Реформація

Стіна Реформації в Женеві (фрагмент) — монументальний пам'ятник на честь головних діячів і подій Реформації. Зображені: Г. Фарель, Ж. Кальвін, Т. Беза, Дж. Нокс

Реформа́ція (лат. reformatio — перетворення, виправлення, від лат. rеformārе — перетворювати, поліпшувати) — широкий національно-визвольний, суспільно-політичний та культурно-релігійний рух у Європі 16‒17 ст. під гаслами виправлення та оновлення Церкви, звільнення від влади папства, повернення до правдивого християнства. Знаменував перехід від середньовіччя до Нового часу, від феодалізму до буржуазного ладу. Втілив нові соціальні, економічні, політичні, духовні прагнення, які визріли в ході розкладу феодалізму, спричинив появу протестантизму та національних церков, втрату владних позицій і духовного універсалізму Католицької церкви.

Історична довідка

Реформація — закономірне віддзеркалення перехідного періоду в цивілізаційній історії. Стала своєрідною духовною революцією, ідейний ґрунт для якої живили суперечливі й часом протилежні за духом чинники: середньовічні єресі 12‒14 ст. (альбігойці, вальденси, флагеланти тощо), погляди Дж. Вікліфа, Я. Гуса, гуситські війни 1419–1434, німецька містика, рух «Нового благочестя», ренесансний гуманізм і вільнодумство, антисхоластична філософія, а також Велика західна схизма 1378–1417 і соборний рух у Західній церкві.

Як і Відродження, Реформація охопила всі європейські держави (хоча й різною мірою), де набувала тих чи тих ідейно-національних, політичних, релігійно-типологічних особливостей. Перебігала як у формі збройної боротьби (Чехія, Німеччина), так і мирним шляхом (Англія, Швеція, Польща).

Формальний початок Реформації пов’язують із антикатолицьким виступом Мартіна Лютера (1517, оприлюднення 95 тез) у м. Віттенберзі; завершення — з Вестфальським миром 1648. Складниками стали антифеодальний рух у Німеччині (Селянська війна 1524‒1526); релігійні війни в Нідерландах, Франції; визвольні процеси у Швейцарії, Швеції, Чехії, Угорщині, Шотландії; буржуазні революції в Англії (див. Англійська революція), Нідерландах (див. Нідерландська революція); зрештою, Тридцятилітня війна (1618‒1648), театром якої стала вся Європа та яка засвідчила кризу Священної Римської імперії германської нації, глибинні політичні зрушення на континенті, увиразнила національно спрямовані інтереси католицької та протестантських коаліцій. Вестфальська мирна угода зупинила Тридцятилітню війну, кардинально змінила карту новочасної Європи, закріпивши її новий державно-територіальний устрій.

Характеристика

Реформація охопила всі соціальні стани. Здебільшого поставала як широкий соціальний рух демократичного характеру із залученням середніх і нижчих прошарків, але подекуди мала елітарний характер (Річ Посполита). Різні соціальні верстви покладали на Реформацію власні (й розбіжні за змістом) надії на радикальну суспільну перебудову:

скасування приватної власності та соціальної нерівності (революційно налаштовані верстви на чолі з Т. Мюнцером, таборити у Чехії, анабаптисти у Швейцарії та Німеччині);
зміцнення власного економічного та політичного статусу (бюргерства проти дворян, у Східній Європі — шляхти проти королівсько-магнатської партії);
утвердження абсолютної монархії (Англія, північні німецькі князівства) або бюргерської республіки (Швейцарія);
звільнення від політичного й духовного диктату римських пап (Німеччина, Чехія, Угорщина, Польща).

У добу Реформації принципи індивідуалізму та свободи особистості набули першої практичної реалізації, еволюціонували від понять «внутрішнього світу» до «зовнішніх» норм, були об’єктивовані як громадянські свободи.

Реформація стала, нарешті, якісно новим етапом в історії християнства — такої його модернізації, що відповідала суспільно-духовним реаліям Нового часу. Внаслідок Реформації як опозиція католицизму виникли нові великі й малі деномінації (лютеранство, кальвінізм, цвінгліанство, англіканство тощо) та секти (анабаптизм, антитринітарії), що набули назву протестантських. Висунувши доктрини спасіння тільки вірою, загального священства, виняткового авторитету Біблії як єдиного джерела Божественної істини, вони:

здійснили радикальне оновлення догматичних засад відповідно до духу раннього християнства;
переосмислили функцію Церкви і священства, заперечили рятівне значення духовенства та його роль обов’язкових «посередників» між людиною і Богом;
переглянули структуру і сутність церковних таїнств, релігійних практик;
відкинули авторитет Святого Переказу, спадщини церковних письменників, імперативність соборних ухвал і папських послань;
надали провідну роль у церковному житті та управлінні мирянам;
спонукали до появи перекладів Біблії національними мовами.

Розрізняють дві моделі протестантської Реформації:
а) церковна, або магістерська, що прагнула реформувати католицизм, вберегти церковні традиції (заклала основи лютеранства, кальвінізму, англіканства);
б) радикальна, або народна, що відкинула традиційну Церкву як таку, що занедбала ідеали апостольського християнства, та започаткувала сучасні євангельські течії (меноніти, баптисти, методисти, п'ятидесятники).

У низці європейських держав протестантизм став новою національною церквою, в інших — утвердився своєрідний синтез католицизму й протестантизму (як-от англіканство), у третіх — відбулися реформи панівних християнських конфесій, які призвели до зміцнення власних національних (католицької чи православної) церков.

Іншим наслідком Реформації стала масова еміграція протестантів, які рятувалися від переслідувань, з Європи у Новий світ та активна колонізація Америки, а разом з тим поширення ідей релігійної свободи як базової демократичної цінності та конституційної засади майбутньої американської держави.

В окремих країнах

Успіх Реформації у Німеччині забезпечили частина дворянства й лицарства, що прагнула незалежності від імператора і папства, та бюргерство, зацікавлене у зміцненні свого соціального статусу. Крім бюргерського руху і лицарських повстань, широкого розмаху набула Селянська війна 1524–1526 (захопила сусідні Австрію та Швейцарію), з її вимогами радикальних соціальних і релігійних перетворень. Оформлення лютеранства дало поштовх виникненню інших конфесій у Європі, опозиційних католицизму. У ході Реформації Шпеєрський рейхстаг 1526 на вимогу князів-лютеран прийняв постанову про право кожного можновладця обирати релігію для своїх підданих. Спроба скасувати цю ухвалу 1529 спричинила відкритий протест у рейхстазі, з яким виступили 6 князів, представники 14-ти міст Німеччини та лицарства, виказавши готовність захищати реформу церкви зі зброєю в руках (звідси — термін «протестанти»). Закріплений у рішеннях Аугсбурзького релігійного миру (1555) принцип «чия влада — того і віра» увійшов у релігійні ухвали Вестфальського миру 1648. Німеччина розділилася на католиків і лютеран за віросповідним принципом.

Початок Реформації у Швейцарії пов’язують із проповідями У. Цвінглі та церковними реформами в м. Цюріху, що спричинили релігійні війни, поділ кантонів і міст на прихильників і противників реформ. Провідним центром Реформації стало м. Женева, де зусиллями Ж. Кальвіна проведено реформу громадського і церковного життя (див. Кальвінізм, Реформатство). Вплив кальвінізму поширився на Шотландію, Польщу, Данію, Францію та ін.

У Нідерландах Реформація надихнула боротьбу проти іспанських Габсбургів, призвела до повстання на чолі з Вільгельмом I Оранським, перемоги буржуазної революції та утворення 1579 Республіки Семи об’єднаних провінцій.

У Франції Реформація найбільше вплинула на південні землі (що прагнули автономії й мали тяглі вільнодумні традиції), її ідеї охопили частину аристократії (налаштованої проти абсолютизму монархії) та ліберальних католиків, прихильних до принципів галліканізму. Боротьба між гугенотами (кальвіністами, у широкому розумінні — протестантами назагал) і католиками призвела до серії запеклих релігійних воєн у 16 ст. і релігійних гонінь в 17–18 ст. Апофеозом борні стала Варфоломіївська ніч (різанина в ніч проти 24.08.1572). Король Генріх IV (Наваррський) задля відновлення миру змінив віросповідання і перейшов у католицизм, видавши Нантський едикт (1598), яким дарував гугенотам громадянські права. Після його скасування 1685 значна частина гугенотів емігрувала.

В Англії Реформація була ініційована «зверху» королем Генріхом VIII, який за підтримки парламенту оголосив себе главою незалежної від Риму Церкви Англії (1534). Проте церковні реформи в дусі протестантизму почалися за короля Едуарда VI, а перемогою англійська Реформація завдячує королеві Єлизаветі I («39 статей» 1563 стали Символом віри англіканства).

Підтримку королівської влади мала Реформація у Швеції та Фінляндії (за короля Густава I Вази), Данії (Фредерик I), Норвегії (проведена данським королем Кристіаном III). У Балтійському регіоні секуляризацію Тевтонського ордену 1525 провів великий магістр Альбрехт Бранденбурзький (1490‒1545; тепер Німеччина).

У Східній Європі (Чехія, Угорщина, Трансильванія, Польща) діяли прибічники як поміркованих (ідея національної церкви в Польщі, вимоги чашників у Чехії) так і радикальних (анабаптисти, таборити, чеські брати, социніани) реформ. Реформація в Польщі вплинула на рішення Варшавської конфедерації 1573, що визначила засади релігійної свободи і політичної толерантності в Речі Посполитій.

У всіх країнах Реформація зумовила політичні зміни, сприяла національно-культурному піднесенню, зумовила розвиток національних мов, освіти, літератури, мистецтва, науки, філософії, а також нових форм виробництва та військової справи.

Контрреформація

Перемога князівсько-бюргерської партії та поширення протестантизму спричинили у відповідь Контрреформацію, а також тривале протиборство європейських держав і коаліцій.

Конфесійний аспект Реформації вбачають не тільки у формуванні оновленої моделі християнства (протестантизму), але й у новій та якіснішій — порівняно з попередніми спробами — реформі католицизму. Протестантизм, який багато хто розглядав як засіб рішучого спростування католицизму, натомість сприяв оновленню (див. Тридентський собор) і зміцненню останнього. Контрреформація, покликана здолати протестантизм, набула головний сенс у подальшій кодифікації догматів і внутрішній перебудові Католицької церкви, зміцненні її освітньо-просвітницького, ідейного, культурного, соціального впливу.

Відтак Контрреформація — це також своєрідний продукт Реформації, що зумовив поступ християнства.

В Україні

На східнослов’янських землях Реформація не мала помітного успіху, зачепивши головно білоруські та українські землі в складі Речі Посполитої.

Швидко поширилася на тих українських теренах, де вона була підготовлена новими європейськими ідеями, духовними зрушеннями, єресями 15‒16 ст. Проте в Україні Реформація не мала опертя на нові суспільні відносини та широкий міський демократичний рух, що унеможливило втілення тут її головних соціальних і політичних функцій. Лишилася винятково культурним явищем, із властивим йому національним духом, суттєвою залежністю від феодально-середньовічних традицій. Водночас активізація міжконфесійної боротьби пришвидшила Берестейську церковну унію 1596 і контрреформаційні процеси (поширення осідків нових католицьких орденів, насамперед єзуїтів, упровадження рішень Тридентського собору, заснування єзуїтами Віленської академії, шкіл тощо).

Протестанти, хоч і позбавлені на східних теренах підтримки та істотних підстав для втілення національних інтересів, віднайшли своє місце у національно-культурному відродженні в Україні — через піднесення освіти, книгодрукування, науки, утвердження самодостатності т. з. слов’яноруської мови (українсько-білоруська форма літературної мови), полемічну літературу (зокрема Христофор Філалет, автор трактату «Апокрисис»), богословську думку (С. Будний, Ю. Немирич та ін.), пропаганду принципів віротерпимості. З’явилися протестантські громади (переважно кальвіністів і социніан), до яких перейшла частина литовських, білоруських, українських шляхтичів. Були засновані протестантські школи (зокрема в м. Гощі, що було одним із центрів социніанства, тепер селище Рівненського району Рівненської області). З’явилися переклади Біблії мовою, наближеною до народної (Євангелія В. Тяпинського, В. Негалевського, обидва — 2-га пол. 16 ст.; анонімний «Крехівський Апостол»).

Проте духовний вектор Реформації в Україні був спрямований головно на православ'я і найповніше зреалізував себе у царині східнохристиянської традиції (у цьому полягає суттєва специфіка вітчизняних реформаційних процесів). У період боротьби України за свою духовно-національну ідентичність Реформація справила вплив на українських культурно-освітніх і релігійних діячів [спільна участь православних і протестантів у антиунійному (або дизунітському) православному Берестейському соборі 1596 і перемовинах із К.-В. Острозьким, у православно-протестантських синодах в Торуні (1595; тепер Польща) і Вільні (1599, тепер м. Вільнюс, Литва), Варшавських (1597, 1601) і вальних сеймах тощо], письменників-полемістів, братський рух, який у багатьох аспектах висував цілі, подібні до тих, що їх прагнули досягти протестантські церкви (мирянські ініціативи, самостійне читання Біблії).

Вплив Реформації в Україні позначився також на реформі католицизму, який у прагненні вписатися в змінені культурні й релігійні реалії, перемогти нових опонентів переосмислював схоластичну традицію, шукав точок дотику з ренесансною культурою. Ця реформа втілилась у діяльності речників Контрреформації, католицьких полемістів, єзуїтських колегіумів. Проте, якщо у Західній Європі католицька реформа здійснила «переведення» Реформації у Контрреформацію, то в Україні чимало прислужилася власне Реформації — участю у національно-культурному відродженні та безумовним впливом на ідею унії церковної. Уніатство постало елементом реформаційного процесу, здатного зміцнити позиції України у відстоюванні власної політичної та культурної самобутності, полегшити її «входження в Європу».

У 2017 протестантські церкви спільно з представниками різних конфесій в Україні урочисто відзначили 500-річчя від початку Реформації, до цієї події були приурочені численні просвітницькі, культурні, наукові заходи.

Значення

Реформація стала чинником формування національних культур, релігійно-етичним оформленням ідеалів політичної та релігійної свободи, віротерпимості, сприяла розвитку філософії Просвітництва, втраті універсалістських позицій католицизму. Прискорила вихід на політичну арену нового класу бюргерів, чим започатковано тривалу боротьбу станово-представницьких, республіканських і монархічних інституцій. Легітимізувала ідейно-філософську та культурну опозицію Католицькій церкві, відкрила шлях раціоналізму та деїзму, політичним і етичним теоріям буржуазного типу. Зумовила виникнення нової потужної гілки християнства — протестантизму, який із часом набув світового поширення.

Завдяки Реформації в Україні активізувалися процеси формування національної свідомості, національної культури, національної церкви, адаптації західноєвропейських надбань до власної культурної традиції.

Додатково

В історіографії поняття «Реформація» розглядається в кількох значеннях і має різні оцінки у світській науці та церковній історії. У вузькому розумінні — це власне релігійний рух. Світські дослідники пов'язують його із церковною кризою, зумовленою єретичними течіями, вільнодумною філософією пізнього середньовіччя, гуситськими війнами, Великою схизмою тощо. При цьому її продуктом постав як протестантизм, так і католицька реформа. Церковні історики католицької та православної традицій вважають Реформацію церковним розколом, що вивів частину християн за межі Вселенської церкви. Протестанти — відновленням біблійних засад первісного християнства, втрачених Церквою в процесі її одержавлення. Часом терміни «Реформація» і «протестантизм» вживають як синоніми. У широкому розумінні — Реформація не лише релігійний, а й суспільно-культурний рух, що відобразив становлення Нового часу. У такому контексті її розглядають як соціальну та духовну революцію, переддень Просвітництва і доби секуляризації.
З погляду протестантських богословів, у 20 ст. баптисти, п’ятидесятники, а також низка пресвітеріанських церков, у пошуках спільної оновленої ідентичності започаткували нову хвилю Реформації. Цей рух називають євангельським протестантизмом, тому що саме проповідь Євангелія та вірність євангельським заповідям стали його основними рушійними мотивами.

Джерело

The Protestant Reformation: Major Documents / Ed. by L.W. Spitz. St. Louis : Concordia Publishing House, 1997. 181 p.

Література

Krasiński W. Zarys dziejów powstania i upadku reformacji w Polsce : w 2 t. Warszawa, 1903.
Grimm H. J. The Reformation Era, 1500–1650. 2nd ed. New York : Macmillan Publishing Company, 1973. 594 р.
Kosman M. Reformacja i kontrreformacja w Wielkim Księstwie Litewskim w świetle propagandy wyznaniowej. Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1973. 273 р.
Simon E. Great Ages of Man: The Reformation. New York : Time-Life Books, 1980. 181 р.
Williams G. Н. The Radical Reformation. 3rd ed. Kirksville : Truman State University Press, 1995. 1516 р.
Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. Київ : Поліс, 1996. 350 с.
MacCulloch D. The Reformation: A History. New York : Penguin Books, 2005. 896 p.
Мак-Ґрат А. Інтелектуальні витоки європейської Реформації / Пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбала. Kиїв : Ніка-Центр, 2008. 344 с.
Черенков М. Європейська реформація та український євангельський протестантизм. Одеса : Християнська просвіта, 2008. 566 с.
Hillerbrand H. J. The Protestant Reformation. Rev. ed. New York : Perennial, 2009. 368 р.
Любащенко В. І. Реформація // Енциклопедія історії України : у 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ : Наукова думка, 2012. Т. 9. С. 183‒186.
Cameron E. The European Reformation. 2nd ed. Oxford : Oxford University Press, 2012. 640 р.
Любащенко В. Реформація // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2023. Т. 3. С. 376‒378.

Автори ВУЕ

Покликання на цю статтю: Любащенко В. І., Колодний А. М. Реформація // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Реформація (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.04.2024