Костянтин I Великий

Голова імп. Костянтина I Великого, частина так званого Колосу Костянтина, бронза, 4 ст.

Костянти́н І Вели́кий [ лат. Constantinus I, Constantinus Magnus; повне ім’я — Флавій Валерій Аврелій Костянтин (лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus); 27.02.272, м. Несс (Наїсс), тепер м. Ніш, Сербія — 22.05.337, м. Нікомедія, тепер м. Ізміт, регіон Мармара, Туреччина] — імператор Римської імперії у 306–337.

Костянтин I Великий (Constantinus Magnus)
Справжнє ім’я	Флавій Валерій Аврелій Костянтин
Народження	27.02.272
Місце народження	Ніш
Смерть	22.05.337
Місце смерті	Ізміт
Місце поховання	Константинополь
Місце діяльності	Римська імперія
Напрями діяльності	військова справа, державне управління

Життєпис і діяльність

Ранні роки

Син романізованого іллірійця Констанція I Хлора (повне ім’я — Флавій Валерій Констанцій; 250–306) від конкубіни (за ін. версією — дружини) Єлени (Олени, див. Олена Августа). Дитинство провів у м. Нессі.

Батько здобув прихильність імператорів Авреліана, Проба (правив у 276–282) і Кара (282–283). У 284 імператор Діоклетіан призначив співправителем-цезарем на Заході імперії полководця Максиміана, який наступного року отримав титул августа (285–305). Через деякий час (01.03.293) була сформована система тетрархії (з грец. — четверовладдя, тобто розподіл влади між 4 співправителями), за якої помічниками імператорів призначено молодших правителів — цезарів: Галерія на Сході (293–305) і Констанція І Хлора (на той час префекта Галлії) — на Заході (293–305). Задля зміцнення нової системи влади цезарі мусили розірвати колишні подружні стосунки та укласти нові шлюби: Галерій — із донькою Діоклетіана Валерією, а Констанцій — із пасербицею Максиміана Теодорою (293). Цезарі були усиновлені своїми августами і мали право на успадкування влади після їхньої смерті.

У 295 Діоклетіан забрав Костянтина до себе в м. Нікомедію. Юнак до 305 перебував при дворі імператора, супроводжував його в походах (на Дунай, у Сирію, Персію, Єгипет). Дістав військову підготовку, осягав мистецтво політики. Разом з імператором об’їхав чи не всю імперію. Хорошої освіти не здобув, хоча шанував освіченість. Мав конкубіну — Мінервіну, яку покинув у 307 (за ін. версією — померла після народження сина Кріспа, 307–326). Достеменно невідомо, як він ставився до гонінь на християн.

Після зречення Діоклетіана та Максиміана від влади (01.05.305) августами стали Галерій (305–311) і Констанцій І Хлор (305–306). Костянтин опинився під владою Галерія, який утримував його в м. Нікомедії як заручника. Хворий Констанцій І Хлор попросив відпустити сина до нього. Галерій дав дозвіл, але сподівався знищити Костянтина в Італії за допомогою цезаря Флавія Севера (306–307). Проте Костянтин таємно втік у Галлію до батька, якого супроводжував у поході в Британію проти піктів.

Боротьба за владу

Костянтиин Великий на мозаїці собору Святої Софії, 10 ст., фрагмент (м. Стамбул)

Констанцій І Хлор помер 25.07.306 в м. Еборакумі (тепер м. Йорк, Велика Британія), перед смертю заручившись згодою воїнів на проголошення сина августом. Армія того самого дня виконала обіцянку. Проте Галерій визнав Костянтина тільки цезарем, підлеглим августу Флавію Северу. Костянтин переніс свою резиденцію до м. Тревери (тепер м. Трір). У 306 на лівому березі р. Рейну він воював із племенами германців. Тим часом в Італії до влади прийшли Максенцій (306–312), одружений з донькою Галерія Максиміллою, і вдруге — його батько Максиміан (306–308). Максиміан прибув 307 у Галлію шукати союзу з Костянтином. У м. Арелаті (тепер м. Арль, Франція) він видав за нього свою доньку Флавію Максиму Фаусту (бл. 295–326) і визнав його августом (307–337). Галерій теж змушений був визнати Костянтина августом. Невдовзі Максиміан посварився з сином і мусив тікати з Італії до зятя в Галлію.

Костянтин мав від Фаусти трьох синів (Костянтина, Констанція і Константа) та двох доньок (Костянтину та Єлену). Воював із алеманами і франками, стративши їхніх королів, напав на бруктерів (давньогерманське плем’я). Збільшив флот на р. Рейні. Почав будівництво кам’яного мосту біля Колонії Агріппіни (тепер м. Кельн, Німеччина).

Від 309 вісім разів був консулом (309, 312, 313, 315, 319, 320, 326, 329).

У 310, коли Костянтин перебував у поході проти франків, Максиміан втретє одягнув порфіру, заволодів державною скарбницею і зачинився в м. Арелаті. При наближенні Костянтина він захопив доньку і втік у Массілію. Виданий Костянтину, Максиміан був помилуваний, але згодом звинувачений у замаху на імператора і засуджений до смерті. Внаслідок цих подій у Римській імперії стало 5 августів: Галерій, його племінник Максимін Даза (309–313), Ліціній (308–324), Костянтин, Максенцій; жоден із них не підлягав іншому.

Костянтин переміг коаліцію племен бруктерів, хамавів, херусків, шубактів, алеманів і здобув титул Германікус (лат. Germanicus) та в 311 повернувся до м. Тревери. Того самого року Галерій видав едикт про віротерпимість і невдовзі помер. Новий цезар не був обраний, на Сході постали два августи — Ліціній і Максимін Даза, як і на Заході — Костянтин і Максенцій.

Після смерті Максиміана відносини Костянтина з Максенцієм загострилися. На початку весни 312 Костянтин вирушив у похід на Італію. Він перейшов Альпи, захопив Сегусіон (тепер м. Суза), Медіоланум (тепер м. Мілан) і Бриксію (тепер м. Брешія), розгромив полководців Максенція під Тауріном (тепер м. Турин) і Вероною. Заволодівши Північною Італією, Костянтин попрямував на м. Рим. За переказами, напередодні битви мав чудесне видіння хреста на небі, після чого, на противагу Максенцію, який утискав християн, звелів воїнам зобразити хрести на щитах.

28.10.312 біля Мульвійського мосту через р. Тибр (на Фламінієвій дорозі) він розгромив чисельніше військо Максенція. Міст упав під масою втікачів, і Максенцій потонув. Костянтин переможно зайняв м. Рим. Дружина Максенція та його син були страчені. Костянтину підкорилися також острови та провінції в Африці та Іспанії. Він став першим августом і збудував тріумфальну арку в Римі (відома як Арка Костянтина, 315) на честь перемоги над внутрішнім ворогом.

Правління на Заході імперії

У лютому 313 Костянтин уклав у м. Медіоланумі угоду з Ліцінієм про спільні дії проти Максиміна Дази, закріплену шлюбом єдинокровної сестри Костянтина Констанції (294–330) з Ліцінієм. Тут у березні 313 співправителями ухвалено акт про віротерпимість (див. Міланський едикт). Едикт скасовував усі обмеження проти християн, надав їм «вільне та абсолютне право поклонятися своїй релігії», римське язичництво втратило роль офіційної релігії.

Коли Костянтин вирушив проти франків, Максимін Даза переправився через Боспор Фракійський і напав на Ліцінія, оточивши м. Візантій (тепер м. Стамбул). Проте був розгромлений (30.04.313) Ліцінієм поблизу м. Адріанополя (тепер м. Едірне, Туреччина), утік до м. Тарса, де помер за нез’ясованих обставин. Його жінка й діти були страчені. За однією з версій, через погрози Костянтина прийняв отруту в м. Салоні (тепер м. Спліт, Хорватія) колишній імператор Діоклетіан (313).

Костянтин поселився в м. Треверах. Видав єдинокровну сестру Анастасію за сенатора Бассіана, якого раніше зробив цезарем (314–316), а потім стратив.

У 314 несподівано вступив в Іллірію, розгромив (08.10.314) Ліцінія і наказав стратити його цезаря Квінта Аврелія Валерія Валента. Битва на Псардійських полях при Мардії у Фракії (316) мала невизначений результат. Оскільки головні сили Ліцінія не були зломлені, укладено мир (316), за яким до Костянтина перейшли провінції Норик, Паннонія, Дакія, Далмація, Епір, Македонія, Греція та Іллірик. Заради зміцнення миру обидва августи проголосили цезарями своїх синів: Костянтин — Кріспа (317–326) і Флавія Клавдія Костянтина ІІ (317–340), а Ліціній — Ліцініана Ліцінія (317–326).

Через те, що Ліціній не охороняв гирла р. Істру (тепер Дунай) від нападів варварів, Костянтин у 319 і 322 змушений був порушувати постанову про кордони заради відбиття нападів сарматів, готів і скіфів. У відповідь Ліціній заборонив поширення у своїх володіннях монет Костянтина.

У 323 між Костянтином і Ліцінієм знову спалахнула війна. Із пішою й кінною армією та флотом Костянтин і Крісп вирушили проти Ліцінія, який зазнав нищівних поразок під м. Адріанополем (03.07.324), у морських битвах при Геллеспонті (324, тепер Дарданелли) та в битві при Хризополі (18.09.324, тепер тер. м. Стамбула). Ліціній відступив у Візантій, потім у Халкедон (тепер тер. м. Стамбула), далі у Нікомедію. Костянтин дав сестрі Констанції обіцянку помилувати її чоловіка. У Нікомедії Ліціній здався Костянтину і зрікся влади, був висланий у м. Фессалоніки (тепер Греція). Цезар Ліцінія, Мартініан (324), був ув’язнений у Каппадокії, потім страчений за наказом Костянтина.

Костянтин І став єдинодержавним імператором. У Римській імперії остаточно утвердилися система домінату, тобто необмеженої влади монарха.

Політика

Костянтин продовжив політику Діоклетіана зі закріплення вільних хліборобів за їхньою землею, збільшивши при цьому податки. Розгорнув будівельну діяльність (так, був зведений міст через Дунай довжиною 2437 м), провів монетну реформу, розділив імперію на 4 префектури (Схід, Іллірія, Італія і Галлія), які ділилися на діоцези й провінції, заснував державну раду при імператорові — консисторій.

Забезпечивши пільгове становище християнській церкві, він переслідував її суперників — донатистів. По всій імперії зводилися християнські храми (часом для цього розбирали храми язичницькі, низка з них — за прямою вказівкою імператора). Ініціював, зокрема, будівництво базиліки Святого Петра у Римі (318–326), Латеранської базиліки в Римі (318–324), храму Гробу Господнього в Єрусалимі (326–335), церкви Святих Апостолів у Константинополі (втрачено).

Сприяв засудженню аріанства (325), яке згодом підтримав разом із засудженням і висланням Афанасія Великого (335).

Дійшло понад 100 законодавчих актів, виданих за Костянтина, а також кілька десятків його листів, присвячених переважно питанням церковної політики. Дарча грамота, якою імператор начебто надав папі Сильвестру І та всім його наступникам вищу владу в Церкві та політичне верховенство в Західній Римській імперії (т. з. Костянтинів дар) визнана сфабрикованою.

Останні роки

У 324–325 Костянтин проголосив цезарем сина Констанція ІІ (324–361). У 325 титул августи надано Олені. У жовтні 325 Ліцінія було повішено нібито за спробу підняти повстання разом із готами. Пізніше (326) був страчений і його син Ліцініан. Костянтин уклав мир із готами та карпами (карпійцями).

За наказом імператора скликано Перший Вселенський собор у Нікеї (див. Нікейський собор 325), він фактично керував його роботою. В останні роки життя засудив до страти сина Кріспа та дружину Фаусту.

Імператор збудував нову столицю — м. Константинополь (326–330), куди в 330 переніс центр держави. Проголосив цезарем сина Константа (333–350).

У 332 розгромив готів, а в 334 — сарматів. Відвідав м. Єрусалим, де, за переказом, зцілився від хвороби.

Костянтин І Великий оголосив своїми майбутніми спадкоємцями синів Костянтина II, Константа і Констанція II та племінника Далмація Молодшого (цезар у 335–337, син Далмація Старшого, єдинокровного брата імператора). Іншого племінника й зятя Ганнібалліана Молодшого (315–337, також син Далмація Старшого) проголосив цезарем і «царем царів і народу Понту».

Імператор збирав у м. Анкірі (тепер м. Анкара, Туреччина) війська для походу проти персів, проте раптово захворів і помер. Пішов з життя в Анкіронському палаці (у передмісті Нікомедії), охрестившись перед смертю за аріанським обрядом.

Похований у мавзолеї поряд із церквою Святих Апостолів у м. Константинополі (храм зруйновано в 15 ст., могилу втрачено), що стала усипальнею візантійських імператорів.

Визнання

На його честь була названа нова столиця Римської, а згодом Візантійської імперії — м. Константинополь.

Споруджено Арку Костянтина та базиліку Костянтина і Максенція в Римі, базиліку Костянтина в Трірі, форум Костянтина і тріумфальну Колону Костянтина в Константинополі, громадські терми Костянтина в Римі та Арлі (усе — перша третина 4 ст.) та ін.

У православ’ї Костянтин І Великий вшанований як перший християнський імператор, що відкрив нову еру в історії Римської імперії. За заслуги перед Церквою канонізований у лику рівноапостольних. До римо-католицького мартирологу не включений. Проте вшанований східними католицькими церквами після Флорентійської церковної унії 1439 та Берестейської церковної унії 1596. Пам’ять святого (і його матері св. Олени) за григоріанським та новоюліанським календарем згадують 21 травня (за юліанським календарем припадає на 3 червня). Незручне для церкви питання щодо спричинення ним смерті сина, дружини, тестя, шурина та його дружини й сина, двох зятів, племінника, наставника (Діоклетіана), страти багатьох друзів обходять, замовчують або виправдовують «обставинами часу» та «язичницькою мораллю» (до правдивого навернення).

На честь рівноапостольного Костянтина та його матері Олени зводили численні храми, монастирі, зокрема в містах Салоніки, Бухаресті (патріарший собор), Пловдиві, Варшаві, Києві, Сімферополі, Міннеаполісі (шт. Міннесота, США), Василеві (шт. Саскачеван, Канада) тощо.

Орден Святого царя Костянтина — церковна нагорода Сербської православної церкви.

У мистецтві

Образ Костянтина репрезентований у різних галузях мистецтва:

скульптурі: т. з. Колос Костянтина (4 ст., дійшли фрагменти), бронзова кінна статуя (2 ст., м. Рим, Капітолій), голова з Латеранської базиліки в Римі, бронзова кінна статуя «Видіння Костянтина» Дж. Л. Берніні (між 1654 і 1670, Апостольський палац, Ватикан), пам’ятник Костянтину Великому в м. Йорку (скульптор Ф. Г. К. Джексон, 1998) та ін.;
мозаїці: найвідоміша — у люнеті Софійського собору в Константинополі (сер. 10 ст.);
іконописі та живописі [П’єро дела Франческа (бл. 1420–1492; Італія), школа Рафаеля Санті, Дж. Романо, П. Ластман (бл. 1583–1633; Нідерланди), П. П. Рубенс];
кіно: фільм «Костянтин Великий» (1961, режисер Л. Де Феліче); історичний серіал «Стародавній Рим: розквіт і падіння імперії» (2006, режисери T. Данн, Н. Ґрін, Е. Ґрів та ін.);
літературі: І. А. Во, Я. К. Буркгардт та ін.

Додатково

Батько Костянтина — Констанцій I Хлор, син знатного вихідця з Дарданії Євтропія та Клавдії, племінниці імператорів Клавдія II Готського (268–270) і Квінтілла (донька їхнього брата Кріспа, хоча деякі історики піддають цей родовід сумніву). Матір’ю Костянтина була батькова конкубіна (неофіційна співмешканка) християнка Олена незнатного походження (імовірно, донька господаря заїжджого двору в містечку Дрепані у Віфінії). Олена й після розлучення користувалася повагою при дворі Констанція Хлора.
За легендою, намагаючись згубити цезаря Заходу Кріспа, якого любила армія, Фауста (дружина Костянтина Великого) спробувала того спокусити. Коли ж він відштовхнув мачуху, вона звела на нього наклеп про участь у змові проти імператора. Костянтин відібрав у сина владу й утримував його як в’язня. Зрештою, взявши сина в м. Рим на святкування 20-річчя свого правління, Костянтин наказав дорогою заарештувати його, вивезти за місто Пієтас-Юлія (тепер м. Пула, Хорватія) і стратити (326). Мати Костянтина Олена, прагнучи помститися за смерть онука, звинуватила Фаусту в тому, що у неї є коханець — раб-конюший. Імператор звелів замкнути Фаусту в термах, де вона задихнулася від жару (326). Згодом Костянтин нібито потерпав від мук совісті за вбивство сина й дружини.
Костянтин оголосив неділю вихідним днем (321).
Син імператора Констанцій ІІ вчинив «різанину принців», убивши дядьків (братів Костянтина І Великого) Юлія Констанція та Далмація Старшого, двоюрідних братів Далмація Молодшого і Ганнібалліана Молодшого (синів Далмація Старшого) та ін.

Праці

Opera quae extant universa Constantini Magni // Patrologiae cursus completus. Series Latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1844. Vol. 8. Col. 9–672.

Джерела

Zosimi comitis et exadvocati fisci Historiae interprete Leunclavio / Еxrecognitione Immanuelis Bekkeri. Bonnae : Іmpensis ed Weberi, 1837. 249 р.
Eusebii Pamphili opera omnia // Patrologiae cursus completus. Series Graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1857. Vol. 20. 1588 р.
Socratis Scholastici, Hermiae Sozomeni. Historia ecclesiastica // Patrologiae cursus completus. Series Graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1864. Vol. 67. 1724 р.
Hieronymi opera omnia // Patrologiae cursus completus. Series Latina / Аccurante J.–P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1866. Vol. 27. 1184 p.
Sexti Aurelii Victjris. Liber de Caesaribus. Praecedunt Origo gentis romanae et Liber de viris illustribus urbis Romae. Subsequitur Epitome de Caesaribus / Rec. Fr. Pichlmayr; add. et cor. collegit et adiecit R. Gruendel. Lipsiae : Teubneri, 1961. 219 p.
Lactantius. De mortibus persecutorum / Ed. by J. L. Creed. Oxford : Clarendon Press, 1984. 148 р.
Pseudo-Aurélius Victor. Abrégé des Césars / Par M. Festy (Michel). Paris : Les Belles Lettres, 1999. 370 р.
Orosius. Seven Books of History against the Pagans. Liverpul : Liverpul University Press, 2010. 456 р.
Codex Theodosianus cum perpetuis commentariis Jacobi Gothofredi, ...Opus Posthumum ...Recognitum ...Opera Et Studio Antoni Marcilii... Charleston : ‎ Nabu Press, 2011. 288 p.

Література

Leeb R. Konstantin und Christus: Die Verchristlichung der imperialen Repräsentation unter Konstantin dem Grossen als Spiegel seiner Kirchenpolitik und seines Selbstverständnisses als christlicher Kaiser. Berlin; New York : Walter de Gruyter, 1992. 127 р.
Grant M. The Emperor Constantine. London : Weidenfeld & Nicolson, 1993. 267 р.
Fried J. Donation of Constantine and Constitutum Constantini. The Misinterpretation of a Fiction and its original Meaning. Berlin : De Gruyter, 2007. 201 р.
Мозговий І. П. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації. Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. 471 с.
Bardill J. Constantine, Divine Emperor of the Christian Golden Age. Cambridge : Cambridge University Press, 2012. 440 р.
Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2015. 570 с.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Костянтин I Великий // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Костянтин I Великий (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.04.2026

Персоналії