Неоплатонізм

Неоплатоні́зм (від нео... і платонізм) — останній за часом і найбільший ідеалістичний напрям античної філософії 3–6 ст. н. е. Виник на основі переробки вчення Платона в дусі елліністично-римського еклектизму і релігійно-філософського синкретизму з ідеями аристотелізму, стоїцизму, піфагореїзму, скептицизму, східних учень тощо.

Учення

Розбудова Римської імперії супроводжувалася суттєвими змінами у свідомості людей того часу, посилювала тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося на філософії 3–6 ст., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення (див. Теософія). Саме тоді сформувався неоплатонізм (термін має пізніше походження) як завершальна спроба синтезу уявлень про Космос і людину в цілісне вчення, переважно на засадах платонівської філософської традиції. Він найповніше відобразив світогляд доби Пізньої Античності і став фiлософською основою перехiдного перiоду вiд античностi до середньовіччя.

Формально засновником неоплатонізму був александрійський платонік Аммоній Саккас. Фактичним фундатором цього синтезу став Плотін із Лікополя, який діяв у м. Римі. У його фiлософсько-теологiчнiй системi гармонiйно поєдналися всi лінії стародавньої фiлософiї: «ейдоси» Платона, логіка Арістотеля, «Нус» Анаксагора, «Єдине» (незмiнне буття) Парменіда, одвiчна первiсна «Одиниця» пiфагорійцiв, iдея Добра, про яку вчили Сократ i Платон, нерухомий Першорушій, чистий і досконалий «Ум» Арістотеля, божественна «Природа» стоїкiв, герметичнi та орфiчнi тексти, халдейські оракули, схiднi мiстичнi культи.

Прагнучи оживити занепале язичництво шляхом інтерпретації міфології в термінах грецької філософії, неоплатоніки виробили вчення про ієрархічність будови Універсуму (Всесвіту, всього сутого, дійсності). Основою буття вважали божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) Єдине (грец. Ἕν) або Благо (грец. Ἀγάθων) як граничну основу існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього заміщається в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого.

Теологія неоплатонізму включає вчення про ієрархічну тріаду: позамежне духовне першоначало Єдине, з якого шляхом еманації («витікання», ніби поширення світла в темряві) та поступового послаблення в низхідному порядку походять інші розряди сутого — Світовий Ум [ грец. Νοῦς; на відміну від Розуму-Логоса (грец. Λόγος) Геракліта ], та Світова Душа (грец. Ψυχή). Внаслідок подальшого «сходження» Єдиного породжується Космос, тобто світ, природа. Нижчою межею еманації неоплатонізм вважав матерію як «в’язницю душі», ототожнивши її з небуттям (грец. μή όν).

Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, пов’язана не тільки з тілом, але й із божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступне після смерті злиття з Божеством. Отже, релiгiйно-фiлософське вчення Плотiна виходило з iдеї вищого начала (Бога), як джерела і першооснови усякого буття, i завершувалося вимогою повернення до Божества та єднання з ним.

Саме в неоплатонізмі вперше проведено ідею тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це «перебування в собі» — «вихід поза себе» — «повернення в себе». Еманація доповнена процесом повернення всього сутого через метемпсихоз, теургію та екстаз до своїх витоків — єдиного першоначала, верховного Бога. Очищення від зла полягало в поверненні душі до свого споконвічного джерела, коли Душа перебувала у тісному зв’язку з Умом і споглядала ідеї.

Завдання людини — подолати природні властивості нижньої частини душі — пристрасті, жадання, пороки — і шляхом вправляння в чеснотах, аскетизму, творчості прагнути до злиття є Єдиним. Для цього душа, яка бажає повернутися до своєї занебесної вітчизни, повинна згадати про неї; проте навіть і тоді, коли цей спогад або знання відкривається одразу, раптово, миттєво (подібно до об'явлення), він ще не стає умовою позбавлення від перешкод і спотворень, умовою переродження. Цей спогад — лише межа, до якої людина відтепер буде прагнути, не досягаючи її ніколи.

Найдетальніше цю ідею опрацював Прокл Діадох. Окрім Плотіна та Прокла, найвідомішими представниками неоплатонізму були Порфирій, Ямвліх і Дамаскій (бл. 458 — бл. 540).

Періодизація. Школи

Історію античного неоплатонізму умовно поділяють на три основні періоди, виділивши в кожному з них школи, так чи так орієнтовані на тлумачення діалогів Платона та систематизацію його вчення.

Перший період — Александрійсько-Римський (науковий), який вирізняється спекулятивно-теоретичним характером, переважно реконструюванням основної тріади Платона. У цей період діяли:

• Александрійська школа (3 — поч. 5 ст.); відомі представники: Аммоній Саккас, Оріген Платонік (3 ст.), Діонісій Кассій Лонгін (бл. 213 — 273), Феон із Александрії (бл. 335–405), Іпатія, Сінезій із Кирени (бл. 373–413), Немесій. Школу заснував і очолював (232–242) Аммоній Саккас, який письмового викладу свого вчення не залишив. На поч. 5 ст. школа деякий час перебувала в занепаді, потім відродилася.
• Римська школа (3 — поч. 4 ст.); відомі представники: Плотін — учень Аммонія Саккаса, перший систематизатор неоплатонізму і засновник школи (з 244), Амелій Гентіліан (3 ст.), імператор Публій Ліціній Егнацій Галлієн (правив у 253–268), його дружина Юлія Корнелія Салоніна (220-ті – 268), Порфирій із Тіра. Від 270 подальше розпрацювання неоплатонізму продовжив учень Плотіна — Порфирій.

Другий період — Сирійсько-Пергамський (богословський), який характеризує спроба поєднання всіх давніх культів і обґрунтування політеїзму. Неоплатонізм цього періоду висуває головним завданням практичну містику, теургію і мантику, систематизує античну міфологію, щобільше уваги приділяє релігійно-магічній практиці. Він з’ясовує сутність і методи пророцтва, знахарства, оракулів, містерій, астрології, екстатичного піднесення в надчуттєвий світ. До цього періоду відносяться:

• Сирійська школа (кін. 3 — 4 ст.); відомі представники: Ямвліх із Халкіди (учень Порфирія), Дексіпп (3 — 1-ша пол. 4 ст.), Сопатр із Апамеї (4 ст.), Феодор із Асіни (бл. 275 — 360). Школу заснував у м. Апамеї (тепер не існує, Сирія) Ямвліх, який уперше ввів у неоплатонізм практику теургії. Він провів реформу коментаря (перетворив коментування на строгу й систематизовану науково-богословську дисципліну), яка вплинула на всю подальшу традицію неоплатонізму.
• Пергамська школа (кін. 3 — 4 ст.); відомі представники: Едесій із Каппадокії (учень Ямвліха, тяжів до Александрійської школи), Максим із Ефеса (бл. 310 — 372), Євсевій із Мінда, Євстафій із Каппадокії, Євфразій із Еллади, Хрисанфій із Сард, Сатурнін Саллюстій Секунд (усі — 4 ст.), Пріск із Феспрота (Пріск Епірський; бл. 305–395), імператор Юліан Флавій Клавдій (Юліан ІІ Відступник). Школу заснував Едесій; вона продовжувала лінію Сирійської школи, із великою увагою до міфології та теургії.

Третій період — Афінсько-Александрійський (схоластичний, коментаторський), якому властива спроба реставрації та систематизації всієї стародавньої філософії. Основним предметом вивчення поступово ставав Арістотель; його коментаторами були Іоанн Філопон, Давид Анахт, Стефан Візантійський (4 ст.). До цього періоду відносяться:

• Афінська школа (4–6 ст.); відомі представники: Плутарх із Афін, Сіріан із Александрії (кін. 4 — 1-ша пол. 5 ст.), Домнін із Лаодікеї (5 ст.), Ісідор із Гази, Пріскіан із Лідії (обидва — 1-ша пол. 6 ст.), Прокл Діадох із Константинополя, Марін із Неаполя (бл. 440–495), Дамаскій Діадох із Дамаска (бл. 458–540), Сімплікій із Кілікії. Школу на поч. 5 cт. заснував Плутарх, учень свого батька Несторія. До нього Академія Платона не відчувала особливого впливу неоплатонізму. Плутарх написав коментарі до деяких діалогів Платона і до трактату Арістотеля «Про душу». Його спадкоємець Сіріан визначив коло авторитетних для неоплатонізму текстів: Платон і піфагорійці, Гомер, орфічна література і збірник «Халдейські оракули» (2 ст.). За філософією Арістотеля Сіріан затвердив статус пропедевтики до філософії Платона.
• Александрійська школа (пізня; 5–6 ст.); відомі представники: Гермій із Александрії (бл. 410 — 450), Гієрокл із Александрії, Аммоній Гермій (440–520), Геліодор із Александрії (5 ст.), Асклепій із Тралл (5–6 ст.), Іоанн Філопон, Олімпіодор Молодший із Александрії (бл. 495 — 570), Стефан Візантійський та ін. Вважається, що школу у 2-й третині 5 ст. відродив Гермій, учень Сіріана. Александрійська школа цього періоду поділяла в цілому вчення Афінської школи, прагнула узгодити вчення Платона та Арістотеля. Багато хто з александрійців навчалися у афінських філософів: у Плутарха — Гієрокл, Гермій із Александрії — у Сіріана, Аммоній — у Прокла.

Окремі дослідники виділяють також Вірменську (Давид Анахт, який тяжів до Александрійської школи), Лазицьку (Іоанн Лаза), Газьку (Петро Івер) школи, латинський неоплатонізм (Халкідій, Вікторін Афр, Претекстат, Квінт Аврелій Сіммах, Макробій, Капелла, Аніцій Манлій, Боецій та ін.). Коментатором Арістотеля був Боецій.

Відносини зі світською та церковною владою

Неоплатоніки від початку мали складні відносини з органами влади. З утвердженням християнства утиски їх як захисників язичництва тільки посилилися. Від рук політичних суперників загинули імператор Галлієн і його дружина Салоніна (268). За наказом імператора Авреліана страчений радник пальмірської цариці Зенобії Лонгін (273). Пізніше імператор Костянтин I Великий звелів стратити Сопатра (між 330 і 337), який брав участь в освяченні м. Константинополя. Від руки християнина, за свідченням сучасників, загинув імператор-неоплатонік Юліан (363). Імператор-аріанин Валент розпорядився стратити за звинуваченням у чаклунстві «мага» Максима (371). Сучасників вразила розправа християнських фанатиків над ученою Іпатією (415). Остготський король-аріанин в Італії Теодоріх Великий піддав смерті «останнього римлянина» Боеція (525).

У 529 імператор Юстиніан І Великий заборонив діяльність філософських шкіл і розпустив Академію Платона в Афінах, останній осередок язичницького неоплатонізму. Семеро неоплатоніків перебралися до Персії. Згодом вони повернулися, але повноцінно займатися філософією вже не мали можливості. Платонізм і пов’язаний з ним орігенізм були піддані анафемі на П’ятому Вселенському соборі (553).

Аммоній Саккас перейшов із християнства в язичництво. Натомість деякі неоплатоніки (Сінезій, Немесій, Іоанн Філопон, Стефан Візантійський, Марій Вікторин, Боецій, Петро Івер та ін.) прийняли християнство й зробили церковну кар’єру.

Значення. Подальший вплив

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, втілення ідеї в матерію, безсмертя душі, пантеїстичний зв’язок божественного та мирського, попри репресії щодо неоплатоніків, не загинули разом із розпадом античного суспільства. Важко знайти іншу філософську систему, яка б справила такий потужний вплив на розвиток філософії.

Уже наприкінці доби античності неоплатонізм складно взаємодіяв із християнським, а згодом із мусульманським та юдейським монотеїзмом. Ідеї неоплатонізму набули великого поширення в період патристики (Оріген, представники Александрійської й Антіохійської богословських шкіл, Каппадокійського «гуртка», містики-анахорети). Найвиразніше християнізований неоплатонізм проявився в «Ареопагітиках», залежних від філософії Прокла Діадоха, та в творіннях інтерпретаторів Псевдо-Діонісія. Велику роль у поширенні ідей неоплатонізму зіграли Аврелій Августин і Максим Сповідник.

Як наслідок сформувався новий феномен — християнський неоплатонізм. Фактично за допомогою неоплатонізму Отці церкви забезпечили філософське обґрунтування християнства. Часом всередині християнського неоплатонізму виділяють візантійський неоплатонізм. Через ісламський аристотелізм (аль-Кінді, аль-Фарабі, ар-Разі, Ібн Сіна, Ібн Баджа, Ібн Туфайль, Аверроес) він справив значний вплив на розвиток арабської філософії (аль-Газалі).

Надалі неоплатонізм вплинув на всю християнську теософію середньовіччя (Пліфон). На його ідеї спиралися і надавали їм подальшого звучання Іоанн Скот Еріугена, представники схоластики (реалісти й номіналісти) та німецькі містики, Шартрська богословська школа, різні єретичні напрями, П’єр Абеляр, гуманісти Ренесансу (Микола Кузанський, Флорентійська академія), утопісти, мислителі доби Реформації, раціоналісти й емпірики, Кембриджські платоніки, романтики, німецькі ідеалісти (передусім Г. Гегель), французькі дослідники і навіть сучасні американські філософи.

В Україні інтерес до неоплатонізму простежують від мислителів Давньої Русі до сучасних напрацювань Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України та богословських шкіл.

Література

1. Hadot P. Plotins, ou La simplicité du recard. Paris : Études augustiniennes, 1973. 175 p.
2. Athanassiadi P. Philosophers and Orakies: Shifts of authority in late Paganism // Byzantion: Revue Internationale des Études Byzantines. 1992. T. 62. P. 45–62.
3. Gerson L. P. Plotinus’s metaphysics: emanation or creation? // The Review of Metaphysics. 1993. Vol. 46. № 3. P. 559–574.
4. Pelloux L. L’assoluto nella dottrina di Plotino / Pref. di А. Bausola. Milano : Vita e pensiero, 1994. 229 p.
5. Ігнатенко М. Християнизований неоплатонізм як принцип європейської культури // Філософська і соціологічна думка. 1994. № 7–8. С. 27–43.
6. Wallis R. T. Neoplatonism. Indianapolis : Hackett Publishing Company, 1995. 224 р.
7. Gerson L. P. Plotinus-Arg Philosophers (Arguments of the Philosophers). London; New York : Routledge, 1999. 360 р.
8. Мозговий І. П. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації. Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2009. 471 с.
9. Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2015. 570 с.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Неоплатонізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Неоплатонізм (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.10.2026