Контрреформація

Тридентський собор.
Художник Е. Науріціо, 1633

Контрреформа́ція (лат. Contrareformatio, від контр... та Реформація), католицька Реформація (католицька реформа), католицьке відродження — церковно-політичний рух у Західній Європі середини 16 — 17 ст., зініційований папством, і спрямований на те, щоб зупинити поширення протестантизму (див. Реформація), відновити втрачені позиції Католицької церкви та зміцнити її вплив у Європі й колоніях.

Термінологія

Термін «Контрреформація» упроваджено в німецькому протестантському середовищі, переважно серед правників, від кінця 18 ст. У активний обіг як історіографічну категорію ввів історик Л. фон Ранке.

Закріпився на позначення історичного періоду реакції (відповіді, контрнаступу) Католицької церкви на протестантську Реформацію з метою відновлення свого колишнього впливу в низці європейських країн. У ширшому розумінні йшлося про опір західноєвропейського феодалізму новим буржуазним відносинам. Термін зрештою набув негативних конотацій як вказівка на мету і засоби придушення протестантизму.

Інші дослідники відмічали, що Католицька церква висунула двоєдине завдання: з одного боку, протидію Реформації, а з іншого — програму власного внутрішньоцерковного реформування, розв’язання нагальних проблем, оновлення й консолідації, що мало важливі наслідки для суспільства, культури і релігійного життя католицьких країн. Відтак терміну Контрреформація було протиставлено інші — католицька реформа, католицьке відродження.

Історична довідка

Після кількох десятиліть (1-ша пол. 16 ст.) пасивного опору реформаційним рухам Римська церква перейшла до активної протидії релігійному ентузіазму протестантів та спроби «католицького реваншу». Найенергійніше стали до справи католицького відродження папи Павло III, Пій V та Сікст V. Спільно з ними виступили католицькі монархи Європи, зокрема король Іспанії Філіп II, баварські герцоги династії Віттельсбахів, імператор Священної Римської імперії Фердинанд II Римський.

Своєрідною програмою Контрреформації стали рішення Тридентського собору 1545–1563, скликаного папою Павлом ІІІ. Собор офіційно заперечив, засудив та піддав анафемі протестантські догмати; схвалив Тридентське віровизнання — канонічну відповідь на доктринальні виклики протестантської Реформації (опубліковано 1564, кожне відхилення від нього оголосили єрессю); остаточно кодифікував католицьке вчення про церкву (див. Еклезіологія), спасіння і таїнства; визнав безумовний авторитет Папи Римського у справах віри; визначив стратегію централізації церковної влади. Нового обґрунтування набули вчення про чистилище, індульгенції, євхаристію, сакраментальне значення меси, шанування святих і реліквій. Проголошено богодухновенними книги, що склали канон Нового Завіту. Поряд із тим Тридентський собор ухвалив низку важливих дисциплінарних реформ, які передбачали суворішання церковної дисципліни, протидію фінансовим зловживанням у церкві, непотизму й корумпованості духовенства, відновлення морального авторитету кліру, посилення контрольних функцій єпархіальної влади, розширення автономії чернечих орденів, упорядкування літургійної діяльності, пастирської опіки, проповіді тощо.

Головними інститутами й реалізаторами Контрреформації стали інквізиція, чернечі ордени, Римська курія.

1542 інквізицію реорганізовано на конгрегацію Римської курії та підпорядковано безпосередньо папі. Церква рішуче повела боротьбу проти радикальних народних рухів — анабаптистів, антитринітаріїв, мілленаріїв та ін., різних проявів вільнодумства, наукового іншомислення, опозиції католицизму. Найбільшого впливу інквізиція здобула в Італії, Португалії та Іспанії (в останніх двох країнах залежала від короля). Крім боротьби з протестантизмом інквізиторам делеговано владу наглядати й контролювати моральність духовенства і мирян.

Введено сувору церковну цензуру, запроваджено «Індекс заборонених книг» (видавали з 1559).

Однією з чільних ідейних і політичних сил Контрреформації став новозаснований 1534 орден єзуїтів; у 16–17 ст. єзуїти перетворилися фактично на монополістів у галузі освіти та виховання в європейських країнах («шкільні вчителі Європи»). Особливу увагу приділяли формації духовенства для тих країн, де протестантські рухи набули найбільшого розмаху й точилася найзапекліша ідейна боротьба. Поряд із тим реформовано діяльність старих (як-от кармеліти) та утворено низку нових чернечих згромаджень (театинці, капуцини, урсулянки, візитантки та ін.).

Для керівництва католицьким місіонерством засновано Конгрегацію пропаганди віри; місіонерська діяльність стала невід’ємним складником колонізаційної політики, зокрема у Новому світі.

Зусиллями переважно домініканців та єзуїтів набула нового розвитку богословська думка — як схоластична традиція томізму (Франсіско Суарес, Роберто Белларміно), так і різні течії християнського містицизму [ Тереза Авільська, Хуан де ла Крус, Ігнатій де Лойола, Франциск Салезький (1567‒1622; Франція)].

На захист Католицької церкви у низці країн стали й світські монархи — спеціальні декрети вимагали від протестантів повернутися в лоно правдивої церкви, санкціонували гоніння на них (високі стягнення, конфіскація майна, вигнання з країни, смертна кара). Габсбурги затято придушували визвольний рух народів імперії; прагнули зреалізувати ідею створення «світової християнської імперії» у часи Тридцятилітньої війни (1618‒1648) між католицькими і протестантськими державами.

Важливим для Церкви напрямом діяльності було й повернення у свою власність земель, втрачених внаслідок Реформації.

Наслідки

За висновком істориків, Контрреформації вдалося (при)зупинити поширення протестантизму на більшій частині європейських терен: найочевиднішим і цілковитим її успіх був у Іспанії та Італії, значним — у Польщі, Богемії та Ірландії, помітним — у Німеччині (Баварія) та Австрії (де частина вірян повернулися до католицизму вже до кінця 16 ст.). У Скандинавських країнах Католицька церква зазнала поразки і повністю втратила свої позиції. У Франції після жорстоких релігійних воєн було досягнуто тимчасовий компроміс: Нантський едикт (1598) гарантував гугенотам свободу релігії та значну частину громадянських прав (скасований 1685 Людовиком XIV). Католицизм частково повернув свій вплив у Швейцарії, Угорщині, інших землях Центральної Європи. Іспанські Нідерланди розмежувалися на південні та північні провінції (1585), перші зберегли вірність Іспанії, з часом на цих теренах постала католицька Бельгія.

Вестфальський мир 1648 посутньо закріпив релігійний розкол Європи.

У Речі Посполитій, зокрема в українських землях, що входили до її складу, Контрреформація також сприяла активізації католицизму, його наступу не лише на протестантські, а й на православні церкви. Чільним питанням релігійного, культурного, національного життя постала ідея і практика реалізації церковної унії (див. Унія церковна, Берестейська церковна унія 1596, Ужгородська церковна унія 1646). Іншим боком впливу європейської Контрреформації став розвиток шкільної освіти (див. Єзуїтські школи), гостра конфесійна полеміка і поява корпусу полемічної літератури, розвиток книгодрукування, реформа чернецтва й розбудова ордену василіян та ін.

Значення

Контрреформація виконувала комплексне завдання: як опір наступу протестантської Реформації, так і оновлення, реформування Католицької церкви в доктринальній, адміністративній, інституційно-організаційній, літургійній, освітній, дисциплінарній, місіонерській тощо царинах. Сприяла зміцненню позицій папства та централізації Католицької церкви, загальмувала на певний час розвиток буржуазних відносин. Водночас якісно змінила й саму Католицьку церкву, стимулювала розвиток католицьких освітніх систем у Європі (формування освіченої та морально відповідальної еліти), богословської та філософської думки, науки (нового уявлення про людину, природу, світ), мистецтва, дала імпульс до оновлення духовного життя. Як і Реформація, була складником історичного переходу європейського суспільства до епохи Нового часу.

Після Вестфальського миру сформувався в головних рисах релігійний ландшафт Європи (переважання католиків у Італії, Португалії, Іспанії, Франції, Ірландії, Чехії, Бельгії, а протестантів — у Англії, Голландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, віросповідний розкол Німеччини). Поява чисельних релігійних меншин вимагала пошуку нових моделей державно-конфесійних відносин. Перебігали процеси зрощення конфесійної ідентичності з національною та політичною, появи національних церков.

Література

1. Daniel-Rops H. The Catholic Reformation. London : Dent ; New York : Dutton & Со, 1962. 436 р.
2. Janelle Р. The Catholic Reformation. Milwaukee : Bruce Publishing, 1963. 432 p.
3. Evennett H. O. The Spirit of the Counter-Reformation / Ed. by J. Bossy. Notre Dame : University of Notre Dame Press, 1986. 158 p.
4. Філоненко Н. Католицька освіта і Контрреформація. Київ : Наукова думка, 1998. 244 с.
5. Hillerbrand H. J. Historical Dictionary of the Reformation and Counter-Reformation. Lanham : Scarecrow Press, 2000. 302 p.
6. Wright A. D. The Counter-Reformation: Catholic Europe and the Non-Christian World. 2nd ed. London : Routledge, 2005. 328 p
7. Бондаренко В. Д., Андрусишин Б. І. Державно-церковні правовідносини в період Реформації й Контрреформації (ХVІ–ХVІІ ст.) // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2011. Вип. 13. С. 75‒86. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_018_2011_13_15
8. Історія європейської цивілізації. Епоха відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка / За ред. У. Еко; пер. з іт. Харків : Фоліо, 2020. 528 с.

Автори ВУЕ

• А. М. Колодний
• А. В. Арістова

Покликання на цю статтю: Колодний А. М., Арістова А. В. Контрреформація // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Контрреформація (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 13.06.2025