Другий Ватиканський собор

Дру́гий Ватика́нський собо́р (1962‒1965) — збори єпископів Католицької церкви, які випрацювали стратегію оновлення та осучаснення Церкви (див. Аджорнаменто); ухвалили ключові рішення та документи, що регламентують різні сфери її діяльності.
21-й Вселенський собор Католицької церкви. Тривав з 11.10.1962 по 08.12.1965; розпочав роботу за папи Івана ХХІІІ, завершив — за папи Павла VI.

Історична довідка

ініціатива скликати новий Вселенський собор належала папі Івану ХХІІІ. Про свій намір понтифік уперше оголосив 25 січня 1959 і призначив спеціальні комісії, які відповідали за підготовку порядку денного та розпрацювання проєктів соборних ухвал. 05.06.1960 Іван XXIII затвердив Центральну підготовчу комісію собору, якій підпорядкував 10 робочих комісій і 2 секретаріати. До складу комісій увійшли переважно члени колегії кардиналів, дикастерій Римської курії, генеральні настоятелі чернечих орденів, звідси — значний вплив ватиканської бюрократії на формування початкового порядку денного. Проте після відкриття собору до роботи комісій були залучені учасники з різних країн і церковних структур, що уможливило перегляд і ширше обговорення запропонованих документів.

Після дворічного підготовчого періоду Іван XXIII скликав собор апостольською конституцією «Відкупитель людини» (лат. Humanae Salutis; 25.12.1961). Рішення про дату відкриття собору остаточно ухвалено 02.02.1962.

На урочисте відкриття Другого Ватиканського собору (11.10.1962) прибуло 2 540 єпископів Католицької церкви. Були запрошені також як спостерігачі представники від 28 церков і деномінацій. Помітною подією стала присутність спостерігачів-мирян (від третьої сесії — й жінок). Новацією стало й проведення богослужінь не тільки за латинським обрядом, а й за іншими: амброзіанським; копто-александрійським; візантійсько-румунським; візантійсько-українським; візантійсько-грецьким; маронітським; халдейським; сиро-малабарським тощо. За папи Павла VI уведено взаємодію зі ЗМІ.

На відміну від соборів минулих епох, що випрацювали програму церковних реформ (як-от Тридентського собору 1545‒1563, Першого Ватиканського собору 1869‒1870), йшлося не про зміну окремих положень доктрини, а про нову всеосяжну концепцію діяльності Католицької церкви. Церква мусила відповісти на виклики нової доби — зміну геополітичних реалій поствоєнного світу, бурхливий науково-технічний розвиток, пробудження країн «третього світу», процеси соціальної модернізації, секуляризації та релігійного плюралізму, інтернаціоналізації, загострення глобальних проблем людства. Собор відтак розв’язував актуальне завдання — оновити та осучаснити Католицьку церкву, повернути її «обличчям до реального світу»; розпочати процес аджорнаменто (ві. італ. аggiornamento — оновлення, поповнення, удосконалення) — інноваційну програму модернізації ідейного арсеналу, релігійного культу, організаційної структури, пастирської, освітньої, місіонерської тощо діяльності, соціального служіння, ставлення до міжконфесійних і міжрелігійних відносин.

Основні документи Другого Ватиканського собору ухвалено в ході гострих дискусій між прихильниками оновлення церкви та крилом традиціоналістів і консерваторів.

На соборі була присутня делегація Української греко-католицької церкви на чолі з її предстоятелем митроп. Йосифом Сліпим. Доповідь митрополита мала вагоме значення як для католицької спільноти, що дізнавалася про дійсний стан державно-церковних відносин у СРСР, так і для українських греко-католиків, що зберігали свою віру та ідентичність в умовах катакомбної церкви.

Документи собору

Собор тривав у чотири сесії, які проводили щоосені з 1962 по 1965, спершу під керівництвом папи Івана XXIII, а після його смерті — папи Павла VI. Упродовж цього часу було схвалено 16 документів, основоположних для реформ у різних сферах церковного життя. З-поміж них чотири конституції:

• догматична конституція «Sacrosanctum Concilium» (з лат. — Святий собор; 1963) щодо змін у католицьких літургійних практиках — дозволила значущі зміни у текстах, мові, формі проведення літургії, відкрила шлях до спрощення католицької обрядовості та активнішої участі мирян.
• «Догматична конституція про церкву “Lumen Gentium”» (з лат. — Світло народам; 1964), яка підсумувала еклезіологічне вчення католицизму, церковні погляди на обов’язки кліру, чернецтва, місіонерське служіння мирян, містила нове розуміння «народу Божого», надала теологічне підґрунтя для змін у ставленні Церкви до інших конфесій і релігій. Один із найважливіших соборних документів, що відобразив самосприйняття і самоусвідомлення Церкви, її духовних функцій та організації.
• «Пастирська конституція про церкву в сучасному світі “Gaudium et Spes”» (з лат. — Радість і надія; 1965), яка засвідчила відхід Католицької церкви від традиційного еклезіального і сотеріологічного ексклюзивізму, орієнтацію на потреби й цінності сучасної культури. Є першим соборним документом, який був адресований не лише вірянам-католика, але всім людям. Місце доктрини «extra Ecclesia Romanam nulla salus» (з лат. — поза Римською церквою спасіння немає) посіло визнання всіх вірян (незалежно від їхнього християнського чи нехристиянського віровизнання) як паломників до Бога, «новий народ Божий». Порушила питання миробудівництва і принципів розбудови міжнародного співтовариства.
• «Догматична конституція про Божественне об’явлення “Dei Verbum”» (з лат. — Слово Боже; 1965), яка присвячена важливості Святого Письма як для спасіння, так і для теології та біблійних досліджень.

Крім чотирьох основних конституцій, Другий Ватиканський собор ухвалив також низку декретів та декларацій, що стосувалися практичних аспектів церковного життя. Серед них декрети про: пастирські обов’язки єпископів; екуменізм (закликав до відновлення єдності між християнськими церквами, створення клімату міжконфесійного діалогу); релігійну свободу (санкціонувала право кожної людини керуватися в релігійному житті «наказом власного сумління» обирати ту чи ту релігію, лишатися позарелігійною); ставлення Церкви до нехристиянських релігій (наголосив важливість міжрелігійного діалогу, зокрема з юдаїзмом та ісламом, проклав шлях до нового розуміння «нехристиянських народів»); апостолат мирян.

Дух плюралізму, толерантності, діалогічності, властивий майже усім соборним документам, сприяв зародженню і поширенню релігійного релятивізму в лоні самої Католицької церкви, у середовищі вірян-католиків.

Впливову групу консерваторів-традиціоналістів серед учасників собору, які виступили проти будь-яких нововведень у релігійному культі (зокрема проведення богослужінь національними мовами замість латинської) та у соціальному вченні церкви (як-от визнання релігійної свободи та екуменічного діалогу) очолив архієпископ М. Лефевр (1901; Франція — 1905; Швейцарія). Драматичним виявився процес опрацювання і ухвалення засадничих положень «Пастирської конституції про церкву в сучасному світі». Консервативні отці на чолі з М. Лефевром назвали документ «відступництвом від Бога» (остаточне схвалення Конституції відбулося 2309 голосами проти 75). Серед авторів конституції був і кардинал К. Войтила — майбутній папа Іван Павло II.

Соборні документи засвідчили:

• комплексну інноваційність — пастирську, еклезіологічну, літургійну, екуменічну, антропоцентричну;
• нове розуміння ролі та покликання духовенства та церковної ієрархії — служити мирянам, замість того, щоби бути носіями клерикальної влади і тріумфалізму Церкви як інституції;
• прагнення скасувати церковну централізацію та авторитарність, запроваджувати нові форми і методи церковного життя через колегіальність і співпричетність усіх вірян.

Значення

Другий Ватиканський собор 1962–1965 став найважливішою подією в церковній історії 20 ст., яка ознаменувала початок оновлення Католицької церкви, її відкритість до викликів і потреб сучасного світу.

Схвалені реформи спричинили радикальні зміни в житті Церкви: оновлення теології, розвиток соціальної доктрини; активну соціальну позицію з питань соціальної справедливості, прав людини та миру; визнання принципу релігійного плюралізму, відкритість до екуменічного діалогу та нову політику щодо нехристиянських релігій; зміни в літургії, які удоступнили богослужіння для мирян; схвалення наукових підходів до вивчення Біблії тощо.

Дослідники відзначають вплив Собору на розвиток богослов’я та екуменічного діалогу у Східних церквах, Вселенському православ’ї. Підкреслюють значення Собору для самоусвідомлення та діяльності Української греко-католицької церкви.

Джерела

• Humanae Salutis // The Holy See. URL: https://www.vatican.va/content/john-xxiii/es/apost_constitutions/1961/documents/hf_j-xxiii_apc_19611225_humanae-salutis.html
• Sobór Watykański II. Konstytucje, Dekrety, Deklaracje (1962‒1965). Poznań : Pallottinum, 1968. 768 р.
• Документи Другого Ватиканського Собору. Львів : Свічадо, 2014. 606 с.

Література

1. Сапеляк А. Українська Церква на другому Ватиканському Соборі. Львів : Стрім, 1995. 214 с.
2. Ґаладза П. Сприйняття Другого Ватиканського Собору греко-католиками в Україні // Ковчег. 2001. Вип. 3. С. 377–400
3. Історія релігії в Україні : у 10 т. / За ред. А. Колодного, П. Яроцького. Київ : Світ знань, 2001. Т. 4: Католицизм. 598 с.
4. Пащенко В. Греко-Католики в Україні (від 40-х років ХХ століття до наших днів. Полтава : ТОВ «АСМІ», 2002. 616 с.
5. Ratzinger J. Theological Highlights of Vatican II. New York : Paulist Press, 2009. 288 p.
6. Україна і Ватикан: до і після Другого Ватиканського собору / За ред. А. Колодного, П. Яроцького, Л. Филипович. Київ : УАР, 2013. 504 с.
7. Пшеничний Т. Другий Ватиканській Собор і Українська греко-католицька церква у вітчизняній історіографії // / Наукові записки з української історії. 2014. Вип. 35. С. 189‒194.
8. Юраш А. Другий Ватиканський Собор як виклик і спонука для розвитку богословсько-еклезіальних традицій християнського Сходу // Україна — Ватикан: християнство в контексті його включення в різноманітні сфери суспільного буття / За ред. Л. Филипович і П. Яроцького. Київ : УАР, 2015. С. 336–345.

Автор ВУЕ

П. Л. Яроцький

Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Другий Ватиканський собор // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Другий Ватиканський собор (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.05.2024