Тон, Костянтин Андрійович

Тон Костянтин Андрійович.
Портрет роботи К. Брюллова 1823–1827

Тон, Костянтин Андрійович (Тон, Константин Андреевич)
Народження	06.11.1794
Місце народження	Санкт-Петербург
Смерть	06.02.1881
Місце смерті	Санкт-Петербург
Місце поховання	Волковське православне кладовище, Санкт-Петербург
Alma mater	Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна
Місце діяльності	Російська імперія
Напрями діяльності	архітектура
Традиція/школа	історизм, російсько-візантійський стиль

Відзнаки
Ордени	Святої Анни ІІ, І ступ. з імператорською короною, Святого Володимира ІІІ, ІІ ступ., Святого Станіслава І ступ., Святої Анни І ступ., Білого Орла;
Хрести	Командорський хрест австрійського ордена Франца Йосифа

Тон, Костянти́н Андрі́йович (Тон, Константин Андреевич; 06.11.1794, м. Санкт-Петербург, тепер РФ — 06.02.1881, там само) — архітектор, реставратор, педагог, представник історизму, основоположник російсько-візантійського стилю, майстер церковного зодчества, автор низки споруд у містах Російської імперії (зокрема у Києві), академік архітектури (з 1830), член Академії Святого Луки у м. Римі (з 1821), професор Флорентійської академії мистецтв і Академії Святого Луки у м. Римі (з 1822 і 1839 відповідно), член-кореспондент Римської археологічної академії та Королівського інституту британських архітекторів (з 1823 і 1868 відповідно), почесний член Московського архітектурного товариства і Королівського інституту британських архітекторів (1867 і 1868 відповідно).

Брат архітекторів А. Тона і О. Тона (1790–1858; тепер РФ).

Перший авторський ескіз першої споруди у російсько-візантійському стилі, створеному К. Тоном — церкви Святої Катерини
у м. Санкт-Петербурзі, 1830

Поздовжній розріз і план церкви Святої Катерини у м. Санкт-Петербурзі

Храм Христа-Спасителя у м. Москві.
Гравюра кінця 19 ст.

Інтер’єр храму Христа-Спасителя в м. Москві. Акварель Ф. Клагеса кінця 19 ст.

Пам’ятник князю Володимиру Святославичу
в м. Києві

Життєпис

Народився в обрусілій німецькій сім’ї цехового майстра ювелірних справ. 1801–1804 навчався у Головному німецькому училищі Святого Петра (лютеранському училищі «Петришуле») у м. Санкт-Петербурзі. 1804 його зараховано до вихованців Санкт-Петербурзької (Імператорської) Академії мистецтв (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна), де від 1808 він почав студіювати архітектуру під керівництвом архітектора, майстра класицизму А. Вороніхіна (1759–1814; тепер РФ). 1815 закінчив навчання зі званням художника 1-го ступеня. Його залишено при Академії для підготовки до продовження навчання за кордоном. 1817–1818 працював архітектором у Комісії будівель і гідравлічних робіт у м. Санкт-Петербурзі. 1818 коштом Академії відряджений на 6 років до Італії. Базуючись у м. Римі, об’їздив із навчальною і дослідницькою метою Італію, побував у Швейцарії і Франції. У м. Парижі 1821 навчався у Політехнічній школі.

1828 повернувся до м. Санкт-Петербурга як архітектор, зарахований до «Кабінету Його Величності». 1830 став академіком архітектури й професором архітектури 2-го ступеня в Академії мистецтв. Професором Академії став від 1843, ректором з архітектурної частини — від 1854. Завдяки взаєморозумінню з імператором Миколою І обіймав високі адміністративні посади й мав змогу ефективно керувати реалізацією своїх масштабних проєктів: від 1833 член Будівельного комітету при Головному управлінні шляхів сполучення і публічних будівель; від 1837 член загальної присутності (експертного органу) Інженерного департаменту при Військовому міністерстві та один із головних архітекторів Комісії з відбудови Зимового палацу у Санкт-Петербурзі; від 03.10.1937 — головний архітектор спорудження храму Христа-Спасителя в Москві; від 05.03.1838 — головний архітектор спорудження Великого кремлівського палацу в м. Москві (див. Московський кремль та Красна площа).

Діяльність

Завдяки Тону в Російській імперії від 1830-х поступово стала провідною національна архітектурна стилістика в її тодішньому, досить поверховому розумінні. Для Тона зразком була архітектура Візантійської імперії та допетровської Московії, тож його стиль названо російсько-візантійським. Першим таким об’єктом стала церква Святої Катерини у м. Санкт-Петербурзі 1830–1837 (не збережено). Завдяки підтримці імператора було видано альбоми «зразкових» (типових) проєктів Тона, які поширено по всій країні й рекомендовано до застосування. Тон, як європейськи освічений фахівець, не наполягав на ексклюзивності й обов’язковості своєї стилістики, про що свідчить розповідь його колег: архітектори-«стилісти» спитали Тона про те, якому стилю він віддає перевагу (будучи впевненими, що він відстоюватиме власну стилістику); Тон відповів: «тому, який найбільше пасує до суті справи!». Тож негативне ставлення до тоновської стилістики російської інтелігенції (що призвело у 1930-х до знищення більшості його споруд) було зумовлено не творчими, а політичними причинами — несприйняттям пов’язаного з Тоном політичного режиму Миколи І.

Найвизначнішими взірцями тоновської стилістики є:

новаторські за функціями й архітектурними вирішеннями споруди залізничних вокзалів у містах Санкт-Петербурзі й Москві;
дві московські репрезентативні споруди: храм Христа-Спасителя (храм-пам'ятник на честь війни 1812, в якому поєднано функції церкви й музею); Великий Кремлівський палац і Оружейна палата, в яких функціональні, розпланувально-просторові вирішення, стилістика продиктовані потребами органічно вписатися у сформоване архітектурне середовище.

Важливою сферою фахової діяльності Тона, дотепер належно не вивченою і не оціненою, були дослідження і реставрація архітектурних пам’яток. Провівши 10 років (1818–1828) в Італії, досліджуючи пам’ятки античності [ терми Каракалли, палаци цезарів на Палатині (усі в м. Римі), віллу імператора Адріана і храм Вести в Тіволі, храм Фортуни в Пренесте, античні пам’ятки на о. Сицилії, зокрема в Пестумі], він набув найвищої кваліфікації і здобув авторитет у фаховому середовищі. Це проявилося в його обранні до кількох фахових академій Італії.

У Російській імперії виконав і реалізував проєкти реставрації:

Іпатіївського монастиря у м. Костромі 1835–1883;
дзвіниці Успенського собору в м. Рязані 1835;
«Персів» (підпірної стіни й оборонного муру) кремля у м. Пскові 1839;
Софійського собору в Новгороді 1841;
«Государевого двора» і церкви Царевича Йоасафа в Ізмайловому (м. Москва) 1844–1854;
дзвіниці Івана Великого в Московському кремлі 1849–1852;
споруд патріархії в Московському кремлі 1851;
Великого театру в Москві (тепер Державний академічний Великий театр Росії) 1853;
купола Воскресенського собору в Новому Єрусалимі (тепер Московська область, РФ) 1853–1854.

Серед творів найвизначніші:

церква Святої Катерини у м. Санкт-Петербурзі 1830–1837 (не збережено);
храм Христа-Спасителя у Москві 1832–1889 (не збережено; збудовано наново 1994–1999);
пристань зі сфінксами біля Академії мистецтв у м. Санкт-Петербурзі 1833–1834;
Великий Кремлівський палац у м. Москві 1838–1849;
церква Преображення Господнього на Аптекарському острові у м. Санкт-Петербурзі 1839–1845 (збережено у спотвореному протягом 20 ст. вигляді);
будинок генерал-губернатора у Казанському кремлі 1843–1848;
вокзал Петербурзько-Московської залізниці (тепер Московський) у м. Санкт-Петербурзі 1843–1851;
Оружейна палата в Московському кремлі 1844–1851;
вокзал Петербурзько-Московської залізниці (тепер Ленінградський) у м. Москві 1845–1852;
пам’ятник князю Володимиру Святославичу у м. Києві 1853.

Визнання

Тон — перший архітектор, який здобув найвище й загальне громадське прижиттєве визнання: йому присвячено книгу, меморіальні дошки, медаль, святкування ювілею тощо.

Нагороди:

ордени Святої Анни ІІ ступеня з імператорською короною (1839), Святого Володимира ІІІ ступеня (1839), Святого Станіслава І ступеня (1849), Святої Анни І ступеня (1855), Святої Анни І ступеня з імператорською короною (1858), Святого Володимира ІІ ступеня (1865), Білого Орла (1869);
срібна медаль Академії мистецтв (1812);
золота медаль Академії мистецтв (1815);
Командорський хрест австрійського ордена Франца Йосифа (1874).

Удостоєний спадкового дворянства (з 1844).

Дійсний статський радник (з 1849), таємний радник (з 1864).

Меморіалізація

Санкт-Петербурзьке товариство архітекторів 1894 ухвалило встановити меморіальні дошки на честь Тона на всіх спорудах його авторства. Тепер ці дошки є на фасадах Московського вокзалу в м. Санкт-Петербурзі та Ленінградського вокзалу в м. Москві. 2013 у м. Москві встановлено бюст Тона.

Додатково

Щодо авторства архітектурної частини пам’ятника князю Володимиру Святославичу у м. Києві поширено дві версії: автором вважають К. Тона (що є найвірогіднішим) або О. Тона, його старшого брата. О. Тон був академіком архітектури, професором Академії мистецтв, який проєктував, зокрема й для України. За його проєктами збудовано будинки духовної семінарії 1835 та архієпископа 1830-х у м. Катеринославі (тепер м. Дніпро).

К. Тону безпідставно приписують авторство багатьох православних церков, збудованих в Україні у другій половині 19 ст. у російсько-візантійському стилі. Це зумовлено значним впливом на церковну архітектуру, який справив його альбом проєктів, опублікований 1838 та 1844.

О. Герцен писав, що від усіх нових церков віяло фальшем, лицемірством й анахронізмом, як від тих п’ятиверхих судків із цибулинками замість пробок, за індо-візантійським зразком, які будує Микола І з Тоном.

Праці

Il tempio della Fortuna Prenestina, ristaurato de Constantino Thon, descritto da Antonio Nibby. Roma, 1825.
Il palazzo de’Cesari, sul Monte Palatino, restaurato da Constantino Thon. Roma, 1828.
Проекты церквей, сочиненные архитектором Е. И. В. профессором архитектуры Императорской Академии художеств Константином Тоном. Санкт-Петербург, 1838 (2-ге видання — 1844).

Література

Nibby A. Il tempio della Fortuna Prenestina. Roma : De Romanis, 1825. 16 p.
Ballanti V. Il palazzo de’Cesari, sul Monte Palatino. Roma : Società tipografica, 1828. 95 p.
Тимофієнко В. Тон Костянтин Андрійович // Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 369.
Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 132–138.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Тон, Костянтин Андрійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Тон, Костянтин Андрійович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.12.2024