Феодосій I Великий

Солід із зображенням погруддя Феодосія І Великого на аверсі

Феодо́сій I Вели́кий (Теодосій; лат. Theodosius Magnus; грец. Θεοδόσιος Α΄, Θεοδόσιος ὁ Μέγας), Флавій Феодосій (лат. Flavius Theodosius; 11.01.347, м. Кока, тепер автономна спільнота Кастилія-і-Леон, Іспанія, за іншою версією — м. Італіка, тепер не існує, неподалік від м. Севільї, Іспанія — 17.01.395, м. Мілан, тепер Італія; похований у м. Константинополі) — останній імператор єдиної Римської імперії (379–395).

Феодосій I Великий (Theodosius Magnus, Θεοδόσιος ὁ Μέγας)
Народження	11.01.347
Місце народження	Іспанія
Смерть	17.01.395
Місце смерті	Мілан
Місце поховання	Константинополь
Місце діяльності	Римська імперія
Напрями діяльності	військова справа, законотворчість, державне управління

Життя і діяльність

Св. Амвросій і Феодосій Великий. Художник Антоніс ван Дейк, між 1619 та 1620

Шлях до влади

Римський історик Секст Аврелій Віктор (4 ст.) повідомляв, що Феодосій походив із роду імператора Траяна. Батьки — полководець Феодосій Старший, командувач кінноти за імператора Валентиніана І, та Ферманція (Терманція). За словами історика, Феодосій мав посередню освіту, проте був вдумливим і дуже цікавився діяннями предків.

Військову службу почав під керівництвом батька. Брав участь в експедиції до Британії (368).

У 374 посів незалежне становище військового губернатора Верхньої Мезії, де досяг певного успіху в боротьбі з сарматами.

Після того як батька було обвинувачено у зраді (через інтриги при дворі 16-річного імператора Граціана, 375–383) та страчено (376) Феодосій змушений був піти у відставку. Повернувся до Іспанії. Того самого року відновив своє становище при імператорському дворі та обійняв посаду командувача військ у балканській провінції Іллірик (376–378), де йому знову довелося відбивати напади сарматів.

Після загибелі імператора Східної Римської імперії Валента у битві з повсталими готами (378) імператор Граціан призначив Феодосія (379) наступником на Сході, із наказом узяти на себе керівництво військовою ситуацією (Граціан не ризикнув довірити владу над Сходом своєму формальному співправителю — 8-річному брату Валентиніану ІІ). Феодосій зміг частково компенсувати поразку римлян при м. Адріанополі (тепер м. Едірне, Туреччина). Здобув перемогу над готами поблизу м. Сірмія (тепер м. Сремська Митровиця, Сербія). Зміцнив дисципліну війська та, уникаючи великих битв, змусив варварів припинити спустошливі напади. Майже два роки керував війною з готами із м. Фессалонік. Проте ресурсів у нового імператора і виснажених армій було недостатньо, щоб вигнати варварів. Феодосій програв битву при Фессалоніках вождю готів Фрітіґерну (осінь 380), але вправними діями розсіював і знесилював його військо. Ймовірно після його смерті Феодосій залишив Фессалоніки і 24.11.380 вступив до столиці — м. Константинополя. Після того чільну увагу приділив церковній політиці та дипломатичній роботі з готськими вождями. Залучив до армії багатьох варварів, дозволивши їм залишати її лави і вступати назад за бажанням.

У січні 381 Феодосію вдалося укласти союз із готським вождем Атанаріхом (правив 363–381), проте останній через 2 тижні помер у м. Константинополі. Похорон вождя Феодосій перетворив на пишну церемонію, чим сподівався завоювати прихильність варварів. 03.10.382 Феодосій уклав з готами мирний договір, за яким варвари як федерати імперії оселялися в Нижній Мезії та Фракії (територія сучасної Болгарії). Цю дату вважають закінченням Римо-готської війни (377–382). Вождем (а з 395 — королем) вестготів став син Атанаріха Аларіх І.

Після укладення миру з готами Феодосій звернув увагу на Схід, де імперські володіння в Сирії зазнали нападів сарацинів. У 383 війська Феодосія завдали їм поразки, після чого низка арабських племен як федерати мусили охороняти кордони імперії.

Феодосій спонсорував низку заходів з благоустрою столиці та своєї головної резиденції — м. Константинополя, насамперед розширивши форум до розмірів найбільшої з відомих у давнину громадських площ.

Зміцнення влади

Тричі був консулом (380, 388, 393).

Спершу Феодосій правив східними провінціями імперії, тоді як західні контролювали імператори Граціан і Валентиніан ІІ. Проте 383 владу в Британії несподівано узурпував командувач римської армією Магн Климент Максим (383–388), який висадився біля гирла Рейну. Частина германської армії у Галлії перейшла на його бік. Граціан утік із кінним загоном у 300 вершників, але імператора наздогнали під м. Лугдунумом (тепер м. Ліон, Франція) і вбили (25.08.383). Відтак на Заході єдиним правителем залишився 12-річний Валентиніан II. Зрештою, він мусив визнати узурпатора Максима як легітимного правителя в Галлії, Іспанії та Британії, натомість зберіг владу над Італією та, можливо, Африкою. Балканські провінції в Іллірику фактично відійшли під контроль Феодосія, який теж визнав узурпатора, проте одразу почав готуватися до війни з ним. Проголосив співправителем свого сина Аркадія (383–395).

Влітку 387 війська Максима вступили в Італію, нібито для допомоги в боротьбі з варварами в Паннонії та для захисту «віри батьків» (Валентиніан під впливом матері Юстіни підтримував аріанство, вступивши через це у прямий конфлікт із єпископом Амвросієм Медіоланським). Валентиніан із сім’єю втік до Феодосія в Фессалоніки. Вигнавши з Італії конкурента, Максим став єдиними правителем Західної Римської імперії.

Тим часом Феодосій врегулював відносини з Перською державою. Боротьба за владу в Персії значно послабила головну загрозу для імперії зі Сходу. Щоб остаточно усунути потенційне джерело загрози на кордоні, Феодосій уклав мир з Персією (387) та досяг угоди про поділ Вірменії на сфери впливу (римського — над західною частиною, перського — над східною).

387 Феодосій погодився на пропозицію Юстіни одружитися з її донькою Галлою (перша дружина Феодосія, Елія Флацілла, померла у 386) в обмін на допомогу у відновленні на троні її сина Валентиніана ІІ. Дізнавшись про шлюб, Максим відчув небезпеку та почав збирати свої сили. Невдовзі Феодосій виступив на Захід, що знаменувало початок Першої громадянської війни (388). Римський намісник у Північній Африці Гільдон зайняв Сицилію, відтягнувши частину сил Максима на південний театр бойових дій. З’єднане військо Феодосія та Валентиніана розбило армію Максима під Сісцією й Петовіоном (на р. Саві) в Паннонії та підійшло до східних Альп. Несподівано для супротивника (воєначальник Максима Андрагафій звів укріплення й заблокував усі можливі переправи через річки) подолав Альпи та завдав вирішальної поразки армії Максима при Аквілеї (тепер обл. Фріулі —.Венеція-Джулія, Італія). Максима було схоплено й страчено 28.08.388 (всупереч волі Феодосія).

Упродовж 388–391 Феодосій залишався в Італії, зробивши своєю резиденцією м. Медіолан (тепер Мілан).

Об’єднання імперії

Серед вестготів на певний час набула ваги антиримська партія. У 391–394 тривали битви; попри поразки вестготів, загальна ситуація ставала все більш невизначеною. Наприкінці літа — восени 391 з’єднання готів та інших варварських племен під проводом Аларіха І перейшли Балкани і рушили на південь. Феодосій І став на чолі війська проти ворога, проте знехтував на марші заходами безпеки. Римські війська були зненацька захоплені на р. Гебрі (тепер р. Маріца, Болгарія) й розбиті, командувач Промот зміг урятувати імператора. Феодосій покинув Італію 391, перед поверненням на Схід передав фактичне управління західною частиною імперії у руки командувача військами Валентиніана ІІ франка Арбоґаста (дата нар. невідома — 394).

Протистояння між Валентиніаном ІІ і Арбогастом зростало. Коли імператор після досягнення повноліття спробував відстояти свої права, охоронці Арбогаста повісили його у м. В’єнні (15.05.392). Без погодження з Феодосієм Арбогаст звів на трон (22.07) свого ставленика, начальника імперської канцелярії Флавія Євгенія (392–394). Той став ініціатором останньої спроби язичницької реформації — на короткий час повернув Вівтар Перемоги в приміщення Сенату, призначив язичників на посади префектів Італії та Рима, дозволив відроджувати язичницькі храми.

Феодосій почав підготовку до війни, проголосивши свого сина Гонорія імператором-співправителем (393–395). Влітку 394 Феодосій рушив армію до Італії. На час своєї відсутності залишив правити на Сході старшого сина Аркадія. Почалася Друга громадянська війна (394). Вестготи, згідно з обов’язками римських федератів, поставили до римської армії 20 тис. воїнів (на чолі з Аларіхом). Генеральна битва відбулася 06.09.394 у передгір’ях східних Альп на р. Фрігід (тепер р. Вілава). Передовий загін Феодосія у складі 10 тис. готів був майже повністю винищений Арбоґастом. Проте вночі полководець Арбоґаста Арбіціон перейшов на бік Феодосія, що стало вирішальним фактором у розгромі Євгенія. Узурпатора схопили та обезголовили. Арбоґаст, аби уникнути полону, заколовся мечем.

Після перемоги над Євгенієм Феодосій І на кілька місяців (вересень 394 — січень 395) став одноосібним правителем єдиної Римської імперії.

Збирався повернутися до м. Константинополя, проте невдовзі помер. Перед смертю розділив спадщину Римської імперії між синами: старшому Аркадію (395–408) дісталася східна (Ромейська) частина зі столицею у Константинополі, молодшому Гонорію (395–423) — західна, зі столицею в Медіолані, з 402 — у Равенні. Забальзамоване тіло Феодосія перевезли до Константинополя, поховали в імператорській усипальні храму Святих Апостолів (храм і поховання не збереглися).

Релігійна політика

Феодосій, хоч і походив із християнської сім’ї, але, за словами Сократа Схоластика, був охрещений уже в зрілому віці, під час хвороби (лютий 380), єпископом Фессалонік Асхолієм. Після цього розпочав кампанію проти аріанства, поширеного у східній частині імперії. Значний вплив на нього справляла перша дружина Флацілла, ревна прихильниця «нікейської» віри (див. Нікейський собор 325).

Спершу намагався слідувати лінії імп. Костянтина І Великого, яка загалом зберігала нейтралітет держави щодо різноманітних культів і сповідань її громадян. Невдовзі намітилися тенденції у бік поступової офіційної християнізації життя імперії, а Феодосій став переконаним прихильником ортодоксального (нікейського) вчення. 27.02.380 Феодосій (спільно з Граціаном і Валентиніаном ІІ) видав у Фессалоніках едикт «Про кафолічну віру» (відомий як Cunctos populos, з лат. — «Усі народи», також Фессалоніцький едикт), який вимагав, «щоб усі народи… сповідували ту релігію, яку божественний Петро Апостол передав Римлянам» та «згідно з апостольською настановою і вченням Євангелія, [сповідували] єдине Божество Отця й Сина і Святого Духа в рівній величності та у Святій Трійці». Християнська віра у догматах, зафіксованих ухвалами Нікейського собору, була оголошена єдино допустимою для підданих. Едикт став першим світським римським законом, який визначив релігійну доктрину для імперії.

Закликав до себе подвижника Ісаакія Далматського (4 ст.; Сирія), зустрів того з великою честю і виконав усі його настанови: вигнав аріан із м. Константинополя та повернув храми православним. 26.11.380 відправив у вигнання єпископа Демофіла (посідав Константинопольську кафедру у 370–380), знову повернув Мелетія на престол архієпископа Антіохії (360–381), призначив Григорія Богослова архієпископом Константинополя.

У грудні 380 заборонив жертвопринесення з метою віщування майбутнього.

У січні 381 видано новий едикт, що уточнював Фессалоніцький; 10.01.381 — указ проти єретиків, а в травні того самого року — проти маніхейства.

Перемогу нікейців закріплено на Першому Константинопольському соборі (Другий Вселенський собор), який імператор скликав у травні — липні 381. Собор визначив доктрину християнської Церкви, включно з догматичним ученням про Трійцю, засудив єресі аполлінаріан, фотініан, македоніан, уточнив юрисдикцію єпископів, визнав за єпископом Константинополя друге місце «за честю» після Римського та ін. Аріанство та інші течії в християнстві, що не визнали Нікейського Символу віри, були проголошені єресями та підлягали переслідуванню державою. Єпископам ненікейського сповідання заборонили очолювати церкви.

Одночасно Феодосій завдав удару по язичництву: видав закон, за яким служіння язичницьким богам визнано злочином. Укази Феодосія не вимагали від язичників або євреїв навернення в християнство, проте його правління стало переломною віхою у занепаді старих релігій.

Під час трирічного перебування в Медіолані (388–391) Феодосій перебував під духовним впливом єп. Амвросія; упродовж більшої частини свого правління підтримував із ним тісні стосунки. Історія злочину імператора — різанина щонайменше 7 000 жителів Фессалонік у помсту за заворушення (квітень 390), відмова Амвросія у відповідь на це пустити його до церкви і вділити причастя та наступне восьмимісячне покаяння — один із пам’ятних випадків утвердження Церкви.

У 391 та 392 було видано низку нових законів проти язичництва. Феодосій І перетворив язичницькі свята на робочі дні (проте язичники продовжували відзначати їх як святкові). У 391 консулами призначено останню пару язичників у римської історії (Татіан та Сіммах).

Найбільше храмів (43) християни зруйнували у 390-х у Преторіанській префектурі Схід. Як зауважено у візантійському літописі невідомого автора «Пасхальна хроніка» (7 ст.): «Костянтин тільки зачинив святині та храми еллінів, а Феодосій знищив [їх]». У 391 за зверненням Александрійського єпископа Феофіла (385–412) Феодосій дозволив знищити в місті всі язичницькі храми, включно з Серапеумом. Загинуло багато творів Александрійської бібліотеки. Того самого року імператор не дозволив відновлення Вівтаря Перемоги в Сенаті та видав едикт, яким встановив великі штрафи (15 фунтів золотом) за поклоніння старим богам.

У 393 ймовірно востаннє проведено «язичницькі» Олімпійські ігри, які майже 12 століть були головним спортивним святом у Стародавній Греції. Феодосій заборонив вивчення та викладання математики (через традиційний зв’язок з «язичницькими науками»: математики — з нумерологією, астрономії — з астрологією). Попри це, ще упродовж 200 років філософи-неоплатоніки продовжували астрономічні спостереження, викладали математику та писали коментарі до праць Платона та Арістотеля. Діяли філософські школи в Афінах та Александрії. Різні верстви, зокрема й почесні сенатори в Римі, звично дотримувалися язичництва, хоча й не мали змоги публічно виконувати колишні церемонії. Язичництво, отже, не було цілком знищене, у провінціях його традиції часом перепліталися з християнськими. Щоправда, траплялися випадки насильства щодо язичників та юдеїв. Кількість християн на той час оцінюють у 15–20 % від загальної чисельності населення імперії.

Визнання

Феодосія І визнано святим у грецьких православних церквах. Пам’ять згадують 17 січня за юліанським календарем (даті відповідає 30.01 григоріанського).

Наслідки правління Феодосія І оцінюють суперечливо. Хоча утихомирення готів забезпечило мир імперії, їхній статус федератів створив проблеми для наступних імператорів. Феодосія критикували й за те, що ціною двох громадянських воєн він захищав власні династичні інтереси. Два його сини (Аркадій і Гонорій) послабили імперію, бо в період варварських вторгнень і придворних інтриг виявилися неефективними правителями. Після смерті Феодосія І Римська імперія 395 розпалася на східну й західну частини. Римський світ більше ніколи не був об’єднаний, політичні та релігійні розбіжності між Заходом і Сходом імперії щодалі поглиблювалися.

Феодосій зажив слави захисника християнської віри, який рішуче викорінював язичництво. Держава просувала інтереси офіційної Церкви ресурсами військової та адміністративної влади. Проте релігійне питання не було остаточно розв’язане, теологічні суперечки про природу Христа та сутність віри з новою силою продовжено у 1-й пол. 5 ст. Поряд із тим діяльність Феодосія визначила панівний напрям релігійного розвитку Європи, за що християнські письменники прозвали його Великим. З правлінням Феодосія також пов’язують відродження класичного мистецтва.

Найвідоміші зображення імператора Феодосія I Великого збереглися на монетах (солідах), срібному посуді (місорій 388, де імператора зображено з німбом — символом божественного походження влади), а також на рельєфах (бл. 390) мармурового постаменту Єгипетського обеліска (обеліск Феодосія) в м. Стамбулі. Дійшло кілька мармурових голів, які приписують Феодосію Великому, хоча їх атрибуція є дискусійною.

Сюжет загострення стосунків між імператором і Амвросієм Медіоланським привертав увагу митців, зокрема А. ван Дейка, П. П. Рубенса.

Додатково

Феодосій мав сестру і брата Гонорія, які рано померли. Він узяв на виховання їхніх дітей. Доньок брата (Ферманцію та Серену) згодом видав заміж за своїх воєначальників. Перша дружина Феодосія — Елія Флавія Флацілла була родом з Іспанії. Їхні діти: майбутні імператори Аркадій (нар. бл. 377 в Іспанії) та Гонорій (нар. 384 у м. Константинополі), донька Пульхерія (нар. 385) померла у дитинстві. Від другої дружини Галли Феодосій мав доньку Галлу Плацидію, матір майбутнього західного імператора Валентиніана III.
Свідчили, що Феодосій був старанним адміністратором, строгим у своїх звичках, милосердним та побожним християнином. Проте нехристиянський історик 5 ст. Зосіма стверджував, що імператор любив розкіш, оточив себе великим почтом і бездумно витрачав скарбницю. Щоб поправити фінанси, він продавав управління провінціями будь-кому, хто пропонував найвищу ціну.
У 390 відбулися заворушення у найбільшому місті Македонії Фессалоніках. Командувач військами у пров. Іллірик Ботеріх кинув до в’язниці популярного в народі колісничого за побутову провину. Натовп зажадав звільнити колісничого (як людину, необхідну для майбутніх заїздів), а коли Ботеріх відмовився, закидав його камінням. Загинули також інші представники імперської адміністрації. Феодосій, розцінивши це як заколот, наказав перебити на іпподромі, за різними оцінками, від 7 до 15 тис. містян. Коли імператор після цих подій хотів помолитися в церкві, Амвросій Медіоланський не пустив його на поріг, відмовив у євхаристії, звинуватив Феодосія у вбивстві безневинних та вимагав покаяння. Лише через 8 міс. єпископ пробачив імператора, змусивши того ухвалити закон, яким затвердження смертних вироків відкладали на 30 днів після їх винесення.
У 391 в Александрії, під час спроби єпископа Феофіла (385–412) перебудувати один із занедбаних язичницьких храмів на церкву, стався напад на християн з боку язичників, обурених зазіханням на їхню святиню. Внаслідок цього почалися заворушення, нападники під керівництвом філософа Олімпія були змушені замкнутися в Серапеумі (величному язичницькому храмі міста), взявши багатьох заручників, яких потім вони принесли в жертву. Храм був оточений солдатами міського гарнізону, командувач яких Роман разом із представниками влади міста намагався домовитися про здачу бунтарів, але безуспішно. Міська влада звернулася до імператора. Єпископ Феофіл просив помилувати бунтарів, але в обмін на дозвіл знищити в місті всі язичницькі храми, включно з Серапеумом. Імператор погодився. Храм був зруйнований.

Джерела

Zosimi comitis et exadvocati fisci Historiae interprete Leunclavio // Еxrecognitione Immanuelis Bekkeri. Bonnae : Іmpensis ed Weberi, 1837. 249 р.
Theodoretus. Cyrensis episcopus. Historia ecclesiastica // Patrologiae cursus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne: in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1857. Vol. 82. 879–1278 p.
Socratis Scholastici, Hermiae Sozomeni. Historia ecclesiastica // Patrologiae cursus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne: in 161 vol. Paris: Apud Garnier, 1864. Vol. 67. 1724 р.
Ammiani Marcellini Rerum gestarum libri qui supersunt / Recogn. F. Eyssenhardt. Berolini : F. Vaflen, 1871. 599 р.
Pauli. Historia Romana in usum scholarum ex Monumentis Germaniae historicis recusa. Berоlinі: Аpud Weidmannos, 1879. 150 р.
Sexti Aurelii Victоris. Liber de Caesaribus. Praecedunt Origo gentis romanae et Liber de viris illustribus urbis Romae. Subsequitur Epitome de Caesaribus / Recogn. Fr. Pichlmayr. Lipsiae : Teubneri, 1961. 219 p.
Eutropi Breviarium аd Urbе condita / Recogn. Fr. Ruehl. Stutggardiae : Teubner, 1975. 90 p.
Pseudo-Aurélius Victor. Abrégé des Césars / Рar M. Festy. Paris : Les Belles Lettres, 1999. 370 р.
Philostorgius. Church History / Тransl. by Ph. R. Amidon. Atlanta : Society of Biblical literature, 2007. 284 р.
Orosius. Seven Books of History against the Pagans. Liverpul : Liverpul University Press, 2010. 456 р.

Література

King N. Q. The Emperor Theodosius and the Establishment of Christianity. Philadelphia : The Westminster Press, 1960. 136 p.
Jones A. H. M. The Later Roman Empire: 284–602 : in 3 vol. Oxford : Blackwell, 1964. Vol 1. 448 р.
Grant M. The Roman Emperors: A biographical guide to the rulers of imperial Rome 31 BC — AD 476. London : Weidenfeld & Nicolson, 1985. 367 р.
Williams S., Friell G. Theodosius, the Empire at Bay. New Haven; London : Yale University Press, 1995. 238 р.
Mommsen T. A History of Rome under the Emperors. New York : Routledge, 1999. 652 p.
Kulikowski M. Rome's Gothic Wars: From the Third Century to Alaric. Cambridge : Cambridge University Press, 2008. 240 p.
Potter D. S. The Roman Empire at Bay, AD 180–395. 2nd еd. London; New York : Routledge, 2013. 792 p.
Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми: ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2015. 570 с.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Феодосій I Великий // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Феодосій I Великий (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.05.2026