Отці церкви

Файл:Otsy.jpg
Отці церкви, мініатюра з «Ізборника Святослава», 1073

Отці́ це́ркви, Святі отці — церковні письменники 2‒8 ст., які розпрацьовували християнське віровчення, надали йому концептуальне оформлення, визначили теоретичні засади церковно-організаційного устрою. Шановані Церквою як святі, вчителі віри та моралі.

Загальна характеристика

Зусилля Отців церкви були спрямовані на з’ясування доктринально-філософських аспектів християнства; відмежування його від язичницького світогляду й культури, з одного боку, та від різноманітних єретичних учень — з іншого. Дали витлумачення понять Бога, Трійці, Христа, Церкви, людини, душі, гріха, спокутної жертви тощо. Зафундували християнське богослов'я та філософію.

З-поміж найавторитетніших:

Напрям філософсько-богословських розумувань, заснований Отцями церкви, отримав назву патристика (від грец. πᾰτήρ, лат. pater — отець); богословська наука, що вивчає святоотцівські праці, — патрологія.

Більшість християнських течій включає спадщину Отців церкви у Святе Передання.

Отці церкви грецькі

Грецькими Отцями церкви називають церковних письменників — представників східної патристики. Їхня доба тривала з кін. 1 ст. н. е. до сер. 8 ст. (до смерті Іоанна Дамаскина). Часом її подовжують аж до Великого розколу 1054 чи навіть до Флорентійського собору (1439).

Спочатку до Оців церкви відносили всіх єпископів, згодом і богословів назагал, які боронили віру від єретиків. Пізніше ознаками святоотцівства визначено «давність, святість, правовірність і церковність».

Перші Отці церкви, які за життя перестрілися з апостолами, — пресвітер Варнава (апостол від 70-ти, 1 ст.), Ігнатій Богоносець, єпископи Полікарп Смірнський (бл. 69 — бл. 155), Папій Єрапольський (бл. 60 — бл. 140, автор «Дідахе»; обидва — тепер Туреччина) — відомі також як Апостольські отці або учні.

Наступне покоління грецьких Отців церкви ранньої доби презентують апологети Юстин Філософ, Феофіл Антіохійський (2 ст.; тепер Туреччина), Татіан, Єрмій, Кодрат, Арістід, Афінагор (усі — 2‒3 ст.; відомості про дати й місця народження і смерті відсутні), єпископ Мелітон Сардський (2 ст.; тепер Туреччина). До них також відносять александрійських катехизаторів Климента й Орігена, які захищали християнське віровчення перед представниками влади та освіченими язичниками, заклали підвалини східного богослов’я.

Після Першого Вселенського собору (див. Нікейський собор 325), який конституював основні догмати християнства, грецькі Отці церкви здійснили обґрунтування віровчення.

У розквітну добу святоотцівства діяли:

  • александрійці Афанасій Великий, Синезій (Синесій) Киренський (бл. 375; Лівія — бл. 414; Єгипет), Кирило Александрійський;
  • антіохійці Іоанн Золотоустий, Діодор Тарський (бл. 320 — бл. 394; тепер Туреччина), Феодор Мопсуестійський (бл. 350–428; тепер Туреччина), Феодорит Кирський;
  • палестинці Євсевій Кесарійський (Євсевій Памфіл), Кирило Єрусалимський (бл. 313 — бл. 386; тепер Ізраїль), Єпіфаній Кіпрський;
  • каппадокійці (Василій Великий, Григорій Нисський, Афанасій Александрійський), у творах яких святоотцівська думка на Сході досягла своєї кульмінації.

У цей період Отці церкви з’ясовують теоретичні аспекти християнства, здійснюють його філософське обґрунтування, дають витлумачення понять Трійці, Бога, людини, душі, таїнств тощо. Близькі до них сирійські отці: Афрахат (2-га пол. 3 ст. — бл. 345; тепер Ірак), Єфрем Сирин, Іва Едеський (дата народження невідома — 457).

Отці церкви кінцевої доби, насамперед таємничий автор «Ареопагітик» (див. Діонісій Ареопагіт), представники чернечого аскетизму Іоанн IV Постник (Константинопольський патріарх у 582‒595), Іоанн Ліствичник, Ісаак Сирин та компілятори Леонтій Візантійський (бл. 485 — 543; тепер Туреччина), Максим Сповідник, Іоанн Дамаскин, здійснюють систематизацію віровчення та обробку накопиченого матеріалу.

За ґрунтовну вченість чотирьох грецьких Отців називають «учителями Церкви» (Єфрем Сирин, Кирило Єрусалимський, Кирило Александрійський, Іоанн Дамаскин), а ще чотирьох — «великими учителями Церкви» (Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Золотоустий). Для багатьох церковних письменників, зокрема александрійців, каппадокійців, Діонісія Ареопагіта, ченців-анахоретів та систематизаторів, характерним було прагнення узгодити церковне вчення з античною філософією, насамперед неоплатонізмом.

На ідеї грецьких Отців церкви як на безумовний авторитет дотепер опираються чимало православних богословів.

Отці церкви латинські

Є презентаторами західної патристики (Климент I, Єрм, Іпполит Римський – грекомовні). Доба латинських Отців церкви тривала з кін. 1 ст. до поч. 7 ст. (до cмерті Ісидора Севільського). Часом її подовжують до поч. 13 ст. (до Фоми Аквінського).

Ознаки святоотцівства на Заході ті ж самі, що й на Сході. Тому до латинських Отців церкви включають не тільки єпископів, але й інших ревних борців за віру — Мінуція Фелікса (2‒3 ст.; тепер Алжир), Тертулліана, Єроніма Стридонського. Перших діячів, які були знайомі з апостолами — Климент I (Климент Римський), Єрм (дати й місця народження і смерті невідомі) — називали, як і на Сході, Апостольськими отцями або учнями.

Надалі святоотцівську традицію представляли апологети Мінуцій Фелікс, Іпполит Римський, Тертуліан, Кипріян Карфагенський, Луцій Лактанцій, Арнобій (2-га пол. 3 ст. — бл. 326; тепер Туніс), а також єресіологи (Іриней Ліонський). Вони захищали християнство від критики з боку представників нехристиянської філософії, язичництва та юдаїзму, доводили переваги нової релігії перед іншими віросповіданнями, водночас прагнули переконати імператорську владу в тому, що християнська релігія їй не ворожа. Вели рішучу боротьбу з відступами від офіційної церковної лінії. Щоправда, апологети та єресіологи не створили теологічної системи та не уникнули помилок, але вони порушили проблеми, над якими працюватимуть пізніші латинські Отці церкви.

Ранні богословські школи на Заході не сформувалися.

Золотий вік західного святоотцівства представлений церковними авторами, вихідцями з 5 регіонів:

Отці цієї доби не тільки настійно протидіяли єресям, але й працювали над обґрунтуванням догматів, концептуальним оформленням християнське вчення. Проте, на відміну від грецьких отців, мало цікавилися тринітарними й христологічними суперечками, не сприйняли алегоричної екзегези, вчення про надрозумне пізнання та екстаз. Тут домінували логічність, «юридичність» і «природна теологія», тоді як умоглядні тонкощі Сходу поширення не отримали. Латинських церковних письменників особливо цікавили питання антропології, свободи волі, практичного проповідництва тощо. Суттєвий вплив на їхню діяльність справило занесене зі Сходу чернецтво, яке в 4‒6 ст. поширилося в Галлії, Африці, Іспанії.

У пізньому періоді латинські Отці церкви звернулися до філософських учень античності, за допомогою яких прагнули звести в єдину систему християнське богослов’я (хоча й поступалися в цій справі східним отцям). Найвідомішими систематизаторами ортодоксального богослов’я на Заході були Боецій, Григорій I Великий, Кассіодор Флавій, Ісидор Севільський. Суттєвим засобом теоретичного обґрунтування богослов’я у декотрих отців (Марій Вікторін, Аврелій Августин) ставав неоплатонізм.

Чотири латинські богослови (Іларій Піктавійський, Петро Хрисолог, Лев I Великий, Ісидор Севільський) і один грекомовний (Іриней Ліонський) за свою велику вченість отримали назву «учителів Церкви», а ще чотири західні Отці — «великих учителів Церкви» (Амвросій Медіоланський, Августин Аврелій, Єронім Стридонський, Григорій I Великий). Учителі церкви сформулювали світоглядний і теолого-догматичний стандарт для християнства середніх віків, а їхні твори здобули найвищий після Святого Письма авторитет. Водночас ті діячі, яким пізніші богослови відмовили у достатній святості чи правовірності вчення (Тертулліан), відомі як церковні письменники.

Оформлення та обґрунтування основних догм церковної ортодоксії знаменує кінець святоотцівського періоду західнохристиянського богослов’я.

Учення латинських Отців церкви стало фундаментом для середньовічної схоластики. Проте августинівсько-пелагіанська проблема свободи волі та благодаті лишалася актуальною й у післясхоластичний період, у полеміці з М. Лютером, в єзуїтів 17 ст. Католицькі богослови по сьогодні опираються на святоотцівську спадщину та ідеї.

Література

  1. Мозговий І. П. Неоплатонізм і християнство. Суми : Козацький вал, 1997. 216 с.
  2. Мозговий І. П. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації. Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. 471 с.
  3. Чорноморець Ю. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Київ : Дух і літера, 2011. 568 с.
  4. Фірігос А. Вступ до історії патристичної та візантійської філософії: від початків християнства до іконоборства / Пер. з грец. С. Угрина. Львів : Український католицький університет, 2017. 280 с.
  5. Отці Церкви про багатство і бідність / За ред. М. Горячої. Львів: Український католицький університет, 2018. 360 с.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Отці церкви // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Отці церкви (дата звернення: 11.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.08.2024

Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Отці_церкви&oldid=442116
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶