впровадженням та укоріненням демократичних інституцій, практик і цінностей у суспільстві.
Зміст
Історична довідка
Термін уперше вжив 1888 політик та історик Дж. Брайс (1838–1922; Велика Британія) у коментарі до святкування річниці американської демократії. Він описав процес перетворення суспільного устрою на демократичний, початок якого пов’язував із Французькою революцією.
Аспекти сучасного розуміння демократизації:
- заміщення недемократичного режиму демократичним;
- поява, становлення та поглиблення демократичних інституцій, практик, настанов тощо;
- відтворення, збереження та вдосконалення наявних демократій.
Процес демократизації не завжди завершується встановленням демократії, оскільки існують ризики дедемократизації — процесу деградації демократичних інститутів. Ч. Тіллі вважав, що демократичні процеси нелінійні, а демократія потребує постійного захисту та підтримки.
Характеристика
Дослідницькі підходи до розгляду демократизації
Процес демократизації залежить від конкретно-історичного контексту, соціальних, культурних і територіальних особливостей. Чинники, які сприяють демократизації в одній країні, можуть бути неефективними в іншій.
Підходи до розгляду, аналізу та пояснення змісту і чинників демократизації:
1. Структурний (об’єктивний) — акцентує на об’єктивних чинниках демократизації, таких як політичні, економічні, культурні та соціальні умови, що впливають на її результат. Представники: Г. А. Алмонд, С. Верба, Р. Інглегарт, С. М. Ліпсет, С. Ф. Гантінгтон та ін.
2. Процесуальний (суб’єктивний) — зосереджено на суб’єктивних чинниках успішної демократизації, зокрема на діях акторів політичних і соціальних. Представники: Ґ. О’Доннелл, Х. Лінц, А. Пшеворський, Ф. Шміттер та ін.
Сучасна демократизація значною мірою залежить від зовнішніх чинників, зокрема глобалізаційних процесів (див. Глобалізація), міжнародної підтримки та впливу інформаційно-комунікаційних технологій. Глобальна демократія та громадянське суспільство стимулюють демократичні зміни.
Передумови демократизації
- виборна влада, наділена правом контролю за урядовими рішеннями;
- вільні та справедливі вибори, у яких рідко трапляються зловживання;
- виборче право, що поширюється практично на все доросле населення;
- право всіх дорослих громадян претендувати на обрання;
- свобода висловлення думки;
- альтернативні джерела інформації;
- право громадян на пошук альтернативної інформації;
- організаційна самодіяльність, тобто право громадян формувати самостійні асоціації й організації, зокрема партії та групи інтересів;
- дієва система механізмів і практик громадського контролю за владою.
Етапи демократизації
Етапи демократизації визначають за двома основними підходами:
1. Часово-просторовий підхід (С. Ф. Гантінгтон) — аналізує історичні та географічні особливості демократичних змін. С. Ф. Гантінгтон виокремив три хвилі демократизації як певних щаблів переходу недемократичних режимів до демократичних. Кожна з них охоплювала порівняно невелику кількість країн, і під час кожної відбувалися переходи і в недемократичному напрямку. Всі три хвилі зумовлені різними причинами.
Перша хвиля (1828–1926) пов’язана з революціями буржуазними в Америці та Франції. Основні причини: індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та середнього класу, формування організацій робітничого класу, поступове зниження ступеня соціальної нерівності. На зміну цій хвилі прийшов перший відкат (1922–1942), який почався з установлення фашистського режиму Б. Муссоліні в Італії (1922) та супроводжувався посиленням впливу тоталітарних ідеологій на народні маси.
Друга хвиля (1943–1962) відбувалася після Другої світової війни та процесів деколонізації. Друга відкатна хвиля (1958–1975) заторкнула переважно країни третього світу (Чилі, Уругвай, Індія, Філіппіни).
Третя хвиля (від 1974) охоплює сучасний етап демократичних змін, зокрема в країнах Східної Європи. Основні причини: підрив легітимності авторитарних систем; безпрецедентне економічне зростання 1960-х; зміни в доктрині католицької церкви в ті самі роки; зміни політики провідних світових держав («розрядка»); демонстраційний ефект, або ефект «снігової кулі» — коли успішність демократизації в одній державі стає прикладом для наслідування та стимулює демократизаційні процеси в інших державах.
2. Емансипаційно-змістовний підхід (К. Вельцель) зосереджено на поступовій еволюції суспільної свідомості та зростанні мотиваційних прагнень громадян до свободи. В основі підходу лежить твердження, що прогрес або регрес демократизації залежить від рівня громадянської та політичної свободи.
К. Вельцель пропонує триступеневу модель демократизації, згідно з якою перехід від одного рівня свободи до іншого відбувається поступово, проходячи через три фази. Початкова фаза — фіксується базовий рівень свободи. Проміжна фаза — суспільство переживає активні трансформації, що супроводжуються зростанням рівня свободи. Кінцева фаза — досягається новий, вищий рівень свободи.
Масові прагнення до свободи, за К. Вельцелем, є не лише наслідком демократичних змін, але й їхньою першопричиною. Вони посилюються під час періодів зростання рівня свободи та стають основою для продемократичних дій, які стимулюють подальшу демократизацію.
Розвиток демократизації залежить від громадянської активності та прагнення до свободи, особливо в періоди змін, коли суспільство перебуває на етапі проміжної фази і ще не досягло кінцевого рівня свободи.
У межах концепції хвиль демократизації, яку запропонував С. Ф. Гантінгтон, триває дискусія щодо четвертої хвилі. М. Е. Макфол, критично переосмисливши хвильову теорію (у праці «Четверта хвиля демократії та диктатури»; 2002), трактує трансформаційні процеси в посткомуністичних країнах як окремий, унікальний феномен, що формує четверту хвилю демократизації. Його підхід акцентує на специфіці демократичних змін у Східній Європі.
Ключовим чинником демократизаційних процесів четвертої хвилі М. Е. Макфол вважає розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а не великомасштабні й тривалі міжнародні війни, які були детонатором змін у попередніх випадках. Автор підкреслює революційний характер демократичних трансформацій у країнах посткомуністичного простору, що відрізняє цю хвилю від еволюційних процесів попередніх етапів демократизації. Четверта хвиля пов’язана з демократичним транзитом, який є більш складним і непередбачуваним процесом, що має альтернативні шляхи розвитку.
Опоненти М. Е. Макфола сумніваються в унікальності східноєвропейських процесів, оскільки виділяються спільні глобальні чинники, характерні для демократизаційних змін у різних регіонах світу.
Електронна демократизація сучасного суспільства
Електронна демократизація (е-демократизація) — це процес впровадження демократичних практик за допомогою інтернет-технологій. Особливо важлива для країн із молодими демократіями, які не мають тривалих традицій демократичного розвитку. Електронна демократизація реалізується через поведінкові електронні практики.
Електронна демократизація передбачає:
- формування онлайн-інструментів для громадянської активності;
- становлення та закріплення в повсякденній поведінці соціально-громадянських електронних практик;
- інтеріоризацію демократичних цінностей і норм суспільної взаємодії (громадянська солідарність, толерантність, плюралізм, довіра, активна громадянська позиція, самоповага тощо).
Значення
Демократизація — ключовий процес у політичному, соціальному та культурному розвитку суспільства. Вона сприяє утвердженню прав і свобод людини; формуванню інститутів, що забезпечують участь громадян в ухваленні рішень; підвищенню рівня політичної стабільності та соціальної справедливості; розвитку громадянського суспільства і зміцненню верховенства права. Демократизація також важливий чинник міжнародного співробітництва, оскільки демократичні держави частіше дотримуються принципів мирного співіснування та взаємоповаги.
Література
- Huntington S. P. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. Norman : University of Oklahoma Press, 1991. 366 p.
- Przeworski A., Alvarez M., Cheibub J. et al. Democracy and Development: Political Institutions and Well-Being in the World, 1950–1990. Cambridge : Cambridge University Press, 2000. 322 p.
- The Internet, Democracy and Democratization / Ed. by P. Ferdinand. London : Routledge, 2000. 200 p.
- A Preface to Democratic Theory / Ed. by R. Dahl. Chicago : The University of Chicago Press, 2006. 200 p.
- Tilly C. Democracy. New York : Cambridge University Press, 2007. 248 р.
- Welzel C. Theories of Democratization // Democratization / Ed. by Chr. Haerpfer. 2nd ed. Oxford : Oxford University Press, 2009. P. 74–90.
- Dutton W. Internet Studies: The Foundations of a Transformative Field // The Oxford Handbook of Internet Studies. Oxford : Oxford University Press, 2013. Р. 1–26.
- Zelenko G. Democratization Through Convergence: External Factors in Political Transition in Eastern Europe // Journal of Political Science and International Relations. 2019. Vol. 2. № 2. P. 32–38.
- Бойко Н. Інтернет як соціальний ресурс демократизації сучасного українського суспільства. Київ : Інститут соціології НАН України, 2020. 256 с.
- D’Anieri P. Power politics and the crisis of democracy: balance, hegemony, and the realpolitil of domestic politics // IDEOLOGY AND POLITICS JOURNAL. 2023. №1 (23). P. 10-34.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко Н. Л. Демократизація // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Демократизація (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.09.2025
