Тиблі

Ти́блі (від нім. Dübel — кілочок, штир) — кілочки з міцного дерева, якими скріплювали вінці зрубу в дерев’яній архітектурі.

Тиблі виготовляли з дуба, граба, бука, ясена, циліндричними чи гранчастими (зазвичай квадратними в перерізі), завдовжки 30–40 см. У разі з’єднання двох і більше вінців зрубу з колод, брусів, плах (плениць) тиблі забивали у попередньо просверлені або видовбані суміщені отвори в обох поєднуваних елементах так, щоб тиблі входили щільно. Це надавало будівельній конструкції статичної міцності й надійності, запобігало деформації зрубної стіни, навіть якщо деревина була недостатньо просушена (сира) і схильна до викривлення у процесі висихання. З’єднання на тиблях помічні й у разі, якщо кутові врубки, що «замикають» зруб, від часу й під дією природних руйнівних чинників утратили міцність, зогнили й почали руйнуватися.

Тиблі як елементи дерев’яної конструкції значно надійніші, ніж аналогічні залізні вироби, оскільки останні з часом піддаються корозії і сприяють деструкції деревини. З огляду на це дерев’яна споруда, зведена без єдиного залізного цвяха, — звичайне явище з точки зору технології будівництва. У давніх дерев’яних спорудах (церквах, дзвіницях) тиблі є найдовговічнішими елементами їхньої конструкції, сприяючи тривалій збереженості їх (до 500 років).