Білоруська мова

Білору́ська мо́ва (біл. беларуская мова) — мова східнослов’янської підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї мов; одна з двох державних мов Республіки Білорусь.

Зміст

1 Історична довідка
2 Характеристика
- 2.1 Поширення
- 2.2 Діалекти
3 Фонетичні, граматичні й лексичні особливості
4 Писемність
5 Україніка
6 Література
7 Автор ВУЕ

Історична довідка

Білоруська національна мова склалася на основі мови білоруської народності в період формування білоруської нації (18–19 ст.).

Історію білоруської мови поділяють на кілька етапів розвитку:

спільносхіднослов’янський період (10–14 ст.);
давньобілоруський період (14–17 ст.);
занепад літературної білоруської мови (18 ст.);
період формування сучасної білоруської літературної мови (19 ст.);
новий період розвитку (початок 20–21 ст.).

У 10–14 ст. діалекти майбутньої білоруської мови входили до складу давньої спільносхіднослов’янської мови (див. Давньоруська мова). До пам’яток цієї мови належать спільносхіднослов’янські пам’ятки: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Повчання Володимира Мономаха», «Руська правда», а також твори авторів, що походили з території сучасної Білорусі або мали безпосередній стосунок до неї: Кирила Турівського, Климента Смолятича та ін. Серед агіографічних творів цього періоду — «Житіє Євфросинії Полоцької».

У 14–17 ст. старобілоруська мова була основною писемною мовою Великого князівства Литовського і вживалася в усіх сферах господарського та громадського життя. У цей період створені Статут Великого князівства Литовського (три редакції — 1529, 1566, 1588; див. у статті Литовські статути), Литовська метрика, твори світської автобіографічної літератури — «Щоденник, або Історичні записки» (1604) Ф. Євлашовського (1546–1616; тепер Білорусь), «Діаріуш» (1646) А. Филиповича (1595–1648; тепер Білорусь), місцеві переклади творів на мандрівні сюжети — «Александрія», «Повість про Бову королевича», «Повість про Тристана», «Троя» та ін. До цього періоду належить перша згадка терміна «Біла Русь» (кінець 14 ст., спершу стосовно Полоцької землі, а згодом — усієї Білорусі). З’явилися перші східнослов’янські друковані книги, видані Ф. Скориною у м. Празі, — «Псалтир» (1517), «Біблія Руська» (1517–1519) та ін. Передмови та післямови Ф. Скорини до виданих ним книг є зразками старобілоруської мови та пам’ятками білоруської філософської думки. Поява книгодрукування розширила можливості білоруської мови, її тогочасним варіантом почали створюватися й публікуватися оригінальні твори. Перша книга, надрукована на території сучасної Білорусі, — «Катехізис» Симона Будного (м. Несвіж, 1562). До цієї ж доби належать перші переклади окремих книг Біблії безпосередньо на білоруську. Найвищого ступеня розвитку старобілоруська літературна мова досягла в 16 — першій половині 17 ст.

У 18 ст. білоруська мова функціонувала насамперед в усній формі, щоденному спілкуванні, фольклорі.

У 19 ст. почалося формування сучасної білоруської літературної мови на основі живої народної мови зі слабким використанням давньої книжної традиції. У 1-й пол. 19 ст. з’явилися оригінальні художні пародійно-сатиричні твори «Енеїда навиворіт» («Энеіда навыварат») і «Тарас на Парнасі» («Тарас на Парнасе»), написані літературно необробленою живою розмовною мовою білоруських селян зі збереженням місцевих діалектних рис. Важливу роль у формуванні сучасної білоруської літературної мови відіграли письменники В. Дунін-Марцинкевич, Ф. Б. Богушевич, М. Богданович, Я. Купала, Я. Колас, М. Горецький та ін.

Від початку 20 ст. сучасна білоруська літературна мова є унормованою, стилістично розгалуженою та поширеною у двох формах: літературної мови та нелітературної мови (різні види діалектів). Розвиваються її письмовий і усний різновиди. Крім повсякденного спілкування, мова функціонує в художній літературі, науці, публіцистиці тощо. У цей період було створено білоруську термінологію, що дозволило обслуговувати всі сфери суспільного та наукового життя. 1922–1930 співробітники Науково-термінологічної комісії при Народному комісаріанті освіти Білоруської СРР (1921–1922), реорганізованого в Інститут білоруської культури (1922–1928), а згодом у Білоруську академію наук (з 1928; тепер Національна академія наук Білорусі), уклали та видали 24 галузеві термінологічні словники перекладного характеру. Видано білорусько-російський і російсько-білоруський словники (1925 і 1928 відповідно). Запроваджено викладання білоруською мовою у школах, технікумах і ЗВО, уперше в історії видано білоруськомовні шкільні підручники з усіх предметів. Вийшла друком «Білоруська граматика для шкіл» («Беларуская граматыка для школ»; 1918) Б. Тарашкевича, яка стала базою для кодифікації правопису білоруської літературної мови у 1918–1933 кирилицею та латиницею. Відбулася Академічна конференція з реформи білоруського правопису й абетки (1926), організована Інститутом білоруської культури. 1927–1929 Академічна орфографічна комісія під керівництвом С. Некрашевича розробила проєкт нового білоруського правопису, що вносив низку змін до правопису Б. Тарашкевича (опубліковано 1930). Проєкт не було затверджено. Рада Народних Комісарів БСРР ухвалила постанову «Про зміни і спрощення білоруського правопису» (1933), що ґрунтувалася на інших принципах, ніж правопис, розроблений Академічною орфографічною комісією. Рада Міністрів БСРР 1957 затвердила постанову про зміни до правопису 1933 (зведення правил опубліковано 1959, діяли до 2010). У 2010 вступив у дію Закон Республіки Білорусь «Про правила білоруської орфографії», яким затверджено нову редакцію правопису. З початку 20 ст. розвивалася білоруська література, з’явилися нові її жанри.

Характеристика

Поширення

Білоруська мова поширена всією територією Білорусі, а також у прикордонних із Білоруссю регіонах Литви (околиці Вільнюса), Латвії (околиці м. Даугавпілса і Краславський край, в окремих волостях якого етнічні білоруси складають більшість населення). У минулому білоруські діалекти були поширені також у прикордонних регіонах Росії (зокрема у Смоленській обл.). У містах Білорусі поширеність білоруської мови суттєво поступається поширеності російської.

Діалекти

Білоруська мова поділяється на три діалекти: північно-східний (Вітебська область, більша частина Могильовської області, північ Мінської області), південно-західний (південь Мінської області, більша частина Гродненської області та Гомельської області, Брестська область), центральний (з обох боків умовної лінії Ошмяни — Мінськ — Бобруйськ — Гомель), що поєднує риси північно-східного та південно-західного і є найближчим до літературної мови.

Поліські говірки півдня Білорусі не мають чіткої межі з поліськими говірками української мови, плавно переходячи одні в одні.

Фонетичні, граматичні й лексичні особливості

Літературна мова суворо унормована. Вона має низку специфічних рис на всіх мовних рівнях.

у фонетиці:
- Поява «а» на місці наголошених «о» і «э» (до́бры-дабрыня́, сэ́рца-сардэ́чны);
- чергування «е» і «ё» з «я» у першому складі перед наголосом (ве́цер-вятры́, лё́гкі-лягчэ́й);
- чергування «ў»/«в»/«л» з «у» (казала-казаў, галава-галоўны, урок – на ўроку);
- утворення подовжених приголосних звуків [з’/ с’/ дз’/ ц’/ л’/ н’/ ж / ш /ч] у словах типу (жыццё, калоссе, меркаванне, асяроддзе), а також в орудному відмінку іменників ІІІ відміни і в числівниках від п’яти (крім числівників шість, сім, вісім) до двадцяти і числівнику тридцять (восенню, ноччу, Нараччу, Беларуссю, пяццю, дзесяццю, сямнаццаццю);
- чергування д-дз’, т-ц’ (свята – на свяце, дзень – дня);
- стверділі приголосні ж, ш, дж, ч, р, ц);
- протетичні голосні а-, і- та приголосні в-, г-, й- (ільгота, аржаны, ільняны, восень, гэты, [йіхні] (графічно: іхні));
- чергування задньоязикових звуків зі свистячими (бераг/на беразе, рука/у руцэ, кажух/у кажусе),

а також низка ін. особливостей.

у синтаксисі й морфології:
- особливості синтаксичного керування: дієслова ввічливості вимагають вживання іменника в давальному відмінку («дзякаваць бацькам», «прабачце мне»), дієслова руху «ісці», «бегчы», «ляцець» і волевиявлення «паслаць», «адправіць» у словосполученнях із ціловим значенням керують іменниками в формі знахідного відмінка з прийменником «па» (ісці па ваду, адправіць па хлеб);
- назви молодих істот є іменниками середнього роду (кацяня, кураня);
- утворення найвищого ступеня порівняння за допомогою префікса най- (Нарач – найпрыгажэйшае возера Беларусі);
- в іменниках чоловічого роду ІІ відміни в родовому відмінку закінчення залежить від семантики слова: лістападу (явище природи) / лістапада (назва місяця).

Лексика білоруської мови відзначається точністю, експресивністю, наявністю одиниць, які не мають відповідників в інших мовах, позначаючи специфічні реалії країни: «асвер» (пристрій біля криниці для доставання води); «адзімак» (весняні заморозки); «дзяды» (давній обряд поминання предків); «знічка» (зірка,що падає з неба); «закоскі» (початок косовиці); «імшара» (покрите мохом болото) та ін.

Фразеологія білоруської мови багата. Значна кількість фразеологізмів не має еквівалентів в інших мовах.

Писемність

У білоруській абетці на основі кирилиці — 34 літери та один надрядковий знак (апостроф). Використовуються диграфи дз і дж на позначення африкат [дз], [дз’] і [дж]. Особливістю графічної системи є існування окремої літери на позначення нескладотворчого у — Ў.

До середини 20 ст. в окремих регіонах Білорусі (зокрема в Західній Білорусі), а пізніше також у діаспорі поряд із кирилицею використовулася латиниця, яка мала специфічні риси: існування особливої літери Ŭ як відповідника Ў, використання запозичених із польської абетки літер Ł на позначення твердого [л], Ć ([ц’]), Ń ([н’]), Ź ([з’]), використання запозичених із чеської абетки літер Č ([ч]), Ž ([ж]) і Š ([ш]), графічне розрізнення африкат [дз] і [дз’] (dz/dź), які в кириличній абетці білоруської мови позначаються однаково (диграф «дз»). Позначення африкати [дж] диграфом Dž.

Україніка

Збагачення української писемності білорусизмами найактивніше відбувалося у 14–16 ст., а окремі з них стали літературною нормою. Білорусизмами у сучасній українській мові вважають слова гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн тощо. Старобілоруська писемність, особливо на сусідніх з Україною білоруських територіях, збагачувалася шляхом проникнення до неї деяких специфічних рис української мови. Взаємовпливам сприяла і творчість українських культурних діячів в Білорусі, а білоруських — в Україні. 1980 в Білорусі видано перший в історії Українсько-білоруський словник В. Лемтюгової.

Література

Кавалёва М. Ц., Юрэвіч А. К., Янкоўскі Ф. М. і інш. Сучасная беларуская літаратурная мова: Лексікалогія. Фанетыка. Арфаграфія. 3-е выд., дапрац. і дапоўн. Мінск: Вышэйшая школа, 1993. 206 с.
Беларуская мова: Энцыклапедыя / Пад рэд. А. Я. Міхневіча. Мінск : БелЭн, 1994. 655 с.
Сямешка Л. І., Бадзевіч З. І., Шкраба І. Р. Курс беларускай мовы. Мінск : Універсітэцкае, 1996. 654 с.
Багамолава А. М., Семянькова Г. К. Стылістыка і культура беларускага маўлення. Мінск : РІВШ, 2017. 344 с.
Пісарэнка А. М. Стылістыка беларускага мастацкага маўлення. Мінск : БДУКМ, 2020. 262 с.