Болівар, Сімон

Сімон Болівар, 1822

Болі́вар, Сімо́н (ісп. Bolívar, Simón; повне ім’я — Сімо́н Хосе́ Анто́ніо де ла Санті́сіма Трініда́д Боліва́р По́нте-і-Пала́сіос Бла́нко, ісп. Simón José Antonio de la Santísima Trinidad Bolívar Ponte y Palacios Blanco; 24.07.1783, м Каракас, генералкапітанство Венесуела, Іспанська імперія, тепер Венесуела — 17.12.1830, поблизу м Санта-Марта, департамент Маґдалена, Велика Колумбія, тепер Колумбія) — державний, політичний та військовий діяч, головнокомандувач революційних визвольних військ, керівник війни за незалежність іспанських колоній у Південній Америці, очільник Другої (1813–1814) та Третьої (1816–1819) Республік Венесуели, президент (1819–1830) і диктатор (з 1828) Великої Колумбії, диктатор Перу (1824–1827) та президент Болівії (1825). Отримав титул «Визволитель» (ісп. ісп. El Libertador; 1813).

Болівар, Сімон (Simón Bolívar)
Псевдоніми	Визволитель
Справжнє ім’я	Сімон Хосе Антоніо де ла Сантісіма Трінідад
Справжнє прізвище	Болівар Понте-і-Паласіос Бланко
Народження	1783
Місце народження	Каракас
Смерть	1830
Місце смерті	Санта-Марта
Місце поховання	Каракас
Місце діяльності	Південна Америка
Напрями діяльності	політика, військова справа, дипломатія

Життєпис

Ранні роки та освіта

Народився четвертою дитиною в сім’ї креолів (див. Креолізація) баскського походження (див. Баски), власників плантацій какао. У дворічному віці втратив батька дона Хуана Вісенте Болівар-і- Понте (1726–1786; тепер Венесуела), а у 9-річному — матір донью Марію де ла Консепсьйон Паласіос-і-Бланко (1758–1792; тепер Венесуела); обоє батьків померли від туберкульозу. Опікунами стали родичі по материнській лінії, які забезпечили юнакові виховання в середовищі креольської еліти.

Початкову освіту здобув у публічній школі м. Каракаса. Учителем і наставником юного Болівара був філософ Сімон Родрігес (1769; тепер Венесуела — 1854; тепер Перу), який познайомив учня з ідеями Просвітництва (зокрема Жана-Жака Руссо, Джона Локка, Томаса Гоббса, Вольтера). Формальне навчання нерегулярно проходив в Академії математики (діяла в будинку дядька К Паласіоса-і-Бланко (1765–1805; тепер Венесуела) під керівництвом капуцинського місіонера Франсіско Андухара (справжнє ім’я Франсіско де Паула Раве-і-Бердура; 1760–1817; Іспанія). Літературним наставником Болівара став поет Андрес Бельйо (1781; тепер Венесуела — 1865; тепер Чилі).

Військовий вишкіл та подорожі

Поряд із класичною гуманітарною освітою пройшов військову підготовку. На початку 1797 — кадет Батальйону білої піхоти долин Арагуа (ісп. Batallón de Infantería de Blancos de los Valles de Aragua), опанував основи тактики, вогневої підготовки та військової дисципліни. Уже в липні 1798 за бойові успіхи отримав перше офіцерське звання сублейтенанта.

Проте справжнє світоглядне становлення діяча відбулось під час закордонних подорожей, здійснених у дусі європейської концепції самовдосконалення («Більдунг», нім. Bildung). Першу подорож (1799–1803) здійснив в Іспанію та Францію, де навчався у коледжі м Сореза. У Мадриді 1802 одружився з Марією Терезою Родрігес дель Торо (1781; тепер Венесуела — 1803; Іспанія), однак уже наступного року вона померла від жовтої лихоманки. Під час другої подорожі (1804–1807) відвідав країни Європи і США. У Парижі спостерігав за коронацією Наполеона I Бонапарта та зустрівся із А. фон Гумбольдтом. 1805 відновив спілкування зі своїм наставником С. Родрігесом і того ж року в Римі на пагорбі Монте-Сакро склав присягу визволити батьківщину. 1807 відвідав м. Філадельфію (США). Третя подорож(1810) відбулась після встановлення місцевої хунти у Каракасі, яка відрядила Болівара із дипломатичною місією у Лондон для пошуку підтримки від Великої Британії, де зустрівся із Франсіско де Мірандою (1750; Венесуела — 1816; Іспанія).

Військова і державна діяльність

Визвольні війни (1811–1824)

Озброєний європейським досвідом і новими ідеями, після повернення на батьківщину Болівар спочатку займався комерційними справами (1807–1810). Однак криза іспанської монархії, повалення короля Фердинанда VII Бурбона через вторгнення наполеонівських військ, спонукала його долучитися до революції. Болівар брав другорядну участь у кількох спробах встановити уряд хунти в Каракасі. Після остаточного встановлення хунти 1810 став активним учасником революції, а його військова кар’єра стрімко розвинулась.

Брав активну участь у проголошенні Першої Республіки Венесуели (05.07.1811) і боях під прапором диктатора Ф. де Міранди. Під командуванням Болівара перебувала фортеця Пуерто-Кабельо. Після її втрати, капітуляції Ф. де Міранди і падіння республіки, очолив революційні сили в м. Картахені (тоді Нова Гранада, тепер Колумбія), де 15.12.1812 видав свій перший значний політичний документ — «Маніфест із Картахени». За підтримки Об’єднаних Провінцій Нової Гранади 1813 здійснив «Дивовижний похід» (ісп. Campaña Admirable) і за три місяці звільнив Каракас. Проголосив Другу Республіку Венесуелу, очолив її у статусі Верховного Глави (ісп. Jefe Supremo), тоді ж здобув почесний титул «Визволителя». У відповідь на роялістський терор підписав «Декрет про війну на смерть» (1813). Зазнавши поразки від роялістів (1814), яких підтримали скотарі рівнин (льянос) р. Оріноко, виїхав до Нової Гранади.

Ця тимчасова невдача збіглася з відновленням іспанської монархії (1815) та прибуттям експедиційних сил, що змусило його шукати нових союзників за межами континенту. Він  перебрався на о. Ямайку в середині 1815, де оприлюднив «Лист з Ямайки» (06.09.1815). Згодом прибув до Республіки Гаїті, де отримав військову підтримку (зброю, кораблі, порох) від президента Александра Петіона (1770–1818; Гаїті) в обмін на обіцянку ліквідувати рабство. У м. Карупано (Венесуела) Болівар видав декрет про скасування рабства на звільнених територіях (02.06.1816) і декрет про конфіскацію майна колонізаторів для наділення землею ветеранів армії, що забезпечило масову підтримку селян, індіанців та колишніх рабів.

Спираючись на цю розширену соціальну базу, наприкінці 1816 повернувся у Венесуелу та очолив революційні сили на північному сході країни, а 1817 створив уряд у портовому м. Ангостурі (тепер м. Сьюдад-Болівар). Об’єднавши зусилля із лідером кіннотниківльянеро Хосе Антоніо Паесом (1790; тепер Венесуела — 1873; США), установив контроль над басейном р. Оріноко. На Венесуельському конгресі виголосив «Ангостурську промову» (15.12.1819), де запропонував проєкт централізованої республіки зі спадковим сенатом і четвертою гілкою влади — Моральною владою (ісп. Poder Moral). Після переходу через Анди союзні сили здобули вирішальну перемогу в битві при Бояка (07.08.1819; центральна частина Нової Гранади), що відкрило шлях до швидкого захоплення м. Боготи. Залишив там урядувати свого офіцера Франсіско де Паула Сантандера (1792–1840; тепер Колумбія). Конгрес в Ангостурі (17.12.1819) проголосував за створення «Союзу Венесуели, Нової Гранади і Кіто», відомого як Велика Колумбія, а перемога у битві в Карабобо (тепер штат Венесуели; 24.06.1821) остаточно ліквідувала владу іспанців у Венесуелі

Згодом колумбійський конституційний конгрес у м. Кукуті обрав Болівара першим президентом держави, а Ф. де П Сантандера — віцепрезидентом (виконував обов’язки фактичного очільника столиці — м. Боготи). Після закріплення успіху на півночі континенту, Болівар спрямував зусилля на південні території. Південна кампанія завершилася розгромом роялістів силами лейтенанта Антоніо Хосе де Сукре (1795; тепер Венесуела — 1830; тепер Колумбія) у битві поблизу вулкана Пічінча на околицях м. Кіто (24.05.1822), що призвело до визволення територій сучасного Еквадору. Після зустрічі в м. Гуаякілі (липень 1822) з визволителем Аргентини Хосе де Сан-Мартіном (1778; тепер Аргентина — 1850; Франція), який уже контролював прибережну частину, Болівар очолив кампанію у високогірній частині Перу. Кампанія завершилася перемогами союзних військ під командуванням А. Х. де Сукре у битвах при м. Хуніні (06.08.1824) та Аякучо (09.12.1824) в центральних Андах, де було розбито головні війська перуанського віцекороля Хосе де ла Серна, Першого графа де лос Андес (1770–1831, Іспанія). Це завершило основні війни за незалежність в іспанській Південній Америці

Оскільки роялісти продовжували зберігати контроль над територіями Верхнього Перу, 1825 місцеві мешканці запросили Болівара для створення конституції нової держави — Болівії, названої на його честь. Визволитель розробив «Проєкт Конституції для Болівії» (1826) із пожиттєвим президентством і правом призначати наступника. Утім, уже 03.09.1826 залишив Перу та повернувся в Колумбію.

Політична криза та відставка

Однак блискучі військові перемоги не змогли запобігти наростанню внутрішніх суперечностей у новоствореній державі. У квітні 1826 Х. А. Паес підняв повстання, але отримав помилування від Болівара для забезпечення подальшої підтримки реформ конституції; це спричинило конфлікт із Ф. де П. Сантандером. Із 1827 централістська модель Великої Колумбії почала розпадатися під тиском ліберальних опозиційних еліт Венесуели і Нової Гранади (на чолі з віцепрезидентом Ф. де П. Сантандером) та регіонального сепаратизму. Конвент м. Оканьї (тепер Колумбія) у квітні — червні 1828 не зміг ухвалити реформи колумбійської конституції. Прагнучи зберегти єдність конфедерації та внутрішню стабільність, Болівар проголосив себе військовим диктатором і розпочав згортання ліберальних реформ, зокрема скорочення кількості монастирів та ліквідації індіанської податі. Це викликало невдоволення та призвело до замаху на нього в Боготі (Вереснева змова, 25.09.1828). Через підозри, що замовником був Ф. де П. Сантандер, Болівар відправив його у вигнання.

1829 Болівар переважно перебував в Еквадорі для владнання конфлікту між Колумбією та Перу. Водночас, у прибічників Болівара виникла ідея монархічної влади для свого очільника як механізму спадкоємності влади у разі його смерті або відставки, але це викликало сильний опір у Венесуелі. Скориставшись цим, Х. А. Паес наприкінці 1829 знову підняв повстання, яке призвело до остаточного відокремлення Венесуели.

Збори конвенту в Боготі (січень 1830) ухвалили нову конституцію, але не змогли зупинити розпад створеної конфедерації. У березні 1830 на тлі розколу Болівар пішов у відставку. 08.05.1830 покинув Боготу з наміром емігрувати, однак помер 17.12.1830 у м Санта-Марта (Колумбія).

Похований у м Каракасі.

Політичні погляди

У державотворенні Болівар був прихильником жорсткого централізму та ідеологом панамериканського інтеграційного руху (боліваріанства), прагнучи створити конфедерацію іспаномовних націй («Велика Батьківщина», ісп. Patria Grande). Відкидав федералізм як слабку форму державного правління і під впливом ідей Дж. Бентама намагався кодифікувати цивільне право за зразком Цивільного кодексу 1804 (Наполеона) для подолання анархії.

Визнання

Постать Болівара залишається ключовим символом незалежності країн Латинської Америки. На його честь названо дві держави (Болівію та Боліваріанську Республіку Венесуелу) і дві національні валюти — болівіано й болівар венесуельський. Портрет Болівара розміщено на окремих номіналах банкнот цих національних валют, численних обігових, розмінних і пам’ятних монетах Венесуели й Болівії, пам’ятних монетах Колумбії, Панами й інших країн, численних випусках поштових марок й іншої філателістичної продукції країн Латинської Америки й інших держав.

У Каракасі діє Музей Болівара (поряд із будинком, у якому згідно з його офіційною біографією народився діяч).

У Венесуелі на честь Болівара названо м. СьюдадБолівар — центр штату Болівар. У Перу — місто й однойменну провінцію. Ім’я Болівара носять міста у Колумбії, Еквадорі, інших країнах Латинської Америки, кількох штатах США.

Тисячі площ і проспектів у всьому світі названо на честь Болівара, причому в багатьох країнах Латинської Америки — центральні площі. Зокрема, площі Болівара є центральними у Боготі, Каракасі, м. Лімі, а проспекти — у Кіто й Каракасі. У назвах площ і вулиць багатьох міст Латинської Америки з іменем Болівара використано епітет Визволитель За межами Латинської Америки на честь Болівара названо урбаноніми у багатьох містах, наприклад, є бульвари Сімон-Болівара — у Парижі й Брюсселі, площі Болівара — у Вашингтоні й Каїрі, парк Болівара — у Будапешті тощо. Крім того, це ім’я носять численні заклади освіти й культури у багатьох містах Латинської Америки. Пам’ятники Болівару — статуї на повен зріст і кінні, бюсти — встановлено в десятках міст Латинської Америки, містах США, Парижі, Лондоні, Берліні й Софії.

Іменем Болівара названо міжнародні аеропорти у Венесуелі й Колумбії, військовий аеродром у Венесуелі (одна з головних баз ВПС Венесуели), ГЕС у Венесуелі міст на кордоні між Колумбією й Венесуелою.

На честь Болівара названо кілька природних об’єктів, зокрема пік Сімон Болівар у Колумбії і пік Болівар у Венесуелі (найвища гора), де встановлено бронзове погруддя Болівара.

Іменем Болівара названо навчальний вітрильник ВМФ Венесуели («ARBV Simón Bolívar»; спущений на воду 1979, станом на 2026 перебуває в строю), атомний човен підводний ВМФ США («USS SimonBolivar» носій балістичних ракет із ядерними боєголовками; спущений на воду 1964, списаний і розібраний 1995).

Найвищу державну нагороду Венесуели орден Визволителя (ісп. Orden del Libertador) названо на честь національного героя. Також його ім’я носить орден Демократії Сімон Болівар (ісп. Orden de la Democracia Simón Bolívar) — друга за значенням цивільна нагорода Колумбії, головна нагорода законодавчої влади цієї країни. ЮНЕСКО 1978 заснувало Міжнародну премію Сімона Болівара (англ. International Simón Bolívar Prize), що вручається раз на два роки.

Ім’я й ідейну спадщину Болівара активно використовують ідеологи «боліваризму» або «боліваріанства» — ідеології, що пропагує тези боротьби проти «американського імперіалізму», гасла запровадження прямої демократії й економічної самодостатності країн регіону (суміш латиноамериканського націоналізму, паніспанізму й модифікованого під впливом цих учень марксизму). Від назви цієї ідеології утворено офіційну назву форми держави у Венесуелі — Боліваріанська Республіка Венесуела (із 1999).

Додатково

Діагноз смерті від туберкульозу підтвердив розтин, здійснений лікарем А П Ревереном (1796; Франція — 1881; Колумбія). Сучасна експертиза судово-медична під керівництвом експерта Хосе Антоніо Лоренте (1961, Іспанія) з Університету Гранади у 2011 спростувала висновок і виявила, що причиною смерті був не туберкульоз, а гіспоплазмоз, та не знайшла доказів насильницької смерті, хоч виявила сліди миш’яку як ненавмисного самоотруєння лікарськими препаратами того часу

Праці

•  Manifiesto dirigido a los ciudadanos de la Nueva Granada por un caraqueño [Manifiesto de Cartagena]. Cartagena : Imprenta de Diego Espinoza, 1812. 16 p.
•  [Decreto de Guerra a Muerte] : Simón Bolívar, Brigadier de la Unión... A sus conciudadanos : Cuartel General de Trujillo, 15 de junio de 1813. [Tunja] : Imprenta del Congreso de la Nueva Granada por J. B. Moreno, 1813. 1 p.
•  Contestación de un Americano Meridional a un caballero de esta Isla [Carta de Jamaica : Kingston, 6 de septiembre de 1815]. Kingston : [Б. в], 1815. 23 p.
•  Discurso pronunciado por el Libertador de Venezuela en la instalación del Congreso Angostura el 15 de febrero de 1819, día de su instalación [Discurso de Angostura]. Angostura : Imprenta de Andrés Roderick, 1819. 36 p.
•  Cartas del Libertador : en 12 t. / Ed. y notas de V. Lecuna. Caracas : Litografía y Tipografía del Comercio ; New York : Colonial Press, 1929–1959. 5272 p.
•  Escritos del Libertador : en 31 t. / Sociedad Bolivariana de Venezuela. Caracas : Editorial Arte ; Caracas : Presidencia de la República, 1964–2012. 18 240 p.
•  Escritos políticos. Bogotá : Áncora Editores, 1990. 263 p.
•  El Libertador : Writings of Simón Bolívar / Ed. by D. Bushnell ; transl. by F. H. Fornoff. Oxford ; New York : Oxford University Press, 2003. 288 p.
•  Obras completas : en 5 t. Caracas : Centro de Estudios Simón Bolívar, 2023. 2480 p.

Література

1.  Франко І Сімон Болівар : південноамериканський визволитель. Львів : Накладом Наукового товариства імени Шевченка, 1904. 32 с.
2.  Liévano Aguirre I. Bolívar. México, D. F. : Ediciones D. I. A. P. S. A., 1956. 491 p.
3.  Masur G. Simon Bolivar. Rev. ed. Albuquerque : University of New Mexico Press, 1969. 572 p.
4.  Mijares A. El Libertador. Caracas : Academia Nacional de la Historia, 1987. 586 p.
5.  Bushnell D. Simón Bolívar: hombre de Caracas, proyecto de América : una biografía / Trad. de R. Ceros. Buenos Aires : Editorial Biblos, 2002. 190 p.
6.  Lynch J. Simón Bolívar : A Life. New Haven ; London : Yale University Press, 2006. 349 p.
7.  Ocampo López J. Simón Rodríguez, el maestro del libertador // Revista Historia de la Educación Latinoamericana. 2007. № 9. P. 81–102.
8.  Palamara G. Los años de Bolívar : Una cronología comparada // Cultura Latinoamericana. 2012. Vol. 15. P. 137–177.
9.  Arana M. Bolívar : American Liberator. New York : Simon & Schuster, 2013. 624 p.
10.  Valera-Villegas G. Simón Bolívar : viajes de formación y bildung // Revista de Pedagogía. Caracas, 2013. Vol. 34. № 94. P. 189–213.
11.  Pachón Soto D. Bolívar, la révolution de Haiti et l’expansion démocratique // Cuadernos de Filosofía Latinoamericana. 2022. Vol. 43. № 127. P. 42–64.
12.  Guerra Vilaboy S. Él es la revolución : Biografía política de Simón Bolívar. Caracas : Monte Ávila Editores Latinoamericana ; Centro de Estudios Simón Bolívar, 2025. 254 p.
13.  Arráiz Lucca R. Simón Bolívar : triunfo y ocaso. Caracas : Editorial Arte, 2025. 316 p.

Автор ВУЕ

• С. А. Купрієнко

Покликання на цю статтю: Купрієнко С. А. Болівар, Сімон // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болівар, Сімон (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.08.2026