Дерев'яна архітектура

Давньоєгипетський саркофаг, що зображує палац, збудований із дерев’яних брусів

Житловий будинок етрусків каркасної дерев’яної конструкції

Дерев’яний прототип кам’яного доричного ордера в архітектурі Давньої Греції

Фахверкові будинки у м. Страсбурзі (Франція)

Дерев’яна церква 12–13 ст.
в Урнесі (Норвегія)

Дерев’яний костел у Хохолові,
поблизу м. Закопане, Польща

Лямус — дерев’яний корпус келій 1630-х рр. монастиря бригідок у м. Гродно, Білорусь

Адміністративна споруда кінця 19 ст.
у м. Закопане, Польща

Дерев’я́на архітекту́ра — будівлі, споруди, комплекси та діяльність щодо створення їх із використанням дерева як основного будівельного матеріалу.

Історично пов’язана з народною архітектурою, але не тотожна їй.

Історична довідка

Дерево — найдавніший із використовуваних людиною будівельних матеріалів. З нього зводили споруди, частини їх, нерідко поєднуючи дерев’яні конструкції та елементи із соломою, очеретом, землею, глиною, саманом, камінням тощо. Найдавніші відомі споруди Стародавнього Єгипту, Давньої Греції, Китаю, Японії, інших стародавніх культур були дерев’яними. Збережено їхні зображення, а також традицію виготовлення архітектурних деталей та елементів з каменю з надаванням їм форми, характерної для дерев’яних першовзірців. У Стародавньому Єгипті це саркофаги, що зображують архаїчні палаци, зведені з дерев’яних брусів. У Давній Греції прототипи як доричного, так й іонічного ордерів були дерев’яними. Про це свідчать форми й декор колон, їхніх капітелей, а також архітравів, фризів і карнизів. Структура давнього житла етносів різних частин світу була схожою: каркас із жердин, заповнений хмизом, з глиняною обмазкою стін і дахом під соломою, очеретом (наприклад, давнє житло етрусків в Італії). Оскільки в лісистих місцевостях дерево було доступним і легким для оброблення матеріалом, то дерев’яна архітектура там розвивалася протягом кількох тисячоліть від античності до Нового часу. У Європі епохи середньовіччя набули поширення конструкції дерев’яних споруд як каркасні (скандинавські церкви, так звані ставкірки 10–13 ст.), так і зрубні. Особливо поширеним був відомий від часів Стародавнього Риму фахверк — як найраціональніший спосіб будівництва житлових, господарських, громадських і навіть культових споруд. Проте значна щільність міської забудови й часті пожежі, які знищували цілі населені пункти, від 15 ст. спонукали до поступового обмеження і навіть заборони дерев’яного будівництва у містах на користь розвитку мурованого. У 20 ст. набули поширення клеєні дерев’яні конструкції з застосуванням полімерів та забезпеченням нормативної вогнестійкості.

У кожній країні об’єкти дерев’яної архітектури є найвразливішою частиною національної культурної спадщини, бо вони гинуть унаслідок несприятливих природних і соціальних чинників. Тому науковці в Європі переймалися проблемою збереження таких об’єктів від 19 ст. Однією з найпоширеніших і найефективніших форм охорони спадщини дерев’яної архітектури визнано музей просто неба, так званий Скансен, куди переміщують кращі зразки дерев’яної архітектури. Піонерами цієї справи стали країни Скандинавії. За цим зразком упродовж 1-ї половини 20 ст. створено аналогічні музеї просто неба у більшості європейських країн — Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Німеччині, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщині, Чехословаччині тощо. Пам’ятки дерев’яної архітектури кількох європейських країн унесено до Списку пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зокрема: Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі і України; Церкви Миру в Яворі й Свидниці (Польща); Південної Малопольщі дерев’яні церкви (Польща); Марамурешу дерев’яні церкви (Румунія); Урнеська ставкірка (дерев’яна церква, Норвегія); Кіжського погосту ансамбль (РФ); Дерев’яні церкви словацьких Карпат.

Характеристика

Використання деревини як будівельного матеріалу має як переваги, так і обмеження та недоліки, пов’язані з фізико-технічними властивостями матеріалу. Перевагами є доступність, гнучкість і легкість механічного оброблення, екологічна нейтральність, відсутність шкідливого впливу на стан здоров’я людини. Недоліками є недовговічність, низька механіча міцність, горючість, піддатливість щодо біологічних ушкоджень комахами, пліснявою, грибком тощо. З огляду на це об’єкти дерев’яної архітектури не бувають надто високими й довговічними. Поширено два основні типи дерев’яних конструкцій: зруб і каркас. В обох випадках задля довговічності споруди ззовні її влаштовували шалівку з дощок або інше покриття — з дранки, ґонту. Для забезпечення міцності й довготривалості дерев’яних споруд найважливішим є надійне з’єднання частин та елементів дерев’яних конструкцій. Найпоширенішим є жорсткий тип з’єднання вертикальних опор із горизонтальними балками із застосуванням підкосів. Разом це утворює геометричну фігуру трикутника — максимально жорстку конфігурацію. Проте таке зєднання забезпечує надійність конструкції тільки на територіях із низькою сейсмічною активністю. У зонах високої сейсмічності жорсткі з’єднання елементів дерев’яних конструкцій зумовлюють катастрофічне руйнування їх під час землетрусів. Тому в Китаї і Японії віддавна застосовують дерев’яні каркаси з нежорсткими, рухомими з’єднаннями елементів, які сприяють амортизації підземних поштовхів, під час яких уся споруда розгойдується, але зазвичай не руйнується.

В Україні

Віддавна більшу частину території України вкривали ліси. Навіть у степових просторах Півдня України, які в старовину називали Диким полем, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найдоступнішим матеріалом, з якого не тільки зводили будівлі й споруди, а й виготовляли все, необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби. До кінця 18 ст. в Україні панувало переконання, що постійно мешкати слід тільки у дерев’яному житлі, бо муроване шкідливе для здоров’я. Унаслідок цього історико-культурна спадщина українців виявилася збідненою, бо мурованих споруд будували мало, а дерев’яні майже усі загинули. Про те, якою досконалою була старовинна дерев’яна архітектура України, відомо на підставі результатів археологічних досліджень, описів сучасників-іноземців та тих пам’яток дерев’яної архітектури, які збережено. Їхні майстри були спадкоємцями тисячолітнього народного досвіду використання дерева для всіх життєвих потреб, бо, за висловом К. Мошинського, не тільки українці, а й інші слов’яни до початку 20 ст. жили у «дерев’яній добі» (за аналогом «кам’яної доби», тобто палеоліту).

Галерея

Каркасна (ліворуч) і зрубна (праворуч) конструкції дерев’яної споруди
Каркасна конструкція дерев’яної дзвіниці зі стовпами, балками, в’язями й підкосами
Розмітка на землі плану дерев’яної споруди як 1-й етап її будівництва
Давньоруське дерев’яне місто Родень поблизу м. Канева. Графічна реконструкція Г. Мезенцевої
Дерев’яна забудова давньоруського Києва. Графічна реконструкція
Дерев’яний житловий будинок 1688 р. архімандрита Єлецького Успенського монастиря у м. Чернігові
Дерев’яні оборонні споруди — стіни з баштами
Дерев’яна виробнича споруда — вітряк
Дерев’яна українська церква
Інтер’єр дерев’яної української церкви
Дерев’яна мала архітектурна форма —
альтанка над криницею
Дерев’яна вілла початку 20 ст.
(тепер музей) у м. Трускавці

Функціональна типологія

З дерева будували об’єкти розмаїтої функціональної типології (тобто різного практичного призначення). Основним і наймасовішим витвором було житло. Хати (постійне житло), колиби (сезонне житло), курені (тимчасове житло), а також господарські споруди будували за зразками наявних споруд згідно з традиціями, властивими певному регіону чи населеному пункту. Господарські споруди утворювали комплекс селянського двору; це комора, погріб із наземною надбудовою, стайня для коней, возівня (там зберігали вози й сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь, а також відокремлено розташована клуня. Крім споруд традиційного селянського двору українська традиція включає зразки дерев’яних громадських споруд: школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність неможливі без відповідних виробничих споруд, до яких належать водяні й вітряні млини (вітряки), тартаки (лісопилки), сукновальні, олійні, крупорушки, кузні. Протягом кількох історичних епох, аж до середини 18 ст., більшість оборонних споруд в Україні були дерев’яними та дерев’яно-земляними. Дерев’яне сакральне будівництво в Україні розпочато ще до офіційного запровадження християнства і з часом стало масовим. Його витвори є найвищими досягненнями української дерев’яної архітектури (церкви, каплиці, дзвіниці, їхні огорожі з брамами й вежами).

Матеріали

Основним конструктивним матеріалом був сосновий, дубовий, рідше — липовий, грабовий брус, обтесаний найчастіше на чотири канти. Використовували також кругляк (круглі колоди) та плениці або плахи. Майстри-будівничі, теслі сповідували шанобливе ставлення до дерева як до матеріалу живого й одухотвореного, прихильного до людини. Вони були проникливими знавцями дерева, його фізичних і технологічних властивостей. Унаслідок цього деякі їхні витвори простояли по 300–400 років, тоді як сучасна будівельна деревина, попри успіхи хімії і технології, не розрахована на такий тривалий термін служби.

Найкраще дерево для будівництва церкви чи дзвіниці — дуб, сосна, карпатська ялина (смерека). Липу застосовували обмежено — через надто м’яку деревину. До групи так званих проклятих дерев, заборонених для використання, належала осика, яку у народних переказах пов’язано з різними епізодами земного життя Ісуса Христа, з її непоштивим до нього ставленням. На Поліссі вірили, що з осики зроблено хреста, на якому розп’яли Спасителя, і на осиці повісився Юда Іскаріот. І водночас у народних віруваннях осика — найкращий засіб для відлякування чортів та іншої нечистої сили. Сосну вважали «благословеним деревом» за те, що не дала матеріалу на цвяхи для Хресних мук Ісуса Христа.

Найкраще для будівництва дерево — те, яке росло повільно, рівно й високо, а річні кільця були дрібними й щільними. Старі майстри казали, що така деревина «тверда як залізо». Смереку, сосну, дуб брали на будівництво тільки з лісової гущавини. Якщо дерево росло на лісовій галявині, на полі, чи, ще гірше, над потічком чи річкою — для будівництва воно було непридатнитм. Не використовували й усохлі дерева, вивернуті буревієм, розбиті блискавкою, з різними аномаліями — роздвоєні, покручені, з дуплами, наростами. Їх вважали пристанищем нечистої сили. Важливим був і вік дерева, оскільки молода деревина — надто м’яка, а стара — схильна до загнивання. Тому завжди намагалися вибрати зрілу деревину: для дуба це 80–150 років, для сосни — 80–90 років. Особливо цінували сосну віком 150–200 років, з якої не спускали живицю. Високо цінували так званий грудовий дуб, що ріс на пагорбах, мав синюватий колір деревини (так званий синяк), тонув у воді й був надзвичайно міцний. Важливого значення надавали правильному визначенню року й пори року, коли рубати дерево для будівництва. У високосний рік дерево не заготовляли. У Карпатах, на Гуцульщині й Бойківщині, а також на Закарпатті вважали, що найкраще зрубувати дерева на будівельний матеріал узимку, бо тоді дерево «мертве, воно не плаче», його деревина найтвердіша і її не точить шашіль. У літні місяці дерева на будову не рубали, бо у цей час стовбуром ідуть соки, які роблять деревину крихкою і м’якою. У деяких місцевостях на Поліссі терміни заготівлі деревини обмежували лише 40 днями січня і лютого. Після 15 лютого деревину намагалися не заготовляти, бо по ній поступово починали йти соки.

Майстри також дотримувалися обмежень, пов’язаних із фазами Місяця. Дерево не рубали у першій декаді Місяця, «на молодику, на новому Місяці» та на четвертій, останній декаді місячного циклу, оскільки вважали, що у цей час активізується шашіль та інші шкідники. Найкраще було рубати дерево на сьомий–дев’ятий день молодого Місяця та у 2-й декаді місячного циклу — тоді деревина була найякіснішою. Заготовляти дерево можна було у певні дні тижня, за винятком неділі, великих церковних празників і постів. У народних віруваннях початок заготівлі дерева регламентовано так: справи не можна розпочинати у понеділок (важкий день), у суботу («субота — остання робота»). Недобрими вважали «посні дні», «жіночі дні» — середа і п’ятниця. Тож працювали переважно у вівторок і четвер, бо їх уважали чоловічими днями, сприятливими для початку заготівлі деревини.

Досвідчені майстри на слух визначали якість дерева ще до того, як його рубати. Вони «запитували дерево»: якщо воно при ударі сокирою «дзвеніло» — значить здорове, а коли «глухо гуділо» — то воно хворе і скоро спорохнявіє. Зрубане дерево не має довго лежати без застосування, бо тоді воно старіє, сохне й чорніє.

Кожна порода дерева має свій характерний колір — білий, жовтуватий, рожевий, жовтогарячий, коричневий, чорний. Дуб має благородний темний сіруватий колір, бук — червонуватий, сосна — жовтий, клен і явір — білий. Колір деревини змінюється з часом: соснові колоди чи дошки через рік з майже білих робляться світло-жовтими, через два роки — насиченого кольору жовтої вохри, а через п’ять років — коричневими, а далі й чорними. Майстри у процесі будівництва враховували всі особливості деревини, з якою мали справу, — як технічні, так і суто естетичні й декоративні. Це втілено у поширеному афоризмі: «Дерево само покаже, як треба будувати».

Конструкції

Два основні типи конструктивного вирішення дерев’яних споруд — зруб і каркас — могли застосовувати нарізно в окремих спорудах або поєднувати в одній споруді. У житлових будинках дерево як матеріал для стін уживали в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах; каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). На відміну від дерев’яної архітектури інших народів Європи в Україні більшість дерев’яних споруд зводили у техніці зрубу. Застосовували також каркасні конструкції з вертикальних стояків і горизонтальних брусів, з’єднаних для жорсткості похилими підкосами. Так будували дзвіниці, вітряки, господарські, а нерідко — й житлові будівлі. Сакральні споруди (церкви й каплиці) були зрубними, за винятком емпор і дзвіниць над бабинцем. Серед дерев’яних дзвіниць відомо два основні конструктивні типи — каркасний і зрубний, а також поєднання їх у зрубно-каркасних спорудах із нижнім зрубом і горішніми каркасними ярусами.

Розмітку плану церкви на землі майстер розпочинав із центрального зрубу (нави), одна зі сторін якої слугувала вихідним розміром при побудові плану всієї будівлі. Інші дільниці плану розмічали пропорційно до центральної. Основними інструментами майстра були шнур, кілочки й мірна палиця чи лінійка. План церкви орієнтували за Сонцем, вівтарем на схід. Бруси кожного вінця зрубів усіх частин будови мітили зарубками, бо зруби високих церковних верхів спершу припасовували й складали на землі, потім розбирали і остаточно складали на стінах церкви, на значній висоті. Особливої уваги надавали міцному в’язанню вінців зрубу та надійності підвалин. Будову зводили із застосуванням як скріплювальних елементів тиблів із твердих порід дерева, без залізних цвяхів чи інших елементів. Пояснюється це не браком заліза чи невмінням його використовувати, а конструктивно-технологічною доцільністю: залізні елементи з часом, іржавіючи від вогкості, роз’їдали деревину, послаблюючи міцність і жорсткість конструкцій у тих місцях, де їх слід було скріплювати. Довговічність дерев’яної споруди залежить від того, наскільки надійно вона захищена від руйнівної дії атмосферних опадів — дощу й снігу, капілярного надходження вологи з підвалин. Для українського підсоння характерна значна кількість опадів. Тому дахи робили високими, стрімкими, щоб дощова вода і сніг на них не затримувалися. Укривали дахи ґонтом, а також дранкою і тесом (тонкими дошками). Нижні частини стін додатково захищали від опадів опасанням або піддашшям. Як підмурки використовували вертикально вкопані обрубки дубових колод — стояни або стендари; від 19 ст. застосовували підмурки з цегли чи каменю.

Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми серед дерев’яної архітектури всіх інших народів — це перекриття головного церковного приміщення — нави, а також вівтаря, бабинця, бічних рамен, іноді й інших зрубів не пласкою стелею, а верхом — вежеподібним зрубом значної висоти. Його унікальна конструкція отримала назву залом. Вона дозволяла споруджувати багатоярусні верхи, у яких кількість заломів сягала до п’яти (на Бойківщині — до шести й іноді до восьми). Залом відомий тільки в українській дерев’яній архітектурі і є оригінальним конструктивно-художнім винаходом українського народу. Завдяки цьому кожне приміщення української церкви увінчано високою вежею, внутрішній простір якої має вертикальну спрямованість — до небес. Загалом, принцип висотного розкриття внутрішнього простору церкви в українській дерев’яній храмовій архітектурі доведено до найвищої досконалості. У цих спорудах є цілковита відповідність внутрішнього простору і зовнішньої форми. Цим українська дерев'яна архітектура принципово відрізняється від дерев'яної архітектури усіх народів світу, зокрема й від поляків, словаків і росіян. Крім того, наші західні сусіди — поляки, словаки, чехи, серби, румуни та угорці для своїх дерев’яних храмів майже не вживають планів у вигляді хреста, які широко поширені в більшості регіонів України.

Декор

У дерев'яній архітектурі застосовували відомі засоби архітектурної виразності — пропорціонування, масштаб і масштабність, симетрію і дисиметрію, декор і поліхромію. Проте їх уживали дещо інакше, ніж в елітарній мурованій архітектурі. Масштаб будівлі — житлової чи громадської — й масштабність її членувань були пов’язані з розміром людини, до габаритів якої приміряли величину дверного прорізу, що визначав масштаб усієї будівлі. Застосування кольору в архітектурному вирішенні дерев’яного житла характерне для всіх історико-етнографічних регіонів України. Фасад хати, як правило, білили вапном. На Поділлі стіни хат були синього кольору. Тильні стіни хат у більшості регіонів фарбували глиною кольором жовтої чи червоної вохри. Призьби також мазали жовтою глиною.

Декор в українській дерев’яній архітектурі був різноманітним і вишуканим (розписи, різьблення), але заснованим на раціоналістичних засадах: прикрашали тільки основні видимі частини фасадів (чола і причілка) та інтер’єру із застосовунням принципу художнього контрасту, оскільки він за мінімуму зусиль і застосованих засобів забезпечує найбільший художній ефект. За цим принципом фасади прикрашали різьбленням одвірків порталів і стовпчиків на галереях, активною поліхромією віконниць, настінними розписами. В інтер’єрі житла декору могло бути більше. Піч здебільшого мала вишуканий і різноманітний декор (рельєфні та поліхромні кахлі, розписи). Головну дерев’яну балку, на яку спиралася стеля — сволок — прикрашали різьбленням, християнською символікою, пам'ятними написами.

Особливого значення надавали декоруванню дерев’яних церковних споруд. Пласким та об’ємним різьбленням прикрашали храмові одвірки, що на Сході Україні та в Наддніпрянщині мали здебільшого шестикутну форму, а також карнизи, ригелі-затяжки, поруччя сходів і хорів. Поліхромні розписи укривали стіни багатьох дерев’яних церков західних регіонів України. Їх збережено у храмах Дрогобича й Потелича, а також у деяких церквах Закарпаття. У Наддніпрянщині, на Лівобережній Україні й Слобожанщині стіни храмів в інтер’єрі або залишали непофарбованими, кольору дерева, або їх білили вапном. На такому тлі особливо урочисто виглядали поліхромні, різьблені й позолочені іконостаси та кіоти з іконами.

Цитата

М. Грушевський:
«Гомін сокір, що робили церкви, не затихав ніколи на цілім просторі українських земель, а з ним не переривала ся й архітектонічна робота, що неустанно модифікувала старі типи деревляних церков — відповідно до смаку будівничих чи фундаторів, відповідно до місцевих вимог чи обставин, відповідно до нових течій в будівництві камянім і деревлянім. Відти та незвичайна ріжнородність, яку бачимо в дохованих до наших часів церквах XVII—XVIII вв. В їх плянї, то чисто базилїчнім, то з виступами, то хрестовиднім, в ріжних пропорціях. В числї й конструкції веж (з одною вежою, з трома, з пятьма, навіть з девятьма). Так само в пропорціях висоти до широкости — де ми стрічаємо й низькі, присадкуваті будови, і стрункі, високі вежі, що з незвичайною красою злітають над землею. В конструкції таких придатків як піддаша, опасани, ґалерїї, також дзвіниці звичайно відлучені все від церкви, але незвичайно ріжнородні в своїй конструкції. Вкінці в рисунку бань, що то в одних випадках зближають ся до ренесансових кулястих типів, в иньших імітують роскішно-вигнуті лїнії рококо, в иньших знов дають більш прості й самостійні варіанти тих округлих форм, або вкінці відкладаючи всі такі більш штучні форми, накривають вежі зовсім безпретенсійними чотиро- або шестикутними дахами. Коли не можемо ще, в перших початках нашої знайомости, уняти се все в одну якусь схему розвою, то в кождім разі чуємо в нїм живу, творчу роботу, яка з староруських часів неперериваючи ся йшла через сї переходові столїтя в новійші віки, XVII і XVIII в., заступлені вже приступним для нас матеріялом. Початок західнїх впливів, які так виразно дають себе знати в тім деревлянім будівництві в XVII—XVIII вв., мусимо покласти на XVI вік, ледво ранїйше.»
Цит. за: Грушевський М. Історія України–Руси. В 11 т. Київ : Наукова думка, 1995. Т. 6. С. 381–382 (репринтне видання).

Література

Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. Київ : Будівельник, 1970. 192 с.
Геврик Т. Дерев’яні храми України — шедеври архітектури. Нью-Йорк : Український музей, 1987. 112 с.
Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. P. 14–23.
Bussagli M. Capire L`Architettura. Firenze : Giunti, 2003. P. 78–79.
Вечерський В. Українська народна дерев’яна архітектура // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини: Зб. наук. пр. з мистецтвознавства, архітектурознавства і культурології / Ін-т проблем сучасного мистецтва Акад. мистецтв України. Київ : А+С, 2006. Вип. 3. Част. 2. С. 29–46.
Тарас Я. Українська сакральна дерев'яна архітектура: словник-довідник. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2006. 584 с.
Тарас Я. Сакральна дерев’яна архітектура українців Карпат: культурно-традиційний аспект. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2007. 640 с.
Вечерський В. Українські дерев’яні храми. Київ : Наш час, 2007. 272 с.
Шевцова Г. Грані світу. Україна — Японія: дерев’яна архітектура. Київ : Грані-Т, 2009. 152 с.
Вечерський В. Українська дерев’яна архітектура. Київ : Балтія-Друк, 2013. 120 с.
Таранушенко С. Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України. Повна редакція / Стефан Таранушенко; переднє слово С. Білокінь; передм., наук. ред., додатки В. Вечерський; упоряд., прим. О. Савчук. 2-е вид. Харків : Видавець Савчук О. О., 2017. 896 с.
Шевцова Г. Ґенеза української дерев’яної церкви: світовий контекст і унікальність. Харків; Київ : Видавець Олександр Савчук, 2019. 276 с.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Дерев'яна архітектура // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дерев'яна архітектура (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.03.2026