Ісус Христос
Ісýс Христóс (грец. Ἰησοῦς Χριστός, лат. Iesus Christus) — центральна постать християнства; згідно з Новим Завітом, обіцяний юдейськими пророками Месія — Визволитель Ізраїлю і Спаситель людства. Питання про історичне існування Ісуса з Назарета — релігійного проповідника, мандрівного вчителя, засновника нової релігійної течії, що виформувалася у християнство, — у наукових колах лишається дискусійним.
Зміст
Етимологія
Україномовна транслітерація імені «Ісус» походить від старослов’янської (в різних написаннях — Ісус, Ісусъ, Іісусъ, Іисусъ, Исоусъ, Іисоусъ, Исус). Остання є похідною від грецької форми (ΙΗΣΟΥΣ, Ἰησοῦς) давньоєврейського імені Й’гошуа чи Єгошуа [івр. יְחוֹשׁוּעַ (Yehôwshûwa‛) чи יְחוֹשֻׁעַ (Yehôwshû‛a) — букв. Ягве (Єгова) спасає, Ягве допомагає]. У часи Ісуса Христа останнє вимовлялося як Єшуа (יֵשׁוּעַ), часом Єшу (радше за все, варіант галілейської вимови). Було одним із поширених єврейських імен (вірогідно, на честь спадкоємця Мойсея, сина Навинового; див. Ісус Навин).
Біблійний титул «Христос» виводять від грец. Χριστός, яке є перекладом івр. מָשִׁיחַ (mâshîyach) — Месія, букв. Помазаник, у широкому розумінні — спаситель, визволитель.
Джерела
Джерелами інформації про життя і діяльність Ісуса Христа є, головним чином, новозавітні (канонічні) Євангелія: від Матвія, Марка, Луки та Йоана. Окремі відомості наявні в апокрифічних (див. Апокрифи) текстах, лічені згадки — у творах християнських і нехристиянських письменників 1–2 ст. (Плінія Молодшого, Йосипа Флавія, Цельса та ін.), текстах Талмуду. Винятковий інтерес для вивчення генезису християнства мають кумранські рукописи.
Станом на початок 21 ст. не відомо жодного джерела, яке б панорамно і повно викладало життєпис Ісуса Христа. Наявні відомості стосуються переважно обставин його народження та останніх років життя.
Обмаль свідчень та суперечливість наявних текстів вплинули на формування т. з. міфологічної школи (з кін. 18 — поч. 19 ст.) в історіографії християнства, представники якої вважали постать Ісуса Христа плодом міфотворчості ранніх християн, вбачали її прообрази у солярних культах, античних міфах про смерть і воскресіння богів. Опозицію міфологічній школі склала т. з. історична школа кін. 19 — поч. 20 ст., орієнтована на обґрунтування реального / історичного існування Ісуса з Назарета. Перші спроби реконструювати життєпис Ісуса припали на добу Просвітництва.
У віровченні християнства
Постать Ісуса Христа — осердя християнського віровчення, головний зміст якого формувався навколо віри в життя, розп’яття, воскресіння і друге пришестя Боголюдини Ісуса Христа як Спасителя людства.
Від апостольських часів засадою християнської проповіді (особливо в юдейському середовищі) було прагнення на підставі низки т. з. месіанських текстів юдейської Біблії (ТаНаХу) довести й переконати, що чоловік на ймення Ісус із галілейського містечка Назарет є Сином Божим і обіцяним Месією Ізраїля. Він добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства, звільнивши тим його від влади сатани, і відновив зв’язок між Богом і людством, втрачений з моменту Адамового гріхопадіння. Євангеліє від Івана наголошує, що Бог послав Сина у світ не для того, «щоб судити світ, але щоб світ був спасений через Нього» (Ів. 3:16-17). Відтак у християнстві з образом Ісуса Христа пов’язані конотації «Спасителя», «Спаса». З огляду на давню традицію юдаїзму (де в жертву за гріхи приносили тварин, зокрема ягнят) формується образ Ісуса Христа як «ягня (агнця) Божого».
Кульмінацією змісту Євангелій є воскресіння Ісуса Христа з мертвих на 3-й день після поховання. Згідно з повчаннями апостола Павла, без факту Ісусового воскресіння християнство неможливе — «проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!» (1 Кор. 15:14–20).
Нікео-Константинопольський Символ віри, ухвалений у 4 ст., проголошує віру в «єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками», який «задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. І був розіп’ятий за нас за Понтія Пілата, і страждав, і був похований. І воскрес у третій день, згідно з Писанням. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. І вдруге прийде судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця».
Життєпис за Євангеліями
Різдво
Фіксовані дати народження та смерті Ісуса в євангельських текстах відсутні. Це почасти пояснюють тим, що в біблійний (зокрема перед християнський) період євреї не фіксували днів народжень, вік людини визначався умовно (Мк. 5:42; Лк. 8:42; Дії 4:22). Звичай святкувати уродини вважався язичницьким, а тому був неприйнятним ні в юдейському, ані в первісно- і ранньохристиянському середовищах.
Згідно з євангельськими текстами, Ісусові батьки були правовірними юдеями, мешкали в галілейському містечку Назареті (Лк.1:26; 2:4). Незадовго до пологів родина вирушила до м. Віфлеєма через проведення громадянського перепису (цензу) населення Римської імперії (Лк. 2:1–7). Тут і народилося немовля (див. Різдво Христове). У наукових колах загальноприйнятої думки щодо року проведення перепису не існує, більшість дослідників вказують на період від 4 до н. е. до 1 н. е. Якщо брати до уваги євангельське свідчення, що Ісус народився «за днів царя Ірода» (Мт. 2:1), то подія мала статися не пізніше 4 до н. е. (дата смерті Ірода І Великого).
Ісуса описано як Сина Божого, що втілився (став людиною) чудесним чином — завдяки непорочному зачаттю Діви Марії від Духа Святого.
Більшість християнських церков вшановують Ісуса Христа як Боголюдину. Маріїного чоловіка Йосипа християнська традиція вважає лише названим батьком, вітчимом Ісуса чи його опікуном. За християнським переданням, Йосипа ще називають Обручником, оскільки на момент Ісусового народження він офіційно не був одружений з Марією, а тільки заручений (обручений) із нею.
Число й місяць святкування Різдва Христового з наукового погляду є умовною датою, її вірогідність не підтверджує жодне авторитетне джерело. Традицію відзначення дня народження Ісуса саме 25 грудня ведуть від 4 ст., коли імператор Костянтин Великий оголосив християнство офіційною релігією Риму. В церковній традицій 25 грудня як день Різдва офіційно було ухвалене на Третьому Вселенському соборі (431, м. Ефес). Умовність дати підтверджує її приуроченість до одного з головних римських свят — Дня народження Непереможного Сонця (лат. лат. Dies natalis Solis Invicti), яке відзначали в день зимового сонцестояння. Цього ж дня святкували й день народження солярного бога Мітри (Бог Сонце Непереможний Мітра, лат. лат. Deus Sol Invictus Mithras). Культ останнього (як і загалом мітраїзм) був поширеним на теренах Римської імперії і складав конкуренцію християнству. Адаптація свят до християнського контексту (істинним «Сонцем Правди» для християн був Ісус Христос) була важливою умовою християнізації населення імперії.
Родина
Вважається, що Ісусові батьки належали до коліна Юди (Євангелія Псевдо-Матвія 13:1). За Євангеліями, Ісус Христос мав царське походження: Євангелія від Матвія і Луки наводять два родоводи, що містять суттєві розходження, але ведуть генеалогію Ісуса з роду ізраїльського царя Давида (Мт. 1:1–16; Лк. 3:23–38). Відомості про дитячі та юнацькі роки Ісуса в текстах практично відсутні. Виняток складають 2 євангельські епізоди: 1) згадка про втечу Святої родини (від переслідувань царя Ірода) з немовлям до Єгипту та повернення після смерті царя назад до Галілеї, в м-ко Назарет (Мт. 2:13–15; 19–22); 2) коротка оповідь про паломництво 12-річного Ісуса з батьками до Єрусалимського храму (Лк. 2:42–50).
За Євангеліями, Ісус мав братів і сестер (Мт. 13:55; Мк. 6:3) — 4-х братів (Яків, Йосип, Симон і Юда) і принаймні 2-х сестер (оскільки в текстах про них йдеться у множині; за Євангелієм Псевдо-Матвія — саме двох). Однак ні християнські джерела, ані церковні перекази не конкретизують ступінь їхньої спорідненості як щодо самого Ісуса, так і поміж собою. У католицизмі і православ’ї сповідують віровчення про дівство Марії, яке заперечує наявність у Спасителя кровних братів і сестер, а допускає тільки двоюрідних (вперше цю думку проголосив Єронім Стридонський). Натомість Ориген вважав, що Спаситель мав рідних братів і сестер, а Тертулліан — що Марія після народження Ісуса жила з Йосипом звичайним шлюбом.
Новозавітні та апокрифічні Євангелія повідомляють, що Ісус Христос перейняв батьківське ремесло — був, як і Йосип, теслею (Мт. 13:55; Мк. 6:3; Євангеліє від Томи 13). Утім, вжите в текстах грецьке слово «τέκτων» можна перекласти ще як «будівельник».
Месіанське служіння та етичне вчення
Євангельська історія сфокусована на останніх роках життя Ісуса Христа. Згідно з Євангелієм від Луки, Ісус на початок проповідницької діяльності був приблизно 30-літнім (Лк. 3:23). Натомість Іриней Ліонський зауважує, що Ісус за віком був близький до 50 років (Іриней Ліонський. Проти єресей ІІ, 22, 5–6). На цей же вік натякає й текст Євангелії від Івана (Ів. 8:57).
Тексти містять сюжет про охрещення Ісуса від Івана Хрестителя. Початок проповіді Ісуса співвіднесено з роками правління імператора Тиберія, прокуратора Понтія Пілата, тетрархів Ірода, Лісанія і Пилипа.
Євангельське вчення Ісуса Христа у своїй основі є морально-етичним. Його стрижнем виступало т. з. золоте правило моральності: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мт. 7:12), «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» (Лк. 6:31).
«Золоте правило» є основою двох найважливіших євангельських заповідей: любові до Бога («Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь») і любові до ближнього («Люби свого ближнього, як самого себе»). На цих двох заповідях, за Ісусовим ученням, стоять «увесь Закон і Пророки» (Мт. 22:37–40; Мк. 12:30-31; Гал. 5:14). На відміну від ортодоксального юдаїзму, під «ближнім» Ісус вбачає не тільки одновірця — в системі його морально-етичних координат ближнім може бути представник іншої релігії, народу, раси і навіть ворог (Мт. 5:43–44). Реалізація євангельської настанови Любові — розумілася як головна ознака вірянина-християнина (Ів. 13:35; 1 Ів. 13:35).
Квінтесенцією морального вчення Ісуса вважається Нагірна проповідь.
За Євангеліями, зцілював хворих, творив чудеса. Зібрав навколо себе громаду учнів — апостолів — які допомагали йому у проповідницькій діяльності.
Серед епітетів Христа — «вчитель», «Пастир добрий», «Передвічне Слово» та ін.
Розп’яття
Зраджений одним із учнів — Юдою Іскаріотом. Був засуджений синедріоном до смертного вироку.
За Євангеліями, Ісус був розіп’ятий на хресті — традиційний на теренах Римської імперії спосіб і знаряддя принизливої страти. Страта відбулась поза межами м. Єрусалима, на г. Голгофі. Одночасно з Ісусом такої ж страти зазнали два розбійника. З дозволу Пілата був похований у гробниці, але на третій день після смерті воскрес, повернувся до життя фізично відновленим (грец. ανάστασης — букв. відновлення). Оскільки чудо воскресіння співвідносять із часом юдейського свята Пасхи (Песах), в християнській традиції свято набуло нового змісту як Великий день воскресіння Христового — Великдень. Слова «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!» стали квінтесенцією Великодньої церковної служби.
За Євангеліями, Ісус неодноразово мовив про своє друге пришестя (напр., Мф. 16:27; Мк. 8:38; Лк. 12:40), про це пророкували і Його апостоли.
Іконографія
Ранні зображення Ісуса Христа (фрески та мозаїки у катакомбах) мали символічний, зокрема й зооморфний (ягня, риба, пелікан та ін.) характер. Класичний іконографічний образ Христа (правильні риси обличчя, довге темне волосся і борода, з німбом довкола голови) утверджений на Трулльському соборі (691–692). Найчастіше зображуваний як «Пантократор» («Вседержитель»), у лівій руці тримає сувій чи Євангеліє, правою благословляє. Інші поширені образи — Ісус-немовля, Спас нерукотворний, Добрий пастир. Часом представлений в образі священника, архієрея, імператора на престолі, архангела. Рельєфні зображення Христа найчастіше відтворюють образ розп’ятого Ісуса.
Образ Ісуса Христа втілено в численних творах літератури, образотворчого, музичного, театрального та кіномистецтва.
Додатково
- Літочислення «від Різдва Христового» (або лат. Anno Domini — року Господнього) запроваджене монахом і папським архіваріусом Діонісієм Малим. Керуючись релігійними мотивами, Діонісій у 525 започаткував нову систему датування, обравши за початок відліку 754 від заснування Риму. За хронологічною системою Діонісія Малого, вихідною точкою нової ери стала неділя, 25 грудня 1 року (тогочасна математика не знала нуля, натуральний ряд чисел починався з одиниці) як день народження Ісуса Христа. Тільки у 20 ст., на підставі комплексного аналізу наявних історичних відомостей та джерел, було визначено, що початок нової ери обчислено хибно — народження Ісуса Христа мало статися не пізніше 749/750 від заснування Риму. У релігієзнавчих і богословських розвідках роки Христового життя часто визначені як 5/4 до н. е. — 29/30 н. е. Часом дату народження Ісуса відсувають до 7–20 до н. е.; дату смерті — до 33–36 н. е.
- Згідно з Біблією, покаранням за гріх є смерть, а тому Ісус-Син Божий, який узяв на себе всі гріхи людства (кожної людини, що жила, живе чи житиме) і вмер за нього, — звільнив, урятував людей від покарання. За апостольскими посланнями, Його смерть була остаточною жертвою за гріхи людей (Євр. 7:26–27), бо «як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Кор. 15:22).
- Згадка про Ісусова брата Юду міститься в «Церковній історії» Євсевія Кесарійського, де той фігурує як «брат Спасителя (чи Господа) за тілом» [Євсевій Кесарійський. Церковна історія ІІІ, 19–20 (2), 20 (4)–(7)]. Історик також наголошує, що батьком брата Якова був саме Йосип [Церковна історія ІІ, 1(2)]. Про Якова згадано як першого єпископа Єрусалимської церкви, який, поруч з апостолами Петром та Іваном, відіграв важливу роль у ранньому християнстві. Достеменні відомості про інших братів та сестер Ісуса відсутні.
- Серед буддистів Центральної та Південно-Східної Азії поширене вірування, що Ісус мандрував цими землями і навіть тут похований. Деякі течії буддизму вважають Ісуса бодхісаттвою. За віровченням ісламу, Ісус (араб Іса) був одним з посланців Аллаха, передав людям його одкровення — Євангеліє (Інджіл). Іса названий месією (Масіх), але не вважається Сином Божим. Іслам містить учення про небовзяття Ісуса, але заперечує його розп’яття і воскресіння.
Джерела
- Евсевий Кессарийский. Церковная история / Пер. с древнегреч. Москва : Директ-Медиа, 2009. 547 с.
- Irenaeus Saint Bishop of Lyon. Adversus Haereses: Libri Quinque. Charleston : Nabu Press, 2012. 488 р.
- Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / Пер. І. Огієнко. Київ : Східноєвропейська гуманітарна місія, 2019. 1409 с.
Література
- Jesus and His Times. Pleasantville; New York; Montreal : The Reader’s Digest Association, 1987. 336 р.
- Павленко П. Ю. Ісус Христос — постать історії. Біла Церква : Мустанг, 2002. 347 с.
- Reed J. L. Archaeology and the Galilean Jesus: А Re-examination of the Еvidence. Harrisburg : Тrinity Press International 2002. 272 р.
- Stanton Gr. The Gospels and Jesus. Cambridge : Cambridge University Press, 2004. 252 р.
- Redford D. The Life and Ministry of Jesus: The Gospels. Сincinnati : Standard Publishing, 2007. 304 р.
- Farrar F. W. The Life оf Christ. North Minneapolis : Klock & Klock Christian Publishers, 2008. URL: https://www.cumorah.com/etexts/farrarlifeofchrist.pdf
- Боднар О.-Л. Таїна втілення: Образ Ісуса Христа в сакральному мистецтві. Ужгород : Карпати, 2009. 270 с.
- Иисус Христос в документах истории / Сост. Б. Г. Деревенский. 6-е изд., испр. и доп. Санкт-Петербург : Алетейя, 2013. 576 с.
- Ehrman B. D. Did Jesus Exist?: The Historical Argument for Jesus of Nazareth. New York : HarperOne, 2013. 368 р.
- Мень А. Сын Человеческий. 7-е изд., испр. Москва : Жизнь с Богом, 2014. 493 с.
- Навроцька В. Суд над Ісусом Христом з позицій древньоіудейського та сучасного кримінального права й процесу. Київ : АртЕк, 2016. 223 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Павленко П. Ю. Ісус Христос // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ісус Христос (дата звернення: 18.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.09.2020
