Білорусь

Прапор Білорусі

Герб Білорусі

Білору́сь, Респу́бліка Білору́сь (біл. Беларусь, Рэспубліка Беларусь; рос. рос. Беларусь, Республика Беларусь) — держава, розташована у Східній Європі.

Білорусь (Беларусь)
Регіон планети	Східна Європа
Столиця	Мінськ
Форма державного правління	Республіка президентська
Територія (кв.км)	207 600
Чисельність населення (тис.осіб)	9 400 000
Офіційна мова	білоруська мова, російська мова
Грошова одиниця	білоруський рубль
Країни-сусіди	Росія, Латвія, Литва, Польща, Україна

Географічне положення Білорусі

Походження назви точно не встановлено. Існує кілька версій: за світлим кольором волосся чи одягу населення; через велику кількість снігу, що випадає тут; у переносному значенні — незалежна від татар, християнська країна.

Географічне положення

Білорусь межує на сході з Росією (кордон 1 283 км), на північному заході — з Литвою (кордон 679 км), на заході — з Польщею (кордон 398 км), на півночі — з Латвією, на півдні — з Україною (кордон 1 084 км).

Територія — 207 600 км². Загальна протяжність кордонів державних — 3 617 км.

Географічні координати — 53°00´ північної широти, 28°00´ східної довготи.

Не має виходу до моря.

Адміністративно-територіальний поділ

Білорусь поділяється на шість областей: Брестську область, Вітебську область, Гомельську область, Гродненську область, Мінську область і Могильовську область. Області поділяються на 118 районів і 10 міст обласного підпорядкування. Столиця — м. Мінськ, має самостійний статус і не входить до складу жодної з областей.

Державні символи

Державний гімн

Гімн державний — «Ми, білоруси» (біл. «Мы, беларусы»). Автор музики — композитор Н. Соколовський (1902–1950; тепер Білорусь). Його твір було затверджено 1955 як гімн Білоруської РСР. Текст написаний тоді ж поетом і драматургом М. Климковичем (1899–1954; тепер Білорусь) і перероблений 2002 поетом, перекладачем В. Каризною (нар. 1938; тепер Білорусь).

Державний прапор

Прапор державний — прямокутне полотнище, що складається з двох горизонтально розташованих кольорових смуг: верхня — червоного кольору на 2/3 ширини прапора і нижня — зеленого кольору на 1/3 ширини прапора. Біля флагштока на білому полі розміщений білоруський національний орнамент червоного кольору, що займає 1/9 довжини прапора. Співвідношення ширини прапора до його довжини становить 1:2.

Кольори прапора мають такі значення: червоний — сила, мужність, шляхетність, енергія; зелений — надія, здоров’я, молодість, відродження, працьовитість, творення, природна гармонія; білий — чистота, непорочність, примирення, мудрість, знання. Орнамент — символ давньої культури народу, його духовного багатства.

Прапор затверджений 07.06.1995.

Державний герб

Герб державний Республіки Білорусь — розміщений у срібному полі золотий контур державного кордону Республіки Білорусь, накладений на золоті промені сонця, що сходить над земною кулею. Угорі поля розташована п’ятикутна червона зірка. Герб обрамлений вінком із золотих колосків, переплетених праворуч квітками конюшини, ліворуч — квітками льону. Вінок тричі перевитий з кожного боку червоно-зеленою стрічкою, у середній частині якої у два рядки накреслено золотом слова «Республіка Білорусь».

У зображенні білоруського герба відображені основні національні та духовні цінності білорусів: громадянська єдність, працьовитість, миролюбність. Контур Білорусі — суверенітет, територіальна цілісність країни. Вінок із золотих колосків, квітів льону та конюшини — благополуччя та достаток. Земна куля — бажання жити у мирі та злагоді, співпрацювати з усіма країнами. Вранішнє сонце — символ життя і кращої долі. Зірка — символ людини та людства, знак мужності та високих помислів і устремлінь народу. Герб затверджений 07.06.1995.

Державна мова

Державними мовами в Білорусі є білоруська мова і російська мова.

Грошова одиниця

Грошова одиниця — білоруський рубль. Поділяється на 100 копійок.

Національні свята

Національні свята — День незалежності Республіки Білорусь (День Республіки) — 3 липня; День Конституції — 15 березня.

Державний лад

Самостійна білоруська держава постала на завершальному етапі розпаду СРСР. Незалежність проголошена 27.07.1991 на сесії Верховної Ради республіки. Виникненню сучасної білоруської держави передувало існування з 1919 Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (БРСР), яка 1922 увійшла до складу СРСР. Упродовж радянського періоду історії Білорусі було прийнято чотири конституції БРСР (1919, 1927, 1937, 1978). Функціонування незалежної Білорусі певний час забезпечувалося конституцією 1978 зі змінами і доповненнями.

Конституцію Республіки Білорусь Верховна Рада ухвалила 15.03.1994. Згідно з нею Білорусь проголошена унітарною демократичною соціальною правовою державою. Згодом, після загострення традиційного для пострадянських країн протистояння між главою держави і парламентом, у результаті референдуму, що відбувся 09–24.11.1996, затверджено запропонований президентом проєкт нової редакції основного закону.

Білорусь є президентською республікою. Главою держави є президент, що обирається на основі загального, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 5 років.

Законодавча влада в країні належить парламенту — Національним зборам, що складаються з двох палат: Палати представників і Ради Республіки. Виборча система Білорусі є змішаною: 110 депутатів Палати представників обираються за мажоритарною системою строком на 5 років, а 64 члени (сенатори) Ради Республіки обираються місцевими радами (58 членів по 8 з кожної області та 8 з м. Мінська; ще 8 членів призначає Президент) строком на 5 років.

Виконавчу владу здійснює уряд — Рада Міністрів, що складається з прем’єр-міністра, його заступників, міністрів. Уряд у своїй діяльності підзвітний президенту і відповідальний перед парламентом.

Судова система Білорусі складається з Верховного Суду, обласних судів, районних (міських) судів та спеціалізованих судів. Контроль за конституційністю нормативних актів у державі здійснюється Конституційним судом.

З 1994 президентом є О. Лукашенко. Легітимність його влади піддається сумніву від дати інавгурації 23.09.2020. На практиці всі гілки влади підпорядковані президенту.

За результатами референдумів 1995–1996 до Конституції було внесено зміни, що розширили повноваження президента та фактично перетворили Білорусь на авторитарну державу. Президент отримав право розпускати парламент, призначати уряд, проводити референдуми. Після референдуму 27.02.2022 до Конституції були внесені додаткові зміни. Зокрема, закріплена норма про те, що президент країни може обиратися не більше ніж на два терміни і не може бути молодшим за 40 років, не повинен мати іноземного громадянства або посвідки на проживання. Після складання своїх повноважень президент може стати довічним членом Ради Республіки. Крім того, після припинення своїх обов’язків президент не може бути притягнутий до відповідальності за дії, вчинені у зв’язку із здійсненням президентських повноважень.

Участь у міжнародних організаціях

Білорусь — член Організації Об'єднаних Націй (з 1945), інших міжнародних організацій (див. табл.).

Таблиця. Участь Білорусі у міжнародних організаціях

Загальнополітичні організації	Організація Об’єднаних Націй; Організація з безпеки і співробітництва в Європі;
Військово-політичні та правоохоронні організації	Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол); Організація договору про колективну безпеку; Партнерство заради миру (призупинено);
Міжнародні економічні об’єднання	Світова організація торгівлі (спостерігач); Всесвітня митна організація; Міжнародна організація праці; Міжнародний валютний фонд; Світовий банк; Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку; Євразійський економічний союз; Конференція ООН з торгівлі та розвитку; Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій; Європейський банк реконструкції та розвитку (призупинено);
Регіональні організації	Рух неприєднання (спостерігач); Співдружність Незалежних Держав; Центральноєвропейська ініціатива (призупинено); Організація чорноморського економічного співробітництва (призупинено); Рада держав Балтійського моря (призупинено);
Гуманітарні організації	Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Міжнародна рада Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (призупинено); Всесвітня організація охорони здоров’я; Продовольча та сільськогосподарська організація ООН;
Інші міжнародні організації	Група ядерних постачальників; Всесвітня метеорологічна організація; Всесвітня організація інтелектуальної власності; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня туристична організація; Постійна палата третейського суду; Організація із заборони хімічної зброї; Міжнародний союз електрозв'язку; Міжнародна організація зі стандартизації; Міжпарламентський союз; Міжнародна організація з міграції; Міжнародна морська організація; Міжнародна організація цивільної авіації; Міжнародне агентство з атомної енергії;

Історична довідка

Доісторична доба

Найдавніші сліди людської присутності в Білорусі датуються часами палеоліту (приблизне датування найдавніших кам’яних знарядь, виявлених у Білорусі, у с. Огово Іванівського району Брестської області, — бл. 250 тис. тому). Тривала присутність людей помічена значно пізніше (стоянки оріньякської культури в межах сучасних Гомельської та Могильовської областей, 24–26 тис. до н. е.). Близько 24 тис. до н. е. люди мігрували на південь через зміну кліматичних умов (під час максимуму останнього обледеніння вся територія Білорусі була вкрита льодовиками). Унаслідок потепління та відступу льодовика у 13–11 тис. до н. е. відбувалася зворотна міграція, після чого присутність людей на теренах Білорусі була безперервною. Більшість виявлених археологічних стоянок доби мезоліту у Білорусі належать до свідерської археологічної культури та бутовської культури, виявлено також стоянки гренської культури, німанської культури тощо.

У ранньому неоліті (5–4 тис. до н. е.) на території Білорусі також з’явилися поселення дніпро-донецької культури та кулястих амфор культури (висловлюються гіпотези про їхню тотожність із носіями праіндоєвропейської мови). Неоліт Білорусі також представлено пам’ятками ямково-гребінцевої кераміки культури, нарвської та пізньої німанської культури. У стоянках і поселеннях 5–3 тис. до н. е. виявлено як кам’яні знаряддя високого рівню виконання, так і ранні керамічні вироби.

Пізніші археологічні культури (середньодніпровська, тшинецька культура, шнурової кераміки археологічні культури та ін., 3–2 тис. до н. е.) умовно відносять до бронзового віку, хоча знахідки металевих знарядь цієї епохи в Білорусі трапляються вкрай рідко. Причиною цього є відсутність на цій території необхідних для їхнього виготовлення родовищ мідної та олов’яної руди. Натомість, завдяки наявності родовищ болотяної залізної руди, уже в 1 тис. до н. е. місцеве населення перейшло до виготовлення перших залізних знарядь безпосередньо після виготовлення знарядь із каменю (милоградська культура, штрихованої кераміки культура, пізніше — зарубинецька культура, київська культура тощо). Питання про належність конкретних пам’яток залізного віку слов’янським або балтським племенам залишається дискусійним.

У 6–9 ст. на теренах Білорусі поширюються слов’янські племена, які поступово асимілювали місцеве дослов’янське (переважно балтське) населення. Унаслідок цього процесу сформувалися літописні племінні союзи у межах Білорусі (радимичі, кривичі та дреговичі). На північному заході Білорусі цей процес тривав і в літописну епоху (асиміляція частини ятвягів і литовських племен).

Давньоруська доба

Першим давньоруським політичним центром у межах сучасної Білорусі було м. Полоцьк. Найдавніші згадки про нього датуються 5–6 ст. (опис взяття м. Полоцька данським конунгом Фроді І у «Діяннях данів» Саксона Граматика, 12 ст.), однак описані в них події є легендарними. Перша згадка м. Полоцька в «Повісті минулих літ» міститься під 862. У 980 м. Полоцьк приєднано до володінь Володимира Великого. 987 Володимир виділив м. Полоцьк в окреме князівство, передавши його своєму малолітньому сину Ізяславу Володимировичу (від полоцької князівни Рогніди).

Упродовж наступних десятиліть зверхність великих князів київських над Полоцьким князівством була номінальною, ним керувала династія Рогволодовичів-Ізяславичів. У 11 ст. відбувалася експансія Полоцького князівства на сусідні землі (приєднання м. Вітебська князем Брячиславом Ізяславичем унаслідок війни проти Ярослава Мудрого, поширення влади на захід і північний захід під час правління Всеслава Брячиславича). У 12 ст. Полоцьке князівство поступово занепадало. На початку 13 ст. воно стало об’єктом претензій з боку Смоленського, Чернігівського та Литовського князівств. Боротьба за контроль над ним продовжувалася до початку 14 ст., коли воно остаточно потрапило під вплив Великого князівства Литовського, зберігаючи формальну самостійність. 1392 анексовано Великим князівством Литовським.

Інші центри давньоруських князівств на території Білорусі — міста Турів (тепер Гомельської обл.) і Городня (тепер м. Гродно). На відміну від Полоцького князівства, великі князі київські зберігали зверхність над Турово-Пінським князівством до 2-ї пол. 12 ст., а над Городенським князівством — до кін. 12 ст. Згодом обидва ці князівства були інкорпоровані до Великого князівства Литовського. Завдяки віддаленості білоруських земель від маршрутів наступу монгольських військ, під час монголо-татарської навали середини 13 ст. ці землі майже не постраждали від неї.

Литовська доба і Річ Посполита

За часів правління Гедиміна (1-ша пол. 14 ст.) більшість території сучасної Білорусі (близько 80 %) увійшла до складу Великого князівства Литовського. У цей період білоруські землі вирізнялися вищим рівнем культурного й економічного розвитку, ніж власне Литва. Це спричинило набуття тогочасною літературною мовою (руська, західноруська, староукраїнська або старобілоруська мова) статусу основної мови діловодства князівства. Упродовж 14–16 ст. білоруська православна аристократія конкурувала з католицькою за вплив у князівстві (зокрема під час правління Свидригайла, Казимира IV Ягеллончика, Олександра Ягеллончика і Сигізмунда I Старого). Після утворення Речі Посполитої (1569) білоруські землі залишилися у складі Великого князівства Литовського. Попри це, вплив православної знаті послаблювалися. Це супроводжувалося поступовою полонізацією діловодства, мовною та культурною асиміляцією православної знаті та її переходом у католицизм. Цей процес прискорився після Берестейської церковної унії 1596 та переходу більшості місцевих православних парафій на унію з Католицькою церквою. До кінця 17 ст. руська (західноруська, староукраїнська або старобілоруська) мова остаточно виведена з офіційного вжитку на території Великого князівства Литовського. Під час Хмельниччини повстання поширилося на частину південно-східних земель, які на короткий час потрапили під владу гетьмана (див. Білоруський полк).

У складі Російської імперії

Частина східних земель Білорусі (міста Вітебськ, Полоцьк, Мстиславль та інші) увійшли до складу Російської імперії після першого поділу Речі Посполитої 1772, решта — внаслідок другого 1793 (див. Поділи Польщі). У 1770-х на білоруських землях утворено намісництва (Могильовське, Полоцьке, Слонімське, а також частина Віленського). 1796 Могильовське і Полоцьке намісництва реорганізовані у Білоруську губернію, а Слонімське та Віленське — у Литовську губернію. На частині білоруських і прилеглих російських земель було утворено Білоруське генерал-губернаторство, на частині білоруських і литовських земель — Литовське генерал-губернаторство (адміністративні межі цих утворень змінювалися).

Через Білорусь 1812 проходив шлях наступу, а потім відступу військ Наполеона I Бонапарта на м. Москву (див. Наполеонівські війни). Одним із наслідків бойових дій стали втрати населення Білорусі (за даними подушних ревізій 1811–1815 скоротилося на 6 %).

Після придушення Польського повстання 1830–1831, а особливо після Польського повстання 1863, російська адміністрація розгорнула політику русифікації білоруських земель. 1839 колишні уніатські парафії примусово переведено до Російської православної церкви (РПЦ), 1840 місцеву правову систему остаточно уніфіковано з загальноросійською (скасовано дію Литовського статуту). У 1862–1863 учасники Січневого повстання 1863 К. Калиновський, С. Сонгін (1818–1863; тепер Білорусь) та ін. видавали першу газету сучасною білоруською мовою (латиницею) — «Мужицька правда» (білорус. «Mużyckaja prauda») з публіцистичними матеріалами антиімперської спрямованості. 1902 створено першу білоруську національну політичну організацію — Білоруську революційну громаду (з 1903 — Білоруська соціалістична громада, 1918 розкололася на кілька партій).

Революційні події 1905–1906 (див. Революція 1905–1907) у Білорусі не були масштабними. У різних містах відбувалися мітинги та страйки, які іноді супроводжувалися репресіями (розстріли мітингів у містах Мінську та Вітебську 1905). Одним із наслідків революційних події 1905–1906 стала активізація білоруського національного руху. Зокрема, 1906 у м. Вільні (тепер м. Вільнюс, Литва) засновано газету «Наша нива» (білорус. «Наша ніва»), що виходила до 1915 і об’єднала більшість тогочасних білоруських літераторів і громадських діячів, а також відіграла ключову роль у кодифікації білоруської літературної мови.

Під час Першої світової війни значна частина території Білорусі (близько 25 %) уже 1915 опинилася під німецькою окупацією.

Після 1917

У березні 1917 у м. Мінську відбувся з’їзд білоруських громадських організацій. Він обрав координаційний орган — Білоруський національний комітет, реорганізований восени 1917 у Велику білоруську раду. У Білорусі склалася ситуація конкуренції за владу між білоруськими національним силами і контрольованими РСДРП(б) радами. 05–18.12.1917 у м. Мінську відбувся Перший всебілоруський з’їзд, скликаний Великою білоруською радою. Він ухвалив низку рішень щодо майбутнього Білорусі, зокрема постановив сформувати виконавчий комітет і передати йому владу. Через конфлікт із Радою народних комісарів Західної області (виконавчим органом рад на території Білорусі) 18.12.1917 з’їзд був розігнаний.

Після укладення Брест-Литовського мирного договору 1918 німецькі війська окупували більшість території Білорусі. У ніч з 18 на 19.02.1918 Червона армія залишила м. Мінськ. 19.02.1918 сформована на Першому Всебілоруському з’їзді Рада з’їзду відновила роботу. 21.02.1918 вона затвердила Першу статутну грамоту, якою закликала білоруський народ реалізувати своє право на самовизначення, а меншини — домогтися національно-персональної автономії. Другою статутною грамотою від 09.03.1918 вона проголосила створення Білоруської Народної Республіки (БНР), а 31.03.1918 змінила свою назву на Раду БНР. 25.03.1918 Рада БНР ухвалила Третю уставну (установчу) грамоту, якою проголосила БНР незалежною державою.

Реальна влада в Білорусі в цей час належала німецькій окупаційній адміністрації. Рада БНР отримала лише часткове визнання з боку останньої як орган культурної й освітньої автономії білоруського населення.

Улітку 1918 відбулося взаємне визнання БНР і Української Держави, між ними було встановлено дипломатичні відносини. У червні 1918 у м. Мінську відкрилося консульство Української Держави, а в м. Києві — консульство БНР. У 1918, а з 1919 перебуваючи у вигнанні, Рада БНР відкрила низку представництв у Литві, Латвії, Туреччині, Швейцарії, Швеції та ін. країнах. Попри відсутність офіційного визнання з боку влади відповідних держав, частина з цих представництв мала фактичне неформальне визнання.

Після уходу німецьких військ із Білорусі (листопад 1918) встановлено радянську владу. Рада БНР продовжила роботу в еміграції (діє дотепер). Проти ночі 02.01.1919 у м. Смоленську проголошено Радянську Соціалістичну Республіку Білорусь (РСРБ) як автономію у складі РСФРР. 31.01.1919 вона оголосила про формальну незалежність від РСФРР. 27.02.1919 східні землі РСРБ анексувала РСФРР (Смоленська, Вітебська й Могильовська губернії), а західні об’єднано з Литовською Радянською Республікою у Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку (ЛБСРР або ЛитБел). У липні 1919 територія ЛБСРР зайнята польськими військами.

Формально незалежну Білоруську СРР знову створено 31.07.1920 під час Радянсько-польської війни 1920. Її східний кордон пролягав за лінією колишнього східного кордону ЛБСРР, а західний було встановлено Ризьким мирним договором 1921. Згідно з цим документом західні білоруські землі опинилися у складі Польщі. 1922 представники БСРР підписали Договір про створення СРСР, після чого республіка увійшла до його складу.

1924–1926 територію БСРР збільшено шляхом приєднання частин Вітебської, Смоленської й Гомельської губерній та остаточно встановлено сучасну лінію східного кордону Білорусі. На відміну від інших республік, розгорнута в середині 1920-х у БСРР політика коренізації мала обмежені масштаби. Попри оголошену рівноправність чотирьох мов (білоруської, російської, їдишу й польської) і декларативну підтримку білоруського і єврейського культурного життя, діловодство органів державної влади та партійних органів провадилося здебільшого російською. Білоруська й польська мова використовувалися в діловодстві переважно в сільській місцевості, а їдиш — в окремих містечках із переважно єврейським населенням. У створеному 1921 Білоруському державному університеті з середини 1920-х частина дисциплін викладалися білоруською та їдишем (переважно на відповідних відділеннях мовно-літературного факультету), викладання білоруською, польською та їдишем також було частково запроваджено в педагогічних навчальних закладах. 1922 створено Інститут білоруської культури (Інбелкульт), 1928 інститут реорганізовано в Білоруську академію наук. У 1920-х створено мережу білоруських літературних і мистецьких організацій і журналів: «Полум’я», («Полымя»), «Молодняк» («Маладняк»), «Узвишшя» («Узвышша») та ін.

Білорусь постраждала від сталінських репресій (процес за справою «Спілки визволення Білорусі» тощо). Серед жертв терору, зокрема, мовознавець і громадсько-політичний діяч Б. Тарашкевич, інші політичні та культурні діячі. У 1-й половині 1930-х в республіці відбулася уніфікація культурного життя. Окремі літературні та мистецькі організації припинили існування, створено підконтрольні владі творчі спілки. Ці процеси супроводжувалися згортанням білорусизації та їдишизації в культурному житті та хвилею колективізації сільського господарства.

На західних білоруських землях, що перебували у складі Польщі, у 1920–1930 х розгорнулася політика полонізації, яку полегшував низький рівень урбанізації регіону і готовність деяких білоруських діячів до поступок польській адміністрації. Цьому процесу протидіяли білоруські політичні та культурно-освітні організації, зокрема створене 1921 Товариство білоруської школи, яке засновувало й утримувало недержавні початкові школи та гімназії з викладанням білоруською мовою. Зв’язок частини діячів товариства з забороненою Комуністичною партією Західної Білорусі дав польській владі привід закрити низку початкових білоруських шкіл, а також гімназії в містах Радошковичі (тепер смт Мінської області), Новогрудку (тепер Гродненської області) та Клецьку (тепер Мінської області). Основним центром білоруського культурного життя у Польщі було м. Вільно (на той час — центр Віленського воєводства Польщі), де діяли білоруська гімназія, музей і численні білоруські товариства, видавалася низка білоруських газет і журналів.

Друга світова війна

Західні землі Білорусі, а також м. Білосток із околицями зі значною часткою білоруського населення приєднано до СРСР 1939 згідно з таємним протоколом до Пакту Молотова — Ріббентропа 1939. У 1939–1941 вони пережили політику «радянізації»: націоналізація промисловості й торгівлі, колективізація сільського господарства, політичні репресії.

Невдовзі після нападу Німеччини на СРСР 22.06.1941 уся територія Білорусі опинилася під нацистською окупацією. На окуповані території з перших днів після початку окупації відбувалася геттоїзація єврейського населення (за різними даними, на території Білорусі створено близько 200–238 гетто — розбіжність викликано складністю класифікації). Згодом почалося масове знищення євреїв. Унаслідок Голокосту загинули близько 800 тис. білоруських євреїв (бл. 40 % від загальної кількості загиблих мешканців Білорусі).

У Білорусі активно діяв радянський Рух Опору (радянські партизани та підпільники). Їхня діяльність часто викликала масштабні репресії з боку нацистської окупаційної влади проти цивільного населення. Найвідомішим прикладом такої «відплатної акції» стало знищення с. Хатинь (масове вбивство 149 мешканців села, серед них 75 дітей). Загалом на території Білорусі нацисти знищили 5 295 сіл разом із усім або частиною населення. За уточненими даними загинув кожний третій мешканець Білорусі.

Відповідно до запровадженого окупаційною адміністрацією адміністративно-територіального поділу, більшість Білорусі входила до генерального округу Білорусь рейхскомісаріату Остланд. Південь Білорусі увійшов до Рейхскомісаріату Україна, а частина західної Білорусі (більшість Гродненської області) — до округу Білосток (окрема адміністративна одиниця).

Остаточно територію Білорусі звільнено від нацистської окупації 03.07.1944 в рамках наступальної операції Червоної армії «Багратіон» (див. Білоруська операція 1944).

1945–1991

1945 встановлено остаточну лінію її західного кордону. Того ж року БРСР поряд із УРСР стала державою — засновницею Організації Об’єднаних Націй.

У 1950-х–1960-х на культурному житті республіки позначився період «відлиги».

Унаслідок Чорнобильської ядерної катастрофи 1986 частину території Білорусі (46,5 тис. км²) було забруднено цезієм-137. На цій території мешкало 2,2 млн осіб (близько 20 % населення країни). Понад 138 тис. осіб було евакуйовано, а 200 тис. осіб самі покинули забруднені території.

У роки перебудови створено громадську організацію «Мартиролог Білорусі» (1988; аналогічна товариству «Меморіал»). 1989 у м. Вільнюсі створено Білоруський народний фронт «Відродження» (БНФ), 26 його членів обрано до Верховної Ради БРСР (1990). В умовах суспільно-політичних змін депутати БНФ, що перебували в меншості, ініціювали підготовку до проголошення державного суверенітету Білорусі. Декларація «Про державний суверенітет Білоруської РСР» ухвалена 27.07.1991. БРСР перейменована на Республіку Білорусь (19.09.1991). Голова Верховної Ради С. Шушкевич і Голова Ради Міністрів В. Кебіч (1936–2020; тепер Білорусь) підписали від Білорусі Біловезьку угоду 1991, яка санкціонувала припинення існування СРСР.

Незалежність

Невдовзі після проголошення незалежності в Білорусі розгорнулася економічна, а згодом і політична криза. До 1994 головою держави був голова Верховної Ради С. Шушкевич (подав у відставку 1994 у зв’язку з участю у президентських виборах). 1994 ухвалено нову Конституцію. Після перемоги О. Лукашенка на президентських виборах 1994 останній розпочав курс на зосередження влади у своїх руках і геополітичне зближення з Росією.

З ініціативи О. Лукашенка проведено референдум 1996, який затвердив зміни до Конституції 1994. Референдум проводився з численними процедурними порушеннями, які ставлять під сумнів достовірність його результатів (ОБСЄ і Рада Європи не визнали його результатів). Згідно з запровадженими змінами до Конституції РБ, у Білорусі встановлено президентську форму правління, однопалатну Верховну Раду замінено двопалатним парламентом (Національними зборами). Обраний 1995 склад Верховної Ради, більшість депутатів якого належали до опозиційних до О. Лукашенка сил, був розпущений. Відбулися й символічні зміни — російська мова отримала статус державної поряд із білоруською (до кінця 1990-х вона майже повністю замінила білоруську в діловодстві, остання зберігається, зокрема, на грошових знаках, поштових марках і двомовних вивісках і бланках).

1995–1999 О. Лукашенко підписав низку економічних і політичних договорів із Росією. Договір про створення Союзної держави (08.12.1999) задекларував створення міждержавного об’єднання у складі Росії та Білорусі. Попри використання назви держава, цей документ мав передусім декларативний характер.

Упродовж 2-ї половини 1990-х ліквідовано більшість опозиційних політичних партій, на початку 2000-х — більшість опозиційних громадських організацій і ЗМІ (через спроби О. Лукашенка пом’якшити відносини з країнами Європейського Союзу деякі з них згодом було дозволено). Усі парламентські та президентські вибори після референдуму 1996 відбувалися з численними порушеннями і не були визнані моніторинговими місіями ОБСЄ. Протести проти фальсифікацій президентських виборів 2006, 2010 і 2020 жорстко придушувалися (кілька осіб загинуло).

Згідно з офіційними даними на президентських виборах 2020 за чинного президента О. Лукашенка проголосували 80,1 % виборців, за його кандидата від опозиції С. Тихановську (нар. 1982, тепер Білорусь) — 10,1 %. За твердженнями опозиції, результати паралельного підрахунку голосів на багатьох дільницях 2020 дали підстави визнати переможницею виборів С. Тихановську. Парламент Литви офіційно визнав її «обраним лідером народу Білорусі», державна влада низки інших країн використовує подібні формулювання. Виїхавши в еміграцію, С. Тихановська створила Координаційну раду з забезпечення трансферу влади, метою якої є мирна передача влада в Білорусі.

Придушення протестів 2020 стало можливим завдяки масштабній допомозі О. Лукашенку з боку російських спецслужб і медіа. Наслідком цього стало введення кількох пакетів санкцій з боку Європейського Союзу, посилення зовнішньополітичної ізоляції Білорусі. Втрата панівним режимом країни самостійності в зовнішній політиці виявилася в інтеграції з РФ у галузі оподаткування і кредитування та ринку нафти й газу (2021), співучасті Білорусі у повномасштабному вторгненні Росії до України у 2022, створенні «Медіакомпанії Союзної держави» (2024) тощо. Білорусь надала свою територію як військовий плацдарм для вторгнення в Україну, забезпечила РФ доступ до своїх військових баз, медичної та транспортної інфраструктури. У червні 2023 група народних депутатів України зареєструвала проєкт постанови про визнання Білорусі державою-агресором.

Політичні партії

Офіційно в Білорусі діє багатопартійна система. Проте на 2024 усі партії є провладними або лояльними до режиму. Згідно з Законом «Про зміну законів з питань діяльності політичних партій та інших громадських організацій» від 14.02.2023 діють офіційно зареєстровані політичні партії:

• Біла Русь — пропрезидентська партія, заснована 18.03.2023 на основі громадського об’єднання, утвореного 2007;
• Ліберально-демократична партія — правоцентристська партія, заснована 1994;
• Республіканська партія праці та справедливості — лівоцентристська партія, заснована 1993;
• Комуністична партія Білорусі — ліва неокомуністична партія, заснована 1996.

Інші партії не пройшли реєстрацію та були ліквідовані судовими рішеннями за позовами Міністерства юстиції.

Природа

Рельєф і корисні копалини

Ландшафти Білорусі — горбисті рівнини, що виникли в льодовиковий період. На півночі вони пересікаються піщаними грядами. Через середню частину республіки з Заходу на Схід простягається Білоруське пасмо, розчленоване на окремі височини: Гродненську, Вовковиську, Новогрудську, Мінську (з найвищою точкою Білорусі — г. Дзержинською, 345 м), Вітебську, Оршанську та ін. На Південь від Білоруського пасма лежать рівнини Центральноберезинська, Оршансько-Могильовська та інші, які в басейні р. Прип’яті переходять у заболочену низовину — Білоруське Полісся з піщаними горбами і дюнами та численними болотами. На Півночі — відроги Балтійського моренного пасма, розділені заболоченими низовинами. Корисні копалини: калійні солі (Старобінське й Петриковське родовища), сіль кам’яна (Старобінське, Давидовське і Мозирське родовища), нафта (Рєчицьке, Осташковичівське, Вишанське та інші родовища), вугілля буре і вугілля кам’яне, сланці горючі, торф, будівельні матеріали, залізні руди тощо. У Пінському районі в 2020 виявлені базальти і вулканічні туфи. Є води мінеральні та розсоли.

Клімат

Клімат помірно-континентальний з достатнім зволоженням. Зима м’яка, літо нерідко дощове, восени та навесні погода нестійка. Середня температура січня — від ‒4,4°С на південному заході до ‒8°С на північному сході, липня — від +17°С на Півночі до +18,8°С на Півдні. Опадів — 550–700 мм на рік.

Внутрішні води

У Білорусі густа сітка річок (близько 30 тис. річок і ручаїв, загальна протяжність — понад 90,6 тис. км). Течія їхня повільна, долини заболочені.

Найбільші ріки: Дніпро з притоками Прип’ять, Сож, Березина тощо, Німан з притокою Вілія, Західна Двіна, Буг. Понад 10 тис. озер (загальна площа 1,6 тис.км²), найбільші з них — Нароч, Освейське, Дрисвяти, Червоне і Вигоновське; понад 150 водосховищ.

Ґрунти

Переважають дерново-підзолисті ґрунти, поширені й торфово-болотні, в долинах річок — алювіально-лучні. Значні площі в Білорусі займають заболочені та надмірно зволожені землі.

Рослинний світ

Болото у Березинському біосферному заповіднику

Рослинний світ типовий для країн з помірним кліматом. Флора Білорусі налічує понад 2 тис. рослин і грибів. Рослинний покрив, у якому представлені лісова, лучна, болотна, водна рослинність, займає 70 % території країни, з них площа лісовкритих земель (лісистість) становить 39,8 %. Найбільшою в рослинному покриві є частка лісової рослинності, у складі якої переважають хвойні ліси та хвойно-широколистяні ліси, що сукупно займають 60 % лісовкритої площі. На півночі країни представлені ялинники з ялиною європейською, яких менше в центральній частині, де здебільшого поширені соснові ліси із сосною звичайною. Листяні ліси представлені здебільшого дібровами, березняками, вільшняками. До найпоширеніших аборигенних деревних порід належать дуб звичайний, ясен звичайний, граб звичайний, клени, береза пухнаста, береза повисла, вільха сіра, вільха чорна, осика, горобина звичайна, крушина ламка, види роду верба. У лісах трапляються рідкісні та реліктові рослини — ялиця біла, рододендрон жовтий, лобелія Дортмана, зозулинцеві, у водоймах — водяний горіх плаваючий. Найбільші лісові масиви — на Поліссі та в басейні р. Березини. Ліси й болота Білорусі багаті на плодово-ягідні рослини, серед яких найпоширенішими є чорниця, журавлина, брусниця, лохина.

Лучна рослинність представлена здебільшого заплавними, вологими та справжніми луками, найбільші площі яких зосереджені в заплавах річок. Видовий склад цього типу рослинності відрізняється своїм багатством. На луках ростуть багато видів злаків (див. Тонконогові), бобових, айстрових, гвоздикових, селерових, а також рідкісні зозулинцеві. У лісах і на луках зосереджені значні запаси рослинних ресурсів, зокрема лікарських рослин, таких як валеріана лікарська, мати-й-мачуха, цмин пісковий, буркун лікарський, гірчиця біла, медунка лікарська та ін.

До четвертого видання Червоної книги Білорусі занесено 303 рідкісні види фітобіоти (різноманіття рослин) та мікобіоти (різноманіття грибів): 189 судинних рослин, 34 мохоподібних, 21 водоростей, 25 лишайників, 34 грибів.

Тваринний світ

Тваринний світ Білорусі представляють щонайменше 467 (500) видів хребетних і понад 3 тис. безхребетних. Серед хребетних тварин найбільшим видовим різноманіттям відзначаються птахи. Так, орнітофауна Білорусі нараховує 338 видів, з яких 227 гніздяться на території країни. Найчисельнішими за кількістю таксонів є горобцеподібні (123–124 види), зокрема родини кропив’янкові (23 види), в’юркові (17 видів), дроздові (16 видів); сивкоподібні (69 видів), зокрема баранцеві (28 видів) й мартинові (25 видів); гусеподібні представлені однією родиною качкові з 38 видами. З великих за розмірами птахів у Білорусі відомі лелека білий, лелека чорний, лебідь-кликун, беркут, глушець, вухаті сови, з рідкісних, що гніздяться — баклан великий, лебідь-шипун, чапля жовта та інші. Ссавців у фауні Білорусі 79–81 видів з 21 родини. Найвідомішим ссавцем є представник ряду оленеподібних родини бикових — зубр. На 2023 у Білорусі налічувалося понад 2 386 зубрів. Найчисельнішими є гризуни (26 видів із 7 родин), серед яких вивірки, полівкові, мишеві, бобер звичайний, інтродукований (див. Інтродукція) вид — ондатра. Хижі представлені 16 видами, зокрема вовк, лисиця звичайна, ведмідь бурий, рись звичайна та інші. У Білорусі акліматизовано єнотоподібного собаку, єнота американського, у водоймах — сазана амурського та ін. Серед риб — лящ, в’язь, карась, ряпушка, лин, сом, щука.

На території Білорусі 1 307 охоронюваних природних територій, серед яких Національний парк «Біловезька пуща» (з 1991, див. Біловезька пуща), Березинський біосферний заповідник (з 1925) та інші.

Населення

Загальна кількість населення — 9,4 млн. осіб, густота — 45,3 осіб/км² (2019, оцінка). Склад населення за етнічними групами (2019, перепис): білоруси (бл. 84,90 %), росіяни (7,51 %), поляки (3,06 %), українці (1,70 %), інші (2,83).

Вважають себе вірянами 58,9 % населення (2010, дані апарату Уповноваженого у справах релігій та національностей). Серед них, за релігійними групами: сповідники Білоруської православної церкви (Білоруський екзархат РПЦ, 82,5 %), Римо-католицької церкви (12,0 %), східних релігій, зокрема, ісламу, бахаїзму, індуїзму (4%), протестантські деномінації (п’ятидесятники, баптисти, адвентисти сьомого дня, лютерани, свідки Єгови та ін.), а також старообрядці (2 %).

За віковими групами: до 17 років — 19,83 %, 18–64 років — 64,76 %, 65 і більше — 15,41 %. За статевими групами: жінки (53,8 %), чоловіки (46,2 %). Населення зменшується.

Найбільше місто (2019): Мінськ (2 018 281 осіб). Міське населення: 80,7 % від загальної кількості населення (2023). Швидкість урбанізації: 0,28 % щорічна швидкість зміни (2020–2025).

Таблиця. Кількість населення Білорусі за даними перепису 2019

Регіон	Населення
Республіка Білорусь	9 413 446
Мінськ	2 018 281
Мінська область	1 471 240
Гомельська область	1 388 512
Брестська область	1 348 115
Вітебська область	1 135 731
Гродненська область	1 026 816
Могильовська область	1 024 751

Таблиця. Національний склад населення Республіки Білорусь

Всього	9 413 446
Білоруси	7 990 719
Росіяни	706 992
Поляки	287 693
Українці	159 656
Євреї	13 705
Вірмени	9 392
Татари	8 445
Цигані	6 848
Азербайджанці	6 001
Литовці	5 287
Туркмени	5 231
Німці	3 058
Грузини	2 730
Молдовани	2 407
Китайці	1 788
Латиші	1 534
Узбеки	1 441
Казахи	1 068
Араби	1 037
Таджики	1 013
Чуваші	664
В’єтнамці	482
Болгари	466
Мордва	426
Греки	422
Корейці	400
Афганці	368
Башкири	339
Турки	327

Господарство

За даними Біржового порталу, 2022 валовий внутрішній продукт (ВВП) становив 72,79 млрд доларів США; ВВП на одну особу — 6 217 доларів США (за даними Світового банку — 7,904.9).

Промисловість

Частка промисловості — бл. 7 % ВВП (1-й квартал 2023).

Розвинена важка промисловість. Діють заводи: автомобільні (у містах Мінську, Могильові, Жодіні, Борисові), тракторний, мотоциклетно-велосипедний, колісних тягачів (у м. Мінську). Інша продукція машинобудування включає верстати, ліфтове обладнання (завод «Могильовліфтмаш»), побутову техніку (Мінський завод холодильників «Атлант», холдинг «Горизонт» та ін.), електроприлади. Гірничодобувна і обробна галузі промисловості — основні компоненти економіки. Завод калійних добрив «Білоруськалій» у м. Солігорську забезпечує близько п’ятої частини світового виробництва. Добрива азотні випускає завод «Гродно Азот», фосфорні добрива — Гомельський хімічний завод. Діють нафтопереробні заводи — «Нафтан» у м. Полоцьку та Мозирський. У м. Бобруйську розташоване одне з найбільших підприємств — ВАТ «Белшина». Білорусь — світовий лідер у видобутку торфу, який у вигляді брикетів використовують як паливо.

Значна площа лісів сприяє розвитку деревообробної та меблевої галузей промисловості. Розвинена харчова (ВАТ «Червоний харчівник» у м. Бобруйську, білорусько-німецьке підприємство «Санта-Бремор» у м. Бресті та ін.) і косметична (компанія «Беліта — Вітекс») галузі промисловості.

Сільське господарство

Більшість території країни має змішане землеробство і тваринництво. Вирощують льон. Важливими польовими культурами є картопля, цукровий буряк, ячмінь, пшениця, жито, кукурудза; велику частку зерна використовують на корм тваринам. Розвинене молочне тваринництво, вирощування великої рогатої худоби, птиці, свиней. З кінця 19 ст. осушено значні площі заболочених низин, які тепер використовують під кормові культури.

Сфера послуг

Розвинено банківську справу, страхування, ресторанне й готельне господарство тощо. Один із ключових секторів економіки — туризм. Доходи від туристичної діяльності зростали від початку 21 ст. 2018 країну відвідали понад 11 млн осіб, що принесло дохід бл. 217 млн доларів США. Найбільш відвідувані: Брестська фортеця, національні парки Біловезька пуща, Нарочанський, Прип’ятський, Браславські озера та ін. Однак від початку російсько-української війни потік туристів значно ослаб.

Транспорт

Розвинена залізнична мережа. Загальна протяжність залізничних колій — 5 474 км (2021). Діє розгалужена система автомобільного сполучення. Міжнародний Аеропорт розташований у м. Мінську (середньорічний пасажиропотік бл. 4 млн). Аеропорти у містах Вітебську, Гомелі, Гродні, Могильові обслуговують переважно внутрішні та сезонні чартерні рейси. Від початку російсько-української війни деякі аеропорти використовують для базування російської військової авіації.

Функціонує трубопровідний транспорт: станом на 2017 загальна довжина газопроводів становила 6 983 км, нафтопроводів — 2 972 км.

Торгівля

Білорусь має торговельні відносини з 200 країнами світу. На зарубіжні ринки поставляється близько 64 % продукції.

Найважливіші експортні позиції: продукція нафтохімії, металургії, деревообробки, легкої промисловості, молочної та м’ясної промисловості, меблі, скло, скловолокно, цемент. Вагома роль у загальному обсязі експорту машинобудівної галузі: щорічно понад 75 % виробленої продукції у цьому сегменті продається за межами країни.

Основні торгові партнери: Росія, Китай, Об’єднані Арабські Емірати, Німеччина, Польща, Туреччина, Казахстан, Бразилія, Італія, Узбекистан, Литва.

У 2023 сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами склалося позитивне у розмірі 249,4 млн доларів США.

Зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг за підсумками 2023 становив 95,2 млрд доларів США, експорт товарів — 39 млрд, послуг — 8,7 млрд доларів США.

Зв’язок

Проникнення інтернету в Білорусі в січні 2021 становило 82,8 % — 7,82 млн інтернет-користувачів. З них 3,90 млн є користувачами соціальних мереж — 41,3 % від загальної кількості населення. На січень 2021 в країні зафіксовано 11,50 млн мобільних зв’язків.

До найпопулярніших сайтів належать як глобальні інтернет-ресурси (Google, YouTube, Wikipedia, AliExpress), так і великі російські соціальні мережі та портали («ВКонтакте», «Однокласники», Yandex, Mail.ru), а також білоруські проєкти (TUT.by, Onliner, Kufar.by та інші).

Медичне обслуговування

Мережу організацій охорони здоров’я репрезентують: 569 госпітальних організаціями охорони здоров’я, 2 707 організацій, які надають медичну допомогу в амбулаторіях, 16 республіканських та Мінський науково-практичний центр.

Показник забезпечення лікарями на 10 тисяч населення на 2023 — 53,2; парамедичним персоналом — 136,5. У країні є низка бальнеокліматичних курортів. Працює Республіканська лікарня спелеолікування (м. Солігорськ). Підготовку фахівців здійснюють медичні університети: Білоруський державний (з 1921), Вітебський (з 1934), Гродненський (з 1958), Гомельський (з 1990).

Освіта і наука

Наука

Вища державна наукова організація — Національна академія наук Білорусі. Заснована 1928 на базі науково-дослідницької та культурно-громадської установи — Інституту білоруської культури (реорганізований у АН постановою ЦВК Раднаркому БССР від 13.10.1928).

На 2024 НАН Білорусі підпорядковано 108 установ, закладів, фондів тощо різного організаційно-правового типу. 07.04.2017 схвалено Стратегію «Наука й технології: 2018–2040», що визначає пріоритети науково-технічного розвитку в державі.

У країні працює 17 науково-технологічних парків, а також Білоруський інноваційний фонд.

Освіта

Рівень писемності становив 99,7 % (2019, перепис).

Державний орган, що здійснює нагляд і контроль за розвитком освітньої сфери, — Міністерство освіти Республіки Білорусь. Система освіти ґрунтується на Кодексі про освіту Республіки Білорусь (нова редакція схвалена 31.01.2022), законі «Про освіту в Республіці Білорусь» від 19.03.2002 та ін. освітніх стандартах.

Основні ступені освіти: дошкільна (ясла, ясла-садки, дитячі садки); загальна початкова (з 6 р., 1–4 класи загальноосвітніх шкіл, гімназій); загальна базова (9 класів середньої школи); загальна середня (11 класів); професійно-технічна та середня спеціальна (ПТУ, ліцеї, технікуми, коледжі); вища професійна (вищі коледжі, інститути, університети, академії). Упроваджено 10-бальну систему оцінки знань. У 2020 в Білорусі діяло бл. 3800 закладів дошкільної освіти, понад 3 тис. закладів загальної середньої освіти, 176 професійно-технічної та 223 середньої спеціальної освіти. Освіта є безкоштовною на всіх рівнях, окрім вищої.

Станом на 2020/2021 навчальний рік 91 % учнів навчалися у російськомовних дошкільних закладах освіти й виховання, лише 9 % — у білоруськомовних; 98,7 % — у російськомовних закладах загальної середньої освіти та 82,7 % — середньої спеціальної освіти (2021). Вищу освіту станом на 2021 надавали 50 закладів, з них: 43 — державні ЗВО (31 університет, 6 академій, 2 інститути, 4 вищих коледжі), інші — приватної форми власності. Понад половина з них (27) діє в м. Мінську. Навчалися у ЗВО 254,4 тис. осіб (2021). Від 2015 країна приєдналася до Болонського процесу.

Провідні ЗВО у національній системі освіти (статус закріплено законодавчо): Академія управління при Президенті Республіки Білорусь (заснована 1991) та Білоруський державний університет (заснований 1921); обидва — в м. Мінську.

Статус провідного ЗВО в галузі мають: Білоруський національний технічний університет (заснований 1920), Білоруський державний університет інформатики та радіоелектроніки (заснований 1964), Білоруський державний медичний університет (заснований 1930), Білоруський державний аграрний технічний університет (заснований 1954), Білоруський державний університет культури та мистецтв (заснований 1975); усі — в м. Мінську та інші.

Культура

У Білорусії діють 160 музеїв (на 2020), у яких зберігаються понад 3,5 млн експонатів (частина з них включена до Державного списку історико-культурних цінностей).

У країні функціонує 13 державних музеїв художнього профілю. Провідні заклади — Національний художній музей Республіки Білорусь (з 1939, м. Мінськ), Художня галерея (з 1981, м. Полоцьк). Серед інших художніх музеїв: Вітебський центр сучасного мистецтва (заснований 1998), Могильовський обласний художній музей імені П. В. Масленикова (заснований 1990).

Національний центр сучасних мистецтв Республіки Білорусь (утворений 2015) — найбільший в країні заклад, що зберігає твори мистецтва кінця 20 — початку 21 ст.

Серед історичних музеїв: Білоруський державний музей історії Великої Вітчизняної війни (заснований 1943, м. Мінськ), Національний історичний музей Республіки Білорусь (заснований 1957, м. Мінськ) з 4 філіалами (Музей історії білоруського кіно, Музей сучасної білоруської державності, Будинок-музей І з’їзду РСДРП, Музей історії театральної та музичної культури Білорусі); археологічний музей «Берестя» (заснований 1982, м. Брест), меморіальний комплекс «Брестська фортеця — герой» (заснований 1971).

Ветківський музей старообрядництва та білоруських традицій імені Ф. Г. Шклярова (заснований 1978) — єдиний в країні музей, присвячений традиції старообрядців (див. Старообрядництво) південного сходу Білорусі.

Серед персональних музеїв: Меморіальний музей-майстерня З. І. Азгура (заснований 1996, м. Мінськ), музей М. Шагала (заснований 1992, м. Вітебськ), Будинок-музей А. Міцкевича (відкрито 1938, м. Новогрудок Гродненської області), Музей-садиба І. Є. Рєпіна «Здравнєво» (заснований 1988, Вітебська область) та інші.

Створено державні меморіальні комплекси: «Хатинь» (1969), «Дальва» (1973) — обидва внесені до Державного списку історико-культурних цінностей Республіки Білорусь, Меморіальний комплекс пам’яті спалених сіл у с. Борки Могильовської області (2008) та інші. У системі Міністерства культури працює 2 509 публічних бібліотек. Національна бібліотека Білорусі (заснована 1922) — найбільша наукова бібліотека країни. Її фонд — близько 10,1 млн одиниць зберігання, зокрема 100 тис. стародруків і рукописів 14–15 століть. Провідні бібліотеки: Президентська (заснована 1933), Республіканська науково-технічна (заснована 1977), Білоруська сільськогосподарська імені І. С. Лупиновича (заснована 1960), Республіканська наукова медична (заснована 1940), Гродненська наукова обласна імені Ю. Ф. Карського (заснована 1830, найстаріша в країні). Функціонують бібліотеки закладів вищої освіти.

До Державного списку історико-культурних цінностей Республіки Білорусь увійшло 5610 об’єктів (на 2020). До списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено: Біловезьку пущу (1979, розширено 1992, 2004); Мірського замку комплекс (2000); Геодезичну дугу Струве (2005; Брестська і Гродненська обл.); Несвіж — архітектурний, садибний і культурний комплекс Радзивіллів (2005).

До списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО увійшли: святковий різдвяний обряд «Колядні царі» в с. Семежево (2009, Копильський район Мінської області); святкування на честь ікони Будславської Божої Матері (Будславський фестиваль) у м. Будславі (Мядельський район Мінської області); Весняний обряд «Юр’ївський хоровод» у с. Погост (Житковичський район Гомельської області); культура лісного бортництва (2020).

Релігія

Станом на 2021 у Білорусі було зареєстровано 25 конфесій, найкрупнішою з яких є Білоруська православна церква (БПЦ; об’єднує близько 50 % усіх релігійних громад у країні). Державна політика декларативно спрямована на розвиток взаємодії з традиційними конфесіями (проте частина історичних конфесій країни, зокрема Білоруська греко-католицька церква, до них не віднесені). Панівне і привілейоване становище БПЦ закріплено преамбулою Закону Республіки Білорусь «Про свободу совісті та релігійні організації» (2002), де декларовано визначальну роль православної церкви в історичному становленні та розвитку духовних, культурних і державницьких традицій білоруського народу. БПЦ має канонічний статус екзархату Московського патріархату й не володіє правами автономії церковної. Рішення Священного синоду, архієрейських та помісних соборів РПЦ є для БПЦ обов’язковими. У м. Москві діє Представництво Білоруського екзархату при Московському патріархаті (з 2013), у м. Мінську — Патріарше представництво РПЦ у Білоруському екзархаті (з 2014). Синод БПЦ з 2018 одностайно підтримував негативну позицію Московського патріарха Кирила (Гундяєва) щодо конституювання автокефальної Православної церкви України; приєднався до рішення про розторгнення відносин із Вселенським патріархатом.

У структурі Білоруського екзархату діють 15 єпархій та Мінська митрополія. Станом на 01.01.2020 у складі БПЦ зареєстровано 1 709 громад, 1 683 храми (ще 190 споруджувались), 35 монастирів, 15 братств і 10 сестринств, 1 місія, понад 650 недільних шкіл. Найбільша кількість громад зареєстровані у Брестській (389), Мінській (387) і Вітебській (297) областях. Підготовку священнослужителів здійснюють Мінська духовна академія, Мінська та Вітебська духовні семінарії, духовні училища у містах Мінську, Орші, Слонімі та Вітебську. При Білоруському державному університеті з жовтня 2004 діє державний заклад Інститут теології імені святих Мефодія й Кирила.

Між БПЦ і Республікою Білорусь підписано «Угоду про співробітництво» (2003). Суголосні угоди та програми укладені між БПЦ і провідними державними відомствами, територіальними органами державного управління.

Католицька церква в Білорусі — друга за кількістю вірян та розвитком інституційної мережі конфесія в країні (за різними джерелами, до католиків себе відносять від 12 до 17 % вірян). Належить до традиційних конфесій. За даними церкви, налічує бл. 1,4 млн сповідників. Дипломатичні відносини держави з Апостольською столицею встановлено 1992; від 1999 заснована Конференція католицьких єпископів Білорусі. У складі Католицької церкви діють 3 діоцези (Вітебський, Гродненський, Пінський) та 1 архидіоцез (Мінсько-Могильовський), станом на 2013 налічували близько 480 католицьких храмів.

Із постанням державності в 1991 у республіці відроджуються інституції Білоруської греко-католицької церкви (БГКЦ), що історично виникла на внаслідок укладання Берестейської унії. Ватиканська конгрегація східних церков 1994 офіційно затвердила білоруськомовну версію богослужбових текстів та призначила апостольських візитаторів для греко-католиків Білорусі та діаспори. Від 2013 створено 3 деканати (протопресвітеріати) БГКЦ. Станом на 01.01.2021 діяли 16 зареєстрованих громад БГКЦ (у містах Бресті, Барановичах, Вітебську, Гомелі, Гродні, Могильові, Мінську і Полоцьку тощо), 5 храмів, чоловічий і жіночий студитські монастирі у м. Полоцьку. Проте достеменні відомості про кількість вірян відсутні. Білоруські греко-католики навчаються у духовних закладах Італії, Польщі, України (у містах Львові, Івано-Франківську). БГКЦ підтримує тісні стосунки з Українською греко-католицькою церквою.

Серед конфесій, що репрезентують білоруську православну ідентичність, — Білоруська автокефальна православна церква (БАПЦ, з 1944 діє в еміграції). Парафії БАПЦ на 2024 діють у Великій Британії, США, Канаді та Австралії. Спроби перенести діяльність церкви на батьківщину після 1991 зазнали невдачі. Західні держави обвинувачували уряд Республіки Білорусь в активному переслідуванні вірян БАПЦ. Від 2015 предстоятелю БАПЦ архієп. Святославу (Логіну; нар. 1964; тепер Україна) заборонено в’їзд до Білорусі. За даними Уповноваженого у справах релігій і національностей Республіки Білорусь (2021), офіційно зареєстровані громади в країні відсутні.

Преса, радіомовлення і телебачення

Преса

ЗМІ Білорусі перебувають під контролем з боку влади. Міжнародна недержавна організація «Репортери без кордонів» за підсумками 2024 помістила Білорусь на 167-ме місце у світі з 180 країн за рівнем свободи преси.

За даними прес-служби Президента Республіки Білорусь, у країні зареєстровано 908 друкованих ЗМІ (366 газет, 528 журналів, 14 бюлетенів, 1 каталог), з них 397 є державними та 511 — недержавними (на листопад 2024). За даними Національного статистичного комітету Республіки Білорусь, лише 23,36 % назв періодичних видань виходять білоруською мовою. Їхній річний наклад сягає 80,6 млн примірників (31,07% від загальної кількості примірників усіх видань, 2020). Наклад усіх видань скорочується щорічно на 10 %.

Видавничий дім «Білорусь сьогодні» належить Адміністрації Президента та випускає найбільші газети країни: «С. Б. Білорусь сьогодні» накладом 190 000 примірників, «Прапор юності» (рос. «Знамя юности»; заснована 1938) накладом 40 000 примірників, «Республiка» (білорус. «Рэспубліка»; заснована 1991) 28 000 примірників та ін.

Більшість незалежних періодичних видань мають розважальний чи рекламний характер. Існували принаймні 20 незалежних суспільно-політичних видань. Проте після подій 2020–2021 вони були змушені припинити свою діяльність. Популярною практикою запобігання випуску та розповсюдженню видань є розірвання договорів у односторонньому порядку з боку державних підприємств-монополістів «Білпошта» (білорус. «Белпошта»; утворене 1995) та «Білсоюздрук» (білорус. «Белсаюздрук»; засноване 1991).

Радіо

Білоруська влада контролює більшість радіостанцій у країні: зі 110 зареєстрованих 84 перебувають у державній власності. Лише 26 радіостанцій є незалежними. Національна державна телерадіокомпанія Республіки Білорусь, «Білтелерадіокомпанія» (білорус. Нацыянальная дзяржаўная тэлерадыёкампанія Рэспублікі Беларусь, Белтэлерадыёкампанія) контролює 5 радіостанцій: «Перший національний канал Білоруського радіо», «Радіо Білорусь», «Канал Культура», «Радіостанція “Столиця”», та «Радіостанція Радіус FM». За даними Білоруського телеграфного агентства, БілТА (білорус. Беларускае тэлеграфнае агенцтва, БелТА), станом на 2020 «Радіус FM» слухали 14,3 % опитаних. До інших популярних радіостанцій належать: «Радіо Рокс» — 28,9 %, «Російське радіо» («Русское радио») — 17,7 %, «Уністар» («Unistar») — 13,8 %, «Гумор FM» («Юмор FM») — 13,5 %. «Російське радіо» та «Уністар» є власністю закордонних медіагруп. Їхня характерна особливість — відсутність пісень і радіопрограм білоруською мовою. Власником «Гумор FM» є «Газпром Медіа» (РФ), і хоча більшість пісень і програм транслюється російською, принаймні новини та прогнози погоди транслюються білоруською мовою. Найпопулярніша радіостанція «Радіо Рокс», як і «Російське радіо», належить «Російській медіагрупі». Її аудиторія щонеділі — 543 000 слухачів.

Телебачення

До структури Національної державної телерадіокомпанії Республіки Білорусь — «Білтелерадіокомпанії» входять 7 телеканалів: «Білорусь 1» (інформаційна тематика), «Білорусь 2» (пізнавально-розважальна), «Білорусь 3» (соціокультурна), «Білорусь 4» (регіональні телеканали), «Білорусь 5» (спортивна тематика), «Білорусь 24» (міжнародний супутниковий канал), «НТВ-Білорусь», а також п’ять регіональних телерадіокомпаній по одній в кожному регіоні країни, зокрема, СТВ и «РТР-Білорусь» (ЗАО «Столичне телебачення»), а також ОНТ (ЗАО «Другий національний телеканал») та «Світ» (рос. «Мир»). Окрім цього, ще три загальнонаціональні канали є закритими акціонерними товариствами, проте їхніми засновниками виступають державні компанії та/або державні органи. Згідно з дослідженням Інституту соціології НАН Білорусі, у 2020 до п’ятірки найпопулярніших телеканалів увійшли: ОНТ, «Білорусь 1», «НТВ-Білорусь», «РТР-Білорусь» і «Росія 1». Найпопулярнішими програмами є шоу та серіали. 17.06.2015 в Білорусі було повністю завершено процес переходу з аналогового на цифрове телевізійне мовлення.

Інформаційні агентства

За даними білоруського уряду на 2024, в Білорусі діють 7 інформаційних агентств: 2 державних та 5 незалежних. Однак під час протестів 2020–2021 єдине дійсно незалежне інформаційне агентство країни «БелаПАН» припинило роботу в Білорусі. У листопаді 2021 Комітет держбезпеки визнав його «екстремістським формуванням», згодом воно ліквідоване судовим рішенням за позовом прокурора. Агентство «Інтерфакс-Захід», яке належить російському «Інтерфаксу», також було змушене закрити свій офіс у Білорусі наприкінці 2021. На ринку інформаційних послуг домінує державне Білоруське телеграфне агентство, БілТА (білорус. Беларускае тэлеграфнае агенцтва, БелТА; засноване 1918) — найбільше інформагентство Білорусі та єдине офіційне джерело урядових новин. Окрім популярного веб-сайту, БілТА також має власне видавництво. Воно випускає тижневик (газету) новин та аналітичних матеріалів «7 днів» (рос. «7 дней»; заснована 1990), щомісячний журнал «Білоруська думка» (білорус. «Беларуская думка»; заснований 1922), присвячений політичному, соціально-економічному та культурному життю країни, журнал «Економіка Білорусі» (рос. «Экономика Беларуси. Economy of Belarus»; заснований 2004), який виходить щоквартально російською та англійською мовами.

Література

Білоруська література виникла на ґрунті письменства Давньої Русі. Формування відбувалося в період перебування білоруських земель у складі Великого князівства Литовського (13–17 ст.). Була розвинутою світська література, особливо літописи, ділова писемність, поширювалась перекладна література, створювалися оригінальні пам’ятки церковної та світської писемності — «Повчання» Кирила Турівського (бл. 1130–1182; тепер Білорусь). У 1517–1519 Ф. Скорина видав у м. Празі білоруською мовою Біблію; пізніше перевів свою друкарню у м. Вільно (тепер м. Вільнюс) та видав «Малую подорожную книжицю» (1522) і «Апостол» (1525). Значне місце в літературі 16 ст. посідала творчість латиномовних поетів — М. Гусовського (1470–1533; тепер Польща або Білорусь), Я. Віслицького (1485 — між 1516 і 1520; тепер Польща або Литва) та ін. Поема М. Гусовського «Пісня про зубра» (лат. «Carmen de statura feritate ac venatione bisontis», букв. — «Пісня про міць, дикість зубра та полювання на нього».; вид. 1523, м. Краків) була відома в європейських країнах. У 16–17 ст. набула поширення полемічна публіцистика — «Діаріуш» А. Филиповича (1595–1648; тепер Білорусь), «Катехізис» С. Будного (1530; тепер Польща — 1593; тепер Білорусь), «Апокрисис» Христофора Філалета, «Тренос» Мелетія Смотрицького, твори В. Тяпинського (бл. 1540 — бл. 1603; тепер Білорусь), Леонтія (Карповича) та ін. Полемічна література була гострою зброєю ідеологічної боротьби, спрямованої проти католицизму. Розвивалася історично-мемуарна література — «Щоденник» Ф. Євлашовського (1546–1616; тепер Білорусь), «Листи» Ф. Кміти-Чорнобильського (1530–1587) тощо, поезія (А. Римша), ораторська проза.

Наприкінці 17 ст. основним виявом поетичної творчості був фольклор. У період, перехідний між давньою і новою білоруською літературою, провідним художнім напрямом стало бароко, що поширювалося під впливом польської та української літератур.

Перші твори білоруської драматургії — інтермедійні сценки в шкільних драмах латинською, польською, давньоруською мовами, пізніше — п’єси К. Морашевського (дата народження невідома — 1811; тепер Литва) та ін. Розвивалася силабічна поезія, яку започаткував Симеон Полоцький, з’явився жанр інтимної лірики.

Наприкінці 18 ст., після входження до складу Росії, література відчула на собі вплив представників так званого передромантизму — О. Рипінський (1811–1900; тепер Білорусь), Я. Барщевський (1794; тепер Білорусь — 1851; тепер Україна), Я. Чечот (1796; тепер Білорусь — 1847; тепер Литва).

У першій половині 19 ст. романтичні риси поєднувалися з класицизмом і сентименталізмом. Поезія була представлена такими жанрами, як-от поема, віршоване оповідання (билиця, гутарка), балада тощо.

У середині 19 ст. склалася білоруська школа, автори писали твори на білоруському матеріалі з використанням місцевих діалектів: поезія Я. Чечота, повість Я. Барщевського «Шляхтич Завальня, або Білорусь у фантастичних оповіданнях» (білорус. «Шляхціц Завальня, або Беларусь у фантастычных апавяданнях»; 1844–1846).

Поет і драматург В. Дунін-Марцинкевич започаткував реалізм у білоруській літературі, створивши сатиричну комедію «Пінська шляхта» («Пінская шляхта», 1866, опублікована 1918).

Значний вплив на розвиток нової білоруської літератури мала творчість Т. Шевченка, І. Франка та ін. На 1880-ті припадає діяльність письменників-демократів Я. Лучини, А. Гуриновича, О. Абуховича (1840–1898; тепер Білорусь). У передмові до збірки «Дудка білоруська» («Dudka Białaruskaja»; 1891) Ф. Б. Богушевич висунув завдання формування білоруської національної мови.

Література початку 20 ст. тісно пов’язана з революційними подіями. Зачинателями радянської літератури були Я. Купала, Я. Колас, З. Бядуля, М. Горецький, А. Александрович та інші — члени літературного об’єднання «Молодняк» (білорус. «Маладняк»).

Поети кінця 1920 — початку 1930-х оспівували соціалістичну працю, колгоспний лад. У 1934 створена Спілка письменників Білорусії. Характерні риси літератури років Другої світової війни — громадянський пафос, історичний оптимізм, патріотизм. Важливого значення набули в цей час художня публіцистика й сатира. Патріотичну лірику створювали П. Бровка, М. Танк (1912–1995; тепер Білорусь), П. Панченко (1917; тепер Естонія — 1995; Білорусь), А. Кулешов. У повоєнні роки з’явилися значні епічні твори: романи «Глибока течія» («Глыбокая плынь»; 1949) І. Шамякіна, «Незабутні дні» («Векапомныя днi»; т. 1–4, 1948–1958) М. Линькова. З 1956 встановлено звання народний письменник БРСР. Історичну тему розробляв В. Короткевич у романі «Чорний замок Ольшанський» («Чорны замак Альшанскі»; 1979–1980) та інших. Твори про війну писали В. Биков — «Третя ракета» («Трэцяя ракета»; 1962), «Обеліск» («Абеліск»; 1961), А. Адамович — «Хатинська повість» (рос. «Хатынская повесть»; 1971), С. Алексієвич — «У війни не жіноче обличчя» (рос. «У войны не женское лицо»; 1985) та інші.

Увагою до морально-етичних проблем, питань екоетики, тривогою за майбутнє людства позначені романи І. Шамякіна, В. Карамазова (1934–2023), І. Пташникова (1932–2016; обидва — Білорусь) та інших.

Популярні п’єси драматургів: А. Макайонка — «Затюканий апостол» («Зацюканы апостал»; 1969), «Таблетку під язик» («Таблетку пад язык»; 1972); А. Дударєва (1950–2023; тепер Білорусь) — «Поріг» («Парог»; 1981) тощо.

Серед літературознавців відомі: А. Адамович, С. Александрович, Ю. Пширков (1912–1980), М. Ларченко (1907–1981), В. Борисенко (1904–1984), М. Гринчик (1923–1999), Г. Берьозкін (1918–1981; усі — тепер Білорусь) та ін.

У 1990-х з’явилася тема Чорнобильської аварії у документальних повістях В. Гігевича (нар. 1947; тепер Білорусь), О. Чернова «Стали води гіркими. Хроніка чорнобильської біди» (рос. «Стали воды горькими. Хроника чернобыльской беды», 1991) та С. Алексієвич «Чорнобильська молитва» (рос. «Чернобыльская молитва»; 1997).

У середині 1990-х виник літературно-мистецький постмодерністський рух «Бум-Бам-Літ». Представники руху: поет В. Жибуль (нар. 1978), поет і перекладач С. Мінскевич (1969–2022), публіцист, художник, перекладач Ю. Борисевич (нар. 1966), письменник і перекладач О. Бахаревич (нар. 1975; усі — тепер Білорусь) та інші. З виходом колективної збірки «Тазик білоруський» («Тазік беларускі»; 1998) розпочато видання книжкової серії «Бібліотека Бум-Бам-Літа». Тяжіння «бум-бам-літівців» до поєднання мистецтв і розкріпачення художньої мови кардинально вплинуло на новітню білоруську культуру. Твори білоруських постмодерністів перекладені українською та опубліковані у збірці «Бум-Бам-Літ. Антологія білоруської поетичної революції» (2020).

Серед сучасних авторів, перекладених багатьма мовами: поет, перекладач А. Хаданович (нар. 1973), поет, прозаїк, есеїст, історик У. Арлов (нар. 1953), поет, есеїст, перекладач М. Скобла (нар. 1966; усі — тепер Білорусь) та інші. Лауреаткою Нобелівської премії з літератури 2015 стала письменниця С. Алєксієвич. Дослідники окреслюють тексти авторки як художньо-документальну прозу.

Взаємозв’язки та взаємовпливи української та білоруської літератур простежуються з давнини. Спільними для фольклору Білорусі та України були билини, історичні пісні. У 16–17 ст. встановилися контакти між культурними центрами України (міста Київ, Острог, Львів) і Білорусі (міста Берестя, Полоцьк), православними братствами (могильовським і львівським, мінським і київським та ін.). Одночасно і в Білорусі, і в Україні поширювалися духовні вірші й пісні (псалми і канти), колядки й великодні вірші, панегірики, згодом — історичні й ліричні вірші, у 18 ст. — гумористичні (в тому числі бурлескні) і сатиричні віршовані твори. У 1-й половині 19 ст. під впливом «Енеїди» І. Котляревського з’явилися білоруські анонімні поеми «Енеїда навиворіт» (білорус. «Энеіда навыварат») і «Тарас на Парнасі» (білорус. «Тарас на Парнесе»); у Білорусі ставилися п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка.

Особливе значення для розвитку білоруської культури мала творчість Т. Шевченка. Під безпосереднім впливом «Кобзаря» відбувалося піднесення білоруської літератури кінця 19 — початку 20 ст. (Ф. Богушевич, Я. Купала, Я. Колас, М. Богданович). Деякі вірші поета були відомі в Білорусі ще за його життя.

У 2-й половині 19 — на початку 20 ст. українське письменство стало предметом дослідження білоруських учених Є. Романова (1855; тепер Білорусь — 1922; тепер РФ), Ю. Карського (1860; тепер Білорусь — 1931; тепер РФ) та ін. І. Франко, В. Гнатюк, М. Драгоманов, О. Потебня досліджували білоруські пам’ятки. Спільно з М. Павликом І. Франко був автором проєкту «Українсько-польсько-литовсько-білоруського братства» (1885) і «Видавничої спілки». Інтерес до творчості І. Франка виявляли Ф. Богушевич, М. Богданович. Останньому належать дослідження поетичної майстерності Т. Шевченка (стаття «Краса і сила», 1914), аналіз творчості В. Самійленка, І. Франка, низка рецензій на українські твори, переклади творів Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського та ін.

Наприкінці 19 — на початку 20 ст. Білорусь відвідували трупи М. Старицького і М. Кропивницького, українські твори включалися в репертуар театру Г. Буйницького (1861–1917).

Значну роль відіграла білоруська газета «Наша нива» («Наша ніва») та українська періодика («Нова громада», «Рада», «Українська хата» тощо). Газета «Наша нива» публікувала статті про І. Котляревського, І. Франка, Лесю Українку, М. Драгоманова, Б. Грінченка, А. Тесленка та інших українських письменників, рецензії на вистави і літературно-художні вечори українських театральних труп, переклади творів Т. Шевченка, С. Руданського, В. Стефаника.

Наприкінці 19 — на початку 20 ст. виникло українське білорусознавство: праці І. Франка, В. Щурата, М. Возняка, І. Крип’якевича, Ф. Колесси та ін. З’явилися перші українські переклади творів білоруської художньої літератури, поширилися особисті контакти літераторів. 1919 у м. Києві видано білоруською мовою антологію «Діаманти білоруського красного письменства», до якої ввійшли твори білоруських поетів. З середини 1920-х налагодилися контакти між письменницькими організаціями, обмін делегаціями. 1937 українською мовою вийшли «Вибрані твори» Я. Купали. Йому належать переклади білоруською мовою поем Т. Шевченка, оповідань П. Панча тощо; спільно з Я. Коласом він редагував перше білоруське видання «Кобзаря» (1939). Україні Я. Купала присвятив низку поезій та поеми «Бондарівна» (1912) і «Тарасова доля» (1939). Я. Колас — автор дослідження «Шевченко і білоруська поезія» (1939), перекладів творів Т. Шевченка; за його редакцією 1954 вийшли білоруською мовою «Вибрані твори» П. Тичини. Я. Колас неодноразово приїжджав в Україну. П. Тичина перекладав твори Я. Купали, Я. Коласа, Ф. Богушевича, М. Танка та інших. М. Рильський написав цикл віршів «На білоруській землі» (1957), виступав як популяризатор-перекладач і дослідник білоруської поезії. Постійні письменницькі контакти сприяли піднесенню й активізації перекладацької справи.

Українською мовою перекладено твори П. Бровки, А. Кулешова, В. Бикова, П. Глєбки та ін. Вплив на білоруську літературу мали переклади творів І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Остапа Вишні, Б. Олійника, І. Драча, П. Воронька, Д. Павличка, В. Сосюри, А. Головка, І. Ле, І. Микитенка, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. З 1950-х розвивалося шевченкознавство (праці С. Александровича, В. Борисенка, М. Ларченка, Ю. Пширкова та ін.) — воно стало галуззю білоруської науки про літературу.

Від 2014 російська агресія спонукала кількох білоруських авторів створити «Товариство української літератури» при опозиційній Спілці білоруських письменників.

Архітектура

Архітектура Білорусі започаткована зодчеством західних князівств Давньої Русі — Полоцького і Гродненського. Основними містами були Полоцьк (з 10 мурованими храмами), Гродно (6 мурованих храмів), Вітебськ, Пінськ, Мінськ, усі — з дерев’яно-земляними укріпленнями і дерев’яною забудовою. Муроване будівництво розпочала у м. Полоцьку 1044 артіль майстрів із м. Києва, яка спорудила Софійський собор. Новий для Давньої Русі тип динамічного стовпоподібного однокупольного храму започаткував Спаський собор Спасо-Євфросиніївського монастиря у м. Полоцьку (1150-і, зодчий Іван).

Подальший розвиток білоруської архітектури пов’язаний з впливами Литви, Польщі, України, Росії. Муровані замки будувалися як на пагорбах, так і в низинах і належали до двох типів: регулярного (у м. Ліді першої половини 14 ст.) і полігонального (у м. Новогрудку Гродненської обл. 14–16 ст.). Регулярний Мірський замок початку 16 ст. — найкраще збережений. У 16 ст. будувалися палаци в стилі ренесанс: короля Стефана Баторія в Старому Замку у м. Гродні (1580), королеви Бони Сфорци у м. Рогачові Гомельської обл. (1552). Православні оборонні церкви у с. Синковичах Гродненської області (кінець 15 — початок 16 ст.) та ін. поєднують давньоруські та романо-готичні риси. Готичними були католицькі костели (Троїцький у с. Ішколдь Брестської області; 1472) і кальвіністські собори (у м. Сморгоні Гродненської області; 1553).

Після Люблінської унії 1569 білоруські землі потрапили під культурний вплив Польщі, а через неї — італійської пізньоренесансної та барокової архітектури. Міські укріплення набули бастіонних (див. Бастіон) обрисів (Старий Бихов, тепер м. Бихов Могильовської області). Більшість міст мали два центри: замок і торгову площу з ратушою. Будувалися замки як дерев’яні (замок у м. Свіслочі Гродненської області), так і муровані, регулярні в плані, у стилі ренесанс (замок П. Сапіги у м. Гольшанах Гродненської області першої половини 17 ст.). Найбільший — замок Радзивіллів у м. Несвіжі (кінець 16 –18 ст.). Мініатюрний замок у с. Гайтюнішках Гродненської області (1613) має аналоги в Центральній Європі. Відтоді з’явилися муровані житлові будинки, зокрема двоповерхові. Унікальний зразок дерев’яного житла — келії монастиря бригідок (1630-ті) у м. Гродні («Лямус»). Ратуші зводилися мурованими, двоповерховими: у м. Несвіжі початку 17 ст. та у м. Могильові 1679–1697. Протягом 17 ст. будувалися монастирські комплекси в стилі бароко: оборонний монастир картузіанців у м. Березі Картузькій (1648–1689; тепер у м. Береза Брестської обл.); єзуїтські колегіуми з костелами у містах Пінську Брестської обл. (1648), Несвіжі (кінець 16 — початок 17 ст.) з комплексами навчальних приміщень. Дерев’яні православні церкви споруджувалися двох типів: тридільні триверхі; хрещаті п’ятидільні п’ятиверхі. Муровані православні храми представлені групою церков у м. Могильові, який у 17 ст. був духовно пов’язаний з містами Києвом, Черніговом і Києво-Печерською лаврою: Богоявленський собор Братського монастиря 1636, Успенська церква 1670, Миколаївська церква 1669–1672. Усі вони стилістично близькі до тогочасної київської ренесансно-барокової архітектури. У 18 ст. на білоруських землях панівним став вплив стилістики Віленського бароко. Після Північної війни 1700–1721 старі замки та фортеці занепадали, але розбудовувалися міста Гродно та Вітебськ. У м. Гродні збудовано Новий королівський замок — палац пізньобарокової стилістики (1740–1750, архітектор М. Д. Пеппельманн). Розвиткові архітектури сприяли містобудівні реформи магната А. Тизенгауза (1733–1785; тепер Білорусь). Він перетворював вузлові пункти королівських маєтків на культурно-промислові центри, головним з яких стало м. Гродно. Тут, а також у передмісті Городниці, м. Постави (тепер Вітебської області) реалізовані масштабні проєкти комплексної забудови. Під впливом віленського бароко перебувала архітектура греко-католицьких церков: у 1-й половині 18 ст. радикально перебудовано Софійський собор у м. Полоцьку, збудовано ансамбль храмів у с. Жировичах Гродненської області (1769). Дерев’яні церкви будувалися одно- і тризрубними; хрещаті п’ятизрубні церкви — наслідок впливу української сакральної архітектури.

Після того як білоруські терени опинилися в складі Російської імперії тут запанували загальноімперські стилі, зокрема в останній чверті 18 — першій половині 19 ст. поширився вплив трьох шкіл класицизму: російської, варшавської, віленської. Відбувалося перепланування міст на засадах регулярності (міста Полоцьк, Климовичі Могильовської області тощо). Наймасштабнішою містобудівною акцією стала реконструкція прикордонного м. Бреста. Застосовувалися зразкові проєкти для будівництва казенних будівель. Класицистичними були садиби й палаци (П. Румянцева-Задунайського, згодом І. Паскевича у м. Гомелі, 1785–1805, 1837–1848), церкви і костели. У 2-й половині 19 — на початку 20 ст. запанувала стилістика історизму з застосуванням для церковного будівництва типових проєктів архітектора К. Тона. У неоросійській стилістиці збудована Меморіальна каплиця під с. Лісна, тепер агромістечко Могильовської обл. (1908–1912), у неоготичній — костел Святих Симеона та Єлени у м. Мінську (1908).

Радянська доба ознаменувалася опрацюванням і реалізацією перших генеральних планів міст Мінська, Вітебська, Гомеля, намаганнями створювати ансамблеву забудову головних вулиць і площ у м. Мінську та в обласних центрах. Провідним архітектором був Й. Лангбард (1882–1951, РФ), за проєктами якого 1930–1939 збудовано у стилістиці, наближеній до ар-деко, будинки: уряду, Червоної армії, Академії наук БРСР; театр опери і балету БРСР, театр ім. Янки Купали (всі — у м. Мінську), а також будинок Рад у м. Могильові. У спрощених монументальних формах вирішено будівлю ЦК КПБ у м. Мінську (1939–1941). У повоєнну добу значний масштаб руйнувань уможливив створення ансамблів нових центрів міст Мінська, Гомеля, Могильова, Вітебська, Бреста та ін. Зразком репрезентативної архітектури, спрямованої на уславлення перемоги у війні, є забудова Ленінського проспекту (тепер проспект Незалежності) в м. Мінську (1947–1954).

Роки незалежності позначились звільненням архітектури від догматів радянської доби, впливом постмодернізму та стилістики хай-тек, а також відродженням ретроспективної стилістики. Православне сакральне будівництво орієнтується на російські національні форми. Сучасну білоруську архітектуру характеризують репрезентативні будівлі: Палацу республіки (2001), Національної бібліотеки (2002–2006), критого хокейного стадіону «Мінськ-Арена» (2009; усі — у м. Мінську), а також комерційна архітектура житлових, офісних і торговельно-розважальних комплексів.

• 

  Білорусь. Архітектура. Софійський собор у м. Полоцьку: північний фасад (реконструкція Г. Штихова). Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 263-264.

• 

  Білорусь. Архітектура. Спаський собор Євфросинієва монастиря у м. Полоцьку. Реконструкція. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 263-264.

• 

  Білорусь. Архітектура. Західний фасад Благовіщенської церкви у м. Вітебську. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 263-264.

• 

  Білорусь. Архітектура. Замок у м Ліді. Графічна реконструкція. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Старий замок у м. Гродно за часів литовського князя Вітовта. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Старий замок у м. Гродно з ренесансним палацом польського короля Стефана Баторія. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Замок у м. Свіслочі. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Замок у с. Гольшанах. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Замок у с. Гайтюнішках. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Миколаївська церква у м. Могилеві. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Колегія єзуїтів у м. Вітебську. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Костел кармелітів у м. Гродно. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

• 

  Білорусь. Архітектура. Палац П. Румянцева-Задунайського та І. Паскевича у м. Гомелі. Джерело ілюстрації: Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : Видавництво «АртЕк», 2007. С. 143-159.

Образотворче мистецтво

Розвиток мистецтва Білорусі пов’язаний із процесом поширення християнства на її теренах. Під впливом візантійського живопису розвивалася книжкова мініатюра: Туровське (середина 11 ст.), Оршанське (кінець 12 — початок 13 ст.), Лавришівське (перша половина 14 ст.) євангелія та ін.

У 10–12 ст. одним із центрів культури було м. Полоцьк (Полоцьке князівство), збереглися фрески 12 ст. на стінах Спасо-Преображенської церкви.

У період Великого князівства Литовського відбувалося становлення білоруської іконописної школи. Розвивалися живопис, дерев’яна скульптура, декоративно-прикладне мистецтво тощо.

Вплив романського стилю відображено в церковній скульптурі («Розп’яття», 14 ст., Національний художній музей Республіки Білорусь, НХМ РБ, м. Мінськ).

Від 15 ст. розвивається світський живопис. Поширеним був парадний (так званий сарматський) портрет (анонімний портрет Ю. Радзивілла, 1-ша пол. 17 ст., НХМ РБ). У традиціях парсуни виконаний портрет шляхтянки Є. Тишкевич (17 ст., Державний історичний музей, м. Москва).

У 16 ст. сформувались основні художні елементи білоруської іконописної школи, що увібрала в себе традиції місцевого народного мистецтва («Богоматір Одигітрія Смоленська», «Христос Вседержитель», НХМ РБ).

З поширенням книгодрукування розвивалась книжкова ксилографія. На основі творчості Ф. Скорини сформувався оригінальний тип оформлення книги (Біблія, 1517–1519).

З утворенням Речі Посполитої у мистецтво проникали західноєвропейські тенденції. Розпочали роботу центри з виготовлення гобеленів, мережива, шпалер, склоробні, ткацькі («слуцькі пояси»).

На рубежі 17–18 ст. відбувався розквіт книгодрукування та гравюри. Друкарні функціонували в містах Гродні, Орші, Могильові, Слонимі.

Центрами декоративно-ужиткового мистецтва у 18 ст. стали приватні мануфактури магнатів у містах Гродні, Вишневому, Кореличах, Мірі, Несвіжі, Слуцьку тощо. Однією з перших виникла Налібоцька скляна мануфактура (1717–1753; тепер агромістечко Налібоки Стовбцівського району Мінської області).

Для 18 ст. характерне проникнення стилю бароко, що проявилось у оздобленні церков та храмів (Кармелітський костел Святого Мстислава, 1746–1750; Несвізький єзуїтський костел Пресвятого Тіла Господнього, 1751–1753).

В образотворчому мистецтві кінця 18 — першої половини 19 ст. простежуються тенденції романтизму і класицизму, згодом — реалізму. Провідним жанром залишався портрет [Ф. Ту́лов (1792–1855; тепер Білорусь), С. Зарянко (1818; тепер Білорусь — 1870; тепер РФ)], розвивались історичний жанр, пейзаж, натюрморт тощо.

До цього періоду відносять роботи Я. К. Дамеля (1780; тепер Латвія — 1840; тепер Білорусь), Я. Суходольського (1797; тепер Білорусь — 1875; тепер Польща), А. І. Ромера (1832; тепер Литва — 1897; тепер Білорусь), В.-В. Ваньковича (1800, тепер Білорусь — 1842, Франція), Ю. Олешкевича (1777, тепер Литва —1830, тепер РФ) та ін.

Після третього поділу Речі Посполитої (1795; див. Поділи Польщі) митці потрапили під вплив Санкт-Петербурзької академії мистецтв (див. Академія мистецтв імператорська).

Наприкінці 19 ст. основне місце в образотворчому мистецтві посідав пейзаж: картини С. Жуковського (1873; тепер Білорусь — 1944; тепер Польща), В. Бялиницького-Бірулі (1872; тепер Білорусь — 1957; тепер РФ). Ці роботи з’являлись на виставках Пересувних художніх виставок товариства, Союзу російських художників тощо.

Сформувались місцеві художні школи, серед найвідоміших — художня студія Ю. Пена (1854; тепер Литва — 1937; тепер Білорусь) у м. Вітебську.

У 20 ст. творчість М. Шагала та К. Малевича дали поштовх до розвитку авангардизму. Художником М. Шагалом 1921 у м. Вітебську було створено авангардне художнє об’єднання «Утверджувачі нового мистецтва» (рос. «Утвердители нового искусства»). До нього належали Л. Лисицький (1890–1941; тепер РФ), Є. Магарил (1902; тепер Білорусь — 1987; тепер РФ), М. Суєтин (1897–1954; тепер РФ), Л. Юдін (1903; тепер Білорусь — 1941; тепер РФ), І. Чашник (1902; тепер Латвія — 1929; тепер РФ) та ін.

Для першої половини 20 ст. визначальним жанром залишився історичний живопис («Партизани» В. Волкова; «Вступ Червоної армії в Мінськ» І. Ахремчика). Події Другої світової війни знайшли відображення в художніх творах М. Савицького (1922–2010; тепер Білорусь), В. Волкова (1881; тепер РФ — 1964; тепер Білорусь), Є. Зайцева (1908; тепер РФ —1992; Білорусь), скульптора З. Азгура (1908–1995; Білорусь) та інших; меморіальних комплексах «Курган Слави Радянської Армії — визволительки Білорусі» біля м. Мінська (1969, архітектор О. Стахович, скульптор А. Бамбель), «Брестська фортеця-герой» (1971).

Від 1960-х поширення набуває реалістичний радянський живопис, так званий «суворий стиль» [М. Савицький, В. Стельмашонок (1928–2013), Г. Ващенко (1928–2014; обидва — тепер Білорусь)] та інші.

У 1970-х формувався андеграунд. На 1980-ті припадає розвиток книжкової графіки.

У 1980-х відбувалося становлення білоруського концептуалізму: Т. Копша (справжнє прізвище — Г. Янович; 1939–2012; Білорусь), В. Чернобрисов (1940; тепер Киргизстан — 2022; Білорусь) та ін. Діяли неформальні групи художників.

У 1984 у м. Вітебську завдяки І. Кашкуревичу (нар. 1957; тепер Білорусь) та Л. Русовій (1954; тепер РФ — 2010; Білорусь) відбувся один із перших в СРСР художніх перформансів, присвячений К. Малевичу.

У м. Мінську працювали галерея «Шоста лінія» (1992–1998), де вперше виставились роботи художників білоруського андеграунду: Л. Русової, І. Кашкуревича, О. Сазикіної (нар. 1955; тепер РФ) та інших; представників мінської школи фотографії І. Савченка (нар. 1962; тепер Білорусь), Г. Москалевої (нар. 1954; тепер Литва), В. Шахлевича (нар. 1949; тепер Білорусь), у м. Вітебську — перша у Білорусі некомерційна галерея сучасного мистецтва «У Пушкіна» (1993–1997), яку відкрив живописець-нонконформіст А. Пушкін (1965–2023; Білорусь). Діяли художні групи: «Бергамот» (м. Брест), заснована 1998 О. Масловською (нар. 1974; тепер Білорусь) та Р. Трацюком (нар. 1981; живе й працює в м. Познані); «Липовий цвіт» (2010–2012, м. Могильов), діяльність якої належить до акціонізму.

Серед сучасних митців: художник-графік, ілюстратор Г. Грак (нар. 1937), скульптор К. Селіханов (нар. 1967), художник-концептуаліст М. Гулин (нар. 1977; усі — тепер Білорусь) та ін.

Музика

Білорусь здавна мала свою народну музику. Поширені календарно- і сімейно-обрядові, хороводні, ігрові, танцювальні, жартівливі та ліричні пісні. Народним танцям властивий швидкий темп; серед них — сюжетні («Юрочка», «Лявониха») і танці, що відображують трудові процеси («Льонок», «Бульба»), ставлення до природи («Завірюха»). Музичні інструменти: цимбали, баян, скрипка, бубон, жалійка, дуда, басетля (народна віолончель).

У церковній православній традиції до 15 ст. склався тип знаменного співу, існувала традиція церковної музики. У 17 ст. утвердився партесний спів.

Пам’ятками 15–17 ст. є збірки вокально-інструментальних творів «Полоцький зошит» і «Куранти».

У 2-й пол. 18 ст. центрами музичної культури стали фортечні театри та капели при дворах магнатів у містах Несвіжі, Слуцьку, Слонімі, Гродні, Шклові. Від початку 19 ст. музичне життя зосередилося у губернських містах. Створювалися міські оркестри, ставилися аматорські спектаклі.

Вагому роль у розвитку музичного театру Білорусі відіграв В. Дунін-Марцинкевич — організатор музичних вечорів і театрального гуртка (1852), автор багатьох лібрето.

У містах Вітебську, Мінську, Бобруйську, Гомелі у 1918–1921 відкриті народні консерваторії, перетворені потім у музичні технікуми та школи. Білоруська консерваторія (тепер Білоруська державна академія музики) заснована 1932, є центром білоруського музичного виконавського мистецтва.

З 1920-х розвивається професійне музичне мистецтво — композитори М. Чуркін (1869; тепер Грузія — 1964; тепер Білорусь), М. Аладов (1890‒1972), В. Золотарьов (1872–1964; обидва — тепер РФ), О. Туренков (1886; тепер РФ —1958; тепер Білорусь), Є. Тикоцький (1893; тепер РФ — 1970; тепер Білорусь), Г. Пукст (1900–1960; тепер Білорусь), А. Богатирьов (1913–2007; Білорусь). Від 1933 у Мінську діє Білоруський театр опери та балету (тепер Національний академічний Великий театр опери та балету Республіки Білорусь). Перші національні опери: «Михась Підгорний» Є. Тикоцького, «У пущах Полісся» A. Богатирьова (обидві поставлені 1939), «Квітка щастя» О. Туренкова (поставлена 1940), балет «Соловейко» М. Крошнера (поставлений 1939).

Під час Другої світової війни та в повоєнні роки композитори писали твори на героїко-патріотичні теми: опери «Кастусь Калиновський» Д. Лукаса (поставлена 1947), «Надія Дурова» А. Богатирьова (1946, поставлена 1956), «Андрій Костеня» М. Аладова (1948), «Дівчина з Полісся» Є. Тикоцького (переробка написаної 1943 опери «Алеся», поставлена 1953), «Ясний світанок» О. Туренкова (поставлена 1958). З’явилися балети «Князь-озеро» B. Золотарьова (поставлена 1949), «Підставна наречена» Г. Вагнера (поставлена 1958), вокально-симфонічні та програмні симфонічні твори — композитори М. Аладов, А. Богатирьов, Г. Пукст, Д. Камінський (1907; тепер Україна — 1989; тепер Білорусь), Є. Глєбов (1929; тепер РФ — 2000; Білорусь), твори камерно-вокальної та інструментальної музики, масові пісні — композитори Д. Лукас (1911; тепер Литва — 1979; тепер Білорусь), П. Подковиров (1910; тепер РФ — 1977; тепер Білорусь), Л. Абелович (1912; тепер Литва — 1985; тепер Білорусь), В. Оловников (1919–1996), Ю. Семеняко (1925–1990; обидва — тепер Білорусь) та інші. Сформувалась національна композиторська школа, основоположником якої став В. Золотарьов.

У 1960–1970-х поставлено опери «Коли опадає листя» (1968) і «Зірка Венера» (1970) Ю. Семеняка, балети «Альпійська балада» (1967), «Обраниця» (1969), «Тіль Уленшпігель» (1975) Є. Глєбова та «Після балу» Г. Вагнера (1971). У різних жанрах працювали композитори Р. Бутвиловський (1933–1977; тепер Білорусь), В. Войтик (нар. 1947; тепер Білорусь), Л. Захлєвний (нар. 1947; тепер Білорусь), С. Кортес (1935; Чилі — 2016; Білорусь), Д. Смольський (1937–2017; Білорусь), К. Тесаков (1936–2018; Білорусь), О. Янченко (1939–2002; РФ). Серед вокалістів — народні артисти СРСР Л. Александровська, Т. Нижникова (1925; тепер РФ — 2018; Білорусь); диригентів — народні артисти БРСР Т. Коломійцева (1914; тепер РФ — 1994; Білорусь), Л. Любимов (1902–1977); хорових диригентів — народні артисти СРСР Г. Цитович (1910–1986), Г. Ширма (1892–1978); цимбалістів — народний артист СРСР Й. Жинович (1907–1974; усі — тепер Білорусь).

Білоруська державна філармонія заснована 1937. У 1938 створено Спілку композиторів Білорусі.

У Білорусі працюють Державний академічний симфонічний оркестр (з 1927), Національний академічний народний оркестр імені Й. Жиновича (з 1930), Державна академічна хорова капела імені Г. Ширми (з 1939–1978; тепер Білорусь), Національний академічний народний хор Республіки Білорусь імені Г. І. Цитовича (з 1952), Президентський оркестр (з 2002), Національний академічний оркестр симфонічної та естрадної музики імені М. Я. Фінберга (з 1987). У 2-й половині 20 — на початку 21 ст. організовані Державний камерний оркестр (1968), ансамблі старовинної музики «Кантабіле» (1976), «Камерні солісти Мінська» (2001) тощо.

Популярна музика представлена іменами В. Мулявіна, І. Лученка (1938–2018; тепер Білорусь), Е. Ханка (нар. 1940, тепер Казахстан), Л. Захлевного (нар. 1947; тепер Білорусь) та вокально-інструментальними ансамблями «Пісняри» (з 1969), «Сябри» (з 1974), «Вераси» (з 1971) та ін. Лауреатом міжнародних конкурсів і фестивалів є вокальна група «Чистий голос» (заснована 1991).

У серпні 2020 в м. Мінську організовано «Вільний хор» (у відповідь на політичні події в країні). Хор виконує композиції, що стали популярними під час протестів; презентував альбоми «Калядны» («Різдво») і «Годныя песні» («Пісні гідності»), до яких увійшли пісні й гімни білоруських авторів.

Щороку в Білорусі організують близько 30 музичних фестивалів. Від 1992 відбувається Міжнародний фестиваль мистецтв «Слов’янський базар» у м. Вітебську, до 2022 у ньому брала участь Україна. Національний фестиваль білоруської пісні та поезії «Маладзечна», «Білоруська музична осінь», «Мінська весна», свято «Купалля» в агромістечку Александрія, Фестиваль національних мистецтв у м. Гродні є візитівкою країни.

Театр

Значний вплив на розвиток білоруської драматургії та сценічного мистецтва мав у 16 ст. ляльковий театр батлейка. Відомі до 40 персонажів — ляльок-типів. У 16–18 ст. у колегіумах, духовних семінаріях, братських школах набув поширення шкільний театр. З 2-ї чверті 19 ст. почала розвиватися професійна білоруська драматургія, основоположником якої вважається В. Дунін-Марцінкевич. У 1890 утворено найстаріший театр Білорусі — Мінський губернський театр. Г. Буйницький організував Першу білоруську трупу (1907–1913).

У 1920 в м. Мінську відкрито Білоруський державний театр (тепер Національний академічний театр імені Янки Купали), 1926 у м. Вітебську — Білоруський 2-й державний театр (тепер Національний академічний драматичний театр імені Якуба Коласа).

У другій половині 20 ст. провідним театральним центром Білорусі став Мінськ. У місті діяли театри: Театр-студія кіноактора (з 1980); «Жест» (з 1980, з 2002 — Пластичний театр «ІнЖест»); Білоруський державний академічний театр юного глядача (з 1956), Білоруський державний молодіжний театр (з 1984); Мінський театр гумору «Христофор» (з 1987); Білоруський поетичний театр одного актора «Знiч» (1989); Республіканський театр білоруської драматургії (з 1990); Театральний проєкт «Віртуози сцени» (1997–2004) та інші. Діють Брестський академічний театр драми (з 1940), театри в Гомелі, Гродні, Могильові, Бобруйську, лялькові театри в Мінську, Бресті, Гомелі.

Загалом на 2024 у Білорусі працюють 28 професійних державних театрів, з них 27 системи Міністерства культури (1 театр опери та балету; 18 театрів драми, комедії, музичних, естради; 8 лялькових та юного глядача), один — системи Міністерства оборони (Драматичний театр Білоруської Армії). Чотири театри у Білорусі мають статус «національний»: (Великий театр Білорусі, драматичні театри імені Я. Купали та М. Горького, усі — у м. Мінську), театр імені Я. Коласа (м. Вітебськ).

У м. Мінську діє також андеграудний Білоруський вільний театр (заснований 2005, з 2011 відкрита площадка у м. Лондоні). Нагороди театру включають Премію Французької Республіки з прав людини (2007), Премію Атлантичної Ради (2011) та Премію Вацлава Гавела за творче інакомислення (2018).

Театри Білорусі ставлять п’єси класичної драматургії, національних драматургів: Я. Купали, Я. Коласа, Є. Мировича (1878; тепер РФ — 1952; тепер Білорусь), К. Крапиви, А. Мовзона (1918–1977), A. Макайонка, І. Мележа (1921–1976; тепер Білорусь), І. Шамякіна та ін. Серед діячів театру — режисери В. Голубок (1882–1937), B. Крилович (1895–1937), Є. Мирович, К. Санников (1896–1965; усі — тепер Білорусь), В. Раєвський (1939–2011), Б. Луценко (1937; тепер РФ — 2020; Білорусь); актори — Г. Глєбов (1899; тепер Україна — 1967; тепер Білорусь), В. Дедюшко (1905–1973; тепер Білорусь), О. Климова (1921; тепер Казахстан — 2005; Білорусь), П. Молчанов (1902–1977), Б. Платонов (1903–1967), Л. Ржецька (1899–1977; усі — тепер Білорусь), В. Владомирський (1893; тепер Литва — 1971; тепер Білорусь), Л. Рахленко (1907–1986; тепер Білорусь), З. Стомма (1907–1992; Білорусь), Ф. Шмаков (1917; тепер РФ — 2009; Білорусь), С. Станюта, Г. Макарова (1919–1993; Білорусь), Л. Давидович (1936–2002; Білорусь), Р. Янковський (1930; тепер Україна — 2016; Білорусь).

1945 в м. Мінську відкрився Білоруський театральний інститут (тепер Білоруська державна академія мистецтв). 1946 створено Білоруське театральне товариство.

У Білорусі регулярно відбуваються фестивалі, конкурси, огляди сценічного мистецтва. Серед них — Міжнародний форум театрального мистецтва «ТЕАРТ», Міжнародний фестиваль театрів ляльок, обидва — у Мінську, Міжнародний фестиваль сучасної хореографії у м. Вітебську, «Слов’янські театральні зустрічі» у м. Гомелі, «Біла Вежа» у м. Бресті, Республіканський фестиваль національної драматургії імені В. І. Дуніна-Марцинкевича в м. Бобруйску. 2011 було засновано Національну театральну премію Білорусі.

Кіно

Кінематограф Білорусі започатковано у 1924, коли було організовано Державне управління у справах кінематографії та фотографії («Білдержкіно»), 1928 в м. Ленінграді (тепер м. Санкт-Петербург) створено студію художніх фільмів «Радянська Білорусь», з 1939 працює в м. Мінську (з 1946 називається «Білорусьфільм»). Перший ігровий фільм «Лісова бувальщина» (1926) знятий режисером Ю. Таричем (1885; тепер Білорусь — 1967; тепер РФ). Музику для кінофільму «Перший взвод» (1932, режисер В. Корш-Саблін) створював І. Дунаєвський з використанням мелодій білоруських народних пісень.

Серед фільмів: «Кастусь Калиновський» (1928, режисер В. Гардін), «Костянтин Заслонов» (1949, режисери В. Корш-Саблін і О. Файнціммер), «Альпійська балада» (1966) і «Я, Франциск Скорина» (1969, обидва — режисер Б. Степанов), «Полонез Огінського (1971, режисер Л. Голуб), «Хліб пахне порохом» (1974, режисер В. Никифоров), «Час її синів» (1974, режисер В. Туров), «Візьму твій біль» (1980, режисер М. Пташук), «Білі роси» (1983, режисер І. Добролюбов), «Йди та дивись» (1985, режисер Е. Климов), телевізійні фільми: «Руїни стріляють» (1970–1973), «Полум’я» (1974, обидва — режисер В. Четвериков). На кіностудії «Білорусьфільм» зняті дитячі фільми «Пригоди Буратіно» (1975), «Про Червону шапочку» (1977), «Проданий сміх» (1981, усі — режисер Л. Нечаєв), «Я родом з дитинства» (1966, режисер В. Туров).

У художньому фільмі «Купала» (2020, режисер В. Янковський), який вийшов під час протестів у Білорусі, розповідається про білоруського поета Я. Купалу, показаний підйом руху білоруського національного відродження початку 20 ст.

Загалом за всю історію кіностудії «Білорусьфільм» (на 2024) знято близько 500 художніх фільмів, близько 1 900 документальних і науково-популярних і понад 200 анімаційних. Структурно-творчими підрозділами є студії: ігрового кіно, документальних фільмів «Літопис» (створена 1968 на базі Мінської студії науково-популярних і хронікально-документальних фільмів), анімаційних фільмів, молодіжного кіно. Щороку вони випускають близько 6 художніх, 15 документальних і 5 анімаційних стрічок.

У 1962 засновано Спілку кінематографістів Білорусії. Відбуваються Мінський міжнародний кінофестиваль «Листопад» (з 1994), Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «Анімаївка» у м. Могильові (з 1998), Республіканський відкритий конкурс аматорського кіно імені Юрія Тарича «Я знімаю кіно» у м. Полоцьку (з 2013).

Виробництвом фільмів у Білорусі на 2024 займаються також близько 20 недержавних організацій кінематографії. Молоді кінематографісти працюють у системі незалежного кіновиробництва. Зокрема, лідером прокату 2011–2016 і найприбутковішим білоруським фільмом за всю історію стала трагікомедія «ГараШ» (2015, режисер А. Курейчик). Європейська прем’єра фільму проходила 21.11.2015 у штаб-квартирі ПАРЄ та Європарламенту у м. Страсбурзі (Франція).

17.12.2018 відбулося перше нагородження Національною кінопремією Білорусі. У номінації «найкращий художній фільм» переміг трилер «Усередині себе» (2018, режисер С. Талібов).

У державній кіномережі діють 87 стаціонарних кінотеатрів (380 зал для глядачів, з яких 103 оснащені проєкційним обладнанням у цифровому форматі 3D).

Спорт

У Білорусі культивуються футбол, вільна боротьба, греко-римська боротьба, хокей із шайбою, художня гімнастика, теніс, біатлон, велосипедний спорт, шахи тощо. Хокей вважають найпопулярнішим видом спорту в країні.

В країні організована система спортивної освіти: спеціалізовані дитячі спортивні школи, школи фізичного виховання, центри олімпійської підготовки. Фахівців готує Білоруський державний університет фізичної культури (з 1937). Загалом функціонує (на 2023) 140 стадіонів, 334 басейни, 50 спортивних манежів. Національний олімпійський комітет Республіки Білорусь засновано 1991.

Білорусь приймала низку міжнародних змагань. У м. Мінську на стадіоні «Динамо» (відкритий 1934) відбувалися матчі футбольного турніру Літніх Олімпійських ігор 1980. У м. Мінську проходили також Європейські ігри 2019 (змагання з веслування на байдарках і каное проводили у м. Заславлі). У турнірі взяли участь атлети 50 країн. Мінськ приймав Чемпіонат Європи з греко-римської боротьби 1998, Чемпіонат Європи з вільної боротьби 1999, Чемпіонати Європи з боксу 1998, 2013, Чемпіонати Європи 2009 та світу 2013 з велогонок на треку, Чемпіонат світу з хокею з шайбою 2014. У Республіканському центрі олімпійської підготовки з зимових видів спорту «Раубичі» (діє з 1974) відбулися 3 чемпіонати світу з біатлону (1974, 1982, 1990) і Чемпіонат світу з літнього біатлону 2019, проходять етапи Кубку світу з фрістайлу.

Білоруські спортсмени виступали у складі олімпійської збірної СРСР (1952–1988). На Літніх Олімпійських іграх 1972 у м. Мюнхені гімнастка О. Корбут (нар. 1955; тепер Білорусь) завоювала три золоті медалі.

На Літніх Олімпійських іграх 1992 у м. Барселоні Білорусь була частиною Об’єднаної збірної спортсменів колишніх республік СРСР. Як незалежна держава вперше взяла участь у Зимових Олімпійських іграх 1994 у м. Ліллегаммері. Спортсмени Білорусі дебютували на Літніх Олімпійських іграх 1996 в м. Атланті та завоювали медалі з атлетики легкої, атлетики важкої, боротьби, гімнастики, веслування тощо. Загалом (1994–2022) спортсмени Білорусі вибороли 21 золоту, 37 срібних і 47 бронзових олімпійських медалей.

На Літніх Олімпійських іграх 2024 у м. Парижі Білорусь разом із Росією не була допущена до змагань. Лише 11 білоруських спортсменів брали участь в нейтральному статусі.

Серед відомих спортсменів: шестиразовий олімпійський чемпіон гімнаст В. Щербо, чотириразові олімпійські чемпіони з фехтування В. Сидяк (нар. 1943; тепер РФ) та О. Бєлова (нар. 1947; тепер РФ), дворазовий олімпійський чемпіон і чотириразовий чемпіон світу важкоатлет О. Курлович (1961–2018; тепер Білорусь), тенісистка, багаторазова чемпіонка турнірів Великого шолома в парному розряді та дворазова в міксті Н. Звєрєва (нар. 1971; тепер Білорусь), шестиразовий чемпіон світу з ковзанярського спорту, срібний та бронзовий олімпійський призер І. Железовський (1963–2021; тепер Білорусь), дворазова олімпійська чемпіонка з академічного веслування К. Карстен (нар. 1972; тепер Білорусь). Борець О. Медведь (народився у м. Біла Церква) визнаний найкращим спортсменом Білорусі 20 сторіччя (2001), найкращим борцем вільного стилю в історії спорту та введений до Зали спортивної слави боротьби (2005). Тенісистка В. Азаренко (нар. 1989; тепер Білорусь) стала першою у країні переможницею турніру Великого шолома, вигравши Відкритий чемпіонат Австралії 2012. Однією з найтитулованіших спортсменок у жіночому біатлоні стала Д. Домрачева (нар. 1986; тепер Білорусь) — 4-разова олімпійська чемпіонка.

Українська діаспора

Дипломатичні відносини України з Білоруссю встановлені 27.12.1991.

Українська громада в Білорусі складається з двох частин — осіб українського походження в більшості регіонів країни (власне діаспори) й автохтонних українців прикордонних районів Брестської та Гомельської областей зі змішаним населенням (див. у ст. Берестейщина). Станом на 2024 чисельність українців Білорусі становить близько 150 тис. осіб (оцінка).

У перші десятиліття незалежності Білорусі проявилася тенденція до швидкого скорочення української громади. Зокрема, під час перепису 1989 чисельність українців у Білоруській РСР становила 291 тис. (2,86 %). Під час перепису 1999 кількість осіб, які назвали себе українцями, становила 237 тис. (2,3 %). Станом на 2009 кількість осіб, які назвали себе українцями, різко скоротилася (158 тис. або 1,6 %). Після 2009 ця тенденція припинилася — у 2019 українцями себе назвали 159 тис. мешканців Білорусі. Таке швидке скорочення є свідченням активних асиміляційних процесів, які полегшує мовна й культурна близькість українців і білорусів, суголосні конфесійні орієнтації, поширеність змішаних шлюбів. Поряд із тим важливим чинником пришвидшення асиміляції є відсутність освітніх закладів і закладів культури, які б обслуговували українську меншину.

Від 1990 у Білорусі діє Білоруське громадське об’єднання українців «Ватра» з філіями в обласних центрах, активність якого обмежується поодинокими культурно-освітніми заходами.

Українська мова як предмет викладається в одній середній загальноосвітній школі (Слов’янська школа № 2, м. Гомель). Підготовка за спеціальністю «Українська мова і література» провадиться на філологічному факультеті Білоруського державного університету. Крім того, українська мова викладається в позашкільній системі освіти, зокрема в недільних школах у містах Мінську, Вітебську та Бресті.

Наприкінці 1980-х розпочався процес відродження українського культурного життя на Берестейщині, лідером якого був М. Козловський (1925–1999; Білорусь). Через протидію з боку державної влади Білорусі цей процес загальмувався і згодом зупинився. Створене 1990 Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області ліквідовано 1999 шляхом відмови в перереєстрації. У 2000-х поступово згорнуто запроваджене у 1990-х в окремих школах регіону факультативне викладання української мови й літератури. У 2008 ліквідовано заснований 1996 кабінет україністики Брестського державного університету імені О. С. Пушкіна.

Станом на 2024 у Білорусі видається лише два періодичні видання українською мовою. Це газети «Українець в Бєларусі» (заснована 1992, закрита у 1993; відновлена 2001) і неперіодичний бюлетень «Український вісник».

Про активність асиміляційних процесів свідчить і соціолінгвістична характеристика українського населення Білорусі. За переписом 2019 українську мову назвали рідною 29,1 % українців Білорусі. Більшість громади вважали рідною російську (62,4 %). Порівняно значна кількість — білоруську (8 %) або інші мови (0,5 %).

Українці Білорусі в цілому рівномірно розселені всією територією республіки. Винятком є деякі прикордонні райони Брестської та Гомельської областей. Згідно з переписом 2019 найкомпактніше українці проживають у Малоритському та Каменецькому районах Брестської області (6,8 % і 6,2 % відповідно).

Додатково

• Білорусь — перша у світі країна, яка використала національний орнамент як елемент державного прапора. Орнамент, розміщений на прапорі, був вишитий 1917 селянкою із с. Костеліще Сенненського району Вітебської області М. Маркевич.
• Чинний предстоятель БАПЦ архієп. Святослав (Логін), білорус за походженням, народився у м. Чернігові, в родині інженерів. 1986 закінчив Київський політехнічний інститут (тепер Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»), працював інженером. Був одним із перших парафіян Української автокефальної православної церкви в м. Чернігові. 1994–1999 навчався в Київській духовній семінарії. Владика Святослав бере активну участь у міжнародних форумах на захист білоруської ідентичності, екуменічних заходах. 2018 висловив підтримку зусиллям українських церков у здобутті автокефалії та підтвердив мету БАПЦ — легалізуватися в Білорусі та канонічно отримати статус автокефалії за прикладом України.
• Випущений Білоруським автомобільним заводом самоскид БелАЗ-75710 — найбільший у світі (вантажопідйомність 450 т). У січні 2014 він встановив рекорд Гіннесса в країнах Європи та СНД — провіз випробувальним полігоном вантаж вагою в 503,5 т.
• «Гобелен століття» художника О. Кіщенко (1933–1997; тепер РФ) в 1999 внесено до книги рекордів Гіннеса як найбільший у світі (розмір 19 м на 14 м, вага 286 кг).
• Згідно з дослідженням Інституту соціології НАН Білорусі у 2019 щодня друковані ЗМІ читали 17,8 % населення, кілька разів на тиждень — 28,2 %. Раз на тиждень читали періодичні видання 17,2 % осіб, кожен п’ятий білорус читав друковані видання рідше ніж раз на тиждень — 20,0 %. Найпопулярнішими друкованими виданнями країни були «СБ. Білорусь сьогодні» (рос. «СБ. Беларусь сегодня»; виходить з 1927) та «Комсомольська правда в Білорусі» (рос. «Комсомольская правда в Белоруссии»; виходила 1994–2021) — 23,5 % та 18,2 % читачів відповідно зверталися до них. Газета «Аргументи та факти в Білорусі» (рос. «Аргументы и факты в Беларуси»; заснована 1994) перебувала на третьому місці (17,2 %). Газету «Друг пенсіонера» (рос. «Друг пенсионера»; заснована 2003) читали 10 %.

Джерела

• Национальный состав населения Республики Беларусь. Минск : Национальный статистический комитет Республики Беларусь, 2020. 26 с. URL: https://www.belstat.gov.by/upload/iblock/df5/df5842f32b1b8a711043f8f54856f5c8.pdf
• Образование в Республике Беларусь. Мінск : Национальный статистический комитет Республики Беларусь, 2021. 40 с. URL: https://web.archive.org/web/20210716092657/https://www.belstat.gov.by/upload/iblock/901/9019137421c88f98c0cb1eba63506439.pdf
• Статистический ежегодник 2021. Минск : Национальный статистический комитет Республики Беларусь, 2021. С. 161.
• Перечень высокозначимых научных разработок организаций НАН Беларуси за 2016–2021 годы / Отв. ред. А. И. Иванец. Минск : Беларуская навука, 2022. 194 с.
• Итоговые данные переписей населения Республики Беларусь // Национальный статистический комитет Республики Беларусь. URL: https://www.belstat.gov.by/ofitsialnaya-statistika/bazy-dannyh/baza-dannyh-perepisi-naseleniya/
• Ключевые торговые партнёры // Президент Республики Беларусь. URL: https://president.gov.by/ru/belarus/economics/vneshnjaja-torgovlya/torgovye-partnjory
• Рейтинг белорусских печатных СМИ // Институт социологии Национальной академии наук Беларуси. URL: https://socio.bas-net.by/rejting-belorusskih-pechatnyh-smi/
• Средства массовой информации // Президент Республики Беларусь. URL: https://president.gov.by/ru/belarus/society/mass-media

Література

1. Чантурия В. История архитектуры Белоруссии. 2-е изд. Мінск : Вышэйшая школа, 1977. 319 с.
2. Трусов О. Памятники монументального зодчества Белоруссии ХІ–ХVII вв. Минск : Наука и техника, 1988. 160 с.
3. Якимович Ю. Зодчество Белоруссии XVI — середины XVII в. Мінск : Навука і тэхніка, 1991. 368 с.
4. Грыгор’ева В. В., Завальнюк У. М., Навiцкi У. I. і ін. Канфесii на Беларусi: канец XVIII–XX ст. Мінск : Экаперспектыва, 1998. 338 с.
5. Чантурия Ю. Страчаная спадчына. Мінск : Полымя, 1998. 351 с.
6. Падокшын С. А. Унія. Дзяржаўнасць. Культура (філасофска-гістарычны аналiз). 2-е выд. Мінск : Беларуская навука, 2000. 111 с.
7. Марозава С. В. Уніяцкая царква ў этнакультурным развіцці Беларусі (1596–1839 гады). Гродна : Гродзенскі дзяржаўны ўніверсітэт, 2001. 352 с.
8. Рэлігія і царква на Беларусі: энцыклапедычны даведнік / Рэдкал.: Г. П. Пашкоў, Я. М. Бабосау, Ю. В. Бажэнау і ін. Мінск : Беларуская Энцыклапедыя, 2001. 368 с.
9. Нацыянальны атлас Беларусі. Мінск : Белкартаграфія, 2002. 292 с.
10. Слюнькова И. Монастыри восточной и западной традиций. Наследие архитектуры Беларуси. Москва : Прогресс-Традиция, 2002. 600 с.
11. Тэатральная Беларусь: Энцыклапедыя : у 2 т. Мінск : Беларуская Энцыклапедыя, 2002–2003.
12. Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 143–160.
13. Ювченко Н. Театри Білорусі в музичних зв’язках з мистецтвом України (XX — початок XXI ст.) // Студії мистецтвознавчі. 2010. № 3 (31). С. 47–52.
14. Старостенко В. В. Религия и свобода совести в Беларуси: очерки истории. Могилев : Могилевский государственный университет имени им. А. А. Кулешова, 2011. 272 с.
15. Яноўская В. В., Анофранка Н. В., Васовіч С. М. і ін. Канфесійны фактар у сацыяльным развіцці Беларусі (канец XVIII — пачатак XX ст.) / Навук. рэд. В. В. Яноўская. Мінск : Беларуская навука, 2015. 496 с.
16. Кiпель В. Я. Беларусы ў ЗША. 3-е выд., дапрац. і дап. Мiнск : Кнiгазбор, 2020. 656 с.
17. Воронина С. Н. Медиарынок в Республике Беларусь: социологический анализ // Социологический альманах. 2021. № 12. С. 88–94.
18. Старостенко В. В. Религии в Республике Беларусь в статистическом измерении. Могилев : Могилевский государственный университет имени им. А. А. Кулешова, 2021. 144 с.
19. Belarus // Reporters Without Borders. URL: https://rsf.org/en/country/belarus
20. GDP Per Capita (Current US$) // World Bank Group. URL: https://data.worldbank.org/indicator/NY.GDP.PCAP.CD
21. Take-Profit.org. URL: https://take-profit.org/statistics/countries/belarus/

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Білорусь // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Білорусь (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.12.2024