Православна церква Чеських земель та Словаччини

Герб
Кафедральний собор Святих Кирила і Мефодія, м. Прага, Чехія
Кафедральний собор Св. Олександра Невського, м. Пряшів, Словаччина

Правосла́вна це́рква Че́ських земе́ль та Слова́ччини (Православна церква в Чеських землях і Словаччині, ПЦЧЗС; чеськ. Pravoslavná církev v českých zemích a na Slovensku; словацьк. Pravoslávna cirkev v českých krajinách a na Slovensku; до 1992 — Православна церква в Чехословаччині) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними Православними церквами, посідає 14-те (із 15-ти) місце у диптиху. Юрисдикція поширюється на території Чехії та Словаччини.

Історична довідка

Християнство східного обряду на теренах сучасних Чехії та Словаччини з’явилося завдяки діяльності місіонерів із Німеччини, Греції та Валахії. 863 до Моравії — за дорученням Константинопольського патріарху й на прохання місцевого князя Ростислава (846–870) — прибули брати-святителі Кирило і Мефодій. Цей рік вважається датою заснування Церкви.

Князь Ростислав убачав у православ’ї засіб протидії німецькій експансії на землі Моравії. Проте, наразився на сильну опозицію з боку католицьких кліриків. Кирило і Мефодій були звинувачені в єресі та за кілька років (867) вимушені покинути Чехію. Вже до кін. 9 ст. православ’я у теперішніх чеських землях майже повністю було витіснене католицизмом. Утім, східний обряд зберігався тут до поч. 12 ст., а в Східній Словаччині — не зникав узагалі.

Чеські землі

Після страти Яна Гуса (1415) та внаслідок Гуситських війн 1419–1434 Чехія вийшла із підпорядкування Папи Римського; стала першою у Західній Європі некатолицькою країною. Наявні свідчення про спробу гуситів долучитися до Східної церкви. Так, 1451–1453 у м. Константинополі велись перемовини про можливість возз’єднання т. з. утраквістів (див. Чашники) із Православною церквою. Візантійські богослови визнали сповідання віри гуситів, викладене у «Книзі віри», православним; Вселенський патріарх пообіцяв надіслати в Чехію своїх представників. Однак, падіння м. Константинополя (1453) зупинило перемовини. Гуситський рух почав швидко зближуватися із протестантизмом. У 16 ст. чеські землі увійшли до складу монархії Габсбургів. Боротьба чехів за політичні та релігійні свободи завершилася поразкою (розгром чеського війська армією католицької ліги у битві на Білій Горі, 1620). Країна була перетворена на австрійську провінцію Богемію. Позиції католиків тут були повністю відновлені.

Словаччина

Словацькі землі входили до складу Угорського князівства. Династія Арпадів, що правила з 9 до поч. 14 ст., толерантно ставилася до грецьких богослужбових відправ; православних монастирів у князівстві було більше за католицьких. Становище православних вірян різко погіршилося з утвердженням Анжуйської династії (1308), яка підтримувала Католицьку церкву. Від того часу зазнали утисків громади православної Мукачівської єпархії, яка після 1453 певний час підтримувала зв’язок із Київською митрополією, згодом — зі Сербською православною церквою.

24 квітня 1646 русинські православні священики Мукачівської єпархії (63 клірики) підписали унію з Католицькою церквою (див. Ужгородська церковна унія 1646).

Новий період у житті православних вірян на словацьких землях пов’язують з 1699, коли Угорщина потрапила під владу Габсбургів. У добу правління Марії Терезії розпочався активний процес латинізації православних та уніатських громад (зокрема впровадження григоріанського календаря, демонтування іконостасів, виправлення богослужбових книг тощо). Марія-Терезія домагалася виконання православними обрядів і звичаїв, притаманних для релігійних практик Католицької церкви.

Лише 1781 імператор Йосиф ІІ видав Акт про віротерпимість, за яким гарантувалася свобода віросповідань православним та протестантам, що дозволило Православній церкві зберегти свою присутність у країні та ідентичність.

Єпархіальний собор святого Ґоразда, м. Оломоуц, Чехія

Відродження православ’я у 19 ст. — на поч. 20 ст.

Відродження Православної церкви на чеських та словацьких землях завдячує, зокрема, активній праці сербських та російських місіонерів. На поч. 1860-х Російській православній церкві було передано костел Св. Мікулаша (Миколая) в м. Празі (освячений 1874 після ремонту). До кін. 19 ст. православні храми були відкриті ще у кількох важливих містах — Карлових Варах, Маріанських Лазнях та ін. У 2-гу пол. 19 ст. відбувалися масові переходи у православ’я й на території Словаччини, насамперед в середовищі словенців-емігрантів. Утім, австрійська влада пов’язувала з православ’ям поширення політичної неблагонадійності, ідей панславізму й русофільства. Тому мало не кожний випадок переходу у православ’я потрапляв у поле зору поліції та ставав об’єктом слідства. До прикладу, у грудні 1913 розпочато гучний процес проти православних громад сіл Великі Лучки (побл. м. Мукачево, тепер Україна) та Іза (побл. м. Хуста, тепер Україна), 64 особи були звинувачені у державній зраді. У березні 1914 ще 36 осіб були засуджені до різних термінів ув’язнення. Звільнили засуджених лише після розвалу Австро-Угорської імперії. Звідси й спотворення державної статистики (за переписом 1910 в Чехії мешкало всього 1063 православних).

З початком Першої світової війни австрійська влада вдалася до відкритих утисків – були зачинені всі православні храми, звинувачені у державній зраді деякі клірики і миряни. Розпад Австро-Угорщини (1918) спричинив потужний антикатолицький рух у середовищі чехів і словаків, що заклав підвалини інституціювання помісної Православної церкви. Втім, за короткий час у православному середовищі утворилося кілька різних конфесій.

Утворення у жовтні 1918 незалежної Першої Чехословацької республіки, що об’єднала Чеські, Моравські та Словацькі землі, а з 1919 — й Закарпатську Україну, стало поштовхом до утвердження автокефальної Чехословацької ПЦ (проголошена 08.01.1920). На поч. 1920-х у Чехословацькій ПЦ було бл. 40 тис. вірян. Від початку в Церкві сформувалися дві конкуруючі течії: 1) на чолі з обраним предстоятелем, колишнім ксьондзом о. Карлом Фарським (Karel Farský; 1880–1927), шо виступала за раціональний перегляд традиційного православного віровчення й оновлення релігійних практик; 2) під проводом Матея Павлика (Matěj Pavlík; 1879–1942), яка обстоювала ортодоксальну східно-християнську традицію.

У січні 1921 Собор Чехословацької ПЦ більшістю голосів висловився за отримання єпископських хіротоній від Сербської ПЦ. Вибір саме цієї Церкви був не випадковим — юрисдикція Сербського патріарха від 1868 була єдиною офіційно визнаною в Австро-Угорщині. Наступний Собор (серпень 1921), обрав трьох кандидатів для єпископських хіротоній, але з певних обставин єпископом став лише один з них — Матей Павлик. Він прийняв чернечий постриг (21.09.1921) з ім’ям Ґоразд (на честь учня св. Мефодія); а за кілька днів у м. Бєлграді Сербський патріарх здійснив і єпископську висвяту.

Протистояння церковних лідерів (владики Ґоразда і о. Карла Фарського) сягло апогею у 1922. Карл Фарський без дозволу та за відсутності першоієрарха видав «Катехизис» протестантського спрямування. Схвалення цієї книги Празькою єпархією фактично призвело до розриву Чехословацької і Сербської Церков. 1924 вірне о. Карлу духовенство й миряни висвятили його в сан єпископа і оголосили своїм патріархом. Так була утворена Чехословацька гуситська церква (чеськ. Církev československá husitská), що тяжіла до протестантизму.

Подальше конфесійне розшарування було пов’язане із активністю празької православної громади, що запросила на єпископство архімандрита Савватія (Врабеца, 1880–1959), ректора Холмської духовної семінарії та вікарія Волинської єпархії. Не дочекавшись висвяти від Сербського патріарха, Савватій відбув до м. Константинополя і отримав єпископську хіротонію від Вселенського патріарха (04.03.1921) як «архієпископ Празький і всієї Чехословаччини». У підсумку православні чехи і словаки були поділені між Константино¬польською та Сербською юрисдикціями. Успішність церковної політики владики Ґоразда, який домігся значних субсидій для духовенства від уряду, відкрив чимало храмів тощо, сприяла переходу до нього прихильників єп. Савватія.

У довоєнній Чехословаччині існували також парафії в юрисдикції митрополита Євлогія Георгієвського, які складалися переважно із російських емігрантів. До 1931 парафії належали до Московського патріархату, у 1931–1945 — до Константинопольського, після 1945 — знову повернулися до Московського.

Попри фактичне співіснування трьох різних юрисдикцій, уряд країни офіційно визнавав лише сербську.

У роки Другої світової війни та повоєнний час

Після окупації чеських земель (березень 1939) німецька влада намагалася підпорядкувати православних вірян Берлінському архієпископу Серафиму (Ляді, 1883–1950). Єпископу Ґоразду, після переговорів із владикою Серафимом та Міністерством церковних справ у Берліні, вдалося залишити Церкву у сербській юрисдикції. Втім, вже у червні 1942 ситуація кардинально змінилася. 27 травня група чеських диверсантів розстріляла в м. Празі ген. Р. Гейдріха. Викриття партизан у крипті православного кафедрального собору спричинило жорстокі репресії проти Церкви. У червні 1942 розстріляно єп. Ґоразда, у вересні того ж року діяльність Православної церкви була повністю заборонена. Всі священики були заарештовані й відправлені у концтабори; майно Церкви — конфісковано, храми — перетворено на склади чи казарми.

Відновлення структур Церкви відбулося лише у травні 1945. В умовах нової міжнародної ситуації перепідпорядкування православних приходів Московському патріархату стало нагальним завданням для радянських служб. 1945 до м. Праги прибув представник Московського патріарха архієп. Фотій, який приєднав до РПЦ практично всі парафії росіян діаспори. Єпархіальний з’їзд духовенства Чехії та Пряшівщини (м. Оломоуц, 08.11.1945) ухвалив рішення про вихід із юрисдикції Сербської ПЦ і перехід у Російську православну церкву. Для вирішення практичних питань створення екзархату в травні 1946 до м. Праги прибув архієп. Єлевферій (Воронцов).

У 1946–1947 каральні органи переселили волинських чехів на етнічну Батьківщину. Згодом духовенство Чехословацького екзархату за підтримки силових міністерств країни зініціювали акцію ліквідації Словацької греко-католицької церкви. Скликаний у м. Пряшеві 28.04.1950 собор ГКЦ оголосив про ліквідацію Ужгородської унії 1646 та возз’єднання із Православною церквою. Рішення Собору були затверджені Московським патріархом Алексієм І. Понад 200 тисяч греко-католиків були зараховані до православних (замість 1-ї єпархії утворено 4).

Синод Московського патріархату створив Чехословацький екзархат під керівництвом Архієпископа Празького і всієї Чехословаччини. Архієрейський собор Сербської ПЦ, з огляду на міжнародну політичну ситуацію, визнав Чехословацький екзархат у складі Московського патріархату (офіційна згода на такий перехід була надана у 1948).

Акція ліквідації Греко-католицької церкви не мала успіху. Церква існувала як «катакомбна» (за винятком короткого періоду легальної діяльності у 1968–1969) до 1989. Легалізація ГКЦ викликала хвилю гострих конфліктів між православними і греко-католиками у 1990-х, передусім з питань повернення конфіскованого у греко-католиків майна.

Розміщення церковних структур у Чехословаччині, 1970-1990

Боротьба за автокефалію. Сучасний стан

Пряшівський собор 1950 перетворив Православну церкву з найменшої конфесії на одну із найбільших релігійних спільнот країни. Кількість вірян штучно зросла у 10 разів — з 35 до 350 тис. Третину з них становили українці.

Уніфікацію релігійного життя в Чехословаччині розглядають як цілеспрямоване здійснення Московським патріархатом стратегічної церковної політики — творення церков-сателітів. Реалізація цього плану, зокрема кількісне та майнове зміцнення Чехословацької ПЦ, стало важливим кроком для скерування ініціативи щодо отримання автокефалії. 02.10.1951 Екзарша рада Чехословацької ПЦ ухвалила рішення «просити» Московську патріархію про дарування автокефалії (прохання Ради затверджено державними органами — дозвіл направити документи до м. Москви за два тижні надало Державне управління церковних справ Чехословаччини). 23 листопада цього ж року Московський патріарх Алексій І підписав Акт про дарування автокефалії Чехословацькій ПЦ.

Відзначення цієї події та інтронізація предстоятеля Церкви — митрополита Єлевферія (Воронцова) — відбулися у м. Празі 8–9.12.1951. В урядових колах кандидатуру митрополита характеризували як «лояльну до режиму» й таку, що «працює в руслі радянської політики». Поставлений Вселенським патріархом архієп. Савватій (Врабец) не погодився увійти до складу Московської патріархії; до кінця життя (1959) продовжував виконувати обов’язки клірика Константинопольського патріархату серед нечисельної пастви.

Після розпаду соціалістичного табору і падіння комуністичного режиму (1989), у Чехословацькій державі розпочалися відцентрові процеси. На поч. 1993 колишня Чехословацька Федеративна Республіка розпалася на дві незалежні держави — Чехію та Словаччину. Політичні зміни потребували реорганізації Церкви. Скликаний 11–12.12.1992 у м. Пряшеві Восьмий Помісний собор виступив за збереження єдиної автокефальної Православної церкви, що поширюватиме свою юрисдикцію на території обох незалежних держав. Собор ухвалив новий Статут, згідно з яким Митрополича рада була розділена на дві самостійні ради — Чеських земель (м. Прага) і Словаччини (м. Пряшів). У Чехії та Словаччині діють окремі митрополії, у складі яких по дві єпархії. Кожна єпархія, своєю чергою, ділиться на благочиння у Чехії й архидеканати у Словаччині. Змінено назву Церкви і титул її предстоятеля; введено почерговість обрання предстоятеля від двох національних центрів і відповідну зміну його осідку.

Позірний політичний підтекст отримання ПЦЧЗС автокефалії призвів до того, що Константинопольська ПЦ майже 50 років не визнавала цього факту. Константинополь вважав Чехословацьку ПЦ автономною структурою у своій юрисдикції. Тільки 27 серпня 1998 на прохання предстоятеля ПЦЧЗС Вселенський патріарх Варфоломій видав «Патріарший і Синодальний Томос про дарування автокефалії святій Православній Церкві на Чеських землях і Словаччині». Десятий Помісний собор ПЦЧЗС (2000) ухвалив постанову про прийняття Томосу від Константинопольського патріарха як підтвердження автокефалії, наданої Московською патріархією в 1951. Через це, багато з положень, визначених у Томосі, очільниками ПЦЧЗС не виконуються.

ПЦЧЗС, як і інші крупні конфесії, отримує фінансову підтримку від держави (зокрема, для виплати зарплат клірикам); набула статус «історичної Церкви».

Однією із найбільших проблем, із якими зіткнулася ПЦЧЗС, є зростання невір’я, конфесійної індиферентності, атеїстичних преференцій серед населення. Значний тиск на розвиток Церкви з боку Московського патріархату став однією з причин церковної кризи у 2012–2013 і відставки предстоятеля.

У Церкві співіснують три церковні календарі: юліанський, новоюліанський із григоріанською пасхалією та новоюліанський із православною пасхалією (за вибором громади).

Існують складнощі у підготовці кліриків. До Другої світової війни багато священиків здобували освіту в Сербії, Румунії, Росії, Греції. У 1920-х діяли курси з підготовки священнослужителів і в Чехословаччині. 1948 була відкрита духовна семінарія у м. Карлових Варах. Через рік її переведено до м. Праги, а ще через рік, вже зі статусом православного богословського факультету, — до м. Пряшева. З 1990 факультет увійшов до складу Університету ім. Шафарика (м. Кошиці).

Від 1997 діє Пряшівський університет, до складу якого увійшли православний і греко-католицький богословські факультети. Православний богословський факультет готує бакалаврів і магістрів за спеціальностями: православне богослов'я, викладання основ релігії і етики, соціальне служіння; має відділення у м. Оломоуці (Чехія), де діють також єпархіальне духовне училище та заочні курси.

Митрополича рада Чехії видає щомісячний часопис «Голос православ’я» («Hlas Pravoslavi»), Митрополича рада Словаччини — «Спадщина святих Кирила і Мефодія» («Odkaz svätých Cyrila a Metoda»).

Церква є членом Всесвітньої Ради Церков.

20 листопада 2019 єпископ Шумперкський ПЦЧЗС Ісайя співслужив Предстоятелю Православної церкви України митрополиту Епіфанію.

Митрополит Ростислав (Гонт)

Першоієрарх Церкви та вищі органи управління

Главою Церкви може стати як архієпископ Празький, так і Пряшівський. Це зумовлює варіативність титулу першоієрарха: «Архієпископ Празький/Пряшівський (ім’я), митрополит Чеських земель і Словаччини». Осідок — у м. Празі або у м. Пряшеві. При обранні предстоятеля, відповідно до статуту Церкви, можливе застосовування жеребу, якщо у другому турі жоден із кандидатів не отримає необхідної для обрання більшості голосів (дві третини членів Собору).

Станом на 2020 предстоятелем Церкви є словацький митрополит Ростислав (Ондрей Ґонт; нар. 1978, обраний у 2014). Обрання митрополита Ростислава супроводжувалося низкою скандалів та напруженням стосунків із Константинопольським патріархатом.

Митрополит Ростислав нагороджений українським орденом «За заслуги» першого ступеня (2013) «за значний особистий внесок у розвиток духовності, багаторічну плідну церковну діяльність та з нагоди святкування в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі».

При митрополиті діють Священний синод та Митрополичі ради. До складу синоду входять ієрархи двох чеських і двох словацьких єпархій.

Статистика

За переписом 1931 в Церкві нараховувалося 145 тис. вірних, 117 тис. із яких мешкало у Закарпатті. Анексія області Радянським Союзом (1945) зменшила кількість парафіян до 30–40 тисяч. Нова хвиля припливу вірян була пов’язана з ліквідацією Греко-католицької церкви (1950), а відпливу — з її відродженням.

У ПЦЧЗС нині діють бл. 240 православних громад, які використовують бл. 200 храмів і каплиць, та 6 монастирів. У лавах духовенства 6 архієреїв та майже 200 священиків. Зростанню кількості і чисельності громад в останні десятиліття сприяє різке збільшення у Чехії та Словаччині потоків трудових мігрантів із України, Росії, Білорусі.

У Чехії нараховують (перепис 2001) бл. 24 тис. вірян (українці, словаки, чехи, болгари, румуни і серби). Празька єпархія охоплює бл. 55 громад (39 храмів і 10 каплиць) та 2 монастирі; Оломоуцько-Брненська єпархія — бл. 32 громад (23 храми і 9 каплиць), 3 монастирі. У Словаччині — бл. 50 тис. вірних. Пряшівська єпархія має бл. 110 парафій (100 храмів, 3 каплиці), 1 монастир; Михалівсько-Кошицька — бл. 40 громад (25 храмів).

Після легалізації Греко-католицької церкви триває процес повернення конфіскованих храмів. Станом на 2020 зі 170 культових споруд повернуто 135. Діє програма будівництва нових православних храмів — лише за останні 10 років споруджено понад 50. Богослужбовими мовами Церкви є переважно церковнослов’янська (з українською та російською вимовою), чеська і словацька.

Додатково

До січня 2016 патріарх Варфоломій не визнавав митроп. Ростислава предстоятелем Церкви. 2016 визнав за низки умов, серед яких — публічне вибачення митрополита, визнання дійсними положень Томосу від Вселенського патріархату (1998) та внесення їх до Статуту ПЦЧЗС. Станом на 2020 не всі умови цих домовленостей виконано митрополитом, що може призвести до нових ускладнень у стосунках із Константинополем.

Література

  1. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 2. 320 с.
  2. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / Пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  3. Бурега В. В. Проблема юрисдикции Православной Церкви в Чешских Землях в ХХ веке // Церковно-исторический вестник. № 9. М., 2002. С. 154–185.
  4. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  5. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Православна церква Чеських земель та Словаччини // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Православна церква Чеських земель та Словаччини (дата звернення: 23.07.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
17.12.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ