Православ'я
Правосла́в’я (церковнослов. відповідник грец. ὀρθόδοξα — ортодоксія, від грец. ὀρθός — правильний, прямий і грец. δοξα — думка, вчення) — один із трьох (поряд із католицизмом і протестантизмом) найбільших віросповідних напрямів у християнстві, що утвердився в межах Візантійської імперії та областей її культурного впливу від доби середньовіччя. Має виразну, історично сформовану специфіку у принципах церковної організації, догматиці, богословських парадигмах, релігійних практиках, рецепції християнської традиції тощо.
Зміст
Історична довідка
У 1 тис. н. е. вся християнська Церква називала себе і православною (тобто ортодоксальною) і католицькою (тобто вселенською). Після Великого розколу 1054 означник «ортодоксальна»/«православна» закріпився за Східною (греко-візантійською) церквою з центром у м. Константинополі, «католицька» — Західною (римською, латинською) з центром у м. Римі. Східна церква позиціонувала себе як таку, що сумлінно зберігає істину і незмінність Символу віри, неухильно дотримується традицій, приписів, канонів первісного християнства. Слово «ортодоксальна» у назві акцентувало «правильне» сповідування Бога, якісний критерій істинності віри.
Православ’я стало підсумком тривалого релігійно-культурного розвитку доби пізньої античності та Візантії, втілило й синтезувало здобутки східного ортодоксального християнства 1-го тисячоліття. Загальні особливості східного християнства, що зумовили специфіку православ’я, сформувалися ще до Великого розколу церкви.
Особливості східного християнства
До східного християнства традиційно відносять терени Сирії, Палестини, Туреччини, Єгипту, Лівії тощо. Важливими християнськими центрами тут були міста Александрія, Антіохія, Єрусалим, Ефес та ін., кожне з яких мало свою церкву ще з часів апостолів, з 4 ст. — м. Константинополь. Передумови осібного розвитку східного християнства було закладено розпадом Римської імперії (кін. 4 ст.). На відміну від західної частини імперії, яка втратила державність (а функції світської влади почала перебирати Римська церква), східна частина імперії зазнала зміцнення державної влади та перетворення на типову східну деспотію. Влада сперлася на християнську релігію для освячення свого панування. Відтак православ’я формувалося в умовах міцного державно-церковного союзу (симфонії), витоки якого вбачають ще у політиці імператора Костянтина Великого.
Важливими етапами оформлення моделі т. з. цезаропапізму (домінування світської влади над церковною) були царювання імп. Феодосія I Великого, який заборонив у 391 всі язичницькі релігійні культи та їх осередки, та Кодекс Юстиніана, що юридично зафіксував взаємини імперії й церкви. Імператори втручалися в життя церкви, скликали церковні собори, тлумачили догмати, визначали єретиків, затверджували й усували патріархів, укладали релігійно-політичні союзи та ін. Більша частина духівництва обирала позиції сервілізму; спротив одержавленому християнству очолювали зазвичай представники чернецтва. У 8 ст. державно-церковний союз набув форми класичного візантинізму — теократичної монархії зі злиттям державних і церковних інститутів (див. Еклога), що згодом позначилося на державно-церковних відносинах серед слов’янських народів.
На формування особливостей візантійського християнства суттєво вплинули ідейно-культурні чинники. Східне християнство уґрунтоване на грекомовній культурі, спадщині елліністичної літератури, освіти, науки й філософії. Зокрема, основою православного богослов’я та філософії стала традиція грецької ідеалістичної філософії (платонізм, аристотелізм, стоїцизм, неоплатонізм), що призвело до помітної еллінізації християнства.
Набув особливостей адміністративний устрій церкви, що став суголосним адміністративному поділу держави. Так, церква перейняла поділ на діоцези, митрополії, єпархії. Згодом головні церковні області з центрами у містах Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі отримали назви патріархатів. На відміну від монопольного статусу Римської церкви на західних землях, східне християнство від початку існувало як сукупність 4-х самостійних помісних патріархатів. Утім підпорядкування останніх єдиній державній владі змушувало їх випрацьовувати спільну позицію з догматичних і канонічних питань (попри суперечки між представниками різних богословських шкіл). Від 6 ст. за Константинопольським патріархатом було закріплено титул «Вселенський» і статус «першого за честю». З 8 ст., після тривалої боротьби за владу, Константинопольський патріарх посів чільне становище серед ієрархів ін. помісних церков.
Кожна з-поміж східнохристиянських церков мала власні особливості богослужіння, статути, які зрештою були унормовані Вселенським патріархатом. На розвиток православ’я вплинули і своєрідні принципи церковного мистецтва, релігійної літератури, чернечої аскези, духовної практики, східної святоотцівської традиції, а також переклади Святого Письма різними мовами (готською, вірменською, сирійською, коптською, ефіопською тощо).
Розкол 1054, який визрівав протягом кількох століть унаслідок нагромадження політичних (передусім), культурних, догматичних тощо протиріч, не тільки закріпив факт розбіжності Західної й Східної церков, але й визначив різні шляхи їх подальшого історичного розвитку, увиразнив розмежування європейської цивілізації на Західну і Східну Європу.
Основні етапи розвитку
Розвиток православ’я після Великого розколу 1054 поділяють на кілька етапів.
Перший етап — 11–15 ст. (до падіння м. Константинополя у 1453). У цей період володіння Візантійської імперії стрімко скорочувалися через напади арабів і турок-османів. Хрестові походи остаточно розірвали стосунки між Східною та Західною церквами. Візантія прагнула розширити свій вплив за рахунок земель слов’янських народів. З 9 ст. прийняли хрещення болгари, русичі, серби; помісні церкви боролися за реальну церковну автономію від Константинополя. Так, 870 стала автономною, а 919 — автокефальною Болгарська православна церква (яка згодом кількаразово втрачала і виборювала незалежність); у 10 ст. засновано Київську митрополію, що знала спроби унезалежнення від Константинопольського патріархату; 1219 отримала автокефалію, а 1346 — статус патріархату Сербська православна церква; з 14 ст. існували 2 митрополії на території Румунських князівств тощо. Після падіння м. Константинополя («другого Риму») православні християни Греції та Балкан опинилися під владою мусульман. Замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утвердилася національна ідеологія візантійського еллінізму.
Другий етап — 15–18 ст., перебування православних Близького Сходу та Балкан під владою турків. У цей період статус православ’я на завойованих територіях докорінно змінився. Церква втратила значну частину привілеїв і впливу, зазнала утисків і обмежень (від обкладання спеціальними податками до регулювання висоти храмів, заборони встановлювати хрести, бити у дзвони тощо). Константинопольський патріарх (тур. титул «мілет-паша») здійснював як духовну, так і світську владу над православним населенням Османської імперії, основну частину якого становили греки. Це мало наслідком посилення грецького православного націоналізму, під прапорами якого були ліквідовані автокефалії Сербської (1775), Болгарської (1776) церков.
1448 Московська митрополія самочинно відокремилася від Київської та майже на півтора століття втратила євхаристичне єднання з православним світом (1448–1589). Від середини 16 ст. формується ідеологема «Москви — третього Риму»: Московія на противагу Константинополю прагнула позиціонувати себе новим центром православ’я.
Третій етап — 19–20 ст., серія національно-визвольних рухів на Балканах, внаслідок яких відновлюються незалежні помісні Православні церкви. Після здобуття державної незалежності Грецією (1833) самопроголошено автокефалію Елладської православної церкви (визнана Константинополем 1850). Завдяки об’єднанню Валахії та Молдови в Румунську державу (1862) конституйовано Румунську православну церкву (1865; визнана 1885, статус патріархату отримала 1919). 1872 проголошено автокефалію Болгарської православної церкви (визнана 1945); 1879 — Сербської православної церкви (визнана 1919, відновлено патріаршество 1920). 1917 від Московського патріархату (далі — МП) відокремилася Грузинська православна церква (визнана МП у 1943). 1921 проголошено автокефалію Польської православної церкви (визнано 1924, 1948). У 1919–1921 конституйовано Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). На початку 1920-х засновано Православну церкву Чеських земель та Словаччини (здобула автокефалію 1951). Також у 1920-х стала автокефальною Албанська православна церква (визнана 1937). 1947 відновила втрачену автокефалію Кіпрська православна церква. 1970 МП надав автокефалію Американській православній церкви. У контексті руху за створення національних помісних церков розглядають і процеси утвердження й виходу з-під юрисдикції МП Української православної церкви – Київський патріархат (1992).
У цей же період постала низка автономних церков: Фінляндська (в юрисдикції Константинополя), Японська та Китайська (МП); самокеровані Латвійська, Естонська, Молдовська церкви, «самокерована з правами широкої автономії» Українська православна церква (1990; усі — в юрисдикції МП).
Четвертий етап — від кін. 20 ст., криза світового православ’я та пошук шляхів її подолання. В цей період загострюється конфлікт між Константинополем та Москвою, що увиразнив цивілізаційне протистояння між відкритим православ’ям європейського типу та реакційним і консервативним православ’ям, яке набрало форми неоімперської релігійно-політичної ідеології (див. «Русский мир»). Спроби Вселенського патріархату скликати Всеправославний собор для спільного вирішення накопичених канонічних, літургійних, екуменічних тощо проблем наразилися на рішучу протидію з боку Російської православної церкви (РПЦ). Попри те, скликання Всеправославного собору 2016, хоч і в обмеженому складі, стало подією для православної ойкумени як відновлення (після 1000-літньої перерви) соборної практики Східних церков.
Чинниками ескалації міжцерковного конфлікту аж до розриву відносин між Москвою і Константинополем стало надання Томосу про автокефалію Православній церкві Україні (2019) та повномасштабна агресія РФ проти України (1922; див. Російсько-українська війна), у якій РПЦ посіла позицію діяльної підтримки держави-агресора. Наслідком став вихід (або спроби виходу) з-під юрисдикції РПЦ її структурних одиниць, передусім Української православної церкви.
Перебігає подальший процес структурування Вселенського православ'я як сукупності самоврядних помісних церков: так, 2022 визнано автокефалію Македонської православної церкви — Охридської архієпископії.
Моделі церковно-державних відносин
Серед історичних моделей церковно-державних відносин, що були реалізовані в ході розвитку православ’я, виділяють:
- церковно-державна діархія (т. з. симфонія), що передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади: держава гарантувала церкві монопольне існування, а церква ідейно обслуговувала державу (помірковану форму такої моделі втілено в історії Давньої Русі 9–14 ст., у сучасній Греції). Щоправда відносини двовладдя часто перетворювалися на цезаропапізм, як це сталося у пізній Візантії, Російській імперії;
- церковно-державна етнархія, або поєднання духовної та світської влади в руках православного ієрарха (притаманна Московії часів патріарха Никона, періоду перебування Константинопольського патріархату під владою турків у 15–19 ст.);
- антагоністична модель жорстокого переслідування церкви державою (реалізована в часи гонінь ранньої церкви у Римській імперії, антицерковної політики в СРСР та Албанії);
- церковно-державна автаркія, що передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли світська влада і церква не втручаються у справи одне одного (характерна для сучасних демократичних суспільств). Як свідчить історичний досвід, остання модель є найпродуктивнішою для реалізації християнської місії, самоврядного церковного життя та збереження внутрішньої незалежності церкви.
Доля православ’я і Православних церков, їх піднесення і занепад були тісно пов’язані з піднесенням / занепадом державних утворень.
Особливості церковної організації, віровчення та релігійних практик православ’я
Для православ’я як форми традиційного християнства характерні:
- традиціоналізм — спосіб життя церкви, що сходить до апостольських часів, збереження догматики та безумовного авторитету Отців церкви;
- помісність — національно-територіальний принцип організації церкви при збереженні її універсального характеру;
- соборність — спосіб спільного ухвалення рішень на соборах та синодах;
- духовно-містична практика аскези;
- літургійний символізм, містеріальне єднання з Богом через церковні таїнства.
Організаційна структура
Вселенське православ’я за формою існує як множина помісних церков, але за змістом і суттю є універсальною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні Святого Письма і Святого Передання, яке включає догмати віри, патристичну спадщину (див. Патристика), канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. Водночас кожна автокефальна (самоврядна) церква є адміністративно й фінансово незалежною: сама обирає предстоятеля та висвячує єпископат, канонізує святих, має свій Священний синод, власні монастирі, заклади освіти, медії.
Принцип автокефалії увиразнює відмінність світового православ’я від авторитарно-ієрархічної організації Католицької церкви під проводом єдиного предстоятеля — Папи Римського. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії (як і церковної автономії) не існує (детальніше див. у ст. Автокефалія, Автономія церковна), її канонічним підтвердженням зазвичай є спеціальний томос, виданий Церквою-Матір’ю.
Станом на 2022 Вселенське православ’я охоплює (за Константинопольським диптихом) 16 автокефальних та 6 автономних церков. Автокефальні: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чеських земель та Словаччини, Українська (ПЦУ), Македонська православні церкви. Автономні: Синайська, Японська, Китайська, Естонська, Фінляндська, Північноамериканська митрополія Антіохійської церкви (детальніше див у ст. Вселенське православ'я). Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їхні внутрішні справи.
У складі автокефальних Православних церков можуть існувати самоврядні структурні одиниці (такий статус мають, напр., Латвійська, Молдавська, Естонська православні церкви у складі РПЦ; Українська православна церква Канади та Українська православна церква США в юрисдикції Константинопольського патріархату тощо); самокеровані з правами широкої автономії (цей статус закріплено Статутом РПЦ за Українською православною церквою, проте у травні 2022 УПЦ самопроголосила свою незалежність від Московського патріархату і перебуває у канонічно невизначеному становищі); екзархати, митрополії тощо.
Разом з тим існують самопроголошені церкви, шо залишаються невизнаними в світовому православ’ї (т. з. позадиптихіальні, напр. Абхазька, Білоруська автокефальна, Турецька, Чорногорська тощо).
Частиною світового православ’я є також Давньосхідні православні церкви (Коптська православна церква Александрії; Сирійська православна церква Антіохії і Всього Сходу; Ефіопська православна церква Тевахедо; Маланкарська православна сирійська церква Індії; Ерітрейська православна церква та ін.), старообрядницькі, старостильні та ін. церкви православного коріння.
Адміністративно автокефальні Православні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріацтва, благочиння, парафії.
Православний клір складається з трьох рівнів: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Духівництво поділяється на «чорне» (монахи, рукопокладені в сан) і «біле» (нижні ранги ієрархії, представники яких не складають чернечих обітниць і можуть узяти шлюб, див. Біле духовенство, Чорне духовенство). Біле духовенство значно переважає за чисельністю, проте всі вищі щаблі духовної ієрархії (єпископи, архієпископи, митрополити, патріархи) приступні винятково для чернецтва.
Віровчення, богослов’я, духовна практика
Джерелами віровчення, церковного права та релігійної практики є Святе Письмо й Святе Передання. Основою Передання є Нікейсько-Константинопольський Символ віри [формули, вироблені Першим (325) та Другим (381) Вселенськими соборами вважаються безумовними, будь-які уточнення, доповнення, переінакшення відкидаються], догмати як незмінні істини віри, вчення Отців церкви (2–8 ст.), збірки канонів — ухвал Вселенських (перших семи, 4–8 ст.) та помісних соборів. Поряд із загальнообов’язковими й спільними для Вселенського православ’я засадами віри, існують і місцеві традиції, вірування, що історично сформувалися у помісних церквах.
Біблію православні вважають частиною Передання, тому її тлумачення можливе лише у світлі Традиції. Православний традиціоналізм, що прагне незмінно вберегти у століттях вчення Ісуса Христа та ранньої Церкви, поряд із тим продовжує плекати елліністичну духовну, інтелектуальну, культурну спадщину. Початково православ’я спиралося на грецький переклад Біблії, проте досить швидко на Сході поширилися переклади Святого Письма та практика літургій національними мовами.
Віровчення фактично наслідує учення східної християнської ортодоксії. Догматичні істини уявляються незмінними. Розвиток православного богослов’я відбувався у річищі візантійського неоплатонізму (який багато в чому перейняв і переосмислив спадщину неоплатонізму античного). В його межах були вироблені різні версії й теологічні вчення, зокрема теологія надбуття Діонісія Ареопагіта, теологія буття Максима Сповідника, містична теологія Григорія Палами тощо. Назагал православні неоплатоніки акцентували увагу на розділенні в Богові «сутності», «іпостасей» та «енергій», розвивали вчення про апофатичне та катафатичне богопізнання, концепцію теосису людини. Православні богослови відкидали притаманне католицизму бачення первородного гріха як юридичної відповідальності; міркували про можливість відновлення ушкодженої гріхом природи людини, ідеал обоження (можливість оновленої людини уподібнитися Христу) та шляхи його досягнення. Осердям богословської думки є воскресіння та преображення Христа і людини.
Сумлінне дотримання моральних заповідей та здійснення духовних вправ (аскези) розглядається як спосіб подолання людиною пристрастей і шлях до отримання Божої благодаті (яка докорінно змінює особистість, дозволяє переживати присутність Бога). Для богословського обґрунтування та реалізації цих духовних настанов спираються на вчення Григорія Палами про Божественні нестворені енергії та особливу духовну практику (ісихазм).
Релігійний культ
Поряд із важливими догматичними та аскетичними аспектами віри, стрижневим для православ’я є літургійно-символічне життя церкви. Участь у таїнствах вважають способом, яким вірянин досягає «життя у Христі». Вся православна теологія концентрована на вченні про містеріально-сакраментальну природу спасіння. Вірують, що в богослужінні, церковних символах (передусім іконах) особливим чином присутній Бог, а в таїнствах віруючий долучається Христу.
Православні визнають сім церковних таїнств: хрещення, миропомазання, сповідь (покаяння), євхаристія (причастя), шлюб (вінчання), соборування (маслосвяття), священство (рукопокладення, хіротонія). Прийняття семи таїнств є досить пізньою практикою в православ’ї, сформованою під впливом католицизму.
Релігійні практики насичені щоденними богослужіннями (вважається, що в церкві, як і в житті християнина, має здійснюватися безперестанна молитва) та обрядами. Центральним богослужінням у православ’ї є Божественна літургія. Умовно поділяється на вечірню, ранішню літургію й т. з. часи, що передбачає окремі види богослужінь. Основними складниками є читання Біблії, проповідь, молитва за живих та померлих, здійснення таїнства євхаристії та саме причастя вірян. Богослужіння, на відміну від католицьких, тривалі за часом, використовують давні редакції текстів літургій Василія Великого та Івана Золотоустого. Здійснюються переважно місцевими мовами, хоча практика використання архаїчних староцерковних мов (як-от, церковнослов’янської) породжує певні проблеми. У православних спільнотах визріває розуміння необхідності сучасних перекладів богослужбових текстів.
Вагоме значення для православних має храм як місце «особливого перебування Бога на землі», служіння Богу через молитву, дійства, таїнства, обряди, зібрання (собор) вірян, «дім народу Божого». У східній традиції переважає банева і хрестово-банева конструкція храму. Храм утілює модель християнського Космосу, Всесвіту, де людина посідає осібне становище в структурі небесного і земного, і водночас Церкву Небесну; орієнтований олтарем на схід. Традиційно поділяється на три частини (символ Триєдиного Бога): олтар у напівкруглій апсиді з горнім місцем для єпископа, центральна частина (для вірян), притвор. Прикметною особливістю православних храмів є іконостас — перегородна стіна з розміщеними на ній іконами, що відокремлює олтар від головного приміщення для вірян (детальніше див. у ст. Церква (архітектура)). Головним оздоблення храму є ікони, розписи, фрески, мозаїки (а не скульптура). Ікону сприймають як чуттєвий вираз надчуттєвого буття, зображення Ісуса, Богоматері, святих тощо у духовно-символічній формі. Традиція іконопису склалася у Візантії й поширилася звідти усім православним світом, виникли національні школи іконопису (зокрема й українська); практика шанування ікон остаточно утвердилася у 8 ст. Особливу атмосферу в храмі створюють піснеспіви та дзвони.
Традиційним для православ’я є 6-ти або 8-конечний хрест.
Православний культ містить чимало свят на згадку і вшанування важливих подій із життя Ісуса Христа, Богородиці, святих. Найурочистіше відзначають Великдень (Пасху) та дванадесяті свята (12 свят). Свята умовно поділяють на перехідні (дата відзначення щороку змінюється і залежить від дня святкування Пасхи, як-от Вхід Господній в Єрусалим, День Святої Трійці, Вознесіння Господнє) й неперехідні (дата святкування незмінна, напр., Благовіщення Пресвятої Богородиці, Різдво Христове, Хрещення Господнє, Покрова Пресвятої Богородиці та ін.). Церковний рік починається з 1 вересня.
Православ’я містить найбільшу з усіх християнських течій кількість постів.
Століттями Православні церкви зберігали прихильність юліанському календарю (відтак ті самі свята у Західних і Східних церквах розділяло 13 днів). У 20 ст. низка церков (Елладська, Румунська, Александрійська, Болгарська, Антіохійська та ін.) перейшли на григоріанський (новоюліанський) календар. На поч. 21 ст. лише кілька Православних церков дотримуються юліанського календаря (як-от, Російська, Сербська, Єрусалимська, Грузинська).
Православ’я в сучасному світі
В умовах глобалізованого світу (див. Глобалізація) православ’я зіткнулося з багатьма викликами. Після першого тисячоліття домінування східне християнство поступово втратило провідну роль і в підсумку програло глобальну конкуренцію католицизму (католики становлять бл. 50 % світової християнської спільноти) і протестантизму. Соціологічні дослідження свідчать про поступове зменшення частки православних вірян в світі. Поряд із процесами секуляризації, динамічним чисельним зростанням протестантських деномінацій, поширенням неорелігій, утвердженням ідеології й світогляду постмодернізму позиції православ’я в країнах із традиційною культурою слабшають. Це актуалізує необхідність оновлення, модернізації церкви, пошуку шляхів пожвавлення церковного життя, спроможності православ’я реагувати на сучасні потреби і запити вірян.
Серед актуальних завдань сучасного православ’я виділяють:
- відродження практики Вселенських (Усеправославних) соборів;
- перегляд канонів і правил, ухвалених за доби середньовіччя;
- узгодження механізму набуття автокефалії;
- оновлення системи канонічного права та судоустрою;
- модернізація православного культу;
- принципове обговорення та розв’язання внутрішньо-церковних проблем (адміністративних, етичних, етнічних, правових, екуменічних тощо); *розвиток моделі партнерських відносин церкви із державою;
- випрацювання сучасної соціальної доктрини церкви та концепції ставлення до інших релігій;
- продуктивний, відкритий і перспективний діалог церкви зі світом та активний міжправославний і міжрелігійний діалог;
- зростання суб’єктності Православних церков на міжнародній арені.
Важливим кроком став ухвалений Константинопольським патріархатом новий документ «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної церкви» (2020), який оцінюють як оновлену соціальну доктрину церкви. Вперше на високому богословському рівні порушено важливі питання буття церкви в суспільстві; визначено ставлення церкви до соціальної справедливості, бідності та багатства, сексуальних меншин тощо; сформульовано вчення церкви про війну, мир і насилля; схарактеризовано проблему екуменічних взаємин; осмислене православне бачення прав людини; оцінено сучасний стан науки і перспективи розвитку технологій.
_(cropped).JPG)
Не втрачає гостроти проблема місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі, де набрали сили релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм. У православному середовищі натепер найнижчою є частка т. з. воцерковлених вірян, основну більшість становлять «номінальні віряни» з низьким рівнем релігійних знань і пасивною участю у церковному житті.
Узгодженому вирішенню актуальних для церкви завдань перешкоджає внутрішня дезінтегрованість православної спільноти. Кожна Православна церква формувалася та існує в різних історичних, національно-культурних і політичних реаліях, має власні відносини з державною владою та рівень підтримки в соціумі, що обумовило й розбіжні геополітичні орієнтації та інтереси, задавнені конфлікти з іншими церквами. Звідси — складність завдання згуртувати Вселенське православ’я задля вирішення визрілих проблем. Ініціатором міжправославного спілкування та співпраці натепер виступає Вселенський патріархат.
У сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які в різний спосіб визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції та її адаптації до запитів часу. Помірковані консерватори вбачають оновлення церкви на шляху повернення до традиції та активного переосмислення досвіду й традиції церкви в контексті сучасної думки. Поряд з тим щобільшу роль, особливо в Російській, Сербській православних церквах, відіграють ультраконсерватори.
Серед проблем, що розмежовують православну спільноту, — ставлення до екуменічного діалогу (див. Екуменізм) з представниками інших християнських церков. Прихильники поміркованого підходу вважають за можливе взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков, попри догматичні відмінності, просувають принцип «єдності у багатоманітті». Ультраконсерватори обстоюють неможливість і навіть гріховність участі в екуменічному рухові, керуються формулою «спасіння можливе лише в істинній церкві», вбачають себе носіями вичерпної істини.
Сучасний етап розвитку православ’я визначений хвилею національно-державних відроджень та конституювання помісних церков. Національно орієнтоване православ’я й виборення автокефалії постало одним із виявів боротьби за державність, суверенітет, національну культуру й мову. Ситуація російсько-української війни, що оприявнила всю гостроту конфлікту всередині Вселенського православ’я, стане своєрідною точкою біфуркації для розвитку всієї східноєвропейської православної спільноти.
У сучасному православному богослов’ї співіснують три парадигми мислення:
- академічна теологія,
- неопатристика,
- православний літургійний неоєвангелізм,
- постнеопатристика.
Академічна теологія сформувалася у 18–19 ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східноправославне богослов’я. В Україні знаними представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської академії, Київської духовної академії.
Православна неопатристика виникла в 1930-х. Її засновниками були Г. Флоровський, В. Лоський (1903–1958; Франція) та Юстин (Попович; 1894–1979, Сербія). Гасло «повернення до Отців» згодом об’єднало богословів, які вбачали чільний напрям розвитку православної думки у відродженні, оновленні та актуалізації ідей патристики. Неопатристика натепер є провідною парадигмою православної теології. В її межах виділяють три напрями: 1) неопатристичний об’єктивний ідеалізм [Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос (1937; Греція, США), Юстин (Попович), Йоан Бер (нар. 1966; Велика Британія, США), Йоан Брек (нар. 1939; США)]; 2) неопатристичний екзистенціалізм [В. Лоський, Х. Яннарас, Йоан Зізіулас (нар. 1931; Греція)]; 3) неопатристична синтетична теологія [Думітру Станілоає (1903–199; Румунія)].
Православний літургійний неоєвангелізм орієнтує теологію на євангельські принципи, бачить центром життя церкви Євхаристію. Цю лінію розвивали О. Шмеман (1921–1983; Естонія, США), Антоній Сурозький (1914–2003; Франція, Велика Британія).
Останнім часом щобільшого впливу в світовому християнстві набуває постнеопатристика — радикальне повернення до Святого Письма та принципів життя ранньої церкви в умовах постмодерну. Постнеопатристична неоортодоксія передбачає нову євангелізацію світу, відкритий діалог з культурою та її християнізацію, відмежування теології від метафізики, розвиток теології діалогу. На думку її представників Девіда Гарта (нар. 1965; США) та Йоана Манусакіса (нар. 1972; Греція), для християнства настав час активно діяти в умовах глобалізованого світу, найпослідовніше реалізуючи заповіді любові.
Поширення
У сучасному світі православ’я, за різними джерелами, охоплює від 180 до 260 млн вірян. За даними соціологічних досліджень, станом на 2010 православні становили 12 % від світової християнської спільноти. Частка послідовників православ’я за останнє століття помітно скоротилася (з 20 % у 1910) і, за прогнозами, спадатиме й надалі (що обумовлене, зокрема, демографічними процесами).
Основна частина вірян зосереджена в країнах Східної Європи (бл. 77 % від загальної кількості православних): Албанії, Білорусі, Болгарії, Греції, Росії, Румунії, Україні, Хорватії тощо, а також у Північній Африці (найбільша кількість православних поза Європою станом на 2022 мешкає в Ефіопії), на Близькому Сході, в країнах Північного Кавказу — Вірменії, Грузії.
За винятком незначного представництва православ’я в Америці (бл. 4 млн), та нечисельних діаспор в Австралії, країнах Далекого Сходу, за друге тисячоліття історії православ’я фактично не змінило свій геоконфесійний ареал.
Кількість вірян в Україні, які декларують свою православну ідентичність, оцінюють у 26–32 млн осіб.
Література
- Harakas S. H. The Orthodox Church: 455 Questions and Answers. Minneapolis : Light and Life Publishing Co, 1988. 354 р.
- Саган О. Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ знань, 2004. 912 с.
- Йоан (Зізіулас), митроп. Буття як спілкування. Київ : Дух і Літера, 2005. 276 с.
- Стиліянопулос Т. Новий Завіт: Православний погляд. Писання, передання, герменевтика / Пер. з англ. Ю. Гамалій. Львів : Український католицький університет, 2005. 196 c.
- Аверинцев С. С. Православие // София-Логос. Словарь. Київ : Дух і Літера, 2006. С. 346–357.
- Климов В. В. Українські православні монастирі та чернецтво: позиція в національній історії. Київ : Інститут філософії НАН України, 2008. 884 с.
- Митрополит Калліст (Уер). Православна Церква / Пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2009. 384 с.
- Чорноморець Ю. П. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Київ : Дух і Літера, 2010. 568 с.
- Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Под ред. К. Шайо; пер. с фр. Київ : Дух і Літера, 2010. 440 с.
- Вселенський Патріарх Варфоломій. Віч-на-віч із Тайною. Православне християнство у сучасному світі / Пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2011. 360 с.
- McGucking J. A. The Orthodox Church: An Introduction to its History, Doctrine, and Spiritual Culture. Madlen; Oxford : Wiley-Blackwell, 2011. 400 р.
- Orthodox Christian Perspectives on War / Ed. by P. T. Hamalis, V. A. Karras. Notre Dame : University of Notre Dame Press, 2017. 402 p.
- Orthodox Christianity in the 21st Century // Pew Research Center. 2017. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2017/11/08/orthodox-christianity-in-the-21st-century/?utm_source=pew+research+center&utm_campaign=b8d67ec3e3-
- Олександр (Драбинко), митроп. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусій навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії Української Церкви. Київ : Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, Дух і Літера, 2018. 684 с.
- Денисенко М. Православна Церква в Україні: Століття розділень. Київ : Дух і Літера, 2019. 376 с.
- Кирило (Говорун), архим. Політичне православ'я: доктрина, що розділяє Церкву. Київ : Дух і Літера, 2019. 152 с.
- Кирило (Говорун), архим. Риштовання Церкви: вбік постструктуральної еклезіології / Пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2019. 312 с.
- Христокін Г. В. Методологія православної теології в її парадигмальних трансформаціях. Ірпінь : Ун-т ДФС України, 2021. 403 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Христокін Г. В. Православ'я // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Православ'я (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.09.2022
