Мансар, Франсуа

Мансар, Франсуа. Портрет роботи художника Ф. де Шампаня 1660-х рр.

Мансар, Франсуа (Mansard (Mansart) François)
Народження	13.01.1598
Місце народження	Париж
Смерть	23.09.1666
Місце смерті	Париж
Місце поховання	Париж
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	архітектура
Традиція/школа	бароко

Палац Мезон-Лафітт

Церква монастиря Валь-де-Грас у Парижі

Манса́р, Франсуа́ [ фр. Mansard (Mansart), François; 13.01.1598, м. Париж, Франція — 23.09.1666, там само] — архітектор, представник бароко, автор низки споруд у Франції.

Життєпис

Народився у сім’ї майстра-теслі на королівській службі. Мати походила з сім’ї спадкових будівничих, що допомогло професійному вишколу Мансара. Навчався 1611–1614 у майстра-каменяра. Переїхав 1614 до м. Ренна (тепер регіон Бретань), де працював і навчався у свого родича — міського архітектора й скульптора. Самостійно керував реконструкцією мостів: 1618–1621 у м. Тулузі, 1621 — у м. Руані. Не маючи можливості відвідати Італію, вивчав архітектуру італійських ренесансу й бароко за книжками, увражами, креслениками. Від 1631 працював на герцога Орлеанського, котрий до 1638 був спадкоємцем французького престолу. Пізніше працював на кардинала Дж. Мазаріні, що зіпсувало йому репутацію серед частини французької аристократії, яка брала участь у Фронді: проти нього навіть надрукували анонімний памфлет, у якому звинуватили зодчого в надмірному перфекціонізмі та марнотратстві. Мансар і справді прагнув найвищої досконалості своїх творів, що було причиною конфліктів із замовниками, зокрема з королевою-матір’ю Анною Австрійською, котра 1646 усунула його від керівництва спорудженням пам’ятної церкви монастиря Валь-де-Грас у Парижі, якою відзначили народження спадкоємця трону, майбутнього Людовика XIV.

Діяльність

Мансар, котрий досконало вивчив у натурі французьку національну архітектуру попередніх епох, а італійські ренесанс і раннє бароко пізнав суто теоретично, з тодішніх видань, зумів органічно поєднати античну греко-римську традицію з французькою. Застосовуючи ордер архітектурний (колони, напівколони, пілястри) за італійськими взірцями, обмежувався мінімумом скульптурного декору. Його творам властиві по-французьки розчленовані ризалітами й розкріповками фасади, високі прямокутні вікна французького штибу, підвищені, зубчастого силуету пірамідальні дахи з фронтонами, люкарнами й стрімкими димарями. Він не був першим, хто використовував горищний простір будівель для практичних потреб, зокрема для облаштування житла. Але він робив це так майстерно, що спопуляризував манеру влаштування підвищеного даху з переломом і внутрішніми приміщеннями. Такий дах за його прізвищем стали називати мансардою.

Проєктував, будував, перебудовував міські й заміські палаци, замки, іноді з садами навкруг них, культові споруди, вівтарі в церквах, надгробки тощо. Більшість його творів втрачено, бо їх перебудовано чи знесено власниками або зруйновано унаслідок революцій. Автентично (див. Автентичність) збережено його головний шедевр — палац Мезон-Лафітт поблизу Парижа. Паризька церква Валь-де-Грас (збудована без нього, але за його проєктом) оприявнює бачення Мансара французького бароко у церковному зодчестві. Пізній нереалізований проєкт східного фасаду Лувра засвідчує вичерпання творчого потенціалу постарілого майстра. Попри це його творчість справила значний вплив на архітекторів Й. Б. Фішера фон Ерлаха та К. Рена, з яким він познайомився 1666 у Парижі.

Т в о р и (всі у Франції):

фасад церкви монастиря Святого Бернара у Парижі 1623–1625 (не збережено);
палац Баллеруа (тепер регіон Нормандія) 1631;
протестантська церква Діви Марії у кварталі Маре у Парижі 1632–1634;
палац Тулуз у Парижі 1634–1640;
корпус герцога Орлеанського в замку Блуа (тепер регіон Центр — Долина Луари) 1635–1638;
палац Мезон-Лафітт поблизу Парижа 1641–1648;
проєкт і початок спорудження церкви монастиря Валь-де-Грас у Парижі 1642–1646;
палац Де Генего у Парижі 1651–1653;
проєкт Мавзолея династії Бурбонів у абатстві Сен-Дені (тепер у м. Парижі) 1664–1665, не реалізовано;
проєкт східного фасаду Лувра 1664–1666, не реалізовано.

Визнання

Художній геній Мансара високо цінували король Людовик XIV, Ш. Перро і Вольтер. Тепер його вважають одним із найвидатніших архітекторів в історії Франції.

Література

Blunt A. François Mansart and the Origins of French Classical Architecture. London : The Warburg Institute, 1941. 82 р.
Babelon J.-P., Mignot C. François Mansart, le génie de l'architecture. Paris : Gallimard, 1998. 304 р.
Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. P. 178–179.
Вечерський В. В. Курс історії архітектури. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 177.
Mignot C. François Mansart : un architecte artiste au siècle de Louis XIII et de Louis XIV. Paris : Le Passage, 2016. 238 p.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Мансар, Франсуа // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Мансар, Франсуа (дата звернення: 22.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.10.2026