Монастир
Монасти́р (грец. μοναστήριον від μόνος — один, самотній) — комплекс будинків і споруд, призначений для відправлення релігійних обрядів, життя і діяльності чернечої громади.
Зміст
Загальні відомості
Монастирі відомі у християнстві та в інших релігіях, які протиставляють земному небесне, вчать про спасіння безсмертної людської душі, схвалюють аскезу [буддисти (див. Буддизм), кришнаїти (див. Кришнаїзм), даоси (див. Даосизм), мусульмани)]. У християнстві монастирі мають православні (див. Православ’я), римо-католики (див. Римо-католицька церква), греко-католики, а також деякі монофізитські (див. Монофізитство) напрями (Вірмено-Григоріанська церква). Монастирі бувають як комплексами, так і окремими поселеннями, можуть бути наземними й підземними (печерними), міститися в центрі населеного пункту (Софійський монастир у Києві), на його околиці (Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському), або поза межами населеного пункту (Софроніївський монастир).
Історична довідка
У буддизмі монастирі з’явилися у 5 ст. до н. е., в ісламі монастирі містиків-суфіїв (див. Суфізм) — у 9 ст. У християнстві чернецтво й монастирі відомі з 3 ст. у Північній Африці у Фіваїді (тепер — Єгипет) і пов’язані з діяльністю Антонія Великого. Його учень Іларіон Великий (291–372; тепер сектор Газа — Кіпр) переніс чернецтво до Палестини. У 4 ст. єгипетські анахорети організували перші чернечі громади. Ініціатором кіновії (спільного життя ченців) був Пахомій Великий (292–348; тепер Єгипет). Він 320–325 створив у єгипетському селі перший християнський монастир Табеннізі, а до 347 — ще дев’ять чоловічих і два жіночі монастирі. У 4–5 ст. монастирі через Палестину поширилися у Сирії, на Близькому Сході й на південному сході Середземномор’я. На заході Римської імперії монастирі з’явилися пізніше, ніж на сході: в Італії — 370, у Галлії (тепер Франція) — 361.
Правила монастирського життя опрацьовували Аврелій Августин, Іван Кассіян Римлянин, Бенедикт Нурсійський (автор монастирського статуту Бенедикта), Бенедикт Аніанський. Їх загальними вимогами були бідність, цнотливість, послух, спільна молитва, щоденна праця; все особисте слід було залишити за межами монастиря. У пізньому середньовіччі суть статуту Бенедикта лаконічно сформульовано латиною: «ora et labora» (молись і працюй).
У середньовіччі монастирі Західної Європи розвивалися у взаємодії двох основних чернечих орденів: бенедиктинського (див. Бенедиктинці) й цистерціанського (див. Цистерціанці). Обидва визначали характер монастирської архітектури романського стилю і готики. Бенедиктинський орден запровадив Клюнійську реформу, яка уніфікувала архітектуру монастирів. Зразком, за яким будували бенедиктинські монастирі в Європі, був Сен-Галленський монастир (тепер Швейцарія). Зберігся його план, накреслений на пергаменті 820. У монастирському й церковному будівництві бенедиктинці сформували мальовничу й пластично виразну архітектурну школу, відому під назвами Бенедиктинської, Клюнійської, Бургундської. Цистерціанська архітектурна школа під впливом Бернара Клервоського заперечувала пластичні й художні «надмірності» бенедиктинської архітектури, зокрема скульптуру, вітражі, фрески, криволінійні архітектурні форми й складні профілі, куполи й вежі, називаючи це «потворністю краси і красою потворності». В архітектурі цистерціанських монастирів панує аскетизм архітектурних форм, поєднаний із високим інженерним мистецтвом.
Монастирі в Україні
У Візантійській імперії монастирі з 9 ст. створювалися і діяли на основі монастирського статуту Феодора Студита, складеного на основі правил Василія Великого. 1070 з ініціативи Феодосія Печерського цей статут привіз до м. Києва чернець Києво-Печерського монастиря Єфрем (див. Києво-Печерська лавра). Статут запроваджено спершу в цьому монастирі, а згодом — і в інших чернечих православних обителях Давньої Русі та Східної Європи. Перші монастирі у Давній Русі відомі з 11 ст. Під час монголо-татарської навали зруйновано щонайменше 25 монастирів із 44 відомих на той час. Унаслідок тієї катастрофи наприкінці 13 ст. на території України відомо тільки 23 монастиря; у 14 ст. тут не було засновано жодного. Протягом 16 ст. кількість православних чоловічих і жіночих монастирів зросла, у 17 ст. їх було 143, з них 26 — у м. Києві.
1786–1788 імператриця Катерина ІІ секуляризувала (див. Секуляризація) монастирські маєтності в Україні, ліквідувавши 29 монастирів. Решта була поділена на три класи, відповідно до яких ченці отримували платню від держави.
Значне зростання кількості монастирів в Україні спостерігалося 1861–1917. У цей час засновано 41 новий монастир (більшість — жіночі). 1917 в Україні налічувалося 129 православних монастирів із загальною кількістю ченців і черниць 16 166. На початку 1930-х у межах Української Соціалістичної Радянської Республіки не залишилося жодного монастиря. Під час Другої світової війни німецька окупаційна влада не перешкоджала відкриттю церков і монастирів, тож 1945 в Україні діяло понад 40 монастирів, які до 1958 не оподатковувалися. 1958–1962 з ініціативи М. Хрущова закрито більшість монастирів: Києво-Печерську лавру, Густинський монастир, Дерманський монастир (Рівненська область), Глинську пустинь (Сумська область), Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві тощо. Тільки в Закарпатській області закрито 20 монастирів. Антирелігійна політика Комуністичної партії Радянського Союзу змінилася 1988–1989: дозволено відновити діяльність Києво-Печерської лаври (на невеликій частині монастирської території).
На момент здобуття незалежності в Україні діяло 11 православних монастирів: 3 чоловічих і 8 жіночих. Одним із перших указів Президента України Л. Кравчука 04.03.1992 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» розпочато повернення різним конфесіям монастирських споруд і комплексів. 1995–2002 держава сприяла відбудові найвизначніших монастирських пам’яток архітектури, знищених комуністичним режимом у 20 ст. (собор Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві).
Характеристика
У християнстві відомо два типи монастирів: ідіоритмні (в яких кожен чернець живе відокремлено) і кіновіальні (де ченці живуть єдиною громадою і спільно виконують послух). Більшість монастирів кіновіальні. Для чоловіків і жінок призначено окремі монастирі зі схожими правилами. У жіночих монастирях богослужіння відправляють священники-чоловіки.
В Україні архітектурні комплекси православних, римо-католицьких, греко-католицьких чоловічих і жіночих монастирів включають церкву (собор, храм, костел) у центрі, трапезну, дзвіницю, корпуси келій (серед них — келії настоятеля: ігумена, архімандрита), шпиталь, школу, господарські корпуси (майстерні, кузні, хлібні, пекарні, кухні, льохи для зберігання запасів продовольства), готелі для прочан тощо. Монастирську територію, на якій влаштовано сади і городи, оточує мур з брамами (здебільшого двома: парадною Святою та економічною).
Попри наявність спільних рис, православні, римо-католицькі, греко-католицькі монастирі збудовано згідно з правилами кожної конфесії. Їм притаманні такі композиційні типи монастирів:
- для православних — павільйонний тип, коли кожна споруда стоїть на території монастиря відокремлено;
- для римо-католицьких — три типи: замкнутий, компактний, блокований; корпуси келій з трапезною об’єднано з костелом у різні способи, зокрема з утворенням одного або двох замкнутих чи П-подібного плану внутрішніх дворів збоку або позаду від костелу;
- для греко-католицьких — два типи: павільйонний і блокований.
Монастирські споруди розміщено на території концентрично довкола соборної церкви. Це відповідає середньовічним уявленням про світобудову — замкнутий, теоцентричний універсум. Забудова утворює ієрархічну систему: трапезна домінує над житловими і господарськими будівлями, дзвіниця — над трапезною, а собор — над усім комплексом та його околицями. Це відображає ієрархічність (порядок підпорядкування) в чернечій громаді. Собор виділяється у монастирському комплексі не тільки розташуванням, величиною і висотою, а й архітектурним вирішенням. Тому соборні храми багатоверхі, з вежами. Завдяки цьому вони різко виділялися в архітектурному оточенні. Монастирським комплексам усіх регіонів України властива регулярність як прагнення до правильної геометричної побудови плану обителі та розташування споруд. Монастир намагалися створити квадратним чи прямокутним у плані, з собором у центрі території, трапезною поряд, корпусами келій та іншими будівлями по периметру. Це зумовлено уподібненням монастиря небесному граду праведних — Небесному (Горньому) Єрусалиму, описаному в «Об’явленні Івана Богослова» (Апокаліпсисі). Небесний Єрусалим мав чіткий, глибоко символічний архітектурний устрій у вигляді рівнобічного чотирикутника, оточеного високими мурами з дванадцятьма брамами, що трактувалися як башти. Проте не в кожному монастирі дотримано канонічної регулярної композиції з огляду на ландшафт та навколишню забудову, що змушували надавати комплексам монастирів нерегулярних обрисів у плані залежно від рельєфу та меж прилеглих землеволодінь (Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові). Оновлюючись і перебудовуючись, монастирські комплекси на кожному етапі розвитку зберігали ієрархічну підпорядкованість елементів композиції, компактність розпланувально-функціональної організації, мистецьку урівноваженість й художню завершеність.
Значення
Архітектурна композиція монастирського комплексу має для християн глибокий символічний зміст: це зрима земна модель невидимого Небесного Єрусалима (Раю, Царства Небесного).
Додатково
Семантика розпланування і архітектурних форм християнського монастиря заснована на християнській есхатології. Монастир відображає на землі Небесний Єрусалим. Відповідно до цього у християнському світі з 11 ст. (зокрема й на православних іконах 16–17 ст.) Небесний Град зображено як монастир із геометрично правильними чотирикутними обрисами, у центрі якого — престол Агнця Божого. Це відповідає монастирському собору, який стоїть у центрі й на престолі його вівтаря відбувається євхаристія. На тих же іконописних зображеннях Небесного Єрусалима по периметру всередині мурів розташовано «житла праведних», що є аналогом чернечим келіям. У Небесному граді протікало життєдайне джерело й цвіли сади. Тому важливого символічного значення надавалося монастирським колодязям, джерелам, садам, городам, цвинтарям, їх належному благоустрою і догляду за ними. Сад і город нагадували про рай і про світ, благоліпно влаштований Премудрістю Божою; цвинтар же, навпаки, нагадував про сутність чернечого способу життя: чернець мертвий для мирського життя; його келія — його могила. Біля монастирських брам завжди була варта, як ангели біля брам Небесного Єрусалима. Горній град освітлювався світлом божественної слави, а монастир — славою чернечого життя, бо воно — «світло для всіх людей».
Цитата
М. Грушевський:
«Після безконечних, тяжких, грубих, кривавих усобиць, у яких наростала Київська держава, відчувалася потреба в чімсь новім, моральнім, чистім, що відсвіжувало б атмосферу й ублагородняло б життя. В сам час приходила нова релігія не від миру цього, з ідеалами самовідречення й аскетизму. Чернецтво приймається з великою симпатією: князі й визначніші бояри не тільки фундують монастирі, але й самі кидають двір, багатства, владу і йдуть у монастир на тяжке вмертвлення тіла, пости, безконечні молитви і безсонні ночі.»Цит. за: Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 1925. С. 30.
Література
- Логвин Н. Монастир // Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 172–173.
- Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Видавництво Інституту проблем сучасного мистецтва; Головкиївархітектура, 2002. С. 282.
- Вечерський В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. 400 с.
- Клименюк Т., Проскуряков В., Ковальчук Х. Ілюстрований словник архітектурних термінів. Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2019. С. 115–116.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Монастир // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Монастир (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.09.2022
