Цезаропапізм

Візантійський імператор Юстиніан з почтом, мозаїка базиліки Сан-Вітале, 6 ст., м. Равенна (Італія)

Цезаропапі́зм [від лат. Caesar — власне ім’я (див. Цезар, Гай Юлій), яке стало титулом римських імператорів, і лат. Рapa, з грец. πάππας — отець, титул римських єпископів (див. Папа Римський)] — в історії християнських держав — модель державно-церковних відносин, за якої світський правитель зосереджує в своїх руках вищу державну і духовну владу, а церква та її структури підпорядковані волі державця. Протилежне — папоцезаризм.

Походження терміна

Термін уперше трапляється у протестантських каноністів 18 ст. (Ю. Г. Бемер, нім. Justus Henning Böhmer; 1674–1749, Німеччина) у контексті критики зловживання владою в релігійній царині — папоцезаризму («Papo-Caesaria») у Католицькій церкві та цезаропапізму («Caesaro-Papia») у православ’ї.

У подальшому застосований католицькими історіографами 19 ст. для характеристики відносин між імператорською і церковною владами у Візантійській імперії. Набув негативних конотацій як деформована форма державно-церковних відносин. Проте висловлені міркування про нібито необмежену владу візантійських імператорів над церквою (від доктринальних до господарських і кадрових питань) зазнали критики фахових візантиністів.

Від кін. 19 ст. термін увійшов у світський політологічний дискурс.

Цезаропапізм тлумачать зазвичай у двох аспектах: а) як форму правління у Візантійській державі (класичний приклад), за якої імператор (цезар, кесар) фактично був і главою християнської Церкви, ухвалював ключові для церковного життя рішення і закони; б) як особливу політику світської влади, спрямовану на послідовне підпорядкування самодержцю духовної влади та церковного життя, інструментальне використання церкви й духовенства в інтересах держави (характерна, наприклад, для російської державності від часу її формування). У ширшому контексті — будь-яке безпосереднє втручання світської державної влади у церковне життя.

Характеристика

Визнано, що після розколу християнства на католицизм і православ’я (див. Великий розкол 1054) на Заході та Сході відповідно сформувалися якісно розбіжні моделі державно-церковних відносин.

На Заході Католицька церква від 5 ст. перебрала на себе частину політичних функцій і вберегла незалежність від держав-королівств, що утворилися після розпаду Римської імперії; набула централізованого характеру із приматом влади Папи Римського, сформувала теократичну монархію.

Натомість на Сході (у Візантії), попри проголошену в 6 ст. доктрину «симфонії священства та імперіуму» (узгоджене й рівноправне співіснування церкви і держави, суголосність їхніх завдань за одночасного розмежування функцій), на практиці було реалізовано принципи патерналізму і верховенства світського правителя над церквою. Від часів Костянтина I Великого імператори діяли як «єпископи зовнішніх справ церкви», головували на Вселенських соборах, контролювали церковні майнові та земельні ресурси, впливали на обрання вищих церковних ієрархів, власноруч вінчали на царство співправителів тощо. Володіли усіма важелями для усунення від церковної влади небажаних архієреїв (зокрема й патріархів). У візантійській церковній літературі царі поставали як намісники Бога на землі, «другі після Бога вожді народів». Церква наполегливо захищала свою ідейну, економічну та адміністративну незалежність, проте імператорській владі належала чільна роль.

Пізніше модель єдиновладдя монарха реалізовано в Московському царстві, що ставало причиною конфліктів між самодержцями і предстоятелями церкви (див. у статті Російська православна церква), релігійних розколів. 1547 митрополит Московський проголосив Івана IV Грозного намісником Бога та образом Божим на землі, у 17 ст. російських царів сприймали як намісників Ісуса Христа. Цар володів правом духовної інвеститури (ритуал «поставлення» патріарха царем), схвалював остаточні соборні рішення, думку царя часом ставили вище за церковні канони. Остаточне встановлення пріоритету держави над церквою відбулося за Петра І внаслідок реформи, що встановила синодальне управління церквою. Останню було інтегровано в бюрократичну державну машину, якою керує світський чиновник — оберпрокурор Святійшого урядувального синоду.

Тенденцію цезаропапізму вбачають і в історії тих протестантських країн Європи у період Реформації, де державна церква опинилася в залежності від верховної світської влади (так, король Англії Генріх VIII проголосив себе головою Англіканської церкви; принцип «чиє правління, того і віра» в Німеччині).

Процеси нового одержавлення Російської православної церкви, перетворення її на підпорядкований агресивним геополітичним інтересам держави інститут спостерігають від початку 2000-х у РФ.

Література

Dagron G. Empereur et prêtre. Étude sur le «césaropapisme» byzantin. Paris : Le Grand livre du mois, 1998. 436 р.
Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана, Л. В. Войтовича. Львів : Апріорі, 2011. 880 с.
Universal Empire: A Comparative Approach to Imperial Culture and Representation in Eurasian History / Ed by P. Bang, D. Kołodziejczyk. Cambridge : Cambridge University Press, 2012. 378 р.
Гордієнко М. Г. Путінський цезаропапізм як виклик ортодоксальному християнству // Історія релігій в Україні. 2016. Ч. 2‒3. С. 146‒158. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/istrelukr_2016_2-3_18
Бабій М. Генеза ідеї свободи релігійної совісті в добу Середньовіччя // Релігійна свобода. 2020. № 25. С. 11‒20.