Грушевський, Михайло Сергійович

Груше́вський, Миха́йло Сергі́йович (29.09.1866, м. Холм, тепер Люблінського воєводства, Польща — 24.11.1934, м. Кисловодськ, тепер Ставропольського краю, Росія; похований у м. Києві, тепер Україна) — історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918), дійсний член (з 1893) та голова (1897–1913) Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), член-кореспондент Академії знань у Кракові (з 1895), член Чеської АН (з 1914), академік Всеукраїнської академії наук (ВУАН, з 1923, див. Національна академія наук України) та АН СРСР (з 1929), почесний член низки вітчизняних і закордонних академій та наукових товариств. Брат О. Грушевського, батько К. Грушевської.

Грушевський, Михайло Сергійович
Народження	29.09.1866
Місце народження	Холм
Смерть	24.11.1934
Місце смерті	Кисловодськ
Місце поховання	Київ
Alma mater	Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	історія

Життєпис

Народився в сім’ї педагога, організатора народної освіти.

1880–1886 навчався в Першій класичній гімназії в м. Тифлісі (тепер м. Тбілісі, Грузія). 1886–1890 — студент історико-філологічного факультету Імператорського університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), 1890–1894 — професорський стипендіат закладу. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барське староство. Історичні нариси».

1894 переїхав до м. Львова. За рекомендацією В. Антоновича призначений ординарним професором Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка). Обійняв кафедру всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи. У НТШ розбудував бібліотеку (з 1892) та музей (з 1893), очолив історико-філософську секцію (1894–1913), створив археографічну комісію (1896–1913), був головою НТШ (1897–1913).

Восени 1905 переніс наукову й культурницьку діяльність на Наддніпрянську Україну.

Під час Революції 1905–1907 ініціював (1907) створення Українського наукового товариства в Києві (УНТ) за взірцем НТШ. 1907–1921 — голова УНТ.

Від початку Першої світової війни повернувся 1914 з родиною до м. Києва, де його заарештували за звинуваченням у «австрофільстві» та «мазепинстві». Кілька місяців перебував у Лук’янівській в’язниці, після чого на засланні в м. Симбірську (тепер м. Ульяновськ, Росія). Восени 1915 отримав дозвіл на переїзд до м. Казані, а через рік — до м. Москви.

20.03.1917 Грушевського заочно обрали головою Української Центральної Ради (УЦР, див. Центральна Рада). Обрання підтверджено 19.04.1917 на Всеукраїнському національному конгресі 1917. Приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Був лідером українського національного руху, автором головних політичних документів УЦР. 23.06.1917 взяв участь у проголошенні Першого універсалу Центральної Ради. Як голова УЦР домагався від Тимчасового уряду Росії поступок Україні. Після Жовтневого перевороту 1917 УЦР під головуванням Грушевського Третім універсалом Центральної Ради проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Наступ більшовиків на м. Київ зумовив появу Четвертого універсалу, за яким УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 07.02.1918 Грушевський разом із урядом УНР залишив м. Київ, 10.02.1918 прибув до м. Житомира, де домагався ратифікації мирного договору з Німеччиною (див. Брест-Литовський мирний договір 1918) і надання УНР військової допомоги в боротьбі з більшовиками. 09.03.1918 повернувся до м. Києва.

Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності. Наприкінці 1918 після повалення Гетьманату і приходу до влади Директорії УНР намагався реанімувати ідеї УЦР, але зустрів опозицію з боку нової влади. У лютому 1919, після встановлення радянської влади в м. Києві, переїхав до м. Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля»; у березні — до м. Станіславова (тепер м. Івано-Франківськ). Від 1919 перебував на еміграції в містах Празі, Парижі, Женеві, Берліні, Відні. У серпні 1919 як голова закордонної делегації УПСР брав участь у Люцернській конференції Другого Інтернаціоналу, на якій соціалістичні партії ухвалили декларацію про право на державний суверенітет України. У м. Женеві заснував Український соціологічний інститут, який потім перемістився до міст Праги та Відня.

У кінці 1923 пішов на компроміс з радянською владою, отримав урядові охоронні грамоти, запевнення у сприянні науковій діяльності й дозвіл повернутися до СРСР. 07.03.1924 прибув до м. Києва для продовження наукових досліджень в установах ВУАН. Попри щоденний нагляд розгорнув науково-організаційну роботу з метою створення єдиного координаційного центру для україністів.

Наприкінці 1929 влада почала ліквідовувати комісії ВУАН, якими керував Грушевський. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції організовано історичний цикл, більшість співробітників і учнів дослідника заарештовано, його наукову спадщину та громадсько-політичні погляди розкритиковано.

07.03.1931 переїхав до м. Москви. 23.03.1931 органи ГПУ заарештували науковця та звинуватили в керівництві Українським національним центром. Для проведення слідчих дій перевели в ізолятор до м. Харкова, де визнав себе винним. 04.04.1931 звільнили з-під арешту.

Повернувся до м. Москви, відмовився від попередніх свідчень щодо участі в націоналістичній діяльності. У вересні 1934, перебуваючи з родиною на відпочинку в м. Кисловодську, захворів на злоякісний карбункул спини; помер унаслідок низки невдалих операцій. Тіло Грушевського перевезено до м. Києва й поховано на Байковому кладовищі.

Діяльність

Наукова діяльність

Під час навчання в гімназії написав перші оповідання. За сприяння І. Нечуя-Левицького опублікував низку творів у газеті «Діло».

Наукову працю розпочав в Імператорському університеті Святого Володимира під керівництвом В. Антоновича. За монографію «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XІV ст.» здобув золоту медаль і можливість залишитися при університеті як професорський стипендіат.

Працюючи в м. Львові, організував археографічні експедиції НТШ, започаткував підготовку багатотомного корпусу документів і матеріалів з історії України козацьких часів та історії українського козацтва.

1895–1913 був редактором «Записок Наукового товариства імені Шевченка» (понад 100 томів). Разом із І. Франком на основі реформованого часопису «Зоря», що виходив друком у м. Львові 1880–1897, заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1898–1905; Київ, 1905–1907). Ініціював видання «Хроніки НТШ» (1900) українською та німецькою мовами. 1898 в м. Львові видав 1-й том «Історії України–Руси». У травні 1904 в м. Санкт-Петербурзі надрукував статтю «Звичайна схема “руської історії” і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де сформулював концепцію самостійного українського історичного процесу. Автор кількох популярних курсів історії України.

Редактор друкованих органів УНТ: «Записки Українського наукового товариства в Києві» (1908–1914), «Україна» (1914, 1917–1918).

1909–1912 заснував і співпрацював із народними газетами «Село» та «Засів». Репрезентував ідеологічні постулати українського національного руху й популяризував їх на сторінках української, російської та західноєвропейської періодики.

Перебуваючи в еміграції, запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

Повернувшись 1924 в Україну, згуртував під своїм керівництвом більшість історичних установ ВУАН. На базі науково-дослідної кафедри історії України сформував історичну школу. Редактор понад 80 книг, зокрема, періодичних і серійних видань. В останні роки життя працював над українською історіографією 17–18 ст., друкувався у виданнях АН СРСР.

Громадсько-політична діяльність

Наприкінці навчання в університеті долучився до українського руху. В. Антонович ввів його до складу київської «Громади». У межах громадівської діяльності опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії.

Громадсько-політичну діяльність розпочав у Галичині.

1897 обґрунтував ідею створення окремого українського університету в м. Львові. Особливої ваги надавав популяризації української освіти та культури. 1908 за ініціативою Грушевського створено «Шкільний союз». Був першим головою товариства «Учительська громада» (1908). Заснував педагогічні часописи «Наша школа» та «Учительська громада».

Один з організаторів «Української видавничої спілки» (1899). Ініціатор створення та голова (1904–1914) Товариства прихильників української літератури, науки й штуки. За сприяння Грушевського товариство організувало Наукові курси українознавства (1904) і Виставку руської штуки і українського артистичного промислу (1905).

1898 відійшов від політики «нової ери» О. Барвінського. 1899 разом з І. Франком заснував Українську національно-демократичну партію (УНДП). Згодом зайняв безкомпромісну позицію щодо політичного партикуляризму лідерів УНДП. Критику галицької політики, спрямованої на досягнення українсько-польського компромісу, висловив у публіцистичній збірці «Наша політика» (1911). Реакцією на цей виступ стали анонімна стаття «“Наша політика” і професор М. Грушевський. Ґльосси до брошури проф. М. Грушевського» (1911) і брошура «Перед Загальними Зборами Наукового Товариства ім. Шевченка» (1913), авторства С. Томашівського. 1913 склав із себе повноваження голови НТШ.

1905–1906 долучився до легалізації національного руху в Наддніпрянській Україні, боротьби за конституційні права українців. Консультував представників української фракції в І Державній думі, брав участь у роботі Українського клубу й редагуванні російськомовного «Українського вісника» («Украинскій вѣстникъ»). Співзасновник Товариства українських поступовців, що ставило за політичну мету здобути українську автономію. 1907 переніс видання «Літературно-наукового вісника» з м. Львова до м. Києва, використовував його як трибуну виховання національної свідомості українців, подолання наддніпрянського й галицького партикуляризму та досягнення соборності. Засудив прояви антисемітизму в Україні у зв’язку з Бейліса справою (1913).

У період УЦР (березень 1917 — квітень 1918) громадсько-політичні погляди Грушевського еволюціонували від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України. 27.03.1917 як голова УЦР виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській Республіці. У публіцистичних статтях 1917–1918 обґрунтував стратегію досягнення державної незалежності України. У книзі «На порозі Нової України» (1918) визначив геополітичні вектори новопосталої української держави.

Під керівництвом Грушевського укладено Конституцію УНР (ухвалено 29.04.1918), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошено Всенародні збори, що безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в країні й формували органи виконавчої влади та органи судової влади.

Голова закордонної делегації УПСР, редактор друкованого органу УПСР «Борітеся — Поборете!» (1920–1922), засновник і співредактор журналу «Л’Ероп Оріенталь» («L’Europe Orientale»; м. Париж, вересень 1919 — січень 1920). Організував Союз «Голодним України». У березні 1920 разом із членами закордонної делегації засудив Варшавський договір 1920 УНР із Польщею.

Наукові праці

Автор узагальнювальної «Історії України-Руси» (1898–1936). Працю хронологічно доведено до середини 17 ст. Перші шість томів охоплюють києворуський і литовсько-польський періоди української історії. Наступні томи присвячено проблематиці козацького періоду української історії. Дотримувався концепції території (або ідеї єдності українських земель). Наукову схему безперервності українського історичного процесу засвоїла «державницька школа», до якої перейшло багато його учнів.

Шеститомна «Історія української літератури» (томи 1–5, 1923–1927; т. 6 видано посмертно 1995) та численні літературознавчі статті доповнили історію національної культури, національної мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси».

Випрацював концепцію історії української літератури; подав періодизацію її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. Вважав літературу ключем до пізнання соціального життя суспільства і важливим культурно-історичним явищем. Підготував понад 2000 різножанрових праць. Вагома частина творчого спадку — мемуари й епістолярії.

Відзнаки

Уваровська премія (1907).

Визнання

Член Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1891), Московського археологічного товариства (з 1900); почесний член Одеського товариства історії і старожитностей (з 1901), Волинського церковно-археологічного товариства з давньосховищем (з 1901); Київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1917); почесний доктор (doctor honoris causa) Імператорського Харківського університету (з 1906, тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) тощо.

Вшанування

Ім’ям Грушевського названо наукові установи, навчальні заклади, музеї та ін. Зокрема, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Міжнародне товариство імені М. Грушевського; Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. С. Грушевського тощо.

Діють Грушевського Михайла історико-меморіальний музей в м. Києві та Грушевського Михайла меморіальний музей у м. Львові.

Іменем Грушевського названо вулиці в містах Дніпрі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Луцьку, Львові, Полтаві, Рівному, Одесі, Черкасах, Чернігові тощо.

Пам’ятники споруджено в містах Барі, Києві, Луцьку, Львові тощо. Меморіальні дошки встановлено в містах Відні, Празі, Варшаві, Холмі, Тбілісі, Мукачевому, Києві, Ужгороді, Хмельницькому.

Зображення Грушевського фігурує на банкнотах Національного банку України номіналом 50 грн (усі випуски з 1996 дотепер), ювілейних монетах «Михайло Грушевський» 1996 і 2016, поштових марках України 1995 і 2016 та непоштових марках української еміграції.

Додатково

1896 одружився з вчителькою, перекладачкою М.-І. Вояківською (1868–1948; тепер Україна).

Праці

1. Очерк истории Киевской земли... Киев : Типография Императорского университета Св. Владимира, 1891. 520 с.
2. Барское староство. Исторические очерки (XV–XVIII вв.). Киев : Типография Императорского университета Св. Владимира, 1894. 404 с.
3. Історія України-Руси : в 10 т. Львів : Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1898–1936.
4. На порозі Нової України. Гадки і мрії. Київ : Друкарня Акціонерного Товариства «Петро Барський у Київі», 1918. 120 с.
5. Очерк истории украинского народа. Киев : Лыбидь, 1990. 400 с.
6. Історія української літератури : в 6 т. Київ : Либідь, 1993–1995.
7. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Український історичний журнал. 2014. № 5. С. 199–208.
8. Твори : у 50 т. Львів : Світ, 2002–2016.

Література

1. Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя й діяльність. Львів : Просвіта ; Діло, 1935. 63 с.
2. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934). [Б. м.] : Сучасність, 1985. 120 с.
3. Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934). Київ : Інститут Української археографії НАН України, 1993. 200 с.
4. Сохань П., Ульяновський В., Кіржаєв С. Грушевський і Academia. Київ : Інститут Української археографії НАН України, 1993. 322 с.
5. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД: трагічне десятиліття: 1924–1934. Київ : Україна, 1996. 335 с.
6. Юркова О. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924–1930 рр.). Київ : Інститут історії України НАН України, 1999. 433 с.
7. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ — 30-ті роки ХХ століття). Київ; Дрогобич : Вимір, 2008. 494 с.
8. Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Пер. з англ. М. Климчук. Київ : Критика, 2011. 600 с.
9. Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. Київ : Смолоскип, 2016. 840 с.
10. Facie ad faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / Авт.-упоряд.: С. Панькова, Г. Кандаурова. Київ : Либідь, 2016. 144 с.
11. Пиріг Р., Тельвак В. Михайло Грушевський: життєпис на тлі доби. Херсон : Олді-Плюс, 2021. 572 с.

Автор ВУЕ

В. В. Тельвак

В. П. Тельвак

Покликання на цю статтю: Тельвак В. В., Тельвак В. П. Грушевський, Михайло Сергійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Грушевський, Михайло Сергійович (дата звернення: 12.11.2026).

 

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.02.2025