Никон

Патріарх Никон з братією Воскресенського Новоєрусалимського монастиря, 1660-ті, невідомий художник

Ни́кон, Нікон [ рос. Никон; світське прізвище та ім’я — Мінін (Мінов, Мініч), Микита (рос. Минин [Минов, Минич], Никита); 07.05.1605, с. Вельдеманово, тепер Нижньогородської області, РФ — 17.08.1681, м. Ярославль, тепер Ярославської області, РФ; похований у м. Істрі, тепер Московської області, РФ] — церковно-політичний діяч, Московський патріарх (1652–1666), реформатор обрядових традицій і богослужбових книг Московської церкви (див. у статті Російська православна церква), що спричинило її розкол та поширення старообрядництва.

Никон (Никон)
Справжнє ім’я	Микита
Справжнє прізвище	Мінін (Мінов, Мініч)
Народження	07.05.1605
Місце народження	Вельдеманово
Смерть	07.08.1681
Місце смерті	Ярославль
Місце поховання	Істра
Місце діяльності	Московське царство
Напрями діяльності	церковне управління, церковні реформи, політика
Традиція/школа	Російська православна церква

Життєпис

Патріарх Никон переглядає богослужбові книги. Худ. О. Ківшенко

Походив із селянської родини; за панівною версією, батько належав до фіно-угорської субетнічної групи. Освіту здобув у монастирі.

Після смерті батьків одружився та прийняв сан. Близько 1625 на прохання московських купців призначений священником однієї зі столичних церков. Втрата трьох малолітніх синів спонукала зректися мирського світу: 1635 прийняв чернечий постриг та ім’я Никон в Анзерському скиті Соловецького монастиря; умовив піти в монастир і дружину.

1642 став насельником, від 1643 — ігуменом Богоявленського Кожеозерського монастиря (тепер Архангельська область, РФ). Під час перебування в м. Москві у справах обителі (1646) був представлений царю Олексію Михайловичу. Завоював його прихильність, призначений архимандритом московського Новоспаського монастиря (1646–1649) — родової усипальні Романових. Уведений в царське коло «ревнителів благочестя», що переймалися реформуванням церковного життя.

Висвячений 1648 на митрополита Новгородського та Псковського. Упроваджував деякі нововведення в богослужбовій практиці своєї єпархії. Домігся права судити церковним судом вірян на землях митрополії.

За волею царя обраний 1652 (у віці 47 років) на патріарший престол з-поміж 12 кандидатів. Розпочав реалізацію задуманих ним реформ з уніфікації московських та грецьких церковних обрядів, ініціював збір старовинних рукописів для виправлення богослужбових книг. Хиткість канонічних підстав та силові методи впровадження церковних реформ спричинили опір патріарху та його нововведенням, як в середовищі духовенства, так і серед мирян. Зрештою, це призвело до найбільшого церковного розколу в історії російського православ'я.

1658 демонстративно усунувся від патріарших справ. Місцем перебування обрав заснований ним (1656) Воскресенський Новоєрусалимський монастир (тепер на території м. Істри, Московська область, РФ), погодився на обрання нового патріарха. Проте патріарший престол лишався вакантним понад 8 років через сумніви царя у правосильності помісного собору позбавити Никона патріаршого сану без участі представників Східних церков. Тим часом Никон кількаразово змінював наміри: від зречення до готовності знову очолити церкву та чергового зречення (1665).

Великий Московський церковний собор 1666–1667 за участі патріархів Александрійської та Антіохійської церков у грудні 1666 засудив Никона за образу царя і злочини проти церкви, позбавив його патріаршества і священства, присудив до заслання простим монахом у Ферапонтів Білозерський монастир (тепер Вологодська область, РФ). Після смерті Олексія Михайловича (1676) Никона перемістили в Кирило-Білозерський монастир (тепер історико-архітектурний і художній музей-заповідник у межах м. Кирилова Вологодської області), де той перебував під суворішим наглядом.

За правління царя Федора Олексійовича виник проєкт нової церковної реформи, який передбачав проголошення Никона «східноєвропейським папою» та заснування 4 патріархатів (замість митрополій). Цар наказав (1681) перевезти Никона у Новоєрусалимський монастир; клопотав перед грецькими патріархами про зняття з нього обвинувачень та відновлення у сані. Тяжко хворий Никон помер дорогою з вигнання.

Погляди. Діяльність

Був ревним прибічником месіанської ідеї «Москва — третій Рим» (див. «Третій Рим»), вивищення ролі Московської церкви як нового центру православ’я та експансіонізму Московської держави. Необхідність церковних реформ, мета яких — узгодити чинні обрядові практики і тексти богослужбових книг із традиціями грецьких церков, пов’язував із уявлюваною перспективою розширення Московії (звільнення православних народів Балкан і Близького Сходу від Османської імперії та встановлення влади російського монарха та Московської церкви над усім православним людом). Цар Олексій Михайлович, натхненний ідеєю наступництва Ромейської (Візантійської) імперії, надав Никону цілковиту свободу дій, сам листувався зі східними патріархами, висловлював бажання єдності.

На престолі Московського патріарха Никон 1653 приступив до реформ з уніфікації московських та грецьких обрядів і книг, ініціював збір давніх рукописів із російських монастирів, шукав книжників і знавців старослов’янської та грецької мов, опікувався станом Московського друкарського двору. З Києво-Печерської лаври до м. Москви були запрошені богослови й перекладачі Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський (в миру — Корецький; дата нар. невідома — після 1653) та Дамаскин Птицький (дата нар. невідома — після 1656), які займалися звіркою та виправленням богослужбових книг за тогочасними грецькими текстами, підготовкою їх до друку, а також просвітницькою діяльністю.

На початку Великого посту 1653 Никон розіслав патріарший лист, у якому йшлося про заміну частини земних поклонів на молитвах поясними та про використання триперстного хресного знамення замість двоперстя. Назагал упроваджував спрощення церковного обряду та його наближення до грецьких взірців (змінено напрямок хресного ходу, кількість просфор на проскомидії, запроваджено церковну проповідь, збільшено кількість проголошень «алілуя» під час служби; скасовано малі земні поклони тощо), які вважав (помилково) давнішими. 1655 розпорядився, щоб усіх, хто був хрещений «неправильно» (тобто через поливання водою), охрестити повторно. На помісному соборі 1656 вірян, які хрестилися двома перстами, оголосили єретиками та піддали анафемі.

Чільною причиною церковного розколу стали не так обрядово-книжні реформи патріарха, як нехтування соборними та канонічними принципами буття Церкви. Реформи порушували авторитетні для Московської церкви рішення Стоглавого собору (1551). Нововведення впроваджували спершу одноосібною волею патріарха, згодом — соборними постановами (1654–1658), які ухвалювали під його тиском та загрозою репресій. Вияви незгоди патріарх намагався придушити суворими покараннями. Опір реформам міцнішав, значна частина вірян вважала уведені Никоном новації антихристиянськими. Рішучим опонентом патріарха і впливовим лідером старовірів був протопоп Аввакум Петров (за свої погляди зазнав тортур і заслання). Поглиблення розколу між конформістською частиною пастви (новообрядцями, никоніанцями) і старовірами (старообрядцями) істотно позначилося на соціальній ситуації в тогочасній Московській державі.

Никон докладав зусиль до централізації церкви, якнайбільшого розширення повноважень патріарха та зміцнення особистої влади. Дотримувався поглядів про рівноправ’я патріарха і світського володаря та розподіл сфер впливу духовної та світської влади. Здобув виняткове право самостійно призначати архієреїв на єпархії, ігуменів для монастирів, скликати церковні собори. Землі та майно, що перебували під безпосереднім управлінням патріарха, були вилучені з відання Монастирського приказу. Домігся від царя особливого права на придбання земельних володінь. Ревно вимагав невтручання світської влади у справи церкви, одночасно прагнув контролювати питання державного життя. За відсутності царя в столиці у 1654–1656 керував діяльністю приказів, наглядав за судочинством, надсилав вказівки воєводам щодо цивільних і військових питань, вів листування з іноземними дворами. З дозволу царя іменував себе в офіційних документах «Великим державцем».

Мав намір відтворити під м. Москвою комплекс святих місць Палестини (Новий Єрусалим), заснував Воскресенський Новоєрусалимський монастир та інші обителі. Відкрив у столиці патріарше училище, заснував інші духовні училища, де вивчали латинську та грецьку мови.

Саме в період перебування Никона на патріаршому престолі гостро постало питання про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Патріарх, як і московський цар, вважали, що ухвали Переяславської ради 1654 матимуть закономірним наслідком добровільну підлеглість Київської кафедри Московському центру. Проте ця ідея викликала рішучий опір українського духовенства та особисто Київського митрополита Сильвестра Косіва. Зрештою, Никон відступив. Натомість 1654 до Московської церкви було приєднано білоруські Могилівську, Смоленську та Полоцьку єпархії. Свої грамоти Никон самовільно підписував як «усієї Великої й Малої й Білої Росії та всіх північних країн і помор’я і багатьох держав Патріарх».

Владність і жорстокість патріарха спричинили зростання невдоволення в церковних і боярських колах. Поступово руйнувалися і стосунки з царем Олексієм Михайловичем, які 1658 переросли у відкритий конфлікт. 10.07.1658 Никон публічно відмовився від патріаршества, а через 2 дні відбув у Воскресенський Новоєрусалимський монастир зі сподіваннями, що цар відкличе його назад. Проте цього не відбулося.

Скликаний царем Великий Московський собор за участю іноземних архієреїв (зокрема предстоятелів Александрійської та Антіохійської православних церков, представників Константинопольського патріархату, Єрусалимської православної церкви) учинив суд над Никоном (1666), звинуватив його у самовільному залишенні патріаршого престолу й пастви та ін. злочинах, позбавив патріаршества та єпископського сану, обрав нового патріарха.

Історичні наслідки. Визнання

Московський собор 1666–1667, хоча й позбавив Никона патріаршества і священства, проте схвалив його реформи і розгорнув боротьбу з їх опонентами. Упровадження змін призвело до остаточного формування у 1680-х двох гілок в російському православ’ї — старообрядництва і новообрядництва, никоніанства. Конфлікт між ними на століття визначив характер соціальних бунтів у Росії 17–18 ст. (Соловецьке повстання 1668–1676, повстання Степана Разіна 1670–1671, стрілецькі бунти 1682 і 1698, бунти на Дону 1687 і 1698, Саратовський бунт 1693, Астраханський і Тарський бунти у 1-й чв. 18 ст. та ін.), хвилю колективних самогубств старовірів у 17–19 ст., формування строкатої мережі старообрядницьких сект і толків (згод) та їх відцентрову міграцію; спричинив осідання старообрядницьких громад зокрема й на теренах України.

У синодальний період (див. Святійший урядувальний синод) документи Московського собору 1666–1667 щодо суду над Никоном (соборна ухвала про злочини патріарха та соборна грамота про виверження його зі священства) не оприлюднювали. Російська православна церква відновила Никона у патріаршій гідності та вшанувала серед «первопрестольних святіших московських патріархів». Від кінця 17 ст. і дотепер гробниця Никона у Воскресенському монастирі є об’єктом паломництва.

До 400-річчя від дня народження Никона на його батьківщині в с. Вельдеманово зведено каплицю та встановлено уклінний хрест від мордовського народу. 2006 у м. Саранську (РФ, столиця Мордовії) відкрито пам’ятник Никону (скульптор М. Філатов), який освятив патріарх Алексій ІІ.

Додатково

Грамота Московського собору (12.12.1666), підписана усіма архієреями Московської церкви, а також присутніми ієрархами від православних помісних церков, містить перелік злочинів, через які соборний суд вивергнув Никона з патріаршества та священства.
З-поміж них: дошкулив царю втручанням у справи, які не підвладні патріаршому сану; самовільне зречення патріаршества та залишення пастви; заснування монастирів «із незаконними іменами» (Новий Єрусалим, Голгофа, Вифлеєм тощо) та розбійне викрадення майна для цих обителей; відлучав архієреїв без слідства та суду; не являв архієрейське смирення, натомість мученицьки карав священнослужителів; ганьбив на соборі патріархів та «грецькі правила» тощо.
У прагненні зберегти патріаршу владу, колишня дружина Никона — чорниця Наталія разом із сестрою царя Тетяною Михайлівною вели перемовини з гетьманом Б.-З. Хмельницьким, під час яких просили заснувати патріаршество в Україні. Реалізувати цей проєкт не вдалося, кількаразові спроби патріарха втекти в Україну були безуспішними.

Література

Palmer W. The Patriarch and the Tsar : in 6 vol. London : Trübner and Со., Parker and Со. et al, 1876. Vol. 6 : Services of the patriarch Nicon to the Church and State of his Country… 1656 р.
Зызыкин М. В. Патриарх Никон, его государственные и канонические идеи : в 3 ч. Варшава : Синод. тип., 1931–1939.
Meyendorff Р. Russia, Ritual, and Reform. The liturgical reforms of Nikon in the 17th century. Crestwood : St. Vladimir’s Seminary Press, 1991. 235 р.
Wolfram von Scheliha. Russland und die orthodoxe Universalkirche in der Patriarchatsperiode 1589–1721. Wiesbaden : Harrassowitz, 2004. 545 р.
Дворнік Ф. Слов’яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. В. Верлока та ін. Київ : Дух і літера, 2005. 494 с. URL: http://litopys.org.ua/dvornik/dv.htm
Шмидт В. В. Никоноведение: библиография, историография и историософия // Государство, религия, церковь в России и за рубежом. 2008. № 3–4 (44–45).
Таранец С. В. Старообрядчество в Российской империи (конец XVII — начало XX века) : в 3 т. / Под ред. Г. В. Боряка. Киев : Национальная академия наук Украины, Институт истории Украины, 2012–2021.
Кралюк П. Як українці окультурювали Московію. Церковний розкол середини XVII ст. та церковна реформа // RISU. Релігійно-інформаційна служба України. 2025. URL: https://risu.ua/yak-ukrayinci-okulturyuvali-moskoviyu-cerkovnij-rozkol-seredini-xvii-st-ta-cerkovna-reforma_n154964