Святого Петра собор у Римі
Свято́го Петра́ собо́р у Ри́мі (італ. Basilica di San Pietro in Vaticano) — одна з чотирьох головних великих папських базилік, архітектурна пам’ятка, складник пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Ватикан, місто» від 1984 за № 286, Ватикан, Італія.
Зміст
Розташування
Міститься у північно-західній частині історичного центру міста на правому березі р. Тибру у долині між пагорбами Ватикан і Есквілін на суверенній території Ватикану. Орієнтовано вівтарем на захід. Перед головним східним фасадом — площа Святого Петра, до якої від берега р. Тибру і замку Святого Ангела веде пряма вулиця Кончіліаціоне. Головна архітектурна домінанта Ватикану і м. Рима.
Історична довідка
На початку 1 ст. у цій долині був римський цирк, названий іменами імператорів: спершу Калігули, потім — Нерона, на північ від нього — сад і язичницький некрополь. 64 або 67 на території цирку прийняв мученицьку смерть апостол Петро, похований поряд на території некрополя. Над його вшанованою могилою за правління імператора Костянтина І Великого 318–326 збудовано велику (завдовжки 120 м і заввишки 30 м) ранньохристиянську (див. Раннє християнство) базиліку Святого Петра. Вона належала до архітектурного типу римських базилік, відмінного від типу базилік м. Равенни (див. Равенни ранньохристиянські пам'ятки): п’ятинавова, з трансептом, орієнтована вівтарем на захід, із входом зі сходу (під впливом орієнтації язичницьких храмів). Зі сходу на захід базиліка включала такі частини: перистильний (див. Перистиль) двір, або атріум з фонтаном у центрі, екзонартекс, нартекс, нави (середню призначено для релігійних процесій, ліву — для жінок, праву — для чоловіків); широкий трансепт і вівтарну апсида, призначені для перебування духовенства. Нави розділено колонадами, на які спиралися балки архітравів у середній наві та арки аркад — у бічних. Нави перекрито дерев’яними кроквами. Біля входу в атріум від 6 ст. була дзвіниця.
Базиліка неодноразово потерпала від ворожих нападів, пограбувань і руйнувань. Її ремонтували (див. Ремонт) й намагалися реконструювати (див. Реконструкція), особливо активно — після 1451 під керівництвом Б. Росселліно. 1503 Папа Римський Юлій ІІ вирішив знести шановану 1200-річну базиліку й на її місці збудувати новий собор. Кошти на будівництво збирали шляхом широкого продажу індульгенцій (обурення цією фінансовою оборудкою стало однією з причин Реформації) та за рахунок золота й срібла, награбованого Іспанією у Новому світі. 18.04.1506 Юлій ІІ урочисто заклав перший камінь на будівельному майданчику нового собору. Автором проєкту й головним будівничим призначено Д. Браманте. Спершу він планував спорудити храм базилікального типу. Проте під впливом дружби й фахових обговорень із Леонардо да Вінчі, котрий розробляв проєктні концепції центричних купольних храмів, вирішив втілити в життя одну з таких концепцій, запропонувавши замовнику проєкт величезного центричного хрестовокупольного храму з планом у вигляді рівнораменного (так званого грецького, нехарактерного для Католицької церкви) хреста, увінчаного великим центральним куполом та чотирма малими наріжними.
Спорудження нового собору Святого Петра в Римі, що тривало понад 120 років, а мистецьке оформлення інтер’єру — до кінця 17 ст., стало головним будівничим проєктом епох Відродження і бароко. Протягом цього часу на Святому Престолі змінилося понад 20 пап та чимало головних будівничих собору. Проєкти зазнавали постійних змін, унаслідок яких знищували вже збудовані частини новобудови і розпочинали будівництво спочатку. Реалізація проєкту Д. Браманте викликала невдоволення римлян, котрі звинувачували будівничого в тому, що «він знищив би весь Рим, якби йому дозволили». Після смерті Д. Браманте 1514 згідно з його передсмертною рекомендацією головним архітектором собору призначено учня і приятеля — Рафаеля Санті. Він тоді почав серйозно займатися архітектурою, тож розробив новий проєкт собору як купольної базиліки, відмовившись від центричного купольного принципу свого вчителя. Внаслідок цього започатковану Д. Браманте споруду знесли, а нову будувати не розпочали у зв’язку з передчасною смертю Рафаеля Санті 1520. Папа Лев Х призначив головним архітектором собору Б. Перуцці. Його проєкт собору, всупереч Рафаелю Санті, відтворював первісну центричну купольну ідею Д. Браманте, проте на ускладненому плані. 1527 унаслідок захоплення і плюндрування м. Рима армією Карла V Габсбурга будівництво собору припинено. 1534 папа Павло ІІІ призначив головним архітектором собору А. да Сангалло (Молодшого), котрий за вказівкою папи повернувся до ідеї базилікального храму з планом у формі видовженого латинського хреста. При цьому він намагався зберегти домінантну композиційну роль центрального купола стрілчастих обрисів. Головний фасад він фланкував двома високими вежами, як у готичних соборах Франції. Але за цього будівничого, за свідченням сучасників, спорудження собору нагадувало скоріше руїни, ніж осмислений творчий процес. Тому після його смерті 1546 головним архітектором собору, проти його волі, призначено Мікеланджело Буонарроті (далі — Мікеланджело). Він небезпідставно вважав себе нездатним до архітектури, бо всі його попередні архітектурні проєкти виявилися невдалими. Папа Павло ІІІ змусив його погодитись, погрожуючи тим, що інакше продовжать реалізацію проєкту А. да Сангалло (Молодшого), чим передбачалося знесення Сикстинської капели, інтер’єр якої розмалював Мікеланджело з великими труднощами. На той час від задуму Д. Браманте нічого не лишилося, бо його наступники план собору узгодили з католицькою традицією, перетворивши з центричного на базилікальний. Очоливши спорудження собору, який мав стати монументом католицизму, Мікеланджело гідно оцінив архітектурну ідею Д. Браманте попри те, що за життя з ним ворогував. Обґрунтувавши неможливість втілення проєкту А. да Сангалло (Молодшого), він доводив необхідність повернутися до первісного плану й центрично-купольної ідеї попередника тим, що Браманте «був сильний в архітектурі, як ніхто інший, від часів давніх аж до наших днів». Розроблений Мікеланджело проєкт центричного купольного собору Павло ІІІ схвалив 1549 і надав автору надзвичайні повноваження, письмово підтвердивши призначення не тільки архітектором, а й «комісаром і префектом» будівництва. Усвідомлюючи довготривалість цього будівництва й короткочасність власного життя, Мікеланджело розпочав будову з усіх боків і вів її так, щоб після його смерті проєкт неможливо було б змінити. За життя Мікеланджело зведено вівтарну й центральну частини собору, підбанник купола, а сам купол за його проєктом добудовано пізніше. Велич центрального купола мали підкреслювати чотири менші куполи, з яких споруджено тільки два. Після смерті Мікеланджело 1564 головним архітектором призначено його помічника П. Лігоріо (1514–1583; тепер Італія), котрого 1565 ув’язнено й звільнено з папської служби. Від 1568 добудову собору очолював Дж. Б. да Віньйола, 1574–1602 — Дж. делла Порта. Куполи завершено 1591. 1603–1629 головним архітектором собору був архітектор К. Мадерно (Мадерна; 1556; Швейцарія — 1629; тепер Італія), котрий за розпорядженням папи добудував до собору 1605–1613 східну базилікальну частину з нартексом і двома дзвіницями обабіч, причому висота дзвіниць дорівнювала висоті нового головного фасаду, виконаного у стилі бароко. Цей фасад, вийшовши наперед, сховав за собою монументальний центральний купол, порушивши загальну композицію, створену Мікеланджело. За це К. Мадерно зазнав критики й отримав зневажливе прізвисько «панталоне» — так називали художників – малювальників «підштаників» (насправді — драпіровок, тканин) на оголених людських постатях авторських фресок Мікеланджело. Після його смерті все це робилося не свавільно, а на вимогу Святого Престолу: в іншому разі ці твори знищили б. Тож архітектор і художники тільки виконували накази влади й намагалися робити це професійно.
Завершений собор урочисто освячено 18.11.1626. Від 1629 головним архітектором собору призначено Дж. Берніні. 1624–1635 він створив бронзовий балдахін у підкупольному просторі над похованням апостола Петра та папський вівтар, на якому має право служити тільки понтифік. 1637 Дж. Берніні доручено надбудувати обидві дзвіниці обабіч головного фасаду. Проте внаслідок недостатньої міцності фундаментів надбудови загрожували зруйнувати головний фасад, тож їх розібрано 1641–1646 й дзвіниці залишено однакової висоти з фасадом; 1790 їх увінчано годинниками. 1656–1667 Дж. Берніні створив Площу Святого Петра перед головним фасадом собору, дещо знівелювавши композиційний недолік, зумовлений добудовою собору на початку 17 ст. Він керував художнім оформленням інтер’єру собору до 1670. Протягом 18–20 ст. інтер’єр продовжували прикрашати творами мистецтва, зокрема й мозаїками, й поступово замінювати мармуром оздоблення, виконане зі штучного мармуру. Тут відбувалися Ватиканські собори (Перший і Другий). Собор є місцем поховання багатьох римських пап, центром паломництва і місцем проведення найважливіших заходів Католицької церкви. Незважаючи на посилені заходи безпеки в соборі щодня буває до 20 тис. відвідувачів; він є одним із найвідвідуваніших об’єктів у світі.
Характеристика
Собор вирішено у перехідній стилістиці від пізнього ренесансу до бароко. Стилістична розмаїтість споруди зумовлена тривалим періодом будівницва та роботою різних видатних архітекторів, скульпторів (зокрема А. Канови, Б. Торвальдсена тощо), художників. Та попри це собор репрезентує органічне поєднання обох головних архітектурних типів храму, традиційних для Православної і Католицької церков: із заходу центричного хрестовокупольного (що походить з Візантійської імперії) та зі сходу базилікального, характерного для Рима. Так в архітектурній формі втілено екуменічну (див. Екуменізм) ідею.
Перед головним фасадом влаштовано велику терасу, на яку ведуть широкі парадні сходи. Через п’ять проходів головного фасаду влаштовано вхід у нартекс, фланкований дзвіницями, а з нього у тринавовий об’єм з двома низками капел обабіч. Середня нава веде до підкупольного простору, де чотири масивні пілони за допомогою підпружних арок і пандативів несуть світловий підбанник з куполом і лантерною. Вівтарну частину вирішено у вигляді високої гранчастої апсиди. Такі самі апсиди завершують бічні рамена трансепта.
Собор є найбільшим у світі, загальною площею 23 тис. кв. м і місткістю до 20 тис. осіб. Його довжина ззовні 211,5 м, всередині — 186 м. Трансепт завширшки 137,5 м. Середня нава 27 м завширшки й 46 м заввишки. Центральний купол з банею і лантерною має загальну висоту до верхівки хреста 133,3 м. Зовнішній діаметр купола 58,9 м, внутрішній — 41,5 м. Усередині сферичну поверхню поділено на радіальні поля і прикрашено мозаїкою. На чотирьох пандативах поміж підпружними арками — зображення чотирьох євангелістів. Головний фасад 114,69 м завширшки й 48 м заввишки. Ззовні стіни розчленовано пілястрами (на головному фасаді — напівколонами) великого коринфського ордера й увінчано масивним аттиком. Великі аркові вікна з наличниками й сандриками влаштовано на фасадах двома основними ярусами. Квадратні й прямокутні вікна аттика значно менші. Простінки між вікнами циліндричного підбанника прикрашено спареними колонами. Ребристий купол стрілчастих обрисів увінчано ажурною лантерною з конусом і хрестом. На другому ярусі по центру головного фасаду міститься аркове вікно з балконом — так звана Ложа блаженства, звідки Папи Римські дають благословення, а Святий Престол робить найважливіші повідомлення. Під нею міститься барельєф, що зображує Ісуса Христа, котрий передає апостолу Петру ключі від Царства Небесного. Під час церемоній канонізації нових святих у вікна головного фасаду ставлять образи цих святих. Аттик увінчують статуї Ісуса Христа й 11-ти апостолів (без Петра, якому віддають окрему шану). Дзвіниця має 6 дзвонів, серед яких найбільший — Дзвін Святого Марка — важить 8 т. З нартекса в основний об’єм ведуть п’ять порталів з монументальними дверима, прикрашеними барельєфами роботи різних скульпторів 15–20 ст.
В інтер’єрі, вирішеному в стилі бароко, стіни розчленовано пілястрами коринфського ордера, циліндричні склепіння кесоновані (див. Кесон). В оздобленні застосовано поліхромні мармур і штукатурку, орнаменти, скульптурні барельєфи й горельєфи, численні статуї святих, янголів, монументальні папські надгробки, картуші з гербами тощо. Загалом в інтер’єрі 778 колон, 395 статуй, 44 вівтарі, понад 20 надгробків, численні мозаїки та твори живопису. Пілони, що утворюють середню наву, мають ніші зі статуями святих. До бічних нав прилягають із півночі й півдня низки капел. Першою з північного боку є капела Святого Хреста, в якій міститься скульптурна композиція Мікеланджело «П’єта», виконана 1498. Оскільки вона зазнала нападу божевільного, її тепер закрито куленепробивним склом. Вишукане скульптурне оформлення мають капели Святого Себастіяна, Пресвятих Дарів. Першою в шерезі капел з південного боку є Капела Хрещення з вівтарем і мозаїками 18 ст. Наступна капела — Введення Пресвятої Богородиці в храм з похованням папи Пія Х біля підніжжя вівтаря. Наступну капелу присвячено Непорочному Зачаттю Пресвятої Діви Марії. Чотири підкупольні пілони прикрашено вісьмома приставленими до них вівтарями, навпроти яких у нішах облаштовано папські надгробки. У наріжних кутах собору також влаштовано капели. Центр собору в підкупольному просторі займає бронзовий балдахін заввишки 29 м, установлений Дж. Берніні над пишно прикрашеною скульптурним декором могилою апостола Петра. В інтер’єрі між статуями Святого Лонгина і Святого Андрія влаштовано спуск у Ватиканські гроти, в яких містяться папські саркофаги та каплиці. Поряд із Папським вівтарем роботи Дж. Берніні міститься бронзова статуя апостола Петра, що благословляє вірних, роботи Арнольфо ді Камбіо 13 ст. Вона має особливу популярність серед вірян, оскільки її вважають чудотворною.
|
Значення
Собор Святого Петра в Римі фактично є головним храмом Католицької церкви (хоча формально ним залишається Латеранська базиліка). Собор формує головний архітектурний ансамбль, що входить територіально до складу однієї пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Ватикан, місто), але повністю домінує над другою такою ж пам’яткою (Рима історичний центр, власність Святого Престолу в Римі з правами екстериторіальності та Сан-Паоло-Фуорі-ле-Мура). Це зразок титанічного зодчества, найвизначніший твір архітектури в історії Західної цивілізації, що вплинув на архітектурні вирішення найрепрезентативніших громадських споруд в усьому світі протягом останніх чотирьох сторіч.
Цитата
П. Білецький:
«В усій повноті проєкт великого художника не був здійснений; що ж до фасаду, то він і зовсім йому не відповідає. Проте коли дивитися на собор з боку апсид, то хоч в одному аспекті, а можна побачити архітвір Мікеланджело-будівничого. Уся компактна маса собору насичена напруженою динамікою. Линуть угору, перетинаючи яруси вікон, могутні пілястри. Просування їх зустрічає опір важкого аттика, горизонталі якого не в силах, однак, спинити рух угору. Маса собору, як м’язи людини, напружується, вигинається кутами, і ось вертикалі прорвалися далі, число їх примножилося; після ще однієї напруги вони згрупувалися, форми їхні закруглилися (замість пілястрів з’явилися спарені колони барабана) і святкують здобуту у боротьбі перемогу формою півкулястої бані (трохи підвищеної, мабуть, порівняно з задумом будівничого) та легким ліхтарем на її верхівці. Архітектурний декор напрочуд органічно пов'язаний з об'ємами (…) Ренесансної статики нема в соборі, але ж ренесансна гармонія, героїка, гуманізм втілилися в ньому з найвищою повнотою (…) Інтер’єр собору здається неосяжним. З бічних частин все рухається тут до підкупольного простору, який урочисто здіймається дедалі вгору. Коли Мікеланджело працював над собором св. Петра, в ньому знову ожив титан.»Цит. за: П. Білецький. Велетень // Мікеланджело. До 500-річчя з дня народженя. Збірник склав Микола Бажан. Київ : Мистецтво, 1975. С. 76–77.
Додатково
Мікеланджело, переконуючи Павла ІІІ у перевагах свого проєкту собору й неприйнятності реалізації проєкта попередника А. да Сангалло (Молодшого), вдався до анекдотичної аргументації: згідно з проєктом його попередника у велетенському соборі буде багато темних закутків, які використовуватимуть різні кримінальні елементи для вчинення злочинів, зокрема «там карбуватимуть фальшиву монету й запліднюватимуть черниць». Папа сприйняв цю аргументацію, тож у соборі, збудованому за проєктом Мікеланджело, немає темних закутків.
Джерело
- Vatican City // UNESCO World Heritage Convention. URL: https://whc.unesco.org/en/list/286/
Література
- Мікеланджело. До 500-річчя з дня народження / Склав М. Бажан. Київ : Мистецтво, 1975. 396 с.
- Argan G., Contardi B. Michelangelo Architetto. Milano : Mondadori Electa, 1990. 387 p.
- Gallico S. Vatican. Roma : Musei Vaticani, 1999. 128 p.
- Bussagli M. Capire L`Architettura. Firenze : Giunti, 2003. P. 298–299.
- Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. P. 80–81; 152–153.
- Вечерський В. В. Курс історії архітектури. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 86–87; 143–150.
- Frommel C. Architettura del Rinascimento Italiano. Milano : Skyra, 2009. 340 p.
- Guagliumi S. Donato Bramante. Pittore e sommo architetto in Lombardia e a Roma. L'uomo, le idee e l'opera. Milano : Silvia, 2014. 48 p.
- Scribner III Ch. Gianlorenzo Bernini: Impresario of the Baroque. New York : Carolus Editions, 2014. 128 p.
- Wölfflin H. Renaissance und Barock. Eine Untersuchung über Wesen und Entstehung des Barockstils in Italien. Basel : Schwabe Verlag, 2023. 444 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Святого Петра собор у Римі // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Святого Петра собор у Римі (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.03.2025
