Елладська православна церква

Герб Архієпископії Афін
Кафедральний собор у м. Афінах, Греція

Елла́дська правосла́вна це́рква (ЕПЦ; грец. Ἐκκλησία τῆς Ἑλλάδος; офіційна назва — Церква Еллади) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з іншими помісними Православними церквами, посідає 11-те (з 15-ти) місце у диптиху. Юрисдикція ЕПЦ поширюється на територію всієї Греції (за винятком Криту, Додеканеських о-вів та Афону, які підпорядковані безпосередньо Вселенському патріархові) та деякі єпархії у діаспорі.

Монастир Св. Варлаама, бл. 15 ст.,
Метеори, Греція
Церква св. Елефтерія, 13 ст., м. Афіни. Резиденція митрополита у часи турецького володарювання

Рання історія Церкви

За новозавітним переказом, Афінська єпископська кафедра була заснована апостолом Павлом (Дії 17:16–32). До 49 н. е. великі християнські громади діяли у містах Верії, Філіппах, Афінах, Салоніках та Коринфі. Важливою віхою у розвитку християнства в Греції був візит до м. Афін Орігена.

Територія Греції віддавна була предметом дискусії між Західною і Східною християнськими Церквами. У 8 ст. едиктом візантійського імператора Лева III Ісавра (717–741) Еллада була остаточно підпорядкована Візантії і понад тисячоліття лишалася в юрисдикції Константинополя.

У 13 ст., після захоплення Константинополя хрестоносцями, православні зазнали утисків і гонінь.

Новий етап історії Грецької церкви, пов'язаний із завоюванням Константинополя (1453) османами. Загальна політика дискримінації християнського населення була поєднана із наданням привілеїв та пільг православним клірикам (з метою забезпечити політичну лояльність владі). У деяких країнах імперії грецькі священики-фанаріоти гальмували розвиток не лише церковних структур, а й освіти та національної культури. Неоднозначне ставлення до такої церковної політики викликало розшарування і в самому греко-православному середовищі.

Самопроголошення автокефалії

Національно-визвольне повстання 1821 стало причиною жорстоких репресій влади проти православного кліру. Патріарх і етнарх Григорій V (1818–1821) був публічно страчений (повішений на брамі патріархії в м. Константинополі у перший день Пасхи, 10.04.1821).

Ідея політичної незалежності Греції не одразу змінила церковні погляди кліру — більшість грецьких єпископів підтримували традиційну канонічну залежність від Константинопольського патріархату. Здобуття автокефалії було зініційоване вірянами — делегатами Перших (1821) та Других (1823) Національних Зборів Греції, які пропагували духовну незалежність країни.

Дипломат і екс-міністр закордонних справ Російської імперії І. Каподистрія (1776–1831), обраний у квітні 1827 правителем Греції, спершу визнав канонічну юрисдикцію Константинопольського патріарха. Провадив проросійську політику, яка у церковному питанні втілювалася в боротьбу проти автокефальних тенденцій. Проте, проведені ним церковні реформи мали важливе значення для унезалежнення ЕПЦ. 1828 створено особливу представницьку церковну інституцію — єпітропію у складі 5 єпископів, завданням якої було надавати уряду дані про стан і проблеми елладських єпархій. 1829, згідно з рішенням Третіх Народних Зборів, І. Каподістрія розпустив єпітропію й організував Міністерство церковних справ і народної просвіти.

Встановлення у Греції королівства та обрання королем Фрідріха Оттона (1815–1867) щодалі активізувало автокефальні настрої. Регенти неповнолітнього короля ініціювали монарший указ (15.03.1833) про створення спеціальної Комісії (3 клірика та 4 мирянина) з вироблення Статуту незалежної Елладської Церкви. На Комісію було покладене завдання підготовити проведення Архієрейського собору. Підготовчій роботі активно намагався завадити уряд Російської імперії, але вжиті заходи були безуспішними.

Поданий Комісією проєкт устрою ЕПЦ на автокефальних засадах був схвалений Радою Міністрів Греції. Архієрейський собор, проведений у м. Навплії (15.07.1833), підтримав автокефалію Церкви Еллади і встановив синодальну форму правління. На підставі цих рішень, Уряд Греції 23.07.1833 спеціальним законом («Проголошення про незалежність Православної Церкви») оголосив ЕПЦ автокефальною За законом, очолював Церкву король (ст. 1), управління передавалося постійному Священному синоду Грецького Королівства у складі 5 осіб, які призначалися урядом (ст. 2–3). Співголовою Синоду був королівський представник, без візи якого рішення Синоду не набирало чинності (ст. 9). Синод обирався строком на 1 рік, його члени отримували платню від держави. Жодне питання, включно з внутрішньо-церковними (проведення богослужінь, рукопокладення кліриків, освячення церковного начиння тощо), не могли бути розглянуті Синодом без попередніх консультацій з урядом. Спроби самостійного церковного адміністрування тягли за собою суворі санкції (аж до звинувачення у державній зраді).

Проголошення Греції конституційною монархією (1843) не змінило становища ЕПЦ.

Визнання автокефалії

Константинопольський патріархат не визнав самопроголошення автокефалії ЕПЦ (остання 17 років перебувала у схизмі), проте й не вживав дисциплінарних заходів проти кліру і вірних ЕПЦ. 1850 від грецького Синоду та уряду були подані Вселенському патріархові грамоти з проханням розглянути церковну ситуацію в країні. У відповідь паріарх Антим IV (1848–1852) цього ж року скликав Архієрейський собор, на якому з Елладської Церкви було знято схизму та підтверджено її автокефалію. Томос про автокефалію «єпархій Константинопольського трону, що знаходяться в Греції» містив кілька умов: Церква мала управлятися Священним синодом Церкви Греції, що діяв на постійній основі (назва Синоду була змінена) і без мирського втручання; єпархіальні архієреї мусили поминати Синод, а глава Синоду — Вселенського патріарха та інших патріархів за чином; миро ЕПЦ мала отримувати з Константинополя й радитися з ним щодо загальних церковних питань.

Попри умови Томосу, грецька світська влада продовжувала опіку над Православною церквою. 1852 ухвалено закон про поділ королівства на 24 єпархії (серед них — Афінська митрополія та 9 архієпископій). Кандидатів у єпископи обирав Синод, але затверджував король, як і всіх членів Синоду. Священників і дияконів обирали парафіяни і висвячували архієреї після попереднього випробування.

Наприкінці 19 ст. грецька влада провела реформу православних монастирів (на той час земельні володіння монастирів складали майже 25% території країни). Були ліквідовані з конфіскацією майна всі монастирі, де діяло менше 6 ченців (394 із 542), решта — мусили щорічно вносити у казначейство 5 % від прибутку.

Церква у 20 столітті

Внаслідок Балканських воєн 1912–1923 до Греції були приєднані т. з. «нові землі», де діяло 36 єпархій у юрисдикції Константинопольського патріархату. Вже 1928 ці єпархії, за згодою Константинополя, перейшли в управління ЕПЦ (формальну залежність від Константинополя збережено).

1923 новий закон «Про автокефалію Церкви Греції» містив норми, які збільшували самостійність ЕПЦ стосовно державного контролю. Священний синод був розширений до всіх правлячих єпископів. Цього ж року Архієрейський собор ухвалив новий Статут ЕПЦ та закріпив зміни у функціонуванні Церкви. Собор також запровадив новоюліанський календар, що згодом спровокувало виникнення нечисленного руху старостильників та Церкви істинно-православних християн.

Повалення республіки і прихід до влади диктатора генерала Теодороса Панкалоса (1925) мало наслідком повернення до попередніх норм державно-церковних відносин.

У часи Другої світової війни Церква під проводом Архієпископа Афінського Дамаскіна (Папандреу) доклала вагомий внесок у звільнення країни та допомогу населенню під час окупації. Архієпископ у 1944–1946 фактично зосередив у своїх руках і світські адміністративні функції — до часу повернення короля Георга ІІ.

У 1960-х посилилося протистояння ієрархії ЕПЦ та влади щодо норми метафетону (можливість переміщення єпископів на інші кафедри). Військовий переворот 1967 і встановлення влади «чорних полковників» знову посилив залежність ЕПЦ від світської влади. Був обраний новий склад Синоду, значна кількість архієреїв усунута з кафедр, уведено вікове обмеження для ієрархів. 1973 під тиском Вселенського патріарха ієрархи «нових територій» отримали рівне з ієрархами «Старої Греції» представництво у Синоді.

Із відновленням республіканської форми правління у новій Конституції Республіки Греція (1975) була підтверджена норма, що «панівною вірою в Греції є віра східно-православної Церкви Христової», а Православна Церква Греції «є автокефальною і управляється Священним Синодом архієреїв» (ст. 3). Чимало державних функцій до поч. 21 ст. ще залишалося серед обов’язків Церкви (реєстрація новонароджених і ведення метричних книг; реєстрація шлюбів; видача дозволів на побудову неправославних храмів тощо). Клірики ЕПЦ, а також викладачі семінарій і вчителі Закону Божого в середніх школах, отримують зарплату та соціальні програми від держави. Семінарії утримуються за державний рахунок. Новий Статут ЕПЦ (1977) залишив Синодальний характер Церкви, але задекларував ширшу незалежність від державного втручання.

Сучасний стан

Ієронім ІІ (Ліапіс), Архієпископ Афінський
Розподіл церковної юрисдикції парафій

Від поч. 21 ст. в ЕПЦ набуває популярності ідея заміни синодальної системи управління на патріаршу (при синодальному управлінні духовним главою Церкви вважається Вселенський патріарх). Питання першості та спроби змінити порядок призначення єпископів на «нових територіях» стали причиною напруження у стосунках ЕПЦ й Константинопольського патріархату (що призвело до короткочасного розриву євхаристійного спілкування між Церквами у квітні 2004).

ЕПЦ відома великою соціальною роботою серед вірян. Так, при Церкві діють понад 2,7 тис. благодійних фондів, майже 300 благодійних їдалень, понад 400 соціальних установ (госпіси, дитячі садки, молодіжні табори, сиротинці, лікарні тощо). Значну роль у розвитку Церкви відіграють православні братства: «Зоі» («Життя»), «Сотір» («Спаситель») та ін.

Підготовку священнослужителів здійснюють два богословських факультети: при Афінському та Фессалонікійскому університетах. Діють 4 вищі трирічні церковні школи; 7 дворічних духовних інститутів; 8 семінарій із 6-річним курсом навчання.

Велику увагу в Церкві приділяють активізації парафіяльного життя: активно діє Богословський інтернат, Духовний інститут кліру (з 1957), Інститут вчителів Закону Божого (з 1960), десятки шкіл катехизації. 1970 відкрито Інститут Візантійського музикознавства.

Офіційним друкованим органом Церкви є журнал «Екклесія» («'Еκκλησία»). ЕПЦ має власне радіо.

Церква була активним учасником Всеправославного собору 2016.

Богослужбовою мовою Церкви є грецька.

Офіційний сайт: http://www.ecclesia.gr/

Першоієрарх та вищі органи управління

Елладська — єдина Помісна Церква, яку очолює Синод, а не предстоятель. Афінський архієпископ є Главою Синоду і має титул: «Блаженніший (ім’я) Архієпископ Афінський і всієї Еллади». Осідок знаходиться у м. Афінах.

Станом на 2020, 21-м Архієпископом Афінським є Ієронім ІІ (Іоанніс Ліапіс; нар. 1938, обраний у 2008). Нагороджений українськими державними орденами: князя Ярослава Мудрого III ст. (2008; «за багаторічну плідну церковну діяльність на терені православ'я та з нагоди відзначення в Україні 1020-річчя хрещення Київської Русі») та князя Ярослава Мудрого I ст. (2013; «за піднесення авторитету православ'я у світі, та з нагоди відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі»).

Архієпископа Афінського обирає Синод серед правлячих митрополитів. Президент Греції протягом 5 днів видає Указ про його визнання, після чого відбувається інтронізація новообраного.

Вищою церковною і судовою владою ЕПЦ є Священний синод ієрархії (ССІ), до якого входять усі правлячі архієреї-митрополити. Вищим органом управління є Генеральна церковна асамблея, до складу якої входять єписко¬пат, представники пресвітерства, дияконату та мирян. Скли¬кається 1 раз на рік. У період між засіданнями Собору і Асамблеї поточні питання вирішує Постійний Священний си-нод (Голова, 6 архієреїв зі «старих» і 6 із «нових» територій; склад підлягає щорічній ротації).

У жовтні 2019 Ієронім II направив мирну грамоту предстоятелю Православної церкви України митрополиту Епіфанію, в якій заявив про офіційне визнання ПЦУ. Це призвело до розриву (з 03.11.2019) євхаристійного спілкування Московського патріархату з ЕПЦ.

Статистика

Станом на 2020 на території Греції в юрисдикції ЕПЦ діють одна архієпископія і 81 єпархія (з 1922 іменуються митрополіями; з них 36 — на «нових територіях», єпископи яких затверджуються Константинопольським патріархом). В ЕПЦ 106 архієреїв (з-поміж яких — 78 правлячих митрополитів, 11 вікарних єпископів). Загальна кількість громад — понад 8 тис., священнослужителів — понад 9 тис. Урядом Греції введені обмеження числа щорічних хіротоній і призначень православних кліриків до 100 осіб. Кількість культових споруд — понад 24 тис. (включно з цвинтарними, тюремними та ін. храмами й каплицями).

Загальна кількість прихожан ЕПЦ, за офіційною статистикою, 96 % населення країни (бл. 8–9 млн. осіб).

В країні діють понад 600 монастирів і скитів, із понад 4 тис. насельників.

Церква має парафії в Австралії та інших країнах світу.

Література

  1. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 2. 320 с.
  2. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / Пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  3. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  4. Tomkinson John L. Between Heaven and Earth: The Greek Church. Athens : Anagnosis. 2004. 160 р.
  5. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Елладська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Елладська православна церква (дата звернення: 3.12.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
21.12.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ