Польська православна церква

Польська автокефальна православна церква. Герб

По́льська автокефа́льна правосла́вна це́рква (ПАПЦ; польск. Polski Autokefaliczny Kościół Prawosławny; до 1938 офіційна назва — Православна Церква в Польщі, згідно з визначеною у Томосі про автокефалію) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними Православними церквами, посідає тринадцяте (із 15-ти) місце у диптиху. Територією розміщення інституцій ПАПЦ є Республіка Польща, Федеративна республіка Бразилія.

Рання історія православ’я у Польщі

Християнізацію Польщі відносять до поч. 10 ст. У 908 Моравія підпала під владу Богемії, що сприяло переселенню моравських християн на польські землі та поширенню тут нової релігії. З розширенням Великоморавської держави Сілезія, м. Краків і Мала Польща увійшли до складу Веліградської (Мефодієвської) єпархії.

Після одруження польського князя Мешка І із сестрою Богемського князя Домбровкою, спочатку сам князь (966), а пізніше і піддані прийняли християнство східного обряду. Археологічні розкопки засвідчили існування на землях Польщі храмів, зведених у візантійському стилі ще до хрещення Мешка І. Другий шлюб князя з принцесою із Саксонського дому призвів до посилення латинського впливу. Втім, через сильні позиції православ’я діяльність католицьких чернечих орденів в країні до сер. 13 ст. не була успішною. Навіть на поч. 13 ст. у містах Холмі й Перемишлі було засновано православні єпископські кафедри (у складі Київської митрополії Константинопольського патріархату).

Лише на зламі 14–15 ст. позиції православ’я в Польщі стали відчутно слабшати. Одруження Великого князя Литовського Владислава ІІ Ягайла із польською королевою Ядвігою (1386) було віхою політичних і світоглядних зрушень в обох країнах. Після об’єднання Польського королівства й Литовського князівства католицьку віру з 1387 оголошено панівною. Король Ягайло перейшов у католицизм; від 1413 православних вірян перестали допускати до вищих керівних посад у державі. Проте, до 16 ст. населення нинішніх Люблінського, Підляського і Підкарпатського воєводств було майже повністю православним.

Після Люблінської унії 1569 Православна церква на землях, що опинилися під протекторатом Польщі, занепала. 1596 більшість православної ієрархії на чолі з київським митрополитом Михайлом Рогозою підписали Берестейську унію. Боротьбу за збереження православної віри провадили переважно православні братства (передусім Львівське та Віленське).

Православна церква була юридично відновлена лише після поділів Польщі — на територіях, які відійшли до Російської імперії. Після третього поділу Польщі (1795) і рішень Віденського конгресу (1814–1815) становище православних суттєво покращилося. Поряд із тим, російська влада силою або пільгами навертала греко-католиків до православ’я. 1840 було створено Варшавську, а 1875 — Холмсько-Варшавську єпархію (1905 розділена на самостійні Варшавську та Холмську).

Боротьба за автокефалію

Кафедральний собор св. Марії Магдалини у м. Варшаві

Після закінчення Першої світової війни, за Версальським договором, до складу відновленої незалежної Польської держави увійшли українські (Волинь, Холмщина, Підляшшя та частина Полісся), білоруські (Берестейщина) та литовські землі (разом — бл. 3 млн православних українців, 1 млн білорусів та майже 25 тис. росіян; сукупно 1411 православних громад).

Наявність значної іноетнічної православної спільноти спонукало польський уряд і антимосковські політичні сили ініціювати набуття автокефалії для Православної церкви. Намагання отримати Томос від Московського патріарха зумовило рішення польських урядовців запросити до країни архієп. Георгія (Ярошевського) та домогтися його призначення «патріаршим екзархом» на Варшавській кафедрі (1921). Проте, замість очікуваної автокефалії патріарх Тихон (Бєлавін) дарував Православній церкві в Польщі лише «широку помісну автономію» (січень 1922), а архієп. Георгію (Ярошевському) — сан митрополита. Свою позицію патріарх мотивував тим, що дарувати автокефалію для «різноплемінних православних», які перебувають у польській державі в статусі національних та релігійних меншин, не дозволяють «ні здоровий глузд, ні святі канони».

Важливим кроком до визнання помісної Церкви був скликаний митроп. Георгієм у м. Почаєві Архієрейський собор (червень 1922). Вже перші напрацьовані рішення — видавати богослужбові книги та правити богослужіння українською мовою — викликали спротив москвофілів, які перешкоджали подальшому проведенню Собору. Засідання були перенесені до м. Варшави, де й було обговорено ідею автокефалії Церкви та текст Угоди (конкордату) про статус і умови її діяльності. Документи Собору не підписали промосковські єпископи Пантелеймон і Володимир. Цей демарш дозволив уряду Польщі впровадити «Тимчасові Правила про ставлення Уряду Речі Посполитої Польської до Православної Церкви в Польщі», що склали юридичне підґрунтя для жорсткого контролю уряду за православними інституціями.

Кроки до українізації Церкви, здійснені митрополитом Георгієм, викликали опір і російських шовіністичних організацій. Утім, навіть вбивство митрополита (08.02.1923) не зупинило автокефальний рух. На митрополичу кафедру був обраний (27.02.1923) соратник владики Георгія — архієп. Діонісій (Валединський); обрання затвердив Константинопольський патріарх Мелетій ІV. Елекційний Собор доручив новообраному предстоятелю розпочати переговори у справі отримання автокефалії.

У відповідь на чергове звернення (від 18.11.1923) з проханням розпочати процес надання автокефалії для польської Церкви патріарх Тихон (Бєлавін) відказав (23.05.1924), що вирішити це питання уповноважений лише Помісний собор Російської православної церкви. Скликання Собору в умовах радянської антицерковної політики було неможливим, що спонукало польських владик обрати не московський, а константинопольський вектор. Ці дії підтримав і польський уряд.

Спеціальна комісія Константинопольського патріархату після ретельного розгляду наданих митроп. Діонісієм документів установила, що «приєднання Київської митрополії до Московського патріархату відбулося внаслідок симонії (підкупу), а тому анулюється». Про це ж йдеться і в Томосі Вселенського патріарха: «… перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил…». Факт симонії, як і неканонічність приєднання Київської митрополії, ревно заперечувалися Московським патріархатом. Російська церковна та світська дипломатія активно протидіяли отриманню польською Церквою Томоса з Константинополя. Всі Константинопольські патріархи, дотичні до схвалення і надання Томоса (Мелетій ІV, Григорій VІI, Константин VІ) зазнали політичного тиску або в короткі терміни були усунуті з престолу.

З огляду на релігійно-політичну ситуацію митроп. Діонісій наважився опублікувати Томос й супровідні документи лише 13 квітня 1925 (після смерті Московського патріарха Тихона). Візит делегації від Вселенського патріарха для урочистого проголошення автокефалії відбувся у вересні 1925. Урочистості на честь надання Томоса проведено у митрополичому храмі св. Марії Магдалини (м. Варшава). Текст документа був зачитаний у всіх православних храмах Польщі. 1927 Вселенський патріарх дарував предстоятелю польської Церкви титул «Блаженніший».

Серед усіх тогочасних помісних Православних церков, ПАПЦ не визнав тільки Московський патріархат, розцінивши надання Томоса польським вірянам як втручання Константинополя у свої внутрішні справи.

Майже одночасно із конституюванням помісної Православної церкви польський уряд підписав конкордат (1925) із Папою Римським. Католицизм знову був проголошений панівною релігією Польщі. Міністерство віросповідань і народної освіти суворо контролювало діяльність ПАПЦ (видавало дозволи на проведення Синодів, погоджувало призначення кліриків, фактично розпоряджалося церковним майном і землями тощо).

Гоніння на православних у 1930-х

Новий етап розвитку православ’я у Польщі припав на початок 1930-х. Польський уряд підтримав судові позови, ініційовані Римо-католицькою та Греко-Католицькою церквами проти православних, що інкримінували захоплення понад 700 культових споруд. За рішенням судів у православних громад було відібрано бл. 500 культових об’єктів. У 1937–1938 тільки на Холмщині та Підляшші було зруйновано і спалено понад 150 православних храмів; у м. Варшаві — бл. 20 храмів. Політичний характер т. з. ревіндикаційних (див. Ревіндикація) заходів підтверджує той факт, що вилучені храми не передавали для релігійно-культових потреб, а перетворювали на господарські будівлі або руйнували. Були знищені унікальні пам’ятки сакральної архітектури. ПАПЦ втратила також значну частину своїх земель, що підривало її економічні статки. Митрополит Діонісій у своїх заявах вказував на тиск, що здійснюється на православних священиків і мирян з метою навернення у католицизм. Понад 200 православних кліриків були позбавлені засобів до існування, що змусило їх шукати іншу сферу діяльності або мігрувати.

Церква мала і значні внутрішні проблеми, зокрема різноетнічність кліру і мирян: майже всі єпископи, разом із предстоятелем, були етнічними росіянами, а понад 70% мирян становили українці, 29 % — білоруси.

На українських землях у Польщі виникли рухи за «розмосковлення» й демократизацію Православної церкви. Важливу роль відіграв церковний з’їзд у м. Луцьку (5–6 червня 1927), на який зібралися 565 делегатів з усіх повітів Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя. З’їзд актуалізував питання про запровадження засад соборності, висвячення єпископів-українців, дерусифікації церкви (запровадження української мови у богослужіннях, діловодстві) тощо. Підсумкову резолюцію підтримали й повітові церковні з’їзди. Українізацію церкви перед Другою світовою війною активно підтримали і церковні заклади освіти: студенти факультету богослов’я у м. Варшаві (біля 150 осіб) та 2-х духовних семінарій — у містах Вільно та Кременці, де сукупно навчалося понад 500 семінаристів (1935 обидві семінарії були ліквідовані).

Православ’я у Польщі у воєнний та повоєнний час

Акт 1948. Постановча частина

У вересні 1939 територія Польщі була окупована радянськими та німецькими військами. Більшість православних вірян опинилися в ареалі впливу Російської православної церкви (Віленська, Волинська і більша частина Гродненської єпархій). В умовах репресій православні клірики у радянській зоні окупації були вимушені визнати юрисдикцію Московського патріархату.

У зоні німецької окупації було створено генерал-губернаторство, на території якого діяли 3 єпархії: Варшавська, Холмсько-Підляська під проводом єп. Іларіона (Огієнка) і Краківсько-Лемківська під проводом єп. Палладія (Відибіди-Руденка). Окупанти намагалися перепідпорядкувати ці єпархії архієп. Берлінському Серафиму (Ляді), але митрополиту Діонісію вдалося оборонити самостійність в управлінні. Зусиллями владик Іларіона й Палладія розпочався процес українізації православного церковного життя. Німецька адміністрація надала підтримку українському національному рухові з політичних міркувань (залучити українське населення на бік Третього рейху).

Нова окупація Польщі Радянським Союзом у 1945 і нав’язані соціалістичні перетворення обумовили і зміни церковно-православного життя. Московська світська та церковна влади вимагали скасування автокефалії, отриманої від Константинополя. 1947 митрополита Діонісія було фактично усунуто від управління Церквою, звинувачено у «співпраці із окупаційною німецькою владою», накладено домашній арешт. 06.04.1948 Рада міністрів Польщі офіційно позбавила митрополита посади та створила Тимчасову правлячу колегію у справах управління ПАПЦ під головуванням архієп. Тимофія (Шреттера). Діонісія вимусили надіслати Московському патріархові Алексію І «розкаяння» за свою діяльність (сан було повернуто, але без титулу «Блаженніший» і без можливості управляти ПАПЦ).

За архієп. Тимофія Московська патріархія домоглася «покаяння» польських православних кліриків за «самовільний» вихід з-під юрисдикції Російської церкви, що стало першим кроком до оголошення недійсним дарування ПАПЦ автокефалії від Константинополя. Під загрозою репресій польські православні ієрархи підписали лист до Московського патріарха, в якому відмовлялися поминати предстоятеля (митрополита Діонісія) і просили дарувати їм «законну» автокефалію. Лист доправила до м. Москви особлива делегація ПАПЦ на чолі з головою Тимчасової правлячої колегії архієп. Тимофієм.

Згідно з московською історіографією, 22.06.1948 Московський патріарх та Священний cинод видали власний Томос із даруванням автокефалії ПАПЦ. Зокрема стверджується, що польській церковній делегації було вручено постанову Синоду, якою «Російська Церква благословляла Польську на самостійне існування». Поряд із тим, засвідчено, що збір підписів під «Грамотою про дарування прав автокефалії Православній Церкві в Польщі» тривав до 22 листопада 1948, після чого вона була надіслана архієп. Тимофію (Журнал Московской Патриархии. 1949. № 3. С. 8). Незрозумілий з погляду еклезіології 5-місячний «збір підписів» спростовує тезу про дарування автокефалії саме 22.06.1948. У цей день польська делегація вірогідно отримала лише «Акт про возз’єднання Польської Православної Церкви із Російською Православною Церквою і про дарування їй автокефалії» (ЖМП. 1948. № 7. С.16–20). Цей Акт складається з тексту звернення делегації ПАПЦ до Московського патріарха і Синоду та Постанови патріарха й Синоду, в якій зазначено: «Після затвердження Собором єпископів Православної Російської Церкви автокефалії Польської Церкви, Польська Церква обирає Главу своєї Церкви. До цього часу Польська Церква отримує устрій, що вимагається канонами для автокефалії». Актом, отже, визначено, що цей документ повинен бути ратифікований Архієрейським собором Російської Церкви, й лише по тому ПАПЦ зможе обрати свого предстоятеля (тобто за змістом Акт є не наданням автокефалії, а лише обіцянкою її майбутнього надання). З огляду на те, що жоден наступний Архієрейський собор Московської патріархії не порушував це питання (лише Синод до 22.11.1948 запитував думки єпископів через телеграми), процедура, встановлена Актом, не була дотримана. Жодного ін. документу з цього питання натепер не відомо.

У підсумку статус ПАПЦ з канонічного погляду є непевним: 1948 делегація Польської православної церкви відкинула Томос від Константинопольського патріархату й отримала обіцянку Томоса від Російської православної церкви. Звернення до ПАПЦ про відмову від Томоса з Константинополя жодного разу не було дезавуйоване. А визнання з боку ПАПЦ Акта 1948 означатиме, що ПАПЦ визнає статус автономної у складі Московського патріархату. Станом на 2020 Російська православна церква офіційного Томоса ПАПЦ не надавала — документ не було оприлюднено й обговорено з ін. помісними Православними церквами. Польська церковна історіографія пов’язані з Томосом події (у 1948) воліє не згадувати.

У червні 1951 делегація ПАПЦ у м. Москві подала прохання патріархові Алексію I про «канонічне відпускання в Польську Церкву гідного кандидата для митрополичої кафедри». Ним став один із організаторів Львівського собору 1946 архієпископ Львівський Макарій (Оксіюк). Вже у липні 1951 владика Макарій перебрав на себе функції митрополита Варшавського і всієї Польщі. ПАПЦ опинилася у фарватері московської церковної політики. У вересні 1951 було ліквідовано Варшавську православну консисторію, а 1952 скасовано Внутрішній церковний статут і Парафіяльний статут ПАПЦ. Запроваджено традиційні для Московської патріархії правила, принципи централізації церковної влади, російська мова офіційних видань.

Мало ефективна політика полонізації православ’я, до якої ПАПЦ вдалася під тиском польської влади від сер. 1950-х, провадиться й досі.

ПАПЦ у пострадянській Польщі

Єпархії ПАПЦ

Після падіння комуністичного режиму в Польщі засади державно-церковних відносин були переглянуті. Згідно з Актом від 4 липня 1991 «Про ставлення держави до Польської Автокефальної Православної Церкви» («Ustawa z dnia 4 lipca 1991 o stosunku Państwa do Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego») Церква отримала більшу самостійність у вирішенні внутрішніх питань, розширила благодійну, соціальну діяльність тощо. 1996 був створений центр «Елеос» для дієвішої допомоги нужденним, а також сестринства, будинки опіки, служби допомоги безхатькам, інвалідам тощо. ПАПЦ отримала змогу реалізовувати власні освітні та просвітницькі проекти. Церква має капеланів у Війську Польському та ін. силових структурах (з 1994).

Підготовкою священиків для ПАПЦ займається Православний факультет Варшавської Християнської Теологічної Академії (з 1957, утримується коштом держави). Від 1951 функціонує православна духовна семінарія у м. Варшаві. З березня 1999 діє кафедра православного богослов’я у Білостоцькому університеті (тут також функціонує православний культурний центр). У ПАПЦ діють іконографічна школа (з 1991) та школа псаломщиків і регентів.

Офіційні друковані органи Церкви: щомісячний журнал «Відомості Польської Автокефальної Православної Церкви» («Wiadomości Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego»), «Православний календар» та ін. часописи. Кожна єпархія має власні офіційні видання, зокрема й Православний ординаріат Війська Польського (видавництво «Польський православний солдат»). Два видавництва діють при православних братствах. Одна із єпархій має власне радіо «Православ’я» («Orthodoxia»). Офіційний сайт ПАПЦ: https://www.orthodox.pl/

Поширена практика діяльності братств та сестринств (понад 15), найавторитетніші серед яких: «Братство православної молоді» (з 1980); «Братство Святих Кирила і Мефодія» (з 1989, просвітницька діяльність); «Братство Святого Миколая» (з 1995, паломницька і доброчинна діяльність); «Сестринство Святої Марти» та ін. У єпархіях діють також православні музеї (2), біля 20 духовних хорів, кілька десятків інститутів, центрів та будинків православної культури, 3 спортивних православних клуби.

Під напливом трудових мігрантів з України, які нині становлять значну частину вірян Церкви, Архієрейський Собор ПАПЦ постановив (18.03.2014) скасувати соборне рішення 1924 про введення новоюліанського календаря і повернутися до старого (юліанського) стилю.

З 1990 у юрисдикцію ПАПЦ увійшла на правах автономії Православна церква в Бразилії.

Богослужбовими мовами є: церковнослов’янська з «південно-західно-руською» (українською) вимовою (схід Польщі); польська (центральна і західна Польща); португальська (Бразилія).

ПАПЦ є членом Всесвітньої ради Церков та Польської екуменічної ради. Представники ПАПЦ взяли участь у Всеправославному соборі 2016.

Предстоятель та вищі органи управління

Офіційний титул предстоятеля ПАПЦ: «Блаженніший (ім’я) православний Архієпископ Варшавський і Митрополит всієї Польщі». Вживається і скорочена формула титулування: «Блаженніший (ім’я) митрополит Варшавський і всієї Польщі». Резиденція митрополита знаходиться у м. Варшаві.

Станом на 2020 предстоятелем є митрополит Сава (Грицуняк; нар. 1938, обраний 1998). Митрополит Сава був першим керівником Православного ординаріату Війська Польського (у 1994–2010), має звання бригадного генерала. Нагороджений українськими орденами князя Ярослава Мудрого V ступеня (2008) та I ступеня (2013).

Вищим органом управління ПАПЦ є Синод єпископів (засідає двічі на рік). Членами Синоду є всі архієреї. У структурі управління Церквою діє також Митрополича рада, Церковний суд, Митрополичий місіонерський комітет, 5 комісій.

Статистика

У міжвоєнний період (1918–1939) у Польщі було 5 православних єпархій (1624 парафій, 16 монастирів), понад 1 млн вірян. У часи радянського тоталітаризму потенціал Церкви значно зменшився, хоча кількість єпархій зросла до 6-ти.

Станом на 2020 на території Польщі ПАПЦ має 6 єпархій та Православний ординаріат Війська Польського у ранзі єпархії (9 деканатів, 7 окремих парафій). А також: 13 ієрархів (7 — правлячих); 253 громади (241 — у Польщі, 11 — у Бразилії, 1 — у Бельгії); 410 храмів; 12 діючих монастирів і 1 скит (зокрема 1 монастир у Бразилії); бл. 420 священиків та дияконів. У складі автономної Православної церкви в Бразилії 1 єпархія, 2 архієреї. Капеланське служіння здійснюють: понад 30 військових капеланів; понад 30 капеланів у закладах освіти; бл. 70 — у лікарнях, бл. 50 — у пенітенціарних закладах. Значно посилили позиції ПАПЦ трудові мігранти з України. Більшість приходів розміщені на сході країни.

Загальна кількість вірян ПАПЦ оцінюється у 600 тис.: переважно етнічні українці (бл. 400 тис.), білоруси, частково поляки і росіяни (Церква є другою за поширенням після Католицької церкви в Польщі).

Література

  1. Urban Kazimierz. Kościół prawosławny w Polsce 1945—1970. Kraków : Nomos, 1996. 412 s.
  2. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  3. Mironowicz A. Kościół prawosławny w dziejach dawnej Rzeczypospolitej. Białymstok : Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku, 2001. 351 s.
  4. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  5. Mironowicz A. Kościół prawosławny na ziemiach polskich w XIX i XX wieku. Białymstok : Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku. 2005. 390 s.
  6. Миронович А. Православная Церковь в Польше в ХХ столетии // Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Пер. с фр. ; под ред. К. Шайо. Київ : Дух і Літера, 2010. С. 243–262.
  7. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Польська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Польська православна церква (дата звернення: 27.11.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
26.05.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ