Грузинська православна церква

Грузинська православна церква. Герб
Свята рівноапостольна Ніна (280–335)
Патріарший Собор Дванадцяти апостолів (Свєтіцховелі), м. Мцхета

Грузи́нська правосла́вна це́рква (ГПЦ; Грузинський патріархат; офіційна назва — Грузинська апостольська автокефальна православна церква) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з ін. помісними Православними церквами, посідає дев’яте (із 15-ти) місце у диптиху. Територією розміщення інституцій ГПЦ є Республіка Грузія, країни проживання грузинської діаспори.

Рання історія християнства в Грузії

З античності до поч. 11 ст. територія Грузії була розділена на Західну — Лазику (груз. Колхеті) зі столицею у м. Нокалакеві й Східну — Іверію (груз. Картлі) зі столицею у м. Мцхеті. Західні землі перебували під владою Римської імперії, поширення християнства у 1–3 ст. тут було незначним. Значно активніше перебігала християнізація Іверії, яка, за церковним переказом, стала апостольським жеребом Богородиці, місцем проповіді апостолів Андрія Первозваного, Симона Зилота, Варфоломія і Тадея. Масове хрещення грузинів відносять до поч. 4 ст. і пов’язують, окрім політичних та економічних факторів, з діяльністю св. Ніни. Бл. 320 християнство було проголошене державною релігією в Іверії, у 325–330 для Іверської церкви було висвячено першого єпископа. Церквою-Матір’ю став Антіохійський патріархат (див. Антіохійська православна церква).

Завдяки діяльності царя Вахтанга І Горгасалі (446–499) Іверська церква 467 самопроголосила автокефалію (дати проголошення і визнання автокефалії лишаються спірними, у межах 5–7 ст.). Згодом — за офіційною версією ГПЦ у 478 — її визнав Антіохійський патріарх. Мцхетському архієпископу Петру І було надано титул Католикоса, який мали предстоятелі Церков поза східними кордонами Візантії. На час отримання автокефалії Іверська церква мала бл. 16 єпископських кафедр. Важливими центрами поширення християнської культури і книжництва в Грузії стали монастирі. Кількість ченців від 6 ст. невпинно зростала; Іверський монастир (Іверон) було засновано й на Афоні.

Нове відродження Грузії припало на 11 ст., за часів об’єднання земель Лазики та Іверії в одне царство та утворення єдиного католикосату. Від того часу предстоятелі Церкви отримали до свого титулу доповнення «патріарх» (Католикос-Патріарх). Ще у 6 ст. було перекладено грузинською мовою літургію св. Якова, у 8–10 ст. національний переклад візантійської літургії зроблено і в Західній Грузії, а зі створенням єдиного католикосату грузиномовна літургія стала загальновживаною.

Важливу роль у державотворенні Церква відіграла за правління царя Давида ІV Будівничого. На поч. 12 ст. цар скликав Рунсько-Урбніський Помісний собор, яким було упорядковано канонічне життя, проведено адміністративну та кадрову церковні реформи. Духовна ієрархія набула високого статусу у новій структурі державної влади. За часів Давида споруджено численні храми і монастирі у Грузії (зокрема Гелатський монастир) та за її межами (у Болгарії, Греції, Сирії тощо). Розбудову Церкви продовжила цариця Тамара. З її ім’ям пов’язують відмову прийняти іслам, поширення високохудожніх взірців церковного живопису, архітектури, прикладного мистецтва тощо.

Від поч. 13 ст. Грузія зазнає майже безперервних військових вторгнень. Після падіння м. Константинополя (1453) держава була відрізана від християнського світу, зазнала турецького і перського завоювань. Наприкінці 15 ст. внаслідок розколу занепалої країни розділилася і Церква: поряд із католикосатом у м. Мцхеті (Картлі-Кахетинське царство) утворено католикосат з резиденцією спочатку у м. Бічвінті (тепер м. Піцунда, Абхазія), а згодом — у м. Кутаїсі. Відтак до 1796 в Грузії одночасно могло діяти кілька католикосів, першим серед яких завжди був Мцхетський.

Грузинські землі майже на 300 років потрапили у сферу впливу Туреччини та Ірану. Іновірні правителі руйнували православні храми, монастирі, конфісковували майно, навертали в іслам цілі регіони. Тисячі вірян, зокрема й царські родини, зазнали мучеництва за відмову зректися православ’я. Відсутність духовних шкіл негативно позначилася на рівні підготовки кліру.

У складі Російської імперії

Перехід Грузії під протекторат Російської імперії відбувся після підписання Георгієвського трактату 1783. Невдовзі Росія грубо порушила умови договору. Вже 12 вересня 1801 імп. Олександр I видав маніфест про приєднання Картлі-Кахетинського царства до імперії. Династія Багратіонів була усунута від влади, керівництво землями перебрала на себе російська адміністрація. Згодом у складі імперії опинилося й Імеретинське царство. Незалежний від Московського патріархату католикос не влаштовував російську владу. У 1810 Католикос-Патріарх Антоній ІІ (син царя Іраклія ІІ Багратіоні) був запрошений Синодом Російської православної церкви (РПЦ) до м. Санкт-Петербурга, позбавлений сану першоієрарха та засланий у м. Нижній Новгород у «почесне» (із державним утриманням) заслання (у 2011 канонізований ГРЦ).

У січні 1811 російський імператор затвердив пропозицію Синоду РПЦ про реформування Грузинської церкви. Автокефалію і патріархат ГПЦ було скасовано, кількість єпархій з 13 скорочена до 2 (згодом дозволено 5), предстоятелем Церкви (з титулом екзарха Грузії) призначено митрополита Мцхетського і Карталинського Варлаама (Еріставі). Всі наступні екзархи призначалися Синодом Московської патріархії; керівництво Грузинським екзархатом здійснювала підконтрольна Росії т. з. Грузино-імеретинська синодальна контора. 1818 Синод РПЦ понизив у честі екзарха Грузії до сану архієпископа і до поч. 20 ст. принципово не призначав на цю посаду етнічних грузин. Грузинська мова повсюдно витіснялася російською (якою викладали у семінаріях) чи церковнослов’янською. Під заборону потрапили унікальний грузинський церковний піснеспів, музика, мистецтво. Більшість майна Церкви, особливо у ліквідованих єпархіях, опинилася у державній власності. Селян, які працювали на землях ГПЦ, було перетворено на державних кріпосних, церковні землі конфісковано у власність імперської казни.

Російсьска імперія використовувала Грузинський екзархат як засіб русифікації не тільки Грузії, а й ін. народів Кавказу. Так, на кін. 19 ст. до структури екзархату входили православні парафії на території Закавказзя, Північного Кавказу (Дагестан, Чечня, Осетія, Адигея та ін.), західного узбережжя Каспійського моря.

На хвилі революції у Росії 1905–1907 понад 412 грузинських кліриків подали 1905 петицію до російського уряду з проханням про відновлення автокефалії Церкви і навіть домоглися створення окремої Комісії з цього питання. Проте поразка революції і політична реакція відкинули ці сподівання.

Відновлення автокефалії

Станом на 1910 Грузинський екзархат нараховував 4 єпархії (Грузинська, Імеретинська, Гурійсько-Мінгрельська та Сухумська), 1,3 млн. вірян, 2 354 храмів, 26 чоловічих (526 ченців) і 5 жіночих (100 черниць) монастирів, 2 семінарії, 1716 священиків, 231 дияконів, 179 церковних бібліотек, 590 церковно-парафіяльних шкіл (23 тис. учнів).

Собор ГПЦ (вересень1917), обрання патріарха
Кіріона ІІ

Зречення імп. Миколи ІІ від престолу (березень 1917) активізувало національно-визвольний рух у Грузії. 25.03.1917 Собор єпископів, священиків і мирян грузинських єпархій, що зібрався у патріаршому храмі Свєтіцховелі у м. Мцхеті, проголосив відновлення автокефалії Грузинської православної церкви. Місцеблюстителем престолу католикоса був обраний єп. Леонід (Окропірідзе). Того ж дня депутати Собору передали тодішньому екзарху архієп. Платону (Рождественському) ухвалені постанови, зокрема і про позбавлення його титулу.

За короткий час були відновлені всі атрибути самостійної Церкви. Тимчасовий уряд Росії знехтував протестами Московського патріархату і в квітні 1917 визнав відновлення автокефалії ГПЦ. Остаточне рішення щодо правового становища ГПЦ мали винести всеросійські Установчі збори. З проголошенням у травні 1918 політичної незалежності Грузії позиції автокефалістів значно посилилися.

8-17 вересня 1917 Собор ГПЦ (430 делегатів) прийняв хартію управління Церквою, якою відновив посаду католикоса-патріарха та органи церковного управління, встановив нові кордони 13-ти єпархій. 17.09.1917 новим предстоятелем було обрано єп. Кіріона (Садзаглішвілі; канонізований ГПЦ у 2002) з іменем Кіріон ІІ (09.1917–06.1918). Відновлення автокефалії ГПЦ було опротестовано Патріархом Московським і всієї Русі Тихоном (14.01.1918). Спроба Московської патріархії створити паралельний до ГПЦ Російський екзархат у Закавказзі зазнала поразки. Церкви розірвали молитовне спілкування. Відновленню автокефалії сприяла й позиція тогочасної політичної влади в Грузії (соціалістів-меншовиків), яка проводила самостійницьку політику. Навіть окупація Грузії (лютий 1921) і встановлення тут радянської влади не ліквідувало автокефалії; більшовики мало звертали уваги на російсько-грузинські міжцерковні протиріччя.

У радянські часи Церква зазнала масових репресій. Після декрету 1923 про конфіскацію церковного майна клірики були позбавлені можливості відправляти богослужіння, сотні з них (включаючи ієрархів та католикоса-патріарха) піддані арештам і гонінням. Церкву позбавлено права займатися комерційною діяльністю, мати фінансові рахунки; кліриків обкладено «прогресивними» податками; зачинялися храми й монастирі.

З початком Другої світової війни, в умовах задіяння Й. Сталіним православного чинника, церковне життя пожвавилося. Московський патріарх Сергій (Страгородський) 19.11.1943 визнав автокефалію ГПЦ та предстоятельство Каллістрата (Цінцадзе). Церкві дозволили відкрити 15 храмів, 1945 — ще 14; вести рахунки у банках, продавати свічки та ікони, повернули деякі конфісковані культові предмети тощо. В цілому ГПЦ вимушена була діяти в руслі зовнішньо- й внутрішньополітичних інтересів Московської патріархії. Політичний підтекст визнання грузинської автокефалії з боку Москви вплинув і на позицію Вселенського патріарха — Константинополь визнав лише автономію Грузинської ПЦ у складі РПЦ.

З 1962 ГПЦ увійшла до Всесвітньої ради церков, у 1978–1983 Католикос-Патріарх Ілля ІІ був співпрезидентом Ради.

1978 у Грузії було урочисто відзначено 1500-річчя автокефалії.

У пострадянський період

Кардинальні зміни у ставленні Константинопольського патріарха до ГПЦ сталися після 1985. Вселенський патріарх Димитрій ІІ надав 04.03.1990 Томос про автокефалію Грузинської православної церкви та окремий Томос про визнання титулу її патріарха.

Факт визнання позитивно вплинув на процес інституційного відновлення ГПЦ, що значно прискорився після проголошення Грузією незалежності (березень 1991) та хрещення Президента Е. Шеварднадзе (1992).

1994 досягнено церковно-урядову домовленість про релігійне навчання в середній школі на основі спільно розроблених освітніх програм. У вересні 1995 на Помісному соборі ухвалено рішення про духовне оновлення Церкви, пастирське служіння, уточнення місця Церкви у диптиху.

На хвилі оновлення ГПЦ активізувалися консервативні православні сили в Грузії. Під тиском частини антиекуменічно налаштованого духовенства і загрозою розколу Священний синод 20.05.1997 ухвалив рішення про вихід із Всесвітньої ради церков і Європейської ради церков. На поч. 21 ст. в країні активізувався рух старостильників.

1988 засновано Тбіліську православну богословську академію. При ній діє Богословський інститут та Інститут народного і церковного піснеспіву. З 1996 відроджено Гелатську академію (на базі якої функціонує світсько-церковна Гелатська Академія наук), Кутаїський богословський інститут, 4 духовні семінарії, 2 духовних єпархіальних училища, 7 духовних гімназій, духовні школи та центри духовної освіти.

30 березня 2001 Президент Е. Шеварнадзе підписав Закон про зміну 9-ї статті Конституції Грузії. У новій редакції держава визнала особливу роль Грузинської апостольської автокефальної православної церкви в історії Грузії та її незалежність від держави. Було зазначено, що державно-церковні відносини визначаються Конституційною угодою, відповідною до принципів міжнародного права. Конституційна угода була підписана 14 жовтня 2002 у кафедральному соборі Светіцховелі (м. Мцхета) Президентом Е. Шеварнадзе і Католикосом-Патріархом Іллею ІІ. Держава підтвердила неможливість призову кліриків до збройних сил (ст. 4), визнання дипломів про теологічну освіту (ст. 5), оголошення неробочими днями дванадесятих свят, визнання церковного шлюбу (ст. 3) тощо. Джерелами фінансування Церкви визначені добровільні пожертви, інвестиції, ін. надходження, передбачені законодавством. Церковне майно звільнене від оподаткування (ст. 6). Держава визнала факт моральної та матеріальної шкоди, заподіяної Грузинській ПЦ у 19–20 ст., і взяла на себе зобов’язання частково її відшкодувати (ст. 11).

2005 ГПЦ створила Міжнародний фонд милосердя (опіка відродження і розвитку духовності); з 2006 працює Центр грузинської духовної музики.

Офіційними друкованими органами Грузинського патріархату є журнал «Хрест з виноградної лози» («Джварі Базіса»), газети «Благодать» («Мадлі»), «Відомості Патріархії» («Сапатріаркос Уцкебані»). Офіційний сайт: https://patriarchate.ge/

Предстоятель та вищі органи управління

Патріарший Свято-Троїцький кафедральний собор, м. Тбілісі

Офіційний титул предстоятеля: «Святіший і Блаженніший (ім’я) Католикос-Патріарх всієї Грузії, Архієпископ Мцхетський і Тбіліський та Митрополит Бічвінтський і Цхум-Абхазький». Обирається Помісним собором таємним голосуванням. Головна резиденція — у м. Тбілісі. Станом на 2020 ГПЦ очолює 80-й Католикос-Патріарх Ілля ІІ (в миру — Іраклій Гудушаурі-Шіолашвілі; нар. 1933, обраний 1977). Ілля ІІ відвідував м. Київ (25.07.2011), служив молебень у Києво-Печерській лаврі. Нагороджений українськими орденами: князя Ярослава Мудрого III ст. (2007), князя Ярослава Мудрого I ст. (2013), «За заслуги» I ст. (2013).

Вища законодавча та судова влада у ГПЦ належить Церковному (Помісному) собору, делегатами якого є клірики та миряни. Собор скликається католикосом за необхідності; обирає таємним голосуванням предстоятеля Церкви. При католикосі та під його керівництвом діє Священний синод, до складу якого входять всі правлячі архієреї та вікарій першоієрарха.


Статистика

На поч. 1985 в Грузії налічувалося не більше 70 православних громад, 5 діючих монастирів і одна (Мцхетська) семінарія. Станом на 2020 Грузинська ПЦ має 35 єпархій на території Грузії (39 ієрархів, з яких 4 — вікарних), а також 6 єпархій (6 ієрархів) для православних грузин поза межами країни (Австралія та Нова Зеландія, Західна Європа, Велика Британія та Ірландія, Бельгія та Нідерланди, Німеччина та Австрія, Північна Америка). У складі Церкви діє понад 550 парафій, понад 1500 кліриків, 172 монастирі (97 чол., 75 жін.), з них 10 — ставропігійних (5 чол., 5 жін.).

Богослужбовою мовою Церкви є грузинська. У деяких парафіях служать церковнослов’янською, грецькою, англійською мовами.

Додатково

  • У грудні 2010 Синодом ГПЦ були внесені доповнення до офіційного титулу предстоятеля — «митрополит Бічвінтський і Цхум-Абхазький». Уточнення канонічних меж Грузинської православної церкви було актуальним через те, що з 1992 ГПЦ фактично втратила можливість здійснювати керівництво Сухумо-Абхазькою єпархію. Постанова Синоду підтвердила рішучий намір Церкви не поступатися своєю юрисдикцією над Абхазією.
  • Особливо шанованими святинями Грузії є безшовний Хітон Христовий, що зберігається в Мцхетському соборі, та могила ап. Симона Кананіта (Зилота).
  • Від поч. 1990-х Грузинська ПЦ опікується поновленням колишньої 6-ї позиції у Константинопольському диптиху (втраченої під владою Московської патріархії). Відчутних зрушень станом на 2020 у вирішенні цього питання не відбулося.

Література

  1. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей: в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 1. 336 с.
  2. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  3. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  4. Послання Католикоса-патріарха Леоніда Патріарху Тихону // Голос православ’я. 2006. № 4. С. 5; № 5. С. 5.
  5. Абашидзе З. Грузинская Православная Церковь в ХХ столетии // Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Пер. с фр. ; под ред. К. Шайо. Київ : Дух і Літера, 2010. С. 401–420.
  6. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Грузинська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Грузинська православна церква (дата звернення: 4.07.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
11.06.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ