Дзвіниця

Дзвіни́цясакральна споруда, призначена для підвішування дзвонів.

Дзвіниця церкви Санта Марія дель Фіоре у м. Флоренції, Італія.
Фото В. Вечерського
Дзвіниця Троїцького костелу у м. Луцьку, Україна.
Фото В. Вечерського
Дерев’яна дзвіниця Троїцької церкви у с. Потелич Жовківського р-ну Львівської обл., Україна.
Фото В. Вечерського
Дзвіниця на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Фото В. Вечерського
Дзвони на горішньому ярусі дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря у м. Києві.
Фото В. Вечерського

Загальні відомості

Дзвіниця — особливий функціональний і конструктивний тип споруд, невіддільний від християнських сакральних комплексів. Має вигляд дерев'яної або мурованої ярусної вежі (дзвіниця церкви Санта Марія дель Фіоре у Флоренції) або високої стіни з прорізами для розміщення дзвонів (дзвіниця Троїцького костелу у м. Луцьку, Україна). Ці прорізи можуть завершуватись арками й бути як однакової (характерно для римо-католицьких дзвіниць), так і різної ширини, відповідно до величини дзвонів (характерно для православних дзвіниць).

Історична довідка

Перші дзвіниці в Західній Європі відомі з середини 8 ст., в Україні — від 15 ст. Архітектурні форми українських дзвіниць походять від давніших дерев’яних вартових і оборонних башт (дерев’яна дзвіниця 16 ст. Троїцької церкви у с. Потелич Жовківського району Львівської області, Україна). У середині 17 ст. найвизначнішими спорудами цієї групи були багатоярусні, типу «четверик на четверику», дерев’яні дзвіниці Києво-Печерської лаври та Софійського монастиря у Києві (не збережені, але відомі за іконографічними джерелами). На них схожа дзвіниця церкви святого Юра у Дрогобичі 1670.

Дерев’яні дзвіниці стали прототипами мурованих висотних дзвіниць, які почали зводити в останній чверті 17 ст. (надбрамна дзвіниця Єлецького Успенського монастиря в Чернігові 1670–1675).

У 18 ст. цей архітектурний тип значно розвинувся: на той час припав початок висотного будівництва у містах Києві, Чернігові, Переяславі, Козельці, Лубнах, Полтаві. Першість належить чотириярусній гранчастій Великій дзвіниці Києво-Печерської лаври 1731–1744 (архітектор Й. Г. Шедель). До цього ж типу належить надбрамна дзвіниця київського Микільського монастиря 1750.

Надбрамні дзвіниці трьох інших київських монастирів — Софійського (1744–1748), Михайлівського Золотоверхого (1716–1719) і Видубицького (1727–1733) — належали до іншого типу — багатоярусного «четверик на четверику». Найпоширенішими були двоярусні надбрамні дзвіниці цього типу, найкращі зразки яких у м. Києві пов’язані з творчістю архітектора І. Григоровича-Барського середини 18 ст.: на Дальніх (1754–1761) і Ближніх (1759–1762) печерах Києво-Печерської лаври, а також Петропавлівської церкви на Подолі (1744–1750, не збережено). Започаткувала розвиток цього типу мурована надбрамна дзвіниця 1670-х Максаківського Спасо-Преображенського монастиря.

Усі інші дзвіниці України 17–18 ст. належали до одного з трьох типів: четверикові (дзвіниця Гамаліївського монастиря 1730-х, не збереглася); восьмерикові (дзвіниці Покровського собору в Харкові 1689 та Охтирського Троїцького монастиря 1741); «восьмерик на четверику» (дзвіниця Мовчанського монастиря в Путивлі, перебудована 1700 з фортечної башти). У 1770-х великі монастирські й соборні дзвіниці поєднують два основні типи — Великої лаврської дзвіниці і ярусних четверикових дзвіниць: дзвіниці собору Різдва Богородиці в Козельці, Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові, Вознесенського монастиря у Переяславі. Їхній масивний рустований (див. Руст) нижній ярус є п'єдесталом для горішніх, акцентованих на рогах пучками колон, архітектурний ордер яких «полегшується» за принципом суперпозиції — від тосканського чи римо-доричного внизу до коринфського чи композитного вгорі. В оборонних монастирях у 18 ст. поширилася перебудова оборонних башт на дзвіниці (надбрамна дзвіниця Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському). Тоді ж поширився тип дзвіниці, прибудованої до церкви чи іншої споруди (монастирської трапезної, корпусу келій, навчального корпусу): дзвіниці будівлі Колегіуму в Чернігові, церкви св. Костянтина і Єлени у м. Києві.

У другій половині 18 ст. поширився комбінований тип мурованої надбрамної церкви-дзвіниці: у надбрамних дзвіницях і раніше на другому ярусі влаштовували церкви (Данилівська церква в надбрамній дзвіниці Видубицького монастиря), але наявність таких храмів не впливала на загальну композицію споруди. На противагу цьому в комбінованому типі сполучаються характерні риси як церкви, так і дзвіниці, зразком чого є: дзвіниця з надбрамною церквою св. Іоанна Предтечі Пустинно-Рихлівського Миколаївського монастиря 1767, надбрамна церква-дзвіниця Кирилівського монастиря у м. Києві 1760–1773, Петропавлівська надбрамна церква-дзвіниця Межигірського Преображенського монастиря 1772–1774 (усі три не збережено). За цими ж принципами тоді ж перебудовувалися давніші споруди (Спасо-Преображенський собор і надбрамна церква-дзвіниця в Путивлі, Михайлівська надбрамна церква-дзвіниця Глухівсько-Петропавлівського монастиря). Будівничі намагалися поєднувати в одній споруді різні функції, що давало мальовничіші архітектурні композиції та економію матеріальних ресурсів. Хоча композиція усіх дзвіниць схожа, проте архітектори щоразу інакше трактували силует, пропорції; нерідко первісний архітектурний задум коригували в подальших перебудовах (надбудови 19 ст. дзвіниць Софійського і Видубицького монастирів у Києві). Найвідомішою дзвіницею в стилі класицизму є дзвіниця Успенського собору в м. Харкові (1824–1833).

Характеристика

Дзвіниця може стояти окремо від церкви на подвір’ї, над брамою при вході на церковне подвір’я або бути прибудованою до церкви з заходу чи надбудованою над бабинцем. Це прямокутна, квадратна, кругла чи багатокутна в плані висока вежа. Може бути як дерев’яною, так і мурованою. По висоті членується на яруси, що зменшуються догори. Вінчається банею або наметовим дахом з хрестом. Перший ярус окремо розташованої дзвіниці зазвичай є коморою, горішні призначені для дзвонів. У надбрамній дзвіниці на першому ярусі – брама з приміщеннями охорони і сходами на горішні яруси.

Серед дерев'яних дзвіниць є два основних конструктивних типи — каркасний (фахверк) і зрубний (див. зруб). Конструктивний тип залежить від техніки дзвоніння: розгойдування всього дзвону чи тільки його язика. Техніка розгойдування всього дзвону, пов’язана зі значними динамічними навантаженнями, вимагає жорсткішої, тобто каркасної конструкції. Тому в західних регіонах, де, здебільшого, розгойдували весь дзвін (Галичина, Закарпаття), переважали каркасні дзвіниці, а в решті регіонів — зрубні чи зрубно-каркасні (нижній ярус зрубний, горішній — каркасний). Усі багатоярусні дзвіниці належать до одного з трьох композиційних типів: четверик на четверику; восьмерик на четверику; восьмерик на восьмерику.

Значення

Дзвіниці — єдині висотні споруди доіндустріальної доби. Кожна з них унікальна як з технічного, так і з мистецького погляду. До 20 ст. були головними архітектурними домінантами не тільки монастирів і храмових комплексів, а й більшості міст України та Європи.

Література

  1. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 127–128.
  2. Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва; Головкиївархітектура, 2002. С. 143.
  3. Тарас Я. Українська сакральна дерев'яна архітектура: словник-довідник. Львів : Інститу народознавства НАН України, 2006. С. 140–148.
  4. Клименюк Т., Проскуряков В., Ковальчук Х. Ілюстрований словник архітектурних термінів. Львів : Вид-во Львівської політехніки, 2019. С. 150.


Автор ВУЕ

В. В. Вечерський


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Дзвіниця // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дзвіниця (дата звернення: 24.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
29.03.2021


Дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря. Документальна телепередача "Прогулянки містом" (телеканал "Київ")
Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ