Бойківщина (регіон)
Бо́йківщина — історико-етнографічний регіон України в північно-західній частині Карпат, де проживає етнографічна група українців бойки.
Історична довідка
Відповідно до віднайдених археологами артефактів матеріальної культури, заселення Бойківщини почалося в кам’яному віці. Згідно з «Повістю минулих літ» на цих теренах проживали уличі і тиверці (між середньою та нижньою течією р. Дністра), а також білі хорвати (північно-східне Прикарпаття).
З 9 ст. Бойківщина була частиною Давньої Русі. В 11–12 ст. Галицька Русь була одним із наймогутніших князівств, де значного розвитку досягли ремесла, торгівля, культура. Загарбання Галицької Русі угорськими та польськими феодалами спричинило масові втечі селян у гори, викорчовування лісів і виникнення там нових сіл. Включення територій північної (галицької) Бойківщини до складу Польщі, а південної (закарпатської) — до складу Угорщини розділило їх політичними кордонами. Проте зберігалися господарсько-культурні й родинно-побутові зв’язки населення обох частин.
Адміністративно галицька Бойківщина увійшла до складу польських королівських маєтків і була підпорядкована адміністрації Самбірського, Стрийського та Калуського староств (14 — кінець 18 ст.). Закарпатська частина адміністративно була підпорядкована Ужанському та Берегівському комітатам (див. Жупа) Угорського королівства.
Населення обабіч Карпат зазнавало феодального гніту. У горах природні умови не сприяли хліборобству, тому тут не було фільварків. Господарство здебільшого орієнтоване на використання природної сировини (сіль, залізна руда, ліс). Феодальні повинності переважно мали форму чиншу (натуральної та грошової ренти) та відробітків (заготівля будівельних матеріалів і будівництво). На початку 18 ст. відробіткова система урізноманітнилася: селяни повинні були виготовляти деревне вугілля, попіл, соду, транспортувати деревину, будівельний камінь і сіль, видобувати залізну руду. Посилення феодального гніту спричинило втечу частини селян на Запоріжжя (поповнення загонів запорізького козацтва в 15–17 ст.), а також селянські повстання у 18–19 ст.
Унаслідок першого поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі) Галичина (зокрема її бойківська частина) відійшла до Австрійської імперії.
1867–1918 вся Бойківщина опинилася під владою Австро-Угорської імперії.
Після розпаду Австро-Угорщини галицька частина Бойківщини відійшла до відродженої Польщі (до складу Станіславського воєводства), а закарпатська стала Підкарпатською Руссю у складі Чехословаччини. У цей період польська влада через освіту намагалася полонізувати (див. Полонізація) бойків, лемків, гуцулів, галичан. Скрутні матеріальні умови провокували трудову еміграцію селян Бойківщини в Америку, Канаду, Бразилію, Аргентину.
Друга світова війна ще раз змінила етнокультурну й етнополітичну конфігурацію Карпатського регіону. Польщу розділили між Німеччиною і СРСР, і, за пактом Молотова — Ріббентропа 1939, галицькі бойківські території відійшли до УРСР. На радянських територіях виокремили Львівську, Станіславівську та Дрогобицьку області. Натомість Надсяння, міста Перемишль і Сянок опинилися в німецькому генерал-губернаторстві. Закарпатська частина Бойківщини залишилася під владою Угорщини.
На радянській території бойки зазнали відповідних процесів радянізації.
З початком німецько-радянської війни 1941–1945, на зміну сталінській радянській владі прийшла нацистська (див. Нацизм). Бойківщина була розділена між Німеччиною (Галичина (дистрикт), відокремлений від рейхскомісаріату «Україна») і Угорщиною (Закарпаття адміністративно поділялося на чотири жупи — Берег, Мараморош, Угоча і Уж /Унг).
Німецький терор проти українців галицької частини Карпат посилився після створення 1943 Української повстанської армії (УПА) та диверсійної діяльності радянських партизанських загонів, керованих ВКП(б) та НКВС. 1943–1944 терени Карпат стали ареною збройного протистояння між повстанцями УПА, німецькою армією, комуністичними партизанськими з’єднаннями, а також польським антикомуністичним підпіллям.
Після повернення радянської влади (1944) на території Бойківщини точилася боротьба антикомуністичного підпілля Карпат з частинами Червоної армії та загонами НКВС. Спротив населення тривав до 1950.
Під час операції «Вісла» (1947) українських селян із тієї частини Бойківщини, яка знову опинилася під польською юрисдикцією (район Сянок та Устриків Долишніх), було переселено на схід УРСР, а на ці терени заселили етнічних поляків. Згодом інкорпоровані в Польську Народну Республіку колишні бойківські землі в різний час входили до Жешувського (1946–1975), Перемишльського і Жешувського (1975–1998), Підкарпатського (від 1999) воєводств Польщі. Це означало, зокрема, й зникнення колишніх етнографічних субрегіонів або ж їх віртуалізацію, перетворення на «мертву землю» чи «землю пам’яті», із втраченими для українців містечками, селами й храмами.
1944 на Закарпатті було створено Закарпатську Україну та її Народний уряд (формально) у складі оновленої Чехословаччини. Після реалізації договору між СРСР і Чехословаччиною 1945 Закарпаття ввійшло до складу УРСР, де було створено Закарпатську область (1946). Удруге в історії (після об’єднання в межах Австро-Угорської імперії 1867–1918) усі бойківські землі (крім територій біля м. Сянок, що відійшли Польщі) були об’єднані в межах однієї держави. Етнографи фіксують спільні аспекти культури матеріальної і духовної жителів галицької і закарпатської частини Бойківщини. Проте через багатовіковий розподіл етнічна свідомість населення різниться: закарпатські бойки себе бойками не визнають і мають самоназву «верхóвинці».
Радянізація Бойківщини після війни була інтенсивнішою, ніж 1939–1941. Сільське господарство й народні промисли регіону стали частиною «економіки розвиненого соціалізму», основою якої були державні підприємства, колгоспи та радгоспи. Селян ототожнювали з колгоспниками. Через піонерію, комсомол та осередки ВКП(б)/КПРС із сільського середовища витісняли пам’ять про довоєнні суспільно-культурні осередки, наприклад, «Просвіти» в Україні, вплив церковних інституцій. Натомість інфільтрувалася комуністична / радянська ідеологія. 1960–1980 регіон поступово індустріалізувався, життя селян — урбанізувалося. В ідеологічній площині радянізація Прикарпаття й Карпат означала специфічний розвиток радянської культури в руслі тоталітарного культу особи Й. Сталіна (у повоєнний час); з середини 1960-х до 1980-х — «брежнєвщину», боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», «пережитками» релігійної культури, атеїстичну пропаганду, посилену агітацію за радянський спосіб життя, а водночас русифікацію мовного простору. Одним із чинників радянізації та інтернаціоналізації, змішування ідентичностей та русифікації сільського населення Карпат стала служба чоловіків у Радянській армії.
Перебудова другої половини 1980-х і проголошення Україною незалежності 1991 призвели до нових політичних та етнокультурних змін у Бойківському регіоні, так само, як і на західноукраїнських землях загалом. З’явилася свобода слова та віросповідання, виникли прообрази альтернативних до КПРС політичних партій (зокрема Народний рух України). Поруч з офіційним екзархатом Російської православної церкви в Україні було легалізовано Українську греко-католицьку церкву та відновлено Українську автокефальну православну церкву. Це поставило спільноти горян перед вибором конфесійної ідентичності, що нерівно призводило до конфліктів. Згодом виникла реальна багатопартійність, і регіон (як і вся Україна та Східна Європа) змінив політичні та культурні вектори: відмовився від комуністичного ладу та ідеології, взяв курс на лібералізм й ринкову економіку.
Друга половина 1990-х — початок 2000-х для мешканців Бойківщини став часом національно-культурного відродження, оновлення традиційної культури, контактів з бойківською діаспорою (передовсім у Північній і Південній Америці). Було засновано науково-культурологічне товариство «Бойківщина» у м. Львові (1992), краєзнавчий музей «Бойківщина» у м. Долині (1997), історико-етнографічний музей «Бойківщина» у м. Самборі, започатковане проведення фестивалю «Всесвітні бойківські фестини» (1992).
У 1990-х–2010-х регіон суттєво постраждав від кількох фінансово-економічних криз. Поширення безробіття й інші кризові соціальні явища спричинили трудову міграцію бойків до європейських країн, США й Росії.
Характеристика
Народну та духовну культуру Карпатського регіону визначає, з одного боку, швидка модернізація, урбанізація, вплив місцевої та європейської міської культури, а з іншого — консерватизм, бажання зберігати традиційну матеріальну культуру, фольклор і діалект.
Відповідно складаються й суспільні відносини: частина мешканців регіону залишається в селах, частина далі вирушає на заробітки й осідає в інших країнах, частина активно мігрує в міста й адаптується до нових умов. Це часто покращує матеріальний, фінансовий бік життя горян, але нерідко призводить до цивілізаційної гібридності, нівелювання чи стирання їхньої колишньої етнокультурної ідентичності, мовлення та спричиняє прийняття іншої системи цінностей.
Бойківщину (нарівні з Лемківщиною та Гуцульщиною) вважають територією, де якнайкраще збереглися архаїчна народна духовна й матеріальна культура і говірка, що засвідчує автохтонність українців, їхні етнокультурні корені в Карпатському регіоні. З певною затримкою (у порівнянні з Гуцульщиною) на Бойківщині почав активно розвиватися туризм — спершу у форматі гірсько-лижних курортів (Славське, Орявчик, Жденієве та ін.), а потім із акцентом на відпочинок на природі і залученням туристів до місцевих обрядів і народних традицій.
Територіальні межі
На основі етнографічних і мовнодіалектних відомостей Бойківщина розташована в таких межах: р. Лімниця на сході, верхів’я р. Сяну на заході, північну межу становлять передгір’я Карпат південніше р. Дністра по лінії населених пунктів зі сходу на захід: Ясень, Липовиця, Луги, Спас, Вигода, Витвиця, Болехів, Розгірче, Нижня і Верхня Стинави, Орів, Тустановичі, Опака, Підбуж, Недільна, Сушиця, Стара Сіль та Лопушна. Південна межа, де Бойківщина межує з Лемківщиною, нечітка.
До адміністративної реформи 2020 територія Бойківщини охоплювала:
1) в Івано-Франківській області — південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за винятком його північної смуги) райони (тепер це частина Калуського району);
2) у Львівській області — Сколівський (тепер частина Стрийського), Турківський (тепер частина Самбірського), південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського (тепер частина Самбірського) районів;
3) у Закарпатській області — Воловецький (тепер частина Мукачівського), північну частину Міжгірського (тепер частина Хустського) та Великоберезнянського (тепер частина Ужгородського) районів.
Також до етнографічної Бойківщини відносять Сяніцький повіт Польщі.
Література
- Гошко Ю. Населення українських Карпат XV–XVIII ст. Заселення. Міграції. Побут. Київ : Наукова думка, 1976. 208 с.
- Вагилевич І. Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині // Жовтень. 1978. № 12. С. 117–130.
- Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину // Зібрання творів : в 50 т. Київ : Наукова думка, 1982. Т. 36. С. 68–99.
- Болтарович З. Є., Будзан А. Ф., Гарасимчук Р. П. та ін. Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. Київ : Наукова думка, 1983. 303 с.
- Нариси історії Закарпаття : в 3 т. Ужгород : Закарпаття ; Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі, 1993–2003.
- Етноґенез та етнічна історія населення Українських Карпат : у 4 т. Львів : Інститут народознавства НАН України, 1999. Т. 1. 608 с.
- Калинович Н., Ситник О. Історія заселення Українських Карпат // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. 2003. Т. 12. С. 44–53.
- Павлюк С. П. Етноґенеза українців: спроба теоретичної реконструкції. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2006. 248 с.
- Етнографічні групи українців Карпат. Бойки / За ред. С. Павлюка. Харків : Фоліо, 2020. 576 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Громова Н. О. Бойківщина (регіон) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бойківщина (регіон) (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.06.2024
