Автономія церковна

Автоно́мія церко́вна — відносна самостійність православних церков у справах внутрішнього управління. Церковна автономія — перший ступінь незалежності церкви (наступний ступінь — повна автокефалія). Залежно від міри церковної автономії окремі помісні церкви називають також самоуправними, напівавтономними тощо.

Термін «автономія» увійшов до церковного вжитку з цивільного права, де традиційно використовувався щодо адміністративних одиниць, інститутів, організацій, які мали право на самоврядування в межах більших структур. Такий сенс має й церковна автономія Автономні церкви мають канонічну незалежність, але не повну.

Церковна автономія виявляється в правах:

а) мати власний синод;

б) здійснювати обряди з певними особливостями, відповідно до національних традицій;

в) самостійно господарювати;

г) обирати мову богослужіння.

Така самостійність, однак, є обмеженою, бо автономна церква — складник автокефальної церкви. Основи віровчення та діяльність автономної церкви підпорядковані патріархату киріархальної церкви (церкви-матері).

Обмеженість суверенітету автономної церкви має такі вияви:

а) межі церковної автономії встановлюються угодою з автокефальною церквою, до складу якої входить церква, що здобуває автономію;

б) автономія (як і автокефалія) потребує визнання іншими помісними церквами;

в) главу автономної церкви затверджує патріарх автокефальної церкви;

г) статус, статут автономної церкви затверджує автокефальна церква, визначаючи при цьому відносини представників своєї автономної частини з іншими церквами.

Підставою для проголошення церковної автономії може бути:

а) місцезнаходження відповідної частини автокефальної церкви в межах іншої держави;

б) територіальна (географічна) віддаленість;

в) етнічна самобутність.

На шляху церкви до автономії значну роль відіграють чинники національно-державного самовизначення. Наприклад, 1815 утворилося Сербське князівство, яке перебувало у васальній залежності від Порти,— і в 1832 Сербська церква отримала автономію від Константинопольського патріарха.

Інший приклад — Собор Московського патріархату 1917–1918, у зв’язку з утворенням самостійної української держави, надав 1918 православній церкві в Україні статус автономії. Ця автономія ніколи не скасовувалася, хоча реально діяла лише в роки німецько-радянської війни 1941–1945. 1990 Московський патріарх надав Українській православній церкві невідомий досі у православ’ї статус самокерованої та незалежної в управлінні, жодним словом не згадавши про рішення Собору 1917–1918. Сучасна Українська православна церква має значну церковну автономію: право створювати власні єпархії, вибирати власних єпископів та ін. Однак новообраний її предстоятель має отримати благословення патріарха Московського; він не може брати участі від імені своєї церкви у всеправославних зустрічах. Ці та інші вияви залежності свідчать про неможливість церкви, наділеної церковною автономією, самостійно вести діалог із суспільством.

Література

  1. Цыпин В., прот., Церковное право. Москва, 1996.
  2. Church Autonomy: A Comparative Survey / Ed. by G. Robbers. Peter Lang Publishing, 2001. 716 p.
  3. Саган О. Н. Вселенське православ’я. Суть. Історія. Сучасний стан. Київ: Світ знань, 2004. 910 с.
  4. Брэкни В. Новый взгляд исторического богословия на автономию // Автономия поместной церкви: Материалы симпозиума / Сост. и ред. С. В. Санников. Одесса, 2009. С. 235-256.
  5. Дебелинский С. Н. Практика автономии: плюсы и минусы // Автономия поместной церкви: Материалы симпозиума / Сост. и ред. С. В. Санников. Одесса, 2009. С. 337-342.
  6. Назаркевич Я. І. Поняття автономності в історичній перспективі (на досвіді Великої Британії, США та Канади) // Автономия поместной церкви: Материалы симпозиума / Сост. и ред. С. В. Санников. Одесса, 2009. С. 222-234.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю:
Киридон А. М. Автономія церковна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Автономія церковна (дата звернення: 17.11.2019).