Фонтан

Фонта́н (італ. fontana від лат. fontis — джерело), водограй — архітектурно оформлена декоративна споруда, яка служить основою або обрамленням водного джерела, потоків, струменів води, що з силою викидаються вгору або вільно стікають у басейн.

Фонтан Треві у м. Римі, Італія

Фонтани палацово-паркового ансамблю Верхній Бельведер у Відні

Світломузичний фонтан у м. Празі, Чехія

Фонтан у Маріїнському парку у м. Києві

Історична довідка

Спочатку фонтани споруджували як архітектурне упорядження природних джерел питної води, згодом — як водорозбірні споруди суто утилітарного призначення. Згодом перетворилися на неодмінний елемент садово-паркової архітектури.

Найперші фонтани відомі у Стародавньому Єгипті. Поширилися у всіх стародавніх культурах (Месопотамії, Персії Давньої, Греції Давньої, Римі Стародавньому, Візантійській імперії, Індії, Китаї, Японії, в арабському світі тощо) як неодмінний елемент саду, великого двору, резиденції, монастиря тощо. Первісно домінувала утилітарна функція забезпечення водою мешканців і господарства; згодом важливішою стала рекреаційна функція, зокрема у римських віллах, садах правителів, міських парках. У 17 ст. провідною стала репрезентативна функція у великих магнатських (вілла д’Єсте у м. Тіволі, тепер Італія) і королівських резиденціях. Численні фонтани Версальського палацово-паркового ансамблю (див. Версальський палац і парк) пізніше намагалися повторити й перевершити в багатьох інших монарших резиденціях Європи (Великий палац у Петергофі).

У м. Києві перші фонтани відомі з 17 ст. У середині 18 ст. у центрі Подолу діяв фонтан «Самсон». У 1840-х на вулиці Хрещатик на місці теперішнього майдану Незалежності створили фонтан, що подавав воду для побутових потреб і наповнення пожежного резервуару. Оскільки він не мав гарного архітектурного оформлення, кияни назвали його «Уродом». З того часу фонтани на цій площі постійно переробляли, однак вони не мали художньої цінності. Після створення у м. Києві централізованого водогону 7 чавунних фонтанів, відлитих на місцевому заводі Термена, протягом 1899–1901 встановлено у парках, скверах і на площах. 2015 у м. Києві функціонувало понад 90 фонтанів. Тепер найголовнішими їх функціями є рекреаційні та репрезентативні.

У 20–21 ст. у світі набули популярності світломузичні фонтани. На 2022 найвищим фонтаном у світі вважають Фонтан короля Фатха у м. Джидді (Саудівська Аравія), в якому струмінь морської води здіймається на висоту 312 м.

Характеристика

Для функціонування фонтану необхідно подати до нього воду (акведуком або трубою) й потім безпечно відвести її з басейна, поєднаного з каналізаційною системою. Для фонтана, у якого струмені спрямовані вгору, потрібен природний або штучний тиск води. Досягається підведенням води трубами з високих пагорбів, облаштуванням водозбірних басейнів вище по рельєфу, спорудженням водонапірних веж. Тепер необхідний тиск води зазвичай забезпечують електричні насоси. Висота струменю води залежить від тиску води в трубі. Від форми мундштука на кінці труби залежить форма й висота струменя. Фонтани суттєво поліпшують мікроклімат середовища: зволожують повітря, очищають його від пилу, знижують температуру довкілля під час спеки. З огляду на це фонтани намагаються розміщувати в оточенні зелених насаджень. Різноспрямовані струмені води завжди отримують архітектурно-пластичне оформлення, яке відповідає панівній архітектурно-мистецькій стилістиці відповідної історичної доби: найпишніше оформлено фонтани стилю бароко (фонтан Треві у м. Римі, фонтани палацово-паркового ансамблю Верхній Бельведер у Відні). Для технічного виконання і художньо-декоративного та пластичного оформлення фонтанів застосовують довговічні будівельних матеріалів — дерево (у давнину), камінь, цеглу, бетон і залізобетон, метали (сталь, чавун, мідь, бронзу, алюміній тощо). Фонтани підсвічують у темну пору доби, оскільки це дає сильний декоративний ефект.

Література

Мардер А. П., Євреїнов Ю. М., Пламеницька О. А. та ін. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 297–298.
Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва; Головкиївархітектура, 2002. С. 428–429.