Декор

Декор стін в інтер’єрі церкви Сент-Шапель у Парижі

Декор інтер’єру готичного костелу (Маріяцький костел у м. Кракові, Польща)

Декор інтер’єру Успенського собору Свято-Успенської Почаївської лаври

Декор інтер’єру Андріївської церкви в м. Києві

Декор фасаду будинку губернського земства в Полтаві

Декор інтер’єру будинку губернського земства в Полтаві

Деко́р (фр. decor, від лат. decorare — прикрашати) — сукупність прикрас в інтер’єрі й на фасадах архітектурної споруди.

У широкому значенні архітектурним декором називають ті форми, елементи, риси об’єкта архітектури, які безпосередньо не належать до будівельних конструкцій, але допомагають виявити функціональне призначення (див. Функція) споруди.

Історична довідка

У добу античності декор розуміли не як прикрасу, а як художню особливість, індивідуальність твору архітектури. Від епохи Відродження декор кожної споруди наочно виявляв пов’язаність її з широким історико-культурним контекстом, що включав: місце розташування, призначення, особистість замовника (власника, мецената), культурні традиції, вірування, історичні спогади тощо. Протягом усієї історії світового мистецтва та архітектури декор творів архітектури зазвичай виконували засобами монументального та монументально-декоративного мистецтва такими як: скульптура, зокрема барельєфи й горельєфи; живопис (фрески, мозаїки, вітражі), кераміка, декоративні тканини, вироби зі шкіри, меблі, металеві елементи. В інтер’єрах декор застосовують на всіх площинах — підлоги, стін, стелі, склепінь, арок, пілонів. Кожному архітектурному стилю властиві певні принципи використання декору: від мінімалістичних (див. Архітектура сучасна) до надмірних (див. Готика). Конкретні мотиви, форми, характер декору властиві певним історичним епохам, стилям, регіонам, майстрам, тому нерідко слугують підставою для атрибуції творів. Як відповідь на надмірність декору у стилістиці історизму та модерну (див. Будинок з химерами у Києві), на початку 20 ст. у Європі серед архітекторів-новаторів поширилося уявлення про шкідливість декору і неприпустимість його застосування. Архітектор А. Лоос 1913 опублікував статтю «Орнамент і злочин», назву якої у масовій свідомості переінакшено на тезу «Орнамент — це злочин». Попри це декор у різних формах присутній в архітектурі 20 ст. і сучасної епохи.

Характеристика

Декор є засобом, що організовує архітектурну форму й посилює її художню виразність. Він безпосередньо пов’язаний з об’ємно-просторовою композицією будівлі чи споруди й меншою мірою — з її конструкцією. Декор акцентує окремі, функціонально чи ідеологічно найважливіші частини споруди (головне приміщення храму, театральну залу). Декор, що використовує символічні (див. Символ) зображення (міфологічні, релігійні, геральдичні тощо) розкриває ідеологічну сутність твору архітектури, що найхарактерніше для громадських і репрезентативних споруд (храмів, палаців, адміністративних будівель, меморіальних споруд). Архітектурні конструкції (колони, пілястри й інші складники ордера архітектурного, портики, консолі, кронштейни, арки, контрфорси, вежі), архітектурні деталі (ніші, вікна, люкарни, фронтони, щипці) можуть бути елементами декору. Засобами декору є масштаб і масштабність, ритм, пропорції, колористика, яскравість і освітленість, фактура й текстура поверхні, орнаменти. Якісну характеристику твору архітектури чи його частини, пов’язану з наявністю декору, називають декоративністю.

В Україні

Найпишніше декорували інтер’єри храмів у стилі бароко 17–18 ст. (Успенського собору Свято-Успенської Почаївської лаври, Андріївської церкви). Для них характерні: розвинений рельєф стін із широким застосуванням розкріпованих ордерних членувань, уживанням мармуру, кольорових тиньків, багатством ліплених прикрас, фігурною скульптурою. Нерідко це доповнювали грандіозні ілюзіоністичні живописні композиції на склепіннях. Орнаментальні мотиви рослинного характеру в техніці барельєфу й горельєфу з маскаронами, раковинами, гербами, купідонами утворювали фризи, облямовували вікна, заповнювали тимпани сандриків, фронтонів і порталів, накладалися на лопатки, пілястри й фризи антаблементів. Для них створювали кольорове тло — бірюзове, синє, барв жовтої і червоної вохри. Кольорову палітру збагачували позолочені деталі, зокрема капітелі.

В українській народній архітектурі декор був різноманітним і вишуканим (розписи, різьблення), проте заснованим на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, які завжди були на виду; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури). Це при мінімумі використаних засобів давало максимальний художній ефект. Такі принципи, вдосконалені багатьма поколіннями народних майстрів, сформували національну мистецьку традицію, що розвивалася до початку 20 ст. і була актуалізована в стилістиці українського модерну. Її вичерпно характеризує декор будинку губернського земства в м. Полтаві.

Література

Мардер А. П., Євреїнов Ю. М., Пламеницька О. А. та ін. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 81–82.
Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва; Головкиївархітектура, 2002. С. 139.