Віра
Ві́ра (старослов. Вѣра від праслов’ян. Věra, за припущеннями, сягає праіндоєвроп. wēr- — істина) — універсальний складник культури, феномен людської свідомості. Багатозначний термін:
1) психологічна установка індивіда на прийняття чогось за реальне, часто всупереч логіці, без емпіричних доказів; інтуїтивний (див. Інтуїція) емоційний спосіб засвоєння світу, безмежна відданість дечому (декому) аж до самопожертви; альтернатива сумніву;
2) переконаність в існуванні надприродних сил (див. Надприродне), Бога;
3) віровчення, віросповідання, конфесія;
4) етична позиція: як довіра; як ставлення людини до власних життєвих сил; як пошук життєвого опертя; як марновірство;
5) переконаність в істинності певної ідеології, системи знань; суспільно-політичні переконання.
Зміст
Семантичні межі терміна
Складність і неоднозначність феномена віри обумовили розмаїття його тлумачень, історично тяглу полеміку щодо природи, сутності, функцій віри. Термін «віра» в українській мові має низку похідних: вірність, вірогідність, достовірність, довіра, перевірка, вірування, віросповідання тощо, за кожним із яких закріплено власне семантичне поле. Значення цих слів диференційоване залежно від сфери вживання, побутування у різних хронологічних і культурних контекстах.
Найчастіше поняття «віра» співвідносять зі знанням або протиставляють йому.
Виділяють два принципово різні шляхи людини до надчуттєвого:
1) сакральне (духовне) відношення людини до буття, інтуїтивно-емоційне одкровення сутності;
2) гносеологічне (життєве) відношення до істини, те, що можливо певним чином верифікувати, об’єктивувати, встановити міру вірогідності.
Диференціацію цих двох шляхів виразно означив Б. Паскаль у «Думках» (1670): «Ми пізнаємо істину не лише через раціо, а ще й через серце… Принципи відчуваються, теореми висновуються; і те, і те з певністю, дарма що різними шляхами; і так само даремним та сміховинним, було б для раціо вимагати від серця доказів щодо його першопринципів, перш ніж зволити із ними погодитись, як було б сміховинним, для серця вимагати від раціо відчутності [un sentiment] всіх теорем, які те доводить, перш, ніж зволити їх прийняти» (Паскаль Б. Думки / Пер. з фр. А. Перепадя, О. Хома. Київ : Дух і Літера, 2009. С. 41). По суті, йдеться про фідеїзм і епістемологію як альтернативні світоглядні позиції, які, втім, не виключають деякі проміжні щаблі.
Віра духовна
Духовна (сакральна) віра породжена відчуттям і переживанням індивіда себе як космічного цілого, у нерозривних буттєвих зв’язках. Її засади — інтуїтивне осягання сутностей і оцінка життєвих діянь совістю (І. Кант: «Зоряне небо наді мною і моральний закон у мені»). Така віра — «убудованість душі в дух», духовне прагнення до першооснов буття, містичне перебування в них, пряме бачення трансцендентних сутностей.
Сакральну, або духовну віру не описують як «відображення реальності», «образ об’єктивного світу»; вона — початок людського пізнання і пряме джерело інформації про світ. Така віра нівелює протиставлення суб'єкта і об'єкта, породжує позаутилітарне ставлення людини до духовних цінностей. Оприявнюється у внутрішніх почуттях любові, відчутті краси й гармонії.
Віра гносеологічна
Гносеологічна віра уґрунтована на суб’єкт–об’єктному відношенні, протиставленні індивіда зовнішньому світові. Освоєння матеріальних об’єктів розпочинається зі суб’єктивної чуттєвої достовірності, передумови істинного пізнання процесів буття.
Інша форма такої віри присутня в структурі раціонального пізнання і пов’язана з ідеалами культури і авторитетами. Її можна назвати довірою, тобто очікуванням істини, сподіванням на її отримання. Довіра має ймовірнісний характер, оскільки прямо не знає свій предмет; часто досягається методами переконання, доведення, впливу, підтвердження фактами тощо.
Досягнення знань можливе шляхом «занурення всередину речей»: або від зовнішніх ознак — до якісних характеристик, або від прямої інтуїції — через знаки і образи — до опосередкованих знань. Філософія зазвичай розглядає ці два шляхи як проблему непрямого і прямого знання, що презентують дві протилежні моделі:
1) за однією, первинним є безпосереднє знання (Сократ, Платон, Микола Кузанський);
2) за іншою, людина може мати лише опосередковане знання (Г. Гегель).
І в релігії, й у філософії існує езотерична традиція, яка відкидає будь-які раціональні докази, обирає сакральну (духовну) віру за вихідне знання істини. Реальність такої віри обстоює відсиланням на особистий внутрішній досвід («внутрішнє світло») людей.
Конфлікт між сакральною і гносеологічною вірою відбиває екзистенційну дискусію про сенс життя. Висловлено ідеї про естетичну інтуїцію, якою людина безпосередньо сприймає гармонію буття (Платон, Ф. Шеллінг); про специфічну математичну інтуїцію (неоплатоніки); про «апріорний моральний закон» в душі кожної людини (І. Кант); про особливу філософську віру-інтуїцію (К. Ясперс) тощо.
Якщо релігійна (сакральна) віра є безпосереднім, священним і екстатичним знанням індивіда про зв'язок з Абсолютом, то філософська віра — позбавлена сакральності й не орієнтована на такий особистісний зв'язок. Їй властиве прагнення зосередитись на певній грані буття і виділити її як домінанту (вогонь, вода, ефір, атом, воля, розум тощо).
У релігійному засвоєнні світу беруть участь як сакральна, так і гносеологічна віра. Знання про Творця, з одного боку, і про Його твориво — з іншого, представлені в Святих Писаннях. Прогрес у релігії відбувається з появою нового месії, який втілює нові уявлення про сакральність.
Пантеїстичні релігії (див. Пантеїзм) орієнтовані на сакральну віру і не сповідують її логічного вираження. Теїстичні релігії (див. Теїзм) заперечують фідеїзм, заохочують дотримуватися віри осмисленої, заснованої на довірі до Святого Письма, догматів, соборного (див. Соборність) розуму.
У людині одночасно можуть уживатися погляди певної релігійної конфесії, філософського напряму, наукової школи тощо, що свідчить про те, що релігійне, філософське, наукове, естетичне тощо — взаємно проникні.
Віра у філософії
З погляду філософії, віра — особлива властивість людської свідомості, форма вияву духовного життя, світоглядна позиція, що виявлена в готовності визнати дещо як безумовно істинне (за свідомої відмови від пошуків емпіричного, раціонального обґрунтування), підставою для чого є внутрішнє відчуття (інтуїція), авторитет чужого досвіду чи традиції. А відтак у філософському розумінні віра не може претендувати на об’єктивну значимість. Філософське тлумачення віри, зазвичай, не спирається на сакральність, а базується на розумі й, особливо, логіці. На відміну від віри ірраціональної, віра раціональна уґрунтована на пізнанні, на роз’ясненні того, що є предметом віри, й оприсутнена у переконанні. У філософії прагматизму класичне розуміння віри трактується з позицій епістемології.
У філософії віра проступає у твердженнях, що їх беруть без обґрунтування за очевидні аксіоми (напр., твердження Р. Декарта про існування у нашій свідомості «вроджених ідей»). У філософії І. Канта віра осмислена як позиція розуму, який приймає те, що неможливо довести логічно, але що є необхідним для обґрунтування морального імперативу (тобто буття Бога довести неможливо, але потрібно узяти на віру як умову моральності).
Будь-яка віра має об’єкт — зміст, що виражений в тезі, яку визнають істинною. Найдискусійнішим завжди ставав гносеологічний аспект, актуальний вже для Платона. Кореляція понять «віра» і «знання» була остаточно закріплена в схоластиці.
Від часів Д. Юма прийнято диференціювати два культурно-історичні різновиди віри, на позначення яких вживали різні терміни:
1) англ. faith — як вищий ступінь переконання, що не потребує доказів і перевірки, й характеризує релігійну свідомість;
2) англ. belief — як довіра, закріплена на рівні повсякденної, а пізніше й наукової свідомості, деяка вірогідність.
В історії філософії розмежовують кілька теорій щодо віри:
- емоційні, що розглядають віру передусім як почуття (Д. Юм та ін.);
- інтелектуальні, які трактують віру як феномен інтелекту (Г. Гегель та ін.);
- вольові, що визнають віру атрибутом волі (Р. Декарт та ін.).
Об’єкти віри не дані суб’єкту чуттєво і виступають лише у формі можливостей. При цьому об’єкт віри постає таким, що існує в дійсності, та сприйнятий образно, емоційно. Суб’єктом віри може бути індивід, соціальна група, суспільство в цілому. Віра відображає не тільки об’єкт, а головним чином ставлення до нього суб’єкта, а відтак і суспільне буття суб’єкта, його потреби та інтереси. Віра — важливий елемент ціннісної свідомості (див. Аксіологія), поряд із таким категоріями як надія і любов.
Вірити у щось означає визнавати, що воно існує і зводити його до Абсолюту. І таким абсолютним осереддям істини й цінностей є Бог. Водночас це покладає і межу віри: якби ми пізнали Бога, то не було б потреби вірити в Нього. Віру надихає тільки незнання про її об’єкт (І. Кант у передмові до 2-го видання «Критики чистого розуму» писав: «Мені довелося обмежити [aufheben] знання, щоб звільнити місце для віри»).
Феномен віри є базовим для філософії неотомізму. Категорія віри посідає вагоме місце в філософії екзистенціалізму (Ясперс).
Віра в релігії
Особливим проявом феномену віри є віра релігійна. Віра є найголовнішим принципом релігійної свідомості, який відображає глибоку впевненість в істинності релігійних догматів та ідеалів (що сприймаються в гранично емоційних формах). Для релігійної віри характерним є апологетичне (див. Апологетика) ставлення до вчення. Віряни, на відміну від людей невіруючих, сприймають віру як упевненість, що базована на доказовості (авторитеті одкровення, передання, традиції). Утім вірно й те, що чимало релігійних ідей, викладених як метафори чи символи, адепти сприймають буквально (напр., створення світу за 6 календарних днів).
Релігійна віра визнає існування дійсності, незбагненної ні розумом, ані почуттями, яка є джерелом усякого буття. Певність у реальному існуванні такої надприродної сили — Бога — головна ознака будь-якої релігії (за М. Вебером, у царині релігії віра не існує без переконання в реальності деяких надприродних сил). Об’єктом віри є не поняття про Бога, а сам Бог. Класичне визначення віри дав апостол Павло: «Віра є підставою для надії, те, що переконує про речі, недоступні для споглядання» (Євр. 11:1) Така віра не вимагає наукової достовірності і маніфестує безпосередній зв'язок людини з Богом чи надприродними силами.
Теологія потрактовує віру як невід’ємну властивість людської душі або ж благодать, яка дарована Богом і здатна приймати Його істини. Віра є станом особистісного зв’язку окремої людини з Богом, способом проникнення у Божественні таємниці, а разом із тим надає людині картину світу. Умовою віри є існування іншої реальності, захованої від природної здатності пізнання (а відтак і перспектива надії). Така віра долає конечність людини і усього сутнього.
Конфлікт віри з раціоналістичною критикою мав наслідком різні парадигми теологічних розумувань:
1) догмати віри — це аксіоми, які не передбачають доказів чи критики, однак дають підставу для логічних умовиводів («вірю, щоб розуміти» — Блаженний Августин, Ансельм Кентерберійський);
2) для обґрунтування догматів віри варто послуговуватися апаратом філософії («розумію, щоб вірити» — Тома Аквінський, П’єр Абеляр);
3) абсолютний пріоритет віри над безсиллям розуму («вірую, бо абсурдно» — приписаний Тертулліану вислів, що має давніше походження).
Здебільшого теологія спирається на першу позицію (але відкидає фанатизм), позаяк друга — веде до поглинання богослов’я філософією, а третя — до розриву між ними.
Релігійна віра, отже, виступає як світогляд і емоційна домінанта, які здатні регулювати ставлення людини до світу та її щоденну поведінку.
Висунуто численні концепції виникнення релігійної віри, що беруть до уваги різні чинники — природні, соціальні, гносеологічні, психологічні тощо. Зокрема, матеріалісти і атеїсти (Лукрецій Кар, Ф. Енгельс) трактують релігійну віру як породжену самими умовами існування суспільства: безсиллям і залежністю людей від природи і соціального середовища та потребою компенсувати це безсилля (наприклад, за Ф. Енгельсом: «всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому повсякденному житті, — відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних»).
Віра як віровчення
Священні книги, на які спираються релігійні вчення, постулюються як одкровення, тобто знання, що мають надприродне джерело, а буття Бога — як сакральне, що вимагає безумовного поклоніння.
Юдаїзм
Юдаїзм для означення віри в Єдиного Бога користується терміном емуна (івр. אמונה). Це означає визнання існування Бога, довіру до Нього, і водночас стосується того, як Бог діє стосовно Свого народу та як народ повинен реагувати на Його дії (див. Завіт). Юдаїзм характеризують як етичний монотеїзм. ТаНаХ не містить догматів чи принципів віри в тому сенсі, який ці поняття мають у християнстві або ісламі. Хоча віра в Бога потрактована як вища релігійна чеснота (Бут. 15:6, Вих. 7:9), вона не є релігійною концепцією юдаїзму. Головний акцент ставлять на істинному знанні та релігійній практиці (поведінці), яка утверджує справедливість і милосердя стосовно усіх людей. Тому не існує єврейської катехези, обов’язкової для усіх вірян. Однак ТаНаХ містить певні положення, які часом розглядають як початки догматів: звертання «Слухай, Ізраїлю» (Втор. 6:4), Декалог (Вих. 20:2–17, Втор. 5:6–21), атрибути Бога (Вих. 34:6–7) тощо. Традиційним зразком вірянина в ТаНаХу є Авраам. Догмати віри юдейські теологи почали формулювати лише в добу середньовіччя.
Християнство
Численні течії християнства, попри різні погляди на природу віри, спільні в тому, що віра є богонатхненною відповіддю людини на Боже об’явлення, наслідуванням ідеалів і прикладу життя Христа. Для християнина без розуміння не може бути істинної віри, таке розуміння формується на основі Писання і традицій, а також на особистому досвіді вірянина як результаті прийняття євангельського одкровення під дією Святого Духа. Основні засади християнського віровчення викладені в Нікейсько-Царгородському Символі віри. Жива віра — це «Божий дар» (Ефес. 2:8, Рим. 4:16), який втілюється через «Слово Христа», євангельські істини (Рим. 10:17) під впливом Святого Духа (Ефес. 1:13). Живу віру («Божу ревність») християни відрізняють від «ревності розумної», яку можуть мати і язичники (Рим. 10:1–4). Людина не здатна самотужки творити благо через первородний гріх, тому може надбати спасіння і вічного життя лише через силу любові й благодаті Христа.
Іслам
В ісламі віра в метафізичні аспекти має назву іман (араб. الإيمان), що означає цілковиту покору Божій волі. Коран засвідчує, що для вірянина немає нічого дорожчого за віру. Згідно з Кораном, іман потрібно супроводжувати праведними діяннями, які разом із вірою забезпечують шлях до раю.
Ісмаїліти поділяють віру на зовнішню (захир) — словесне визнання і внутрішню (батин), що плине з серця.
Індуїзм
Бгакті (санскр. भक्ति) в індуїзмі містить значення прихильності, пошани, віри, любові, ніжності, поклоніння, чистоти. У давніх текстах (напр., Упанішадах) цей термін означав просто відданість до будь-якого почину, тоді як у «Бгаґавадґіті» — це один з можливих напрямів духовності, шляху до мокші.
Ахімса (ненасилля) — один із фундаментальних принципів індуїзму, який проголошує гармонійне і мирне співіснування, еволюційний розвиток у благодаті й мудрості. Більшість ведійських молитов починаються зі співу мантри «Ом», яка резонує з миролюбністю Абсолюту.
Буддизм
Віра в буддизмі — шраддха (санскр. श्राद्ध), означає передусім емоційну, надчуттєву прихильність до вчення й практики Будди і довіру до просвітлених (будд) і святих (бодгісаттв). У буддизмі віра спрямована на три т. з. коштовності: Будду — Просвітленого гуру, дгарму — вчення про шлях до просвітлення і сангху — спільноту учнів, що стали на шлях просвітлення.
Віра в науці
Знання об’єктивуються в теоріях, матеріальних артефактах тощо, підлягають аналізу, мають логічне обґрунтування і можливість верифікації, тоді як віра в науці окреслена поняттями достовірності, упевненості, можливості.
На відміну від релігійної, віра нерелігійна передбачає, що об’єктивно помилкові твердження рано чи пізно увійдуть у протиріччя з новими даними, науковими відкриттями. У цьому разі віра уповільнює процес пізнання. З іншого боку, віра може сприяти пізнавальній діяльності, оскільки суб’єктивна певність у правильності наукової гіпотези, спонукає докласти зусиль для її доведення.
Хоча і релігійна, і наукова «віра» (гіпотеза, припущення) спираються на факти, остання залишається в межах пізнання і природних законів, тоді як релігійна віра сягає царини надприродного, містичного (метафізики) і поширює свободу, застосовну до світу надприродного, також і на природу.
Віра в побутовій культурі
У царині повсякденної культури віру розуміють як довіру один до одного чи цілковиту впевненість в істинності чи реальності життєвих проявів. Віра може бути несвідомою певністю у дечому, непояснимою довірою, нез’ясовною вірністю. В етичному сенсі віра означає те ж саме, що і здатність довіряти, свого роду моральну силу. Чимало світських вірувань випливають з філософських ідей (як-от гуманізм або раціоналізм), спираються на важливість етики і людської взаємодії, принципи соціальної справедливості чи захисту довкілля. Цей тип віри іноді кваліфікують як віру в цінності, у певну норму (рівність, свобода, мир тощо), яка доведена суспільною практикою (напр., віра у принципи демократії, прав людини чи свободи слова) і випливає із базових життєвих принципів (людська гідність). Люди різних культур і релігій, зазвичай, поділяють базові моральні цінності.
Світська віра може живитися з різноманітних джерел і набирати різних форм залежно від переконань і досвіду людини. Людина також здатна розчаруватися у вірі, зневіритись.
Віра у можливість впливати на світ за допомогою молитви або різного роду ритуалів (екстрасенсорні практики, астрологія тощо) допомагає людині подолати страх страждання і смерті, отримати (у термінах психології) «ілюзію контролю».
Джерела
- Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Рафаїла Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.
- Паскаль Б. Думки / Пер. з фр. А. Перепадя, О. Хома. Kиїв : Дух і Літера, 2009. 704 с.
Література
- Swindal J. Faith and Reason // Fieser J., Dowden B. Internet Encyclopedia of Philosophy. 2001. URL: http://www.utm.edu/research/iep/f/faith-re.htm
- Віра/вірний // Ланглуа А., Ле Муане Ф., Спіс Ф. та ін. Святе Письмо в європейській культурі. Біблійний словник / Пер. з фр. Київ : Дух і Літера, 2004. С. 49–51.
- Belief // Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей : у 4 т. / Наук. кер. проєкту Б. Кассен, К. Сігов. Київ : Дух і літера, 2009. Т. 1. С. 226–236.
- Crosby D. A. Faith and Reason: Their Roles in Religious and Secular Life. Albany : State University of New York Press, 2011. 176 p.
- Morgan T. J. Roman Faith and Christian Faith: Pistis and Fides in the Early Roman Empire and Early Churches. Oxford : Oxford University Press, 2015. 626 p.
- Weiß A. G. Glaubensdämmerung. Was wir glauben, wenn wir glauben. Tübingen : Klöpfer. Narr, 2020. 410 р.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Віра // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віра (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.06.2023
