Болівія

Болівія. Герб
Болівія. Прапор

Болі́вія, Багатонаціональна держава Болівія (ісп. Bolivia, Estado Plurinacional de Bolivia, кечуа Puliwya Mamallaqta, Puliwya Achka Aylluska Mamallaqta, аймара Wuliwya Suyu, Wuliwya Walja Ayllunakana Marka, гуарані Volívia, Tetã Hetate'ýigua Volívia, чакобо Bolivia, Bolivia-ja Tsaca Noa State, веенаєк Bolivia, Bolivia Lhámis lhip'on lhamel'is tä lhayis) — держава у Південній Америці. Назву отримала на честь провідника боротьби за незалежність іспанських колоній у Південній Америці — С. Болівара. Спочатку держава мала назву Республіка Болівар (з 1825), сучасну назву затверджено 07.02.2009, із введенням в дію нової Конституції.

Зміст

Географічне положення

Завантаження мапи…

Розташована в центральній частині південно-американського материка. На півночі і сході межує з Бразилією (довжина кордону — 3 423 км), на південному сході — із Парагваєм (753 км), на півдні — з Аргентиною (942 км), на заході — із Перу (1 212 км) та Чилі (942 км). Загальна протяжність сухопутних кордонів державних — 7 252 км. Країна є повністю материковою та не має власного виходу до моря. Територія — 1 098 581 км². Географічні координати — 17°00′ південної широти, 65°00′ західної довготи.

Адміністративно-територіальний поділ

Країна поділяється на 9 департаментів: Чукісака, Кочабамба, Ла-Пас, Оруро, Пандо, Потосі, Санта-Крус, Тариха, Бені. Департаменти, своєю чергою, — на 112 провінцій, а ті — на кантони. Офіційна столиця — м. Сукре, фактичний адміністративний центр — м. Ла-Пас (тут розташовані уряд, парламент та резиденція глави держави).

Державні символи

Державний гімн

Державний гімн Болівії — «Національний гімн Болівії» («Himno Nacional de Bolivia»), також відомий під назвою «Патріотична пісня» («Canción Patriótica») та за своїм першим рядком — «Болівійці, сприятлива доля» («Bolivianos, el hado propicio»). Автор слів — Х. І. де Санхінес Барріга (1786–1868; Болівія), музики — Л. Б. Вінченті Франті (1815–1914; Італія). Уперше твір прозвучав 18.11.1845 в м. Ла-Пас під час святкування річниці битви при Інгаві. Офіційно затверджений 1851. Оскільки Конституція Болівії надає рівний статус корінним мовам, державний гімн офіційно перекладений та виконується усіма основними мовами країни.

Державний прапор

Державний прапор — прямокутне полотнище (пропорція — 15:22), яке складається з трьох горизонтальних рівновеликих смуг: червоної (зверху), жовтої (посередині) та зеленої (знизу). У центрі розміщено державний герб. За офіційною версією, червоний колір символізує хоробрість солдатів і кров, пролиту за республіку; жовтий — багаті ресурси країни, корисні копалини; зелений — родючі землі та природні багатства країни, а також надію як фундаментальну цінність. Затверджено 31.10.1851.

Державний герб

Державний герб — розташований у центрі овальний геральдичний щит, оточений національними і військовими символами. На щиті зображено г. Серро-Рико-де-Потосі, ліворуч за якою сходить сонце. На передньому плані альпака (тварина — національний символ країни), сніп пшениці та хлібне дерево (див. Артокарпус), що символізують природні ресурси Болівії. Овал облямований синьою стрічкою з назвою «Болівія» золотими літерами (у верхній частині) та 10 зірками (у нижній), що символізують 9 болівійських провінцій, десята — нагадує про провінцію Антофагаста, що відійшла до Чилі за наслідками Тихоокеанської війни 1879–1884. За щитом перехрещені дві групи з трьох болівійських прапорів-триколорів, два гарматні дула, дві пари мушкетів, бойова сокира (праворуч) і червоний фригійський ковпак (ліворуч). Усе це втілює волю болівійців до захисту своєї країни і свободи. Над щитом — андський кондор з розпростертими крилами, за ним — лаврова (зліва) та оливкова (справа) гілки, що утворюють вінок. Герб схвалено 1825, сучасний вигляд — з 1888, уточнено 2004, 2009.

Державна мова

Офіційний статус державних мають 37 мов: іспанська мова та 36 індіанських мов — аймара, кечуа, гуарані, араона, бауре, бесіро, канічана, кавінєнья, каюбаба, чакобо, чіман, есе-ехха, гуарасуве, гуараю, ітонама, леко, махахуяй-калавая, мачінері, маропа, мохеньо-трінітаріо, мохеньо-ігнасіано, море, мосетен, мовіма, пакавара, пукіна, сіріоно, такана, тапієте, торомона, уру-мурато, веенаєк, ямінава, юкі, юракаре, замуко.

Грошова одиниця

Грошова одиниця — болівіано, уведено 1986, у реальному грошовому обігу — від 1987.

Національне свято

Національне свято — День незалежності (6 серпня).

Державний лад

Болівія. Столиця Болівії – м. Сукре.

Першу Конституцію Болівії ухвалено 1826 за проєктом С. Болівара, зберігала чинність до 1829. Упродовж 19 ст. країна пережила низку військових переворотів і диктатур, наслідком чого було часте ухвалення нових основних законів із коротким терміном дії (у 1831, 1834, 1839, 1843, 1851, 1861 тощо). Найдовше діяла Конституція 1880 (до 1938). Чинний Основний закон, ухвалений за ініціативи колишнього президента Х. Е. Моралеса на референдумі 25.01.2009, докорінно змінив політико-правову модель країни. Конституція 2009 офіційно закріпила нову назву — Багатонаціональна держава Болівія, визнала рівність усіх 36 корінних націй та розширила їхні права на самоврядування і представництво в органах влади, а також права держави на контроль за природними ресурсами.

Болівія. Місто Ла-Пас.

Болівія — унітарна держава з президентською формою правління. Ключова особливість державного устрою — розподіл чотирьох гілок влади: виконавчої, законодавчої, судової і виборчої. Система урядування реалізується у трьох формах: партисипативній (через референдуми), представницькій (через вибори) та спільнотній (обрання представників корінних народів згідно з їхніми звичаями).

Виконавча влада належить президенту, який є главою держави та уряду, а також віцепрезиденту. Президента обирають загальним прямим голосуванням строком на п’ять років з правом переобрання поспіль не більш як один раз. Від 08.11.2025 Президентом Болівії є Родріго Пас Перейра (нар. 1967; Іспанія). Уряд — Раду міністрів — призначає президент.

Болівія. Історичне місто Сукре

Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент — Багатонаціональні законодавчі збори, які очолює віцепрезидент держави. Парламент (166 місць) складається з Палати сенаторів — 36 членів (по 4 від кожного з 9 департаментів), яких обирають на п’ять років за пропорційною системою, та Палати депутатів — 130 членів, яких обирають за змішаною системою (63 — в одномандатних округах, 60 — за пропорційним представництвом у багатомандатних округах, 7 місць зарезервовано для представників корінних народів).

Судову владу очолює Верховний трибунал юстиції, формується з трибуналів, судів та контролюючого і дисциплінарного органу — Ради магістрів / cуддів. Існують два типи юрисдикції: ординарний та ординарний сільський корінних народів. Окремо діє Багатонаціональний конституційний трибунал. Унікальною рисою є обрання суддів вищих судів на загально-національних виборах зі списків, попередньо затверджених парламентом. Цей механізм, спрямований на деполітизацію суддівської гілки, на практиці зіткнувся із труднощами через політичну поляризацію та неспроможність парламенту досягти консенсусу (більшості у 2/3) для формування списків кандидатів, що призвело до інституційної кризи та блокування роботи судів (2023).

Виборча влада представлена найвищою інстанцією — Багатонаціональним виборчим органом, що є незалежною гілкою влади, відповідальною за організацію та контроль за всіма виборчими процесами. Формується зі семи членів, вибраних Багатонаціональними законодавчими зборами.

Політичні партії

У Болівії діє багатопартійна система (див. Багатопартійність). Політичну систему характеризує високий рівень поляризації та нестабільності, гострі внутрішньо-партійні розбіжності. Провідними політичними силами є:

  • Християнсько-демократична партія (ХДП, засновано 1954) — правоцентристська політична сила, ідеологія якої базована на християнській соціалістичній доктрині та філософії «інтегрального гуманізму», виступає за подолання економічної кризи, соціальну солідарність, здійснення реформ і демократичні інститути, на виборах 2025 ХДП здобула тріумфальну перемогу після двох десятиліть правління лівих сил;
  • «Рух до соціалізму» (засновано 1997) — ліва партія, що перебувала при владі у 2005–2025 (з перервою у 2019–2020), ідеологія поєднує ідеї демократичного соціалізму, індігенізм та антиімперіалізм, від 2021 партія опинилась у стані глибокого внутрішнього розколу на лояльне і радикальне крило, що паралізувало роботу законодавчої влади;
  • Альянс «Лібре» (з ісп. «Libre» — «Свобода») — неоліберальна політична коаліція, просуває ринкові реформи, особливо дерегуляцію економіки, підтримку приватного бізнесу та відкритість до міжнародної торгівлі.

Участь у міжнародних організаціях

Болівія є членом-засновником ООН (з 1945), Організації американських держав (з 1948), інших міжнародних організацій. Зовнішня політика країни спрямована на посилення регіональної інтеграції та захист національних інтересів, ключові з яких — прагнення відновити суверенний вихід до Тихого океану, втрачений унаслідок Тихоокеанської війни (1879–1884). Болівія — єдина держава, що є повноправним членом двох головних торговельних блоків континенту: Андського співтовариства (з моменту його заснування, 1969) та Південно-американського спільного ринку (з 2024). Такий унікальний статус перетворює Болівію на потенціальний місток між двома найбільшими економічними об’єднаннями Південної. Америки.

Таблиця. Болівія. Участь у міжнародних організаціях
Загальнополітичні організації
  • Організація Об’єднаних Націй;
  • Організація американських держав;
  • Рух неприєднання; Група 77;
  • Міжпарламентський Союз
Військово-політичні та правоохоронні організації
  • Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол);
  • Організація із заборони хімічної зброї;
  • Постійна палата третейського суду
Міжнародні економічні об’єднання
  • Світова організація торгівлі;
  • Міжнародний валютний фонд;
  • Група Світового банку;
  • Латиноамериканська асоціація інтеграції;
  • Продовольча та сільськогосподарська організація ООН;
  • Міжнародна організація праці;
  • Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку;
  • Всесвітня митна організація;
  • Міжамериканський банк розвитку;
  • Всесвітня федерація профспілок та ін.
Регіональні організації
  • Асоціація латиноамериканської інтеграції;
  • Андське співтовариство;
  • Південноамериканський спільний ринок;
  • Союз південноамериканських націй;
  • Співтовариство держав Латинської Америки та Карибського басейну;
  • Організація Амазонського пакту.
Гуманітарні організації
  • Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури;
  • Всесвітня організація охорони здоров’я;
  • Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця
Інші міжнародні організаці
  • Міжнародне агентство з атомної енергії;
  • Всесвітня організація інтелектуальної власності;
  • Всесвітній поштовий союз;
  • Міжнародна організація цивільної авіації;
  • Міжнародний союз електрозв’язку

Історична довідка

Доколоніальна доба

Найдавніші сліди перебування людей на території сучасної Болівії датують 12–10 тис. до н. е. (стоянка Віскачані). Близько 1500 до н. е. на високогірному плато Альтіплано виникли перші осілі землеробні культури (Ванкарані, Чіріпа). У період близько 600 — 1100 у регіоні домінувала культура Тіванаку (поширеними мовами були пукіна та протоаймара), центр якої розташовувався поблизу оз. Тітікака. Ця культура створила розвинену систему землеробства на піднятих полях і монументальну архітектуру. Після її занепаду (11 ст.) регіон розпався на окремі державні утворення народу аймара.

У другій половині 15 ст. під час експансії імперії інків (кечуа Тавантінсуйу) на чолі з Пачакутіком (близько 1400–1470; тепер Перу) ці території були підкорені імперією та включені до провінції Кольясуйу. Інкське правління супроводжувалося поширенням мови кечуа та централізованої системи управління. Водночас місцева знать часто залишалася правителями провінцій і поселень, а населення низовин (Східна Болівія) зберегло незалежність і чинило опір експансії. Вайна Капак (бл. 1467; тепер Перу — бл. 1527; тепер Еквадор) наказав збудувати фортеці на східному кордоні від навали народів гуарані.

Колоніальна доба

У Колоніальну добу (1538–1809) території сучасних Парагваю та Болівії, а також естуарій р. Ла-Плата першим дослідив конкістадор А. Гарсія (дата нар. невід.; Португалія — 1525; тепер Парагвай). 1524–1525 він відкрив частину Бразильського плоскогір’я та Ла-Платської низовини, а також рівнину Гран-Чако та Болівійське нагір’я (Альтіплано). Гарсія став першим європейцем, який потрапив 1525 в імперію інків. Із приходом у 1530-х іспанських конкістадорів на чолі з Ф. Пісарро, Д. де Альмагро (старшого), Г. Пісарро-і-Алонсо (1502; Іспанія — 1548; тепер Перу) регіон був включений до складу віцекоролівства Перу. Християнство поширилося на землях Болівії разом з іспанськими завойовниками: від колоніальних часів католицизм став панівним у релігійному ландшафті країни. 1559 створено судовий орган — Королівську аудієнцію Чаркас. Визначальним чинником економічного розвитку колонії стало відкриття у 1545 значних покладів срібла на г. Потосі. Місто Потосі перетворилося на найбільший світовий промисловий центр з видобутку дорогоцінних металів у 16–17 ст. (див. Потосі гірничозаводський район), де використовували систему примусової праці корінного населення (міта). 1776 територію і Королівську аудієнцію Чаркас було передано до складу новоствореного віцекоролівства Ріо-де-ла-Плата, що переорієнтувало економічні зв’язки на Атлантику.

Період незалежності

Наприкінці 18 ст. відбулись масштабні антиколоніальні повстання [зокрема під проводом Тупака Амару II (близько 1742–1781; тепер Перу) та Тупака Катарі (близько 1750–1781; тепер Болівія)], придушення яких посилило кризу колоніальної влади. Криза Іспанської імперії на початку 19 ст., спричинена Наполеонівськими війнами та падіннями режиму Бурбонів, активізувала визвольний рух креолів і метисів у латино-американських колоніях. Повстання 1809 у містах Чукісака (тепер Сукре) та Ла-Пас започаткували війни за незалежність в Іспанській Америці. Боротьба тривала 16 р. і завершилася перемогою військ С. Болівара та А. Х. Ф. де Сукре-і-Алькала (1795; тепер Венесуела — 1830; тепер Колумбія) над роялістами в битві під Аякучо (1824). 06.08.1825 проголошено незалежність держави Республіка Болівар.

Перше століття існування республіки було позначене політичною нестабільністю (часті військові перевороти) та економічною стагнацією. 1836–1839 Болівія на короткий час увійшла в конфедерацію з Перу (на той час — дві окремі республіки: Північна Перу і Південна Перу), утворивши Перуано-Болівійську конфедерацію. Ініціатором та ідеологом об’єднання був А. де Санта-Крус-і-Калаумана (1792; тепер Болівія — 1865; Франція), президент Болівії 1829–1839. Розпад конфедерації відбувся внаслідок активності місцевої опозиції (прихильники незалежності Перу) і початку військових дій з боку Чилі (1836–1839) та Аргентини (1837–1838), які сприйняли появу такого державного утворення на континенті як загрозу. Одночасно із розпадом конфедерації А. де Санта-Крус-і-Калаумана зрікся посади президента та емігрував до Еквадору.

1841–1842 Перу з ініціативи її президента А. Гамарри-і-Мессії (1785; тепер Перу — 1841; Болівія) розпочало вторгнення до Болівії з метою захоплення північного регіону Ла Пас. Війна тривала з мінливим успіхом і завершилася відновленням статус-кво. У подальші десятиліття внаслідок воєн із сусідніми державами Болівія втратила значну частину території та багаті на поклади родовища металів і мінералів (гуано та селітри): вихід до моря — після Тихоокеанської війни (1879–1884) з Чилі; багаті на каучук землі Амазонії — після війни за Акре (1899–1903) з Бразилією; частину області Гран-Чако — після Чакської війни (1932–1935) з Парагваєм. У цей період відбувся перехід від видобутку срібла до видобутку олова (великі родовища цього металу почали розробляти на помежів’ї 19–20 ст.). Це сприяло формуванню олігархічної групи «олов’яних баронів», яка впливала на політику країни.

Соціальне невдоволення наслідками Чакської війни та соціальною нерівністю призвело до Болівійської національної революції 1952. Під проводом правоцентристського Націоналістичного революційного руху здійснено націоналізацію копалень, аграрну реформу та запроваджено загальне виборче право. Процес демократизації перервав військовий переворот 1964, що започаткував період авторитарних режимів (1964–1982). Ці правління супроводжувалися репресіями проти опозиції та кількома невдалими спробами відновлення демократії (вибори 1978 і 1980). У 1967 в Болівії під час спроби організації комуністичного партизанського руху загинув Е. Че Ґевара. Відновлення цивільного правління у 1982 відбувалося на тлі економічної кризи та гіперінфляції. Уряд розпочав жорсткі неоліберальні реформи, соціальні наслідки яких, зокрема високий рівень безробіття, спричинили масові протести на початку 21 ст. (так звана Кочабамбська водна війна, Болівійська газова війна). Додатковими чинниками соціального невдоволення були співучасть окремих представників владних еліт у міжнародній наркоторгівлі та корумпованість влади.

На хвилі протестів поч. 2000 х президентом у 2006 обрано Х. Е. Моралеса, колишнього фермера коки та профспілкового лідера, першого представника корінного населення аймара на цій посаді. 2009, після перемоги Моралеса на чергових виборах, шляхом референдуму затверджено нову Конституцію; здійснено націоналізацію стратегічних галузей промисловості. Політична криза 2019, спричинена висуванням Е. Моралеса на третій президентський термін усупереч рішенню референдуму про відповідні конституційні зміни, а також імовірними фальсифікаціями результатів виборів, призвела до його відставки.

За результатами виборів 2020 до влади повернулася партія «Рух до соціалізму» на чолі з Л. А. Арсе Котакорою (нар. 1963; Болівія), яка відновила попередній політичний курс в умовах затяжної економічної кризи. Наприкінці 2025 Л. Арсе Котакору заарештовано за обвинуваченням у корупції. 2025 перемогу на чергових виборах президента здобув політик і дипломат Р. Пас, очільник правоцентристської ХДП.

Природа

Рельєф і корисні копалини

Болівія. Гора Чакалтая
Болівія. Плато Альтаплано

Рельєф Болівії змінюється відповідно до поділу на регіони: південно-західний андський регіон (плато Альтіплано) розташований у північній частині плоскогір’я Пуна на висоті 3–4 тис. м над рівнем моря, між двома основними гірськими хребтами Анд (займає 28 % території країни); південно-центральний субандський регіон є проміжним між плато Альтіплано та східними рівнинами (13 %); північно-східний регіон Льянос — від передгір’їв Анд до р. Парагвай — край рівнин і низьких плато, вкритих тропічними лісами (59 %).

Геологічні структури представлені двома основними тектонічними типами: молоді складчасті гори Анди, утворені вулканічними масивами, та передгірні западини (алювіальні рівнини) на краю Південноамериканської платформи.

Західну частину країни займають Болівійські Анди, які є найширшими в Південній Америці (ширина — від 400 до 800 км). Вони складаються з трьох основних гірських хребтів: Західних Кордильєр, що пролягають уздовж кордону з Чилі та мають численні вулканічні вершини з мальовничими льодовиками; Центральних Кордильєр і Східних Кордильєр (найнижчий хребет, що спускається на схід через глибоко розчленовані долини). Рівнини утворюють Болівійську низовину, розташовану на північному краю Болівії — перехідну область між басейнами Амазонки і Ла-Плати. Середні висоти — 1 192 м над рівнем моря; найвища точка — г. Невадо-Сахама (6 542 м), найнижча — поблизу берега р. Парагвай (90 м).

Корисні копалини широко представлені поліметалічними рудами, зокрема срібно-свинцево-цинковими та олово-срібними родовищами (видобувають цинк, сурму, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото, вісмут). Великі запаси срібла зосереджені на родовищах Серро-Рико-де-Потосі, Сан-Крістобаль і Болівар (південно-західна Болівія). На заході Болівії поширені родовища олова каситерит-сульфідного типу, з комплексними рудами. Східна Болівія пов’язана з великим залізорудним районом Мутун (містить великі поклади гематитів із вмістом Fe — 43–45 %, а також елювіально-делювіальні утворення з вмістом Fe — 57 %). Родовища нафти і газу зосереджені на сході країни в департаменті Санта-Крус (передгір’я Анд).

Клімат

Країна лежить у межах тропічних широт, проте кліматичні умови змінюються від тропічного клімату на рівнинах до холодного високогірного клімату Анд. Північні низовинні області мають тропічний клімат з високими температурами упродовж всього року (денний максимум понад 30 °С), високою вологістю та сильними зливами. Центральні низовинні області — вологий або сухий тропічний клімат. Пересічна температура в горах — приблизно +8 °С, у долинах — +26 °С. У горах переважають східні пасатні вітри, опадів випадає дуже мало.

Внутрішні води

Болівія. Озеро Тітікака

Гідрологічний режим зумовлений трьома водозбірними басейнами: північним (притоки Амазонки — Маморе, Бені, Мадейра, зі сходу на захід — Мадре-де-Дьйос тощо); південним (притоки Ріо-де-ла-Плати — Парагвай, Пількомайо та Бермехо); центральним (низка озер та річок на плато Альтіплано, які оточені Андами і не впадають в океан — озера Тітікака, Поопо, р. Десагуадеро та ін.).

Ґрунти

Ґрунти Болівії надзвичайно різноманітні, залежать від трьох головних географічних зон. Для високогір’я характерні піщані, глинисті та гравійні ґрунти (вкривають значну частину плато), на півдні — солончаки. Гірським долинам і схилам притаманні алювіальні ґрунти, у великих річкових басейнах — дуже родючі; на схилах лісові ґрунти страждають від швидкої ерозії. Для більшої частини тропічних рівнин характерні червоно-жовті латерити: часто мають низьку природну родючість через вимивання пожив. речовин опадами. На сході країни — значні площі родючих земель, де вирощують головні комерційні культури (соя, кукурудза, бавовна).

Рослинний світ

Болівія є однією з 15 країн світу з найбагатшим біорізноманіттям, загальну чисельність якого оцінюють у 79 тис. видів. Біота Болівії все ще маловивчена, на 2026 чисельність достовірно відомих видів рослинного світу і тваринного світу становить 48 тис. Розташування у тропіках у поєднанні з різкими топографічними і кліматичними відмінностями зумовили значне таксономічне багатство флори і фауни та високе різноманіття екосистем країни: від гірських ландшафтів Анд до густих тропічних лісів р. Амазонки та лісів тропічних сухих Чако.

Флора Болівії налічує 15 345 видів рослин, із них 2 402 види є ендеміками, 694 — культивованими, 267 — адвентивними видами, 221 — натуралізованими. У складі флори є 1 200 видів мохоподібних, 43 види голонасінних, 1 145 видів папоротеподібних, решта — квіткові рослини. Із 286 родин квіткових рослин, які представлені у флорі Болівії, спектр провідних родин очолюють орхідні (1 263 видів), айстрові (1 256 видів) та бобові (1 114 видів). Високим таксономічним різноманіттям характеризуються родини тонконогових, мальвових, маренових, осокових, пасльонових, меластомових, молочаєвих. Спектр провідних родів очолює рід паслін, який у флорі Болівії представлений 192 видами, 44 з них є ендемічними. Рослинний світ Болівії загалом характеризується високим ступенем ендемізму. Близько 20 % таксонів природної флори Болівії є ендемічними. Найбагатшими на ендемічні види є родини орхідних (418 видів), айстрових (246), бромелієвих (147), кактусових (127), тонконогових (92) та перцевих (81). Найбагатшими на ендемічні види рослин є вологі гірські ліси юнгас та сухі міжандські долини, де зафіксовано 51 % та 22 % відповідно від загальної кількості ендеміків флори Болівії. Міжнародним союзом охорони природи оцінено 165 ендемічних видів рослин (що становить всього 6,9 % від загальної чисельності) щодо їхнього статусу збереження, з них 49 % перебувають під загрозою зникнення.

Тваринний світ

Фауна Болівії налічує 3 296 видів хребетних тварин, серед яких ссавці (389 видів), птахи (1 452 види включно з 16 ендеміками), плазуни (303), земноводні (266), риби (понад 900). Ссавці представлені різноманітними групами, зокрема є рукокрилі (понад 130 видів), гризуни (148 видів). Із великих ссавців поширені ягуари, тапірові, рідкісні очковий ведмідь або андський ведмідь (Tremarctos ornatus), ендемічний вид інія болівійська або болівійський річковий дельфін (Inia boliviensis). На рівнинах мешкають броненосцеві, мурахоїдові, пекарієві, пуми та болотні олені (Blastocerus dichotomus), а також капібара, з птахів — нанду великий (Rhea americana).

Орнітофауна Болівії за видовим багатством займає 6 те місце в світі. Найвище різноманіття птахів характерне для східних схилів Анд, де у вологих гірських лісах юнгас водиться ще й чимало ендемічних видів. Наприклад, тут мешкає критично загрожений ара синьогорлий (Ara glaucogularis) — вид родини папугових, що перебуває на межі зникнення.

Серед 23 родин плазунів найчисельніше представлена родина полозових. У басейні р. Амазонки водяться каймани; є велика кількість змій, зокрема анаконди, сухопутні і прісноводні черепахи. Багато видів плазунів фауни Болівії є ендеміками, наприклад, жаби-свистуни роду телматобіус (Telmatobius).

За класифікацією Всесвітнього фонду дикої природи на території Болівії виділено 13 екорегіонів, які входять до 5 біномів. Згідно з даними Національної служби заповідних територій Болівії, понад 20,4 % загальної площі країни (22 356 915 га) займають охоронювані території, розташовані в усіх 9 департаментах (2024, оцінка). Серед них є 23 заповідні території національного значення. Найвищий рівень захисту мають національні парки, які створені для збереження екосистем у їхньому природному стані: Найстарішим національним парком Болівії є Сахама (утворено 1939), в якому розташований однойменний згаслий вулкан (найвища точка країни, 6 542 м) та унікальні високогірні полілепісні ліси. Каа-Ія Гран-Чако — найбільший національний парк Болівії (близько 3,4 млн га), де охороняється найбільший у світі масив тропічного сухого лісу Чако. У Болівії також діє розгалужена мережа відомчих і муніципальних заповідних територій, які створює місцева влада.

Однією з найактуальніших екологічних проблем Болівії є вирубування лісів для розвитку сільського господарства та скотарства. Скорочення площ лісів та знеліснення внаслідок їхнього вирубування, темпи якого вищі лише в Бразилії, спричиняють втрату або зменшення біорізноманіття, деградацію екосистем. Серед інших значимих загроз довкіллю Болівії — торгівля дикими видами тварин і рослин, полювання, гірничодобувна промисловість, туризм.

Населення

Загальна кількість населення — близько 12,3 млн осіб (2024, оцінка). Склад населення за етнічними групами (2024, оцінка): кечуа (бл. 49 %), аймара (бл. 30 %), метиси (нащадки змішаних шлюбів іспанців та індіанців; бл. 20 %), європейці (бл. 1 %). За релігійними групами (2023, статистика): католики (65 %) протестанти різних деномінацій (21,3 %, з них: євангельські християни — 11,9 %, адвентисти — 2,8 %, баптисти — 2,1 %, п’ятидесятники — 1,8 %, методисти — 0,7 %), сповідники інших релігій (0,9 %), атеїсти, нерелігійні, агностики (2,3 %), релігійно неафілійовані (0,9 %). За віковими групами (2024): до 15 р. — 27,0 %, 15–29 р. — 26,7 %, 30–44 р. — 21,7 %, 45–59 р. — 13,8 %, 60–74 р. — 8,0 %, 75 р. і старші — 2,8 %. Населення зростає, середній річний приріст — приблизно 1,25 %. Найбільші міста (2024, перепис): Санта-Крус-де-ла-Сьєрра (1 606 671 особа), Ель-Альто (885 035 осіб), Ла-Пас (755 732 особи), Кочабамба (661 484 особи), Оруро (297 497 осіб). Понад 2/3 болівійців (69,0 %) живуть у містах.

Господарство

Промисловість

Основою промисловості та експортного потенціалу країни є видобуток і переробка мінеральних ресурсів. Колонізація європейцями території Болівії (від середини 16 ст.) значною мірою пов’язана з розробленням багатих родовищ благородних металів. Срібний рудник поблизу м. Потосі (найбільше срібне родовище світу) давав у другій половині 16 ст. — першій половині 17 ст. близько 50 % світового видобутку срібла. Розробляли також великий срібний рудник Оруро (департамент Потосі). Від кінця 19 ст. формувалися гірничі галузі з видобутку міді — рудник Корокоро поблизу оз. Тітікака, споруджений на висоті 4 050 м та олова — рудник Катаві (Льяльягуа), 75 км від м. Оруро (департамент Потосі; найбільше олов’яне родовище світу). Від початку 20 ст. разом зі сріблом поширився видобуток інших поліметалічних руд: свинцевих, цинкових, вольфрамових, стибієвих. З різною інтенсивністю видобуток і експорт металів кольорових тривав упродовж 20 ст. На 2026 країна лишається провідним експортером олова та поліметалічних руд (2000 відкрито потужне родовище Сан-Кристобаль, департамент Потосі), а також літію (родовище Салар-де-Уюні поблизу м. Оруро).

Металургійна галузь представлена підприємствами з виплавляння кольорових металів. Найбільше родовище залізних і марганцевих руд — г. Мутун (департамент Санта-Крус), де від 2025 триває будівництво сталеливарного заводу потужністю 200 тис. т сталі на рік (профінансоване Експортно-імпортним банком Китаю). Метали й руди становлять до 40 % болівійського експорту.

Видобуток нафти і газу зосереджений у департаменті Санта-Крус, де діють підприємства з переробки нафти й випуску нафтопродуктів. Газ експортують до Бразилії та Аргентини (Болівія має другі за величиною запаси природного газу в Південній Америці).

Розвивається машинобудівна промисловість, зокрема автомобільна — «Інметал» («INMETAL»), текстильна — «Аметекс» («Ametex»), цементна — «Болівійська цементна компанія» («Sociedad Boliviana de Cemento»). Діють телекомунікаційні компанії «Ентель» («Entel»), «Телесель» («Telecel») та «Віва» («Viva»). Розвинуто різні галузі харчової промисловості (пивоварна, молочна, переробка олійних культур тощо).

Сільське господарство

Сільське господарство зосереджене насамперед на сході, де вирощують сою (Болівія — 8-й за обсягами виробник у світі, станом на 2020), цукрову тростину та соняшник. На заході виробляють переважно продукти внутрішнього споживання — картоплю та ячмінь, а також експорту — какао-боби та каву. Суперечливим за наслідками фактором в економіці є виробництво листя коки (3-й за величиною виробник у світі, станом на 2022), яке, крім легального застосування, незаконно використовують для виробництва кокаїну.

Сфера послуг

Сфера послуг від 2020-х стала панівним сектором економіки Болівії: її внесок у ВВП перевищив 50 %. На 2023у цій сфері було зайнято 55,11 % працездатного населення. Провідні види діяльності: соціальні, фінансові, страхові послуги, торгівля нерухомістю, туризм. Банківські послуги надають державні і приватні банки. Провідні державні установи: Центральний банк (є емісійним і водночас найбільшим комерційним банком), Гірничий банк (здійснює функції посередника під час продажу корисних копалин), Сільськогосподарський банк (надає кредити фермерам), а також Болівійська корпорація розвитку (позики промисловим підприємствам).

Болівія є популярним туристичним напрямом, що розвивається, пропонує унікальні природні об’єкти та культурні традиції. Це стимулює розвиток готельного бізнесу та мережі громадського харчування. На 2022 кількість туристів становила 724 тис. осіб. Частка ВВП від міжнародного туризму — 4 % (2020). Туристів насамперед приваблює різноманітність ландшафтів — від тропічних лісів до крижаних піків Анд. Серед туристичних об’єктів: найвисокогірніше місто світу Потосі; оз. Тітікака, залишки стародавнього міста Ісканвая (доінкська культура) і Тіуанако (засновано у 2 ст.) та інші. Поціновувачі екстремального туризму відвідують гірську дорогу між містами Ла-Пас і Короїко з перепадом висот від 4 650 м до 1 200 м. Пропонують велосипедні маршрути та екотури.

Транспорт

Найбільшим вузлом автомобільних і залізничних шляхів є м. Ла-Пас. У західному передмісті розташовано Міжнародний аеропорт Ель-Альто (діє з 1969) — другий за обсягом вантажних і пасажирських перевезень у Болівії. Найбільший у країні — Міжнародний аеропорт Віру-Віру — розміщено у м. Сант-Круз (з 1983). Авіаційний транспорт досить розвинений: загальний річний пасажиропотік — 4,3 млн осіб (2021). Аеропорти є у всіх значних містах країни (15 станом на 2022). У важкодоступних місцях діють невеликі аеродроми та злітно-посадкові смуги із ґрунтовим покриттям. Основний авіаперевізник — державна компанія «Болівіана де Авіасьйон» (ісп. «Boliviana de Aviacion»).

Залізничне сполучення охоплює незначну частину країни (загальна протяжність залізниць — 3960 км; 2023). Сполучення між сходом і заходом Болівії проходить через територію Аргентини. Основна залізнична мережа розташована на заході; сполучає великі промислові міста та центри видобутку корисних копалин із тихоокеанськими портами Антофагаста та Аріка (обидва — Чилі), а також Матарані (Перу; з’єднана судноплавством через оз. Тітікака). Вузол східної залізничної системи — м. Санта-Крус, сполучене залізницею з Бразилією та Аргентиною.

Через Болівію пролягає найдовша у світі автомобільна дорога — Панамериканське шосе. Мережа автомобільних доріг досить розвинена, однак більшість із них не мають твердого покриття і піддаються розмиванню атмосферними опадами. Загальна довжина автомобільних доріг (на 2023) — 207 507 км, із твердим покриттям — 16 539 км. Автобусне сполучення з’єднує усі великі міста. Для доправлення пасажирів у важкодоступні місцевості використовують спеціальні автомобілі — каміони. Водний транспорт більше розвинений у східній частині. Найбільший річковий порт Пуерто-Суарес розташовано на кордоні з Бразилією на оз. Лагуна-Касерес; з’єднаний каналом із судноплавною мережею річок Парагвай і Парана.

Зв’язок

Рівень проникнення інтернету становив 73,3 % (2024, статистика). 9,14 млн населення є користувачами мережі, з них 7,55 млн використовують соціальні мережі: 7,55 млн — «Фейсбук» («Facebook»), 5,57 млн — «ЮТуб» («YouTube»), 2,20 млн — «Інстаграм» («Instagram»), 7,39 млн — «ТікТок» («TikTok»), 1,50 млн — «ЛінкедІн» («LinkedIn»). Середня швидкість інтернет-з’єднання становила 32,50 Мбіт/с.

Медичне обслуговування

За ключовими показниками охорони здоров’я населення Болівії посідає останні місця серед країн Західної півкулі. Рівень дитячої смертності (69 на 1 000 новонароджених, 2020) — найвищий у Південній Америці. Серед ключових проблем: недоїдання (від чого страждають 23 % населення, експертна оцінка), хвороби: діарея та туберкульоз (головні причини дитячої смертності), малярія, Шагаса хвороба, високі показники захворюваності на ВІЧ тощо; антисанітарія; відсутність кваліфікованих медичних послуг у сільських районах; високий рівень кокаїнової залежності у молоді тощо. Якісна медична допомога доступна тільки у великих містах. 2019 стартувала безоплатна Єдина система охорони здоров’я для забезпечення медичного страхування болівійців. Реформування мало позитивні наслідки: зростання кількості лікарів (до 130 фахівців на 100 тис. мешканців), розширення імунізації; поліпшення сфери медичних послуг. Витрати національного бюджету на охорону здоров’я становлять 4,3 % ВВП.

Освіта і наука

Освіта

Рівень грамотності населення становить 94 % (2020, оцінка), з них: чоловіки — 97 %, жінки — 91 %. Видатки на освіту: 23,1 % державного бюджету (2021), 8,3 % ВВП (2023, оцінка). До 2019 країна не брала участі в міжнародних програмах з дослідження сфери освіти, звідси — брак верифікованих статистичних даних. Система освіти складається з початкової (вісім років, 1‒8 класи); середньої: перший (два роки) і другий (профільний, два роки) цикли; вищої: бакалаврат (3‒4 р.), магістратура (1‒2 р.), докторантура (2‒4 р.). Початкова освіта є безкоштовною і обов’язковою. Діють освітні заклади різних форм власності. На 2017 близько 39 % всіх болівійців інвестували в ту чи ту форму освіти. Неоліберальні реформи 1980-х посилили підтримку етнічного різноманіття в країні, але зменшили втручання держави в освіту та соціальні витрати, що вплинуло на заповненість державних шкіл. До 2009 навчання здійснювали іспанською мовою, що ускладнювало доступ до освіти для представників корінних народів. Через це рівень писемності в Болівії тривалий час був значно нижчим, ніж в інших країнах Південної Америки. Конституційне визнання 36 мов корінних народів дозволило навчатися рідною мовою у державних школах. У період 2000–2017 кількість учителів зросла втричі (середній показник — один кваліфікований учитель на 24 школярі). Дотепер зберігається великий розрив у рівні освіти між сільськими та міськими мешканцями, зокрема, учні у сільських районах навчаються в середньому 4,2 р., перш ніж кинути школу заради роботи для фінансової підтримки сім’ї; у містах — 9,4 р. (2020). Пандемія коронавірусної інфекції загострила проблеми в освітній сфері: за даними Звіту ЮНІСЕФ за 2020, сукупно 2,9 млн дітей опинилися без доступу до освіти (та до соціального харчування в школах), зріс освітній розрив між міськими і сільськими учнями через різні можливості доступу до інтернету та віртуальних освітніх послуг. Болівійські університети пропонують широкий вибір спеціальностей, є одними з найдоступніших у Південній Америці. Поряд із тим міжнародні експерти вказують на низький рівень їхньої відповідності до потреб студентів з інвалідністю.

Найстаріший ЗВО — Королівський і Папський вищий університет Сан-Франциско Ксав’єр у Чукісаки в м. Сукре (засновано 1624 за наказом іспанського короля Філіпа IV Австрійського та за підтримки папи Інокентія XII, початково — для надання освіти в царині права й теології нащадкам знатних родин). Тепер заклад є флагманом університетської освіти в країні. Відомі університети, що посіли високі сходинки у національному рейтингу (2021): Вищий університет Сан-Андрес (засновано 1830, м. Ла-Пас), Вищий університет Сан-Симон (1832, м. Кочабамба), Автономний університет Габріеля Рене Морено (1879, м. Санта-Крус-де-ла-Сьєрра), Автономний університет Хуана Мисаеля Сарачо (1946, м. Тариха), Технічний університетт Оруро (1892, м. Оруро), Автономний університет Томаса Фріаса (1892, м. Потосі), Болівійський католицький університет Сан-Пабло (1966, м. Ла-Пас), Приватний університет Санта-Крус-де-ла-Сьєрра (1984), Педагогічний університет (1999, м Сукре), Андський університет Сімона Болівара (1985, м. Сукре).

Наука

У 2009‒2023 держава виділяла лише 0,16 % ВВП на наукові дослідження і розробки, що було найнижчим показником в Латинській Америці. Низьке фінансування істотно обмежує інноваційний і науково-технологічний розвиток країни. Згідно з Глобальним інноваційним індексом Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Болівія посідає 100 місце за інноваціями зі 133 країн світу (2024).

Національну академію наук (НАН) Болівії засновано 1860, її статут передбачав обрання 32 довічних членів. Припинила свою діяльність у зв’язку з Тихоокеанською війною (1879‒1884). Перезасновано 1960. У 1978 Академія відкрила науково дослідні центри — Енергетичний інститут, Біологічну станцію Бені, Інститут біомедичних досліджень; створила Музей природної історії (спільно з Вищим університетом Сан-Андрес). Установа підтримує дослідницькі проєкти, зокрема в галузі виробництва кіноа; управління, розподілу та догляду за водою; альтернативної енергетики тощо.

942 розпочала діяльність наукова станція Чакалтая (розташована на однойменній горі в Болівійських Андах), розширена в 1947 для вивчення проблем астрофізики, зокрема гамма-випромінювання. Тут у 1940 х уперше були виявлені пі-мезони. Натепер (2026) Астрофізична обсерваторія Чакалтая працює у складі Вищого університету Сан-Андрес, реалізує спільні наукові програми з іншими науковими центрами.

Національну астрономічну обсерваторію Болівії (м. Санта-Ана) засновано 1984 радянськими астрономами, діяла до 1991 як південна спостережна станція АН СРСР, або Болівійська експедиція. Після розпаду СРСР її фінансування було припинено. Від 1993 набула статусу національної, все майно передано в користування НАН Болівії; з 2004 поновлено болівійсько-російську співпрацю.

Упродовж 1974‒1997 діяв Болівійський інститут сільськогосподарських технологій, що вивчав продуктивність традиційних сільськогосподарських культур, культивування нових сортів, розвиток тваринництва. У травні 1974 відкрито перший науковий центр з економіки та соціології — Інститут соціально-економічних досліджень. Від 2013 розпочав діяльність Центр соціальних досліджень (у галузі соціальних і гуманітарних наук). 2010 створено Болівійське космічне агентство. Перший болівійський космічний супутник штучний «Тупак Катарі» (названо на честь лідера індіанського повстання проти іспанських колонізаторів) сконструйовано за допомогою вчених з Китаю, запущено 2013 з космодрому Січан (пров. Січуань, Китай). Агентство керує двома наземними станціями.

Культура

Музеї

Численні художні музеї та галереї у великих містах багаті на взірці традиційного болівійського мистецтва. Найвідоміші музеї: Національний музей мистецтв (засновано 1964) та Національний музей археології (1846); Музей Каса-де-Мурільйо (1953) присвячено юристу, політику, борцю за незалежність П. Д. Мурільйо (1757–1810; Болівія); Музей фольклору Хуана де Варгаса (1979), Музей дорогоцінних металів доколумбової епохи (1984), Музей андського текстилю, Болівійський прибережний музей (1978), усі — в м. Ла-Пасі. Знані також Історичний музей Санта-Крус (1996, діє як бібліотека і дослідницький центр), Музей сучасного мистецтва (1991, обидва — у м. Санта-Круз), Національний монетний двір Болівії (1940, є історичним музеєм та архівом), Національний музей Каса-де-Монеда (1938, обидва — у м. Потосі), Музей природничої історії ім. Алсіде д’Орбіньї (2003, м. Кочабамба), Музей мистецтв ім. Антоніо Паредеса Кандія (2002, м. Ель-Альто) тощо. Діють численні невеликі музеї, що експонують вироби із золота і срібла, текстильне мистецтво.

Бібліотеки

У країні відсутня єдина Національна бібліотечна система, точні відомості щодо кількості та типів бібліотек відсутні. Більшість — це університетські, шкільні та спеціалізовані установи, що діють у великих містах (Ла-Пас, Сукре, Санта-Крус, Кочабамба). Головна установа країни — Національний архів і бібліотека Болівії в м. Сукре, зберігає понад 800 тис. документів, зокрема цінні рукописи, інкунабули та історичні архіви від 15 ст. Муніципальна бібліотека Маріскаля Андреса де Санта-Крус (м. Ла-Пас) володіє фондом бл. 80 тис. томів. Серед університетських бібліотек найбільші фонди належать книгозбірням університетів Сан-Андрес у Ла-Пасі та Сан-Симон у Кочабамбі.

Пам’ятки

Станом на 2025 в Болівії 7 пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: Єзуїтські місії на землях індіанців чікітос; Кхапак-Ньян, дорожня система в Андах; Ноель-Кемпфф-Меркадо, національний парк; Потосі місто; Сукре історичне місто; Тіуанако: духовний і політичний центр культури Тіуанако; Самайпата форт.

Релігія

Болівія. Церква Сан-Мігель-де-Веласко з дзвіницею у м. Санта-Крус

Конституція 2009 закріплює світський характер держави, принцип відокремлення церкви від держави; гарантує «свободу думки, духовності, релігії та культу»; забороняє дискримінацію за релігійною ознакою. Законодавство наділяє освітні установи правом викладати релігійні дисципліни, зокрема й уроки вірувань корінних народів. Для всіх типів шкіл обов’язковим є курс етики, що містить теми з релігійної толерантності. Закон вимагає від релігійних і духовних організацій (ці поняття розрізнено), зокрема й тих, що об’єднують послідовників автохтонних вірувань, офіційно зареєструватися в Управлінні у справах релігії та неурядових організацій. Вимоги до духовних організацій (за Конституцією — група осіб, зорганізована «для здійснення практик, що розвивають їхню духовність відповідно до світогляду предків») дещо м’якіші, сума за реєстрацію помітно менша. Особливий статус в країні має Католицька церква: відповідно до угоди зі Святим Престолом, Католицьку церкву в Болівії звільнено від закону про реєстрацію. Початково церковно-адміністративним центром для католиків Болівії стала дієцезія Куско (тепер Перу). Буллою папи Юлія III (1552) від неї було відокремлено дієцезію Ла-Плата (охоплювала північні райони сучасної Чилі, землі Аргентини, більшість сучасної Болівій, західну частину Парагваю тощо). 1605 створено дієцезії Ла-Пас і Санта-Крус-де ла Сьєрра, а 1609 — дієцезію Ла-Плата піднесено до архідієцезії. У Болівії розгорнули діяльність ордени францисканців, мерседаріїв, домініканців, єзуїтів. До кінця колоніальної доби церква стала найкрупнішим землевласником і головною фінансовою силою в Болівії. Початок падіння влади Католицької церкви пов’язують зі здобуттям незалежності (1825) та політичними реформами. Між Св. Престолом і Болівією 1851 укладено конкордат (передбачав, зокрема, що всі призначення духовенства попередньо погоджувала світська влада — президент Болівії обирав кандидатури з-поміж представлених Сенатом, після чого їх затверджував Папа Римський), а 1877 — двосторонні дипломатичні відносини. У 1910‒1940 х в країні засновано кілька латинських Апостольських вікаріатів, утворено нові дієцезії, прелатуру. Поряд з ускладненням католицької церковно-територіальної структури поширили свою присутність інші конфесії. 1906 держава проголосила свободу віросповідання та дозволила будувати некатолицькі культові споруди. Від 1930-х тут осіли активні протестантські громади, що вели місіонерську діяльність серед корінного населення і католиків. Пізніше, від 1980-х, помітною стала присутність свідків Єгови, вірян Церкви Ісуса Христа святих останніх днів, Бахаї віри. У 1960-х у країні поширився рух священників-робітників лівого спрямування. Після Другого Ватиканського собору впливовою інституцією в країні стала Конференція єпископів Болівії. 1988 перший Апостольський візит у Болівію здійснив папа Іван Павло ІІ. Болівійська криза 2000-х, що загострила економічні, регіональні і міжетнічні протистояння в країні, призвела й до конфлікту між урядом і католицьким духовенством. Новий проєкт Конституції, що вилучив статтю про статус католицизму як офіційної релігії в державі, різко погіршив відносини між урядом Е. Моралеса і Св. Престолом. Президенту було відмовлено в зустрічі із папою Бенедиктом XVI (2006). Подальші події продемонстрували здатність Католицької церкви поступитися своїми інтересами задля збереження стабільності в регіоні — Церква відіграла вагому роль у деескалації протистояння та налагодженні діалогу між лідерами латино-американських країн, а зрештою — в убезпеченні суверенітету Болівії. 2015 країну відвідав папа Франциск. На 2022 в юрисдикції Католицької церкви в Болівії діяли 4 церковні провінції, 6 дієцезій, 2 територіальних прелатури, 5 Апостольських вікаріатів і військовий ординаріат, близько 600 парафій. Поряд із тим соціологічні дослідження упродовж останніх десятиліть засвідчують тенденцію до зменшення питомої частки католиків у країні (з 84,76 % у 2004 до 70 % у 2018 та до 65 % у 2023) та зростання кількості протестантів (з 17,2 % у 2018 до 21,3 % у 2023). Помітна частка католиків обирають нову конфесійну ідентичність: 60 % теперішніх протестантів зростали у католицьких сім’ях (2014, соціологічні дані). У сільських районах серед корінного населення поширилися різні форми двовір’я (синтезу католицизму з дохристиянськими традиційними віруваннями), зберігають популярність аграрні культи, вшанування місцевих божеств і духів. Понад третина болівійців (39 %) визнали, що здійснюють практики жертвопринесення духам їжі, напоїв, квітів тощо (2014, соціологічні дані). Міжнародні звіти про релігійну свободу свідчать про випадки нападу лідерів корінних народів на протестантських пасторів і місіонерів у віддалених сільських районах за те, що «їхня релігія не відповідає традиційним духовним віруванням Анд».

Преса, радіомовлення і телебачення

Преса

Медіа в Болівії зародилися приблизно у 1820. Перша газета — «Гасета дель ехерсіто дель Перу лібертадор дель Сур» (ісп. «Gaceta del Ejército del Perú Libertador del Sur»; «Вісник Армії визволення Півдня Перу»), яку видавали в м. Ла-Пасі ще до здобуття країною незалежності. Відповідно до Закону про пресу (1925), держава не має контролю над ЗМІ, проте реальна ситуація інша. Станом на 2025 у Всесвітньому індексі свободи преси «Репортери без кордонів» Болівія посідає 93-тє місце. 2024 у Болівії діяло 537 медіа, з яких 339 — традиційних і 198 — цифрових. Концентрація медіавласності, нестабільна політична ситуація зумовлює посилення тиску на незалежну журналістику. Впливові видання, як-от «Ла расон» (ісп. «La Razón»; «Причина») опинилися на межі закриття, або й припинили роботу, наприклад, «Пагіна Сьєте» (ісп. «Página Siete»; «Сторінка сьома»).

Радіо

Радіомовлення лишається важливим джерелом інформації для болівійців, особливо місцеві радіостанції. Головний національний мовник «Радіо Ільїмані — ред Патріа нуева» (ісп. «Radio Illimani — Red Patria Nueva», засновано 1933). Державна мережа громадських і комунальних радіостанцій створена для охоплення корінного нас. і віддалених громад. На 2015 75,5 % домогосподарств мали радіо, 66,49 % — телевізор; на 2021 — 48,6 % і 84,4 % відповідно. На початку 2020 х в країні діяло близько 500 приватних радіостанцій.

Телебачення

Телевізійне мовлення в Болівії з’явилося наприкінці 1960-х. Натепер ліцензії на мовлення держава надає через аукціон. Тому медіаполітика спрямована переважно на отримання економічного зиску, що лишає соціальні та освітні потреби аудиторії незадоволеними. Станом на 2025 у країні мовлять близько 200 каналів різноманітної тематики. Провідними телекомпаніями є приватні загально-національні мережі «Унітель» (ісп. «Unitel»), «Ред Уно» («Red Uno») та «А-Те-Бе» («ATB»), які домінують у рейтингах. Крім них, значну частку ринку має державний канал «Болівіа ТВ» («Bolivia TV»). Центром як ТБ, так і радіомовлення, є міста Санта-Крус, Ла-Пас. Річний дохід ТБ Болівії становив 93,6 млн дол. США (2025, статистика). Відбувається перехід до цифрового мовлення; активно розвивається платне ТБ: 22 % домогосподарств мають доступ до передплачених каналів (2023, статистика).

Інформаційні агенства

Більшість ринку інформаційних послуг належить державному інформаційному агенству «Агенсія Болівіана де інформасьйон» (ісп. «Agencia Boliviana de Información», ABI, засновано 1996) та агентству Католицької церкви «Агенсія де нотісіас фідес» («Agencia de Noticias Fides», ANF, засновано 1963, було першим інформаційним агентством Болівії).

Література

Витоки писемності в країні сягають часів інків, які до 1532 були об’єднані в спільній державі з індіанцями Перу. Мнемонічна система інків з мотузок і вузликів — кіпу слугувала для запису важливих явищ. Писемність того часу була прямою фіксацією усної традиції Центрально-андської цивілізації. Рідна література корінної мовної родини кечуа представлена піснями, легендами, історіями про героїзм, релігійними гімнами та поезією. Віршовані тексти мовою кечуа співали та супроводжували музиканти; їх зазвичай виконували жерці та поети на честь богів під час свят, у мирний час і в періоди конфліктів. Збереглися також пісенні жанри мовами кечуа та аймара (зокрема яраві) та синкретичні драматизовані форми (арануая, уанка), з яких виник театр. Найдавніші пам’ятки — народні болівійсько-перуанські віршовані драми мовою кечуа «Апу-Ольянтай» (15 ст., опубліковано 1853) та «Уткха Паукар» (до 16 ст.).

Подальша болівійська література розвивалася переважно іспанською мовою. Література колоніального періоду (16–18 ст.) представлена історичними хроніками індіанця Ф. Гуамана Поми де Аяли (1534–1615; тепер Перу) та ченця А. де ла Каланчи (1584; тепер Болівія — 1654; тепер Перу). Також на цей період припадає творчість Бартоломе де Арсанса Орсуа-і-Вела — автора монумент. праці «Історія Імператорської вілли в Потосі» (ісп. «Historia de la villa imperial de Potosí»; уперше повністю опубліковано 1965), яку вважають першим болівійським літературним твором.

Від кінця 18 ст. в умовах національно-визвольного руху посилилися антиіспанські настрої, виражені у публіцистичних творах В. Пасоса Канки (1779; тепер Болівія — бл. 1853; тепер Аргентина). Із патріотичними віршами виступили поет і письменник, індіанець за походженням Х. Уальпаррімачі Майта (1793–1814, тепер Болівія), автор поезій «Моя мати» (кечуа «Mamay»), «Твої очі» (кечуа «Chay ñawiyki»), «Прощання» (кечуа «Kacharpari») та «Люби мене» (кечуа «Munaway»), автор тексту національного гімну Х. І. де Санхінес Барріга.

Національна література іспанською мовою з’явилася в роки війни за незалежність (1809–1825). У 2-й пол. 19 ст. (до 1880-х) література розвивалася під впливом європейського романтизму. Антифеодальними й тираноборчими мотивами пройняті поезії Р. Х. Бустаманте, та проза Н. Агірре (1843; тепер Болівія — 1888; тепер Уругвай), автора історичного роману про війну за незалежність «Хуан де ла Роса» (ісп. «Juan de la Rosa»; 1885). Теми народної боротьби знайшли відгук у драматургії та публіцистиці Ф. Реєса Ортіса (1828–1882; тепер Болівія), Х. Р. Гутьєрреса (1840–1883) та ін. Важливе значення у цей період належало історику, бібліографу, літературному критику Г. Рене Морено (1834–1908) У 1880–1890-х виник костумбризм, що став початковим етапом реалістичного мистецтва. Соціальною сатирою позначені повісті письменниці Л. Ансоатегі Камперо де Камперо (1846–1898), поезії А. Самудіо (псевдонім — Соледад; 1854–1928) та соціально-критичні нариси Х. С. Вальдеса (1862–1918), автора книги «Силуети і начерки» («Siluetas y croquis»; 1889; усі — Болівія). На помежів’ї 19–20 ст. у поезії утвердився модернізм, представлений творами поета, історика, державного діяча Р. Хаймеса Фрейре (1868–1933), одного із засновників літературного журналу «Ревіста де Амеріка» (ісп. «Revista de América»; «Журнал Америки»).

Серед провідних авторів початку 20 ст. вирізняють поета, письменника та державного діяча Ф. Тамайо Солареса (1878–1956), поета і дипломата Г. Рейнольдса Іпіну (1882–1948, усі — Болівія). У перші десятиріччя 20 ст. побачили світ літературні твори реалістичного «індіанського роману» (див. Індігенізм), зачинателем якого був А. Аргедас (1879–1946), автор роману «Бронзова раса» («La raza de bronce»; 1919). До знаних авторів цього часу належали Х. Мендоса Гонсалес (1874–1939; Болівія), А. Чірвечес (1881; Болівія — 1926; Франція), Ф. А. дель Гранадо Тардіо (1873–1932), Е. Фінот Оліва (1890–1952; обидва — Болівія), А. Аларкон (1881; Болівія — 1954; Аргентина) та ін. Війна 1932–1935 з Парагваєм зумовила появу антивоєнної тематики в романах О. Серруто Коллієра (1912–1981; Болівія) «Вогняний потоп» («Aluvión de fuego»; 1935), Л. Торо Рамальйо (1899; Болівія — 1950; Чилі) «Чако» («Chaco»; 1936) і «Кутімунку: Вони повернулись» («Cutimuncu: Han vuelto»; 1940) та ін. Жорстоку експлуатацію корінного населенян і гірників показано в романах Р. Ботельйо Госальвеса (1917–1964) «Плоскогір’я» («Altiplano»; 1945), А. Гільєна Пінто (1895–1950) «Утама» («Utama»; 1942) і «Шахта» («Mina»; опубліковано 1953, посмертно) та Ф. Раміреса Веларде (1913–1948) «Шахти страждань» («Socavones de angustia»; 1947).

Дитячу й молодіжну літературу представляв О. Гонсалес Альфаро (1921–1963; Болівія). Роман Р. Пради Оропеси (1937; Болівія — 2011; Мексика) «Ті, що засвічують зорю» («Los fundadores del alba»; 1969) присвячено боротьбі партизанського загону Е. Че Ґевари. Один із провід. письменників-індігеністів Х. Лара (1898–1980; Болівія) у своїх романах відтворив процес соціального пробудження індіанців та їхню боротьбу за землю і громадянські права [«Янакуна» («Yanakuna»; 1952), «Наша кров» («Yawarninchij»; 1959)]. На розвиток літературного процесу негативно впливали політичні потрясіння в країні: численні революції, державні перевороти, громадянські війни, а також диктатура 1964–1982. Талановиті літератори мусили творити в умовах цензури, політичного тиску або обирати еміграцію. Попри це, сучасна болівійська література набула помітного розвитку й жанрової різноманітності.

З-поміж поетів 2-ї пол. 20 ст. відомий П. Шімосе Кавамура (нар. 1940), Х. де ла Вега (1924–2010); з драматургів — Г. Суарес (1929–1984; усі — Болівія). Серед сучасних авторів зажили відомості романістка Дж. Ріверо (нар. 1972), письменник і карикатурист А. Карденас Франко (1950–2023), «в’язень сумління» В. Монтоя (нар. 1958), Х. де Рекакоечеа Саенс (1935–2017), письменник і журналіст Р. Роча Монрой (нар. 1950), поет, романіст і журналіст Се Мендісабаль (справжні ім’я та прізвище — К. Ф. Мендісабаль Рівера; нар. 1956), В. Монтес (повне ім’я та прізвище — Х. В. Монтес Вануччі; нар. 1951), піонер болівійської наукової фантастики Х. Е. Пас Сольдан Авіла (нар. 1967; усі — Болівія). Цю хвилю нових письменників просунула Національна премія роману, заснована 1998 для популяризації та поширення болівійської літератури. Українською мовою перекладено оповідання А. Гумусіо (нар. 1950; Болівія), вірші М. Ертль (1937; Німеччина — 1973; Болівія) та Н. Паса Самори (увійшли до збірки «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників»; Київ, 1984), твори Х. Лари. Серед перекладачів — С. Борщевський, М. Мірошниченко, О. Буценко, А. Перепадя та ін.

Архітектура

Болівія. Національний банк у м. Ла-Пас

Архітектура імперії інків у доколумбову епоху представлена пам’ятками Тіуанако (500–900-ті) — залишками міст з прямокутними кварталами забудови, мурованими з каменю храмами, громадськими і оборонними спорудами.

У колоніальну добу, від 16 ст., засновано нові міста Сукре, Потосі, Ла-Пас тощо. Прибулі з Іспанії архітектори споруджують муровані католицькі базиліки та монастирі у стилі ренесансу, єзуїтські місії (церква Сан-Мігель-де-Веласко з дзвіницею у м. Санта-Крус, 17 ст.), палаци й житлові будинки, виробничі споруди (монетні двори, млини).

Від початку 18 ст. панівним стає стиль бароко з виразними регіональними особливостями в декорі, що зумовлено роботою місцевих індіанських майстрів. Цю стилістику часом називають «Андським бароко» [церква Сан-Лоренцо-де-Карангас у м. Потосі (1548–1744), монастирська базиліка Сан-Франциско у м. Ла-Пасі (1743–1758)]. Прикладом цивільної будівлі, зведеної зі застосуванням антисейсмічної конструкцій, є Монетний двір у м. Потосі (1759–1773).

Від початку 19 ст. класицизм тут співіснував з пізнім бароко (рококо): кафедральна базиліка Нуестра-Сеньйора-де-ла-Пас у м. Потосі (1809–1838). Історизм неоренесансного й необарокового напрямів представлений спорудами міського театру (1834–1845) та урядового палацу (1845–1850), обидва — у м. Ла-Пасі. Необароко в регіональній інтерпретації представляє кафедральний собор Сан-Лоренцо у м. Санта-Крус-де-ла-С’єрра (1838–1915); неоготику — церква Сан-Каліксто у м. Ла-Пасі (1880–1882). В еклектичній (див. Еклектика) стилістиці, що дозволяла змішувати архітектурні форми різних історичних стилів, створені численні палаци, особняки, урядові будівлі кінця 19 — першої третини 20 ст.: Законодавчі збори (1900–1905), Палац юстиції (1919), Концертний зал (1930), усі — в м. Ла-Пасі.

Науковець і архітектор, національний герой Болівії А. Познанський (1873; Австрія — 1946; Болівія), збудувавши 1909 свій особняк (тепер Національний музей археології) у м. Ла-Пасі, створив стиль «неотіуанако» як національно-романтичну стилізацію на основі досліджуваних ним архітектурних форм пам’яток доколумбійської культури Тіуанако. Масова житлова забудова до середини 20 ст. була традиційно двоповерховою — з внутрішніми двориками, балконами й різьбленими порталами.

Найзначущим архітектором Болівії є Е. Вільянуева Пеньяранда (1882–1970): до 1926 працював у стилістиці дещо модернізованого історизму (лікарня, мерія, центральний банк, усі — в м. Ла-Пасі), а після поїздки до Франції збудував (1941–1948) комплекс будівель Університету Сан-Андрес у м. Ла-Пасі у стилі ар-деко, із застосуванням окремих мотивів стилю «неотіуанако». У складі цього комплексу споруджено перший у Болівії хмарочос.

У другій половині 20 ст. архітектура тут розвивалася під впливом загально-світового стильового напряму архітектури сучасної (модернізму), у формах якої вирішено забудову адміністративного центру м. Ла-Пасі, зокрема й 30-поверховий хмарочос Національного банку (1976–1981), який став дисгармонійним вторгненням у архітектурне середовище історичного центру міста. Пізніші висотні офісні комплекси мають стилістичні риси постмодернізму і хай-теку. З-поміж 7 об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО чотири — архітектурні, з них Потосі гірничозаводський район — у Списку пам’яток, що перебувають під загрозою.

Образотворче мистецтво

Розвиток образотворчого мистецтва (як і культури в цілому) на теренах сучасної Болівії умовно поділяють на три окремі періоди: доколумбовий, колоніальний і республіканський. Доколумбовий період презентують наскельні розписи. 1987 засновано Болівійське товариство дослідження наскельного мистецтва, що відповідає за реєстрацію місць із наскельними малюнками та гравіюванням по всій країні. Чимало зображень трапляються в недоступних для людей місцях. Виділяють палеоіндіанські малюнки, малюнки доінкської культури та періоду інків, колоніального періоду. До нашого часу дійшли збережені наскельні малюнки у Форті Самайпата (на східних схилах Болівійських Анд, поблизу однойменного міста), рельєфна графіка у регіоні м. Копакабана та прилеглеглих островах оз. Тітікака (департамент Ла-Пас), археологічна пам’ятка Інкамачай у горах Чатакіла (департамент Чукісака). Орнаменти, збережені на тканинах і кераміці мешканців давнього міста Тіауанако (див. Тіуанако: духовний і політичний центр культури Тіуанако).

На розвиток мистецтва вплинув процес колонізації, проте воно завжди зберігало риси самобутності. Багато майстрів індіанського чи метисного походження орієнтувались на європейське мистецтво, їхні твори відносяться до так званого метиського стилю. У колоніальний період був поширеним анонімний народний живопис. У другій половині 17 — 18 ст. відбувався розквіт образотворчого мистецтва, фактично основоположником болівійського живопису став чернець-єзуїт Б. Бітті (1548; Італія — 1610; тепер Перу). Одним із впливових мистецьких напрямів був маньєризм. У другій половині 17 ст. помітний вплив у Верхньому Перу чинила іспанська художні школа, серед репрезентантів — чернець Д. де Оканья (1565; Іспанія — 1608; тепер Мексика). Художники колоніального періоду працювали в трьох центрах: містах Чукісакі (тепер Сукре), Потосі та історичному районі Кольяо (тепер м. Лапас та містечка біля оз. Тітікака). Сюди приїздили іспанські, фламандські, італійські художники, переважно місіонери, які знайомили із європейським мистецтвом. Релігійний живопис домінував над світським. У 16–18 ст. у м. Куско (тепер Перу) сформувалася католицька художня традиція — школа Куско, яка за колоніального періоду поширилась серед інших андських міст. У м. Потосі працював представник цієї школи художник Д. Кіспе Тіто (1611–1681; тепер Перу). У 17 ст. у школах Потосі та Кольяо набув розвитку портретний жанр. Творчість М. Переса де Ольгіна — високе досягнення мистецтва колоніальної Болівії й одна з вершин живопису Америки епохи віцекоролівств. Серед його творів: «Іоанн Євангеліст», «Марк Євангеліст», «Останній шлях» тощо. У живописі колоніальної Болівії першої половини 18 ст., як релігійному, так і світському, домінував стиль бароко. Від другої половини 18 ст. у живопис починають проникати спочатку рокайльні (див. Рокайль, наприклад, зображення архангелів у французькому одязі), а потім класицистичні тенденції.

Образотворче мистецтво Болівії після завоювання незалежності характеризують дві головні течії: костумбризм (від кін. 19 ст.) та академізм. Художники-костумбристи прагнули документально точно зобразити природу, національний колорит, побут простого люду. З появою фотографії цей рух втратив свою популярність. Національне мистецтво формувалося в кінці 19 — на початку 20 ст., деякі митці навчалися в художніх закладах міст Парижа, Рима, Мадрида. Серед художників цього періоду Х. Ф. Гарсіа Меса (імовірно 1849–1904; Болівія), історичні та побутові полотна якого відіграли важливу роль у становленні академічної школи Болівії; А. Г. Ногалес (1870–1948; Болівія) — піонер модернізму в болівійському мистецтві, першим використав елементи імпресіонізму; С. Гусман де Рохас (1900–1950; Болівія) основоположник індігенізму в Болівії.

У 1950 х поширилися течії:

  • фігуративна (див. Фігуративізм), із центрами в містах Ла-Пас і Сукре (група «Антео»), серед представників — автор муралів на соціально актуальні теми М. Аландія Пантоха (1914; Болівія — 1975; Перу);
  • абстракціоністська (див. Абстракціонізм), що формувалася під впливом шкіл Парижа і Нью-Йорка, представники — М. Л. Пальчеко (1919; Болівія — 1982; США), А. Пачеко (1910–1983; Болівія), О. Аландія Пантоха (1925–2009; Болівія) та ін.

Серед митців 20–21 ст.: Р. Мамані Мамані (справж. прізвище — Агілар Квісберт; нар. 1962), А. М. Ілланес (1913–1960; обидва — Болівія), А. Да Сілва (1935; Болівія — 2020; США) та ін. Творчість скульпторки М. Нуньєс дель Прадо (1910; Болівія — 1995; Перу) істотно вплинула на галузь пластичного мистецтва. Під впливом світового мистецтва, майстри розвивали реалістичні тенденції, що часто спиралися на національні традиції. Чимало етнічних груп у Болівії зберігають автохтонні традиції та культуру. Сучасне мистецтво Болівії охоплює різноманітні форми вираження, відбиває культурне різноманіття та соціальні реалії країни. Поширеним є вуличне мистецтво (м. Ла-Пас); розвиваються сучасні художні практики (інсталяції, відеоарт та інші форми), які часто звертаються до місцевих традицій, міфології та історичного досвіду, поєднуючи їх із глобальними художніми тенденціями.

Музика

Музичне мистецтво найяскравіше представлено музикою корінних індіанців (аймара, кечуа) і музикою креолів. Музику індіанців репрезентують ліричні пісні — багуала, відала, уанка та інструментальні мелодії — уайно, уайніто, юмбо, що супроводять танці; інструменти — кена, тарка (тростинні флейти), путука (барабан), музику креолів іспанського походження — танці іспанського характеру гато, маринера та пісні — яраві, тристе, музичний інструмент — гітара. Індіанська музика найкраще зберіглася у гірській частині країни. У фольклорі мешканців долин переважає іспанський вплив, а індіанська музика змішана з креольською. На музику Болівії вплинули також культура Аргентини, Бразилії, Перу, Чилі та Парагваю. Від 1950-х музика, яка вважається болівійською, охороняється на офіційному рівні. Знаковою для національної музики є постать Е. Каба (1890–1953; Болівія) — музиканта, диригента, збирача фольклору, фундатора професійної музики в країні. Е. Каба став ключовою фігурою музичного індігенізму (національного стилю). Він першим зумів вивести індіанський фольклор (музику народів аймара та кечуа) на рівень високої академічної класики, майстерно поєднавши традиційні лади й ритми високогірських Анд із європейською тональною системою та імпресіоністичними гармоніями. Його естетика ґрунтувалась на відтворенні унікального «звуку вітру», притаманного андським духовим інструментам. Автор вокальних, хорових, інструментальних творів, зокрема симфонічних поем «Потосі» та «Ільїмані», а також балету «Колана» (1939). Непересічним є внесок Х. М. Веласко Майдана (1899; Болівія — 1989; США) — кінорежисера, композитора та художника. Він заснував та очолив (з 1939) перший Національний симфонічний оркестр Болівії та першу професійну балетну трупу в країні. Серед його головних музичних творів — інноваційний балет «Амеріндія» (1938), опера, три симфонічні поеми, а також цикл «Життя інків», де європейська поліфонія переплетена зі звучанням індіанських пентатонік. Діє Національний симфонічний оркестр у Ла-Пасі (з 1945), який виконує масштабні фундаментальні твори світового репертуару. Від 2004 має власну унікальну домашню сцену — Центр симфонічної музики, розташований в історичному центрі м. Ла-Паса. Багатонаціональна консерваторія музики (Conservatorio Plurinacional de Música) Болівії в м. Ла-Пасі (засновано 1907) є найстарішим, першим і головним державним закладом вищої музичної освіти в Болівії. Заклад став колискою для формування національної композиторської школи. В інших містах діє кілька знакових музичних інституцій. Націонаьлна академія музики «Ман Сеспєд» (засновано 1940) у м. Кочабамба — головний культурний та освітній центр Болівії. Болівійська інтеркультурна школа музики (утворено 2009) в м. Оруро — унікальний заклад, заснований для збереження та розвитку автохтонної народної культури. Найвпливовіший колектив в історії болівійської фольклорної музики — гурт «Лос Хайрас» («Los Jairas»). Створений у червні 1966 у м. Ла-Пасі, в арткабаре «Пенья Найра» («La Peña Naira»), він здійснив переворот у сприйнятті культури Анд, започаткувавши напрям «неофольклору». Ансамбль першим затвердив класичний квартет андійськ. музики: кена, чаранго, гітара та бомбо. Цю модель згодом скопіювали тисячі гуртів по всьому світу. Колектив зміг поєднати європейську джазову та класичну школу з автентичними, первісними індіанськими пентатонічними ладами і став першим болівійським гуртом, який поїхав з масштабними гастролями до Європи. Такі групи та музиканти, як-от співачка, авторка пісень і продюсерка з народу кечуа Л. Карпіо (нар. 1949), гурт «Аймара» («Aymara», засновано близько 1973) почали гастролювати за кордоном, здобули міжнародне визнання за свої композиції та мелодії, привернули увагу слухачів до корінної болівійської культури та історії. Гурт «Аймара» відомий натхненними інтерпретаціям доіспанської і сучасної музики Анд, зокрема народів аймара та кечуа. Музиканти грають на флейтах, сопілках та барабанах місцевого походження, а також на струнних інструментах доби після іспанського завоювання. Фольклорний гурт «Кам’яне місто» («Kala Marka»; засновано 1984, м. Ла-Пас) активно використовує традиційні інструменти (чаранго, кена, сампонья) та адаптує їх до сучасних ритмів.

Театр

У 16–17 ст. місіонери під час свят влаштовували театральні видовища в Потосі. У 1617–1619 в м Ла-Пасі було відкрито дватеатри. Характерним явищем національної культури є карнавали у святкові дні. На них розігруються вокально-хореографічні театральні дійства, так звані діабладос (у центрі — сценка боротьби між добром і злом). Муніципальний театр Ла-Паса (тепер ім. Альберто Сааведра Переса) відкрито 1845. Це найстаріший театр у Південній Америці, головний міський театр і сцена для проведення музичних концертів, балетних вистав, оперних постановок та інших культурних заходів.

Новий етап історії болівійського театру започатковано 1923, зі створенням Болівійського товариства театральних авторів (Sociedad Boliviana de Autores Teatrales) у м. Ла-Пасі, засновник — Д. М. А. Сааведра Перес (1889–1941; Болівія). Метою товариства було видання драматургічних творів, спонсорування фестивалів та презентація творів національних авторів. Болівійський театр того періоду фокусувався на соціальних і політичних темах, ставав дедалі більш професійним.

Театральне мистецтво Болівії розвивалося переважно в культурних центрах країни, як-от Ла-Пас, Санта-Крус та Сукре. Театр «Чаплін-шоу» («Chaplin Show»; засновано 1985, м. Санта-Крус-де-ла-Сьєрра) — один із найпопулярніших комедійних театрів, поєднує формат театрального сатиричного шоу з елементами кафе-концерту. Біля витоків «Чаплін-шоу» були драматург і режисер А. Мієр Рівас (нар. 1939; Болівія) та актори-коміки Е. Ферранте (нар. 1956; Боолівія) і У. Даса. Серед провідних театрів: Театр імені Рене Морено у м. Санта-Крус-де-ла-Сьєрра (засновано 1957), Театр «Донья Альбіна» у м. Ла-Пасі (засновано 2019), Театр де лос Андес — театр-ферма поблизу м. Сукре (засновано 1991). Період 2000–2014 називають національним «золотим віком» університетського театру — численні театральні події відбувались в межах головних університетів.

Кіно

Болівія має багату історію кіно (хоча кіноінфраструктура країни занадто мала, щоби вважати її кіноіндустрією). Повнометражні фільми випускають з 1920-х, багато з них є документальними. Переважна тема болівійських фільмів —культура корінних народів країни та політична дискримінація. Єдиний фільм, що зберігся з епохи кіно німого, — «Вара Вара» (1930; реж. Х. М. Веласко Майдана). Режисер, композитор, продюсер, актор Х. М. Веласко Майдана (1896; Болівія — 1989; США) був біля початків болівійського художнього кіновиробництва. Його перший фільм «Пророцтво озера» (1925), присвячений історії кохання між індіанцем-аймара та донькою білого землевласника, через заборону цензури не потрапив у прокат. Митець заснував власну продюсерську компанію «Уранія» («Urania»), знімав художні і короткометражні документальні фільми.

Перший звуковий фільм болівійського кіно — історична документальна стрічка «Зелене пекло, або Чакська війна» (1936; реж. Л. Басоберрі); перший кольоровий — історичний етнографічний короткометражний документальний фільм «Де народилася імперія» (1949; реж. Х. Руїс), перша кінострічка Болівії, цілком присвячена життю та культурі корінного індіанського населення Анд.

У 1960-х ширився рух за «нове болівійське кіно», який характеризували відмова від голлівудського стилю кіновиробництва, зйомки на реальних локаціях, залучення непрофесійних акторів і недорогого обладнання, пошук національної ідентичності. Лідер руху — Х. Санхінес Арамайо (нар. 1936; Болівія) створив концепцію «кіно разом із народом». У його фільмах індіанці були не просто пасивними об’єктами зйомки, а активними творцями сюжету, які часто грали самих себе. У фільмах («Кров кондора», 1969; «Таємна нація», 1989) викривав злочини проти корінного населення з боку іноземних місій (зокрема таємну стерилізацію індіанських жінок з народу кечуа, яку проводили лікарі з американської організації), досліджував кризу ідентичності та силу індіанських традицій.

Напівдокументальний короткометражний фільм «Повертайся, Себастьяно» (1953; режисери Х. Руїс Кальвімонте, А. Рока) розповідає про повсякденне життя і звичаї племені уру-чіпая, яке перебувало на межі зникнення, складні відносини між корінними народами високогір’я. Стрічка здобула Перший приз на Фестивалі в м. Монтевідео (Уругвай; 1956) і стала першим болівійським фільмом, який здобув престижну міжнародну нагороду. Смітсонівський інститут США назвав фільм «етнографічним та антропологічним документом людства» (2005).

Сучасне болівійське кіно із приходом нового покоління режисерів переживає період творчого ренесансу. Серед помітних кінотворів: екологічна драма «Утама» (з мови кечуа — «Наш дім»; 2022; реж. А. Лоайса Грісі) про літню пару народу кечуа, яка стикається з наслідками зміни клімату в посушливих Андах; художньо-документальна драма «Великий рух» (2021; реж. Кіро Руссо) — експериментальна стрічка про шахтаря, відзначена спеціальною премією журі на Венеційському кінофестивалі; соціально-психологічна драма «Відвідувач» (2022; реж. М. Булок) — фільм про колишнього в’язня, який намагається відновити стосунки з донькою; соціально-психологічна драма «Південний район» (2009; реж. Х. К. Вальдівія) — дослідження закритого світу буржуазної еліти Ла-Паса.

Фахівців для кінематографу готує Інститут мистецької підготовки — Андська школа кінематографії, засновано 2011 у м. Ла-Пасі за ініціативи режисера Х. Санхінеса. Це єдина профільна кіношкола в Болівії, яка має офіційну акредитацію та ліцензію від Міністерства освіти Болівії. Програма поєднує вивчення андського світогляду, культурних кодів індіанців аймара та кечуа з освоєнням проривних цифрових технологій зйомки, звуку та монтажу. Головна державна інституція Болівії, яка регулює, фінансує та підтримує національний кінематограф, — Агентство з розвитку болівійського кіно та аудіовізуального мистецтва (засновано 2018).

Спорт

Культивують гольф, кінний спорт, боротьбу, теніс, волейбол, баскетбол, бокс, атлетику легку. Найпопулярніший вид спорту — футбол. Національна команда Болівії посіла 2-ге місце на чемпіонаті Південної Америки 1997. У великих містах (Ла-Пас, Кочабамба, Санта-Крус) є професійні поля для гольфу. Популярними є також велосипедні та автомобільні перегони. Через Болівію пролягають траси ралі-гонок на довгі дистанції (одні з найскладніших у світі).

1932 Болівія створила Національний олімпійський комітет і мала одного плавця та ще одного учасника на мистецьких змаганнях на Літніх Олімпійських іграх 1936 в м. Берліні. Регулярну участь у Літніх Олімпійських іграх бере з Літніх Олімпійських ігор 1964 у м. Токіо (Японія), за винятком Літніх Олімпійських ігор 1980 у м. Москві (тепер РФ), коли Болівія підтримала інційований США бойкот. Дебютувала на Зимових Олімпійських іграх під час Зимових Олімпійських ігор 1956 у м. Кортіна д’Ампеццо (Італія). На 2026 спортсмени Болівії не вибороли жодних олімпійських медалей. На Юнацьких Олімпійських іграх 2010 у Сінгапурі юнацька збірна Болівії з футболу (вік до 15 років) виграла золоті медалі. У фіналі болівійські юнаки розгромили збірну Гаїті з рахунком 5:0.

Головна спортивна арена Болівії — Олімпійський стадіон ім. Е. Сілеса в м. Ла-Пасі (відкрито 1930, вміщує 42 тис. глядачів, розташовано на висоті понад 3,6 тис. м над рівнем моря). Є домашньою ареною збірної Болівії з футболу. Арена приймала матчі Чемпіонату Південної Америки з футболу 1963, Кубка Америки з футболу (1979, 1983, 1997) тощо. Муніципальний стадіон Ель-Альто в однойменному місті (відкритий 2017) — найвищий стадіон у світі для міжнародних матчів під егідою ФІФА (на висоті 4150 м над рівнем моря). Серед успішних спортсменів: бігун на довгі дистанції, переможець кількох марафонів Е. Гарібай Флорес (нар. 1988; Болівія), футболіст М. А. Етчеверрі Варгас (нар. 1970; Болівія) та ін.

Болівія та Україна

Болівія визнала незалежність України 05.12.1991, дипломатичні відносини встановлено 08.02.1992. Інтереси українців у Болівії представляє Посольство України в Бразилії (за сумісництвом) та Почесне консульство України в Болівії. У м. Києві діє Почесне консульство Болівії. Українська спільнота в Болівії є нечисленною та розпорошеною (на відміну від сусідніх Аргентини, Бразилії, Парагваю). Через невелику чисельність та відсутність компактних поселень українська мова зберігається переважно серед першого покоління мігрантів як мова сімейного спілкування. Офіційно зареєстровані українські громади або культурні організації відсутні, комунікація між членами громади має неформальний характер і здійснюється переважно через соціальні мережі.

Література

  1. Flora Neotropica : in 124 vol. New York; Cham, 1968–2023;
  2. Phipps E., Hecht J., Martín C. E. The Colonial Andes: Tapestries and Silverwork, 1530-1830. New York, 2004;
  3. Оржицький І. Є. «Ми — світло і правда, обернені в камінь...». Література країн Андійського регіону (Перу, Болівія, Еквадор) у ХХ столітті: етнокультурний аспект. Київ, 2006;
  4. Дахно І. І., Тимофієв С. М. Країни світу: Енциклопедичний довідник. Київ, 2007;
  5. Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва. Київ; Алчевськ, 2013;
  6. Catálogo de Plantas Vasculares de Bolivia / Ed. by P. M. Jørgensen, M. H. Nee, S. G. Beck : in 2 vol. Missouri, 2014; World Encyclopedia of Contemporary Theatre / Ed. by D. Rubin : in 6 vol. London; New York, 2014. Vol. 2: The Americas; Grasso J., Mallon B., Heijmans J. Historical Dictionary of the Olympic Movement, 2015; Fernández M., Navarro L. M., Apaza-Quevedo A. et al. Challenges and Opportunities for the Bolivian Biodiversity Observation Network // Biodiversity. 2015. Vol. 16. Is. 2–3;
  7. Мельник В. М. Болівія: політична історія та конституційне право. Київ, 2016;
  8. Мельник В. Багатонаціональна республіка Болівія: підсумки президентства Ево Моралеса та політичний зміст земельних правовідносин // Конституційне право. 2020. № 2; Andersen L. E. et al. A Country at Risk of Being Left Behind: Bolivia’s Quest for Quality Education // Southern Voices. 2020. No. 63;
  9. Muyor-Rodriguez J. et al. Inclusive University Education in Bolivia: The Actors and Their Discourses // Sustainability. 2021. Vol. 13; Molina J. A., Navarro G. BOVEDA, the Bolivian Vegetation Ecology Database: First Stage, the Chacoan Forests // Vegetation Classification and Survey. 2022. Vol. 3.

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Болівія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болівія (дата звернення: 10.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.10.2026

Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Болівія&oldid=450490
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶