Декарт, Рене

Портрет Рене Декарта (фрагмент), худ. Ф. Галс, близько 1649

Дека́рт, Рене́ (фр. Descartes, René), Ренат Картезій (лат. Renatus Cartesius; 31.03.1596,
м. Ла-Е-ан-Турен, тепер м. Декарт, регіон Центр — Долина Луари, Франція — 11.02.1650, м. Стокгольм, Швеція; похований у м. Парижі, Франція) — філософ, один із засновників Новочасної філософії, математик, фізик, фізіолог, методолог, фундатор класичного раціоналізму. Засновник інтелектуального напряму картезіанства.

Декарт, Рене (Descartes, René)
Народження	31.03.1596
Місце народження	Декарт
Смерть	11.02.1650
Місце смерті	Стокгольм
Місце поховання	Париж
Alma mater	Університет Пуатьє
Місце діяльності	Франція, Нідерланди, Швеція
Напрями діяльності	філософія, математика, фізика, психологія
Традиція/школа	картезіанство

Життєпис

Народився в сім’ї дворянина, судді та радника парламенту в м. Ренн (тепер регіон Бретань). Мати померла, коли хлопчику виповнився один рік. Вихованням Рене займалася бабуся по материнській лінії.

Від батька отримав невеликий спадок, що дозволив присвятити життя науковим заняттям і подорожам. У 1606–1612 навчався в єзуїтському колежі Генріха Великого в Ла-Флеші (тепер регіон Пеї-де-ла-Луар), де здобув ґрунтовну гуманітарну та математичну освіту. Тут познайомився з М. Мерсенном, поетом і вільнодумцем Ж. В. де Барро (1599–1673; Франція), виявив значні здібності до філософії, фізики та психології (в її тогочасному розумінні).

Згодом вступив до Університету Пуатьє, де 1616 здобув ступінь бакалавра та ліцензію з права (на виконання волі батька, який хотів бачити сина юристом). Того самого року вирушив до м. Бреди (тепер пров. Північний Брабант, Нідерланди), де протягом 15 місяців вивчав математику та військову інженерію в армії протестантського штатгальтера Моріца Оранського (1567–1625). Познайомився з фізиком І. Бекманом (1588–1637: Нідерланди), який заохотив його до занять наукою і математикою.

У 1619 знову добровільно вступив на військову службу і протягом кількох років брав участь на боці католиків у Тридцятилітній війні в арміях Нідерландів, Баварії та Угорщини. Був на службі в герцога Максиміліана Баварського, воював у битві на Білій горі поблизу м. Праги в листопаді 1620.

У 1619–1628 подорожував північною та південною Європою. Перебуваючи в Богемії (1619), сформулював засади аналітичної геометрії та універсального методу дедуктивного міркування, заснованого на математичних принципах.

У 1622 переїхав до м. Парижа, де вів світський, авантюрний спосіб життя, займався верховою їздою та фехтуванням, відвідував двір, концерти й театр, полюбляв азартні ігри. Серед його знайомих були поети Ж.-Л. Гез де Бальзак (1597–1624) і Т. де Віо. У 1627 познайомився з кардиналом П. де Берюлем (1575–1629), який домігся від ученого обіцянки присвятити себе філософському обґрунтуванню науки.

Вільнодумні погляди Декарта стали відомі єзуїтам, які звинуватили його в єресі. Через це переїхав 1629 до протестантських Нідерландів, де провів близько 20 років у наукових розвідках (пояснював свій переїзд прагненням до більшої свободи та бажанням уникнути столичної метушні та кола друзів, аби спокійно працювати на самоті).

Вступив 1629 до Університету Франекера (діяв у 1585–1811 у м. Франекер, тепер пров. Фрисландія, Нідерданди). Мешкав у католицькій родині; тут написав перший варіант своїх «Медитацій». У 1630 продовжив навчання в Лейденському університеті. Відвідав Данію (1631). Лікар А. Регіус втягнув Декарта в гостру полеміку з кальвіністським теологом Г. Воецієм (1589–1686; Нідерланди), яка тривала до кінця життя філософа.

Наприкінці 1649 прибув до Швеції на запрошення шведської королеви Христини І для уроків філософії. Невдовзі захворів на запалення легень, яке, за панівною версією, стало причиною смерті.

1666 останки філософа перевезли до м. Парижа та перепоховали в каплиці абатства Сен-Жермен-де-Пре.

Праці та погляди

Наукові зацікавлення Декарта охоплювали майже всі розділи натурфілософії: він плідно працював не лише в галузі метафізики, а й у математиці, фізиці та біології. Писав французькою та латинською мовами.

Перша опублікована праця з’явилася лише 1637 під назвою «Есеї» (фр. «Essais»). До неї увійшли філософський трактат «Міркування про метод» (фр. «Discours de la méthode»), а також наукові праці з математики («Геометрія»), фізики («Діоптрика»), метеорології («Метеори»).

У 1641 було опубліковано головний філософський твір Декарта — «Медитації про першу філософію» (лат. Meditationes de prima philosophia). Праця охоплює 6 «медитацій» (про сумнівні речі, про природу людського розуму, про Бога, про істину і брехню, про сутність матеріальних речей, про тілесні істоти), кожна з яких викладена як особистий досвід філософських рефлексій. Згодом вийшли «Принципи філософії» (лат. Principia philosophiae; 1644), де було викладено його метафізичну систему та натурфілософію. Цю працю Декарт присвятив принцесі Єлизаветі, доньці Єлизавети Стюарт, титулярної королеви Богемії. До того ж періоду належить і психологічна праця «Пристрасті душі» (фр. «Les passions de l’âme»; 1649), присвячена королеві Христині І.

Посмертно опубліковані «Компендіум музики» (лат. Musicae compendium; 1650, був присвячений І. Бекману ще в 1618), «Листи» (латинською та французькою, 1657–1667), «Світ, або Трактат про світло» (фр. «Le monde ou le traité de la lumière»; 1664), «Трактат про людину» (фр. «Traité de l'homme»; 1664) із викладом фізіології та механістичної психології та «Правила керівництва розумом» (лат. Regulae ad directionem ingenii; 1701) — рання незавершена праця, де філософ намагався сформулювати власний метод, а також діалог «Пошук істини за допомогою природного світла» (фр. «La recherche de la vérité par la lumière naturelle»; 1701).

Метафізика. Метод

Проблематика метафізики Декарта загалом збігалася з колом питань, які розробляли схоласти доби розквіту (див. Схоластика); навіть підхід до їх розв’язання був близький до августиніанської традиції (Аврелій Августин, Бонавентура, Дунс Скот). Попри ці інтелектуальні рецепції, Декарт запропонував принципово нову методологію та створив оригінальну філософську систему.

Власний науковий метод сформулював 1620, а приблизно до 1626 його методологічна концепція набула завершеного вигляду. Перший етап методологічних пошуків змінив другий період (після переїзду Декарта до Нідерландів) — побудова системи. Основні ідеї сформулював ще до 1637.

Причину незадовільного стану наук Декарт убачав у відсутності належного методу. Саме пошук такого методу вважав вихідним принципом і першим завданням своєї філософії. Критеріями достовірності знання обрав простоту, ясність і чіткість (ані схоластичні спекуляції, ні емпіричні дані цим вимогам не відповідали). Звідси випливала потреба в методі, здатному виявляти прості елементи мислення. Таке завдання, на його думку, міг виконати аналітичний метод, подібний до того, що застосований в арифметиці. Спочатку Декарт використав його в геометрії, що привело до створення аналітичної геометрії. Далі прагнув, щоб усі науки за точністю і достовірністю наблизилися до математики, яка фіксує кількісні властивості й співвідношення. У цифрах можна описати простір і рух, тому ідеалом для нього було виведення властивостей усіх речей із форми та руху — тобто геометричне й механічне тлумачення природи.

У переконанні, що той самий метод слід застосовувати в усіх науках, прагнув створити універсальну науку (лат. mathesis universalis) — раціональну, аналітичну й математично організовану систему знання, покликану охопити всю сукупність уявлень про Всесвіт.

Картезіанський метод починався з методичного сумніву щодо всіх знань, які видаються очевидними. Декарт намагався знайти безумовно достовірне твердження, яке могло б стати «архімедовою точкою опори» для метафізики та надійною основою подальших міркувань. Шукав положення, стійке щодо будь-якого сумніву, а тому послідовно випробовував усі можливі аргументи скептицизму. Останній мав методологічний характер: сумнів був вихідним принципом, що торував шлях до достовірного знання. «Скептичні» аргументи Декарта можна звести до трьох головних: оманливість чуттів; відсутність чіткої межі між дійсністю і сном; можливість того, що людина введена в оману могутнішою за неї істотою. Перші два аргументи підважують знання про зовнішній світ, тоді як третій поширює сумнів навіть на математичні істини. Проте саме в акті сумніву Декарт знаходить кінцеву підставу достовірності. Якщо я сумніваюся, то мислю; отже, мислення існує (лат. cogitatio est), навіть якщо я сплю або мене вводить в оману злий демон. Те, на що спрямоване мислення, може виявитися ілюзією чи помилкою, але сам факт мислення є незаперечним. Тим Декарт доводив, що основу знання слід шукати не у зовнішньому світі, а в самій людині, у мисленні та самосвідомості.

Декартів сумнів відрізняється від скептицизму античних мислителів і від позиції М. Монтеня, бо спрямований не так на заперечення існування об’єкта, як на критичний аналіз відношення суб’єкта до об’єкта. Сумнів означає не просто утримання від судження, а радше рішення вважати хибним усе те, що постає лише як імовірне. Звідси випливає і його висновок: людей вводять в оману не так самі відчуття, як судження, що ми формуємо на їхній основі.

Метод Декарта спирається на індукцію та дедукцію та сформульований як сукупність правил: 1) Вважати істинним лише те, що не викликає жодного сумніву; 2) розділяти кожну складну проблему на простіші складники; 3) послідовно переходити від відомого й очевидного до невідомого (від простого знання до складнішого); 4) забезпечувати повноту міркування, без прогалин у логічних ланках дослідження.

Існування Я, за Декартом, безпосередньо випливає з факту мислення: якщо мислення існує, то має існувати і той, хто мислить. Звідси його відоме положення — «Мислю, отже, існую» (лат. cogito, ergo sum). На запитання, чим є це Я, він відповідає: це істота, що мислить. Мисляче Я, тобто душа, існувало б навіть у тому разі, якби тіло було лише ілюзією; отже, воно існує незалежно від тіла і становить самостійну субстанцію.

Існування Бога філософ також виводить з факту мислення: а) людське Я є недосконалим і потребує причини свого існування, а остаточна причина мусить бути досконалою — таким є Бог; б) існування Бога випливає з самої ідеї Бога, наявної в людській свідомості. Аргументував, що ідея Бога не породжена людиною, але вкладена в її розум досконалою істотою — Богом. Виявив певну оригінальність у доведенні, хоча загалом аргументація Декарта продовжує традицію доказів буття Бога, сформульованих Августином і Ансельмом Кентерберійським.

Існування тіл, за його логікою, можна довести після констатації існування Бога. Висновував, що існування матеріального світу не є безпосередньо очевидним, але воно гарантовано божественною досконалістю (Бог як досконала істота не може вводити людину в оману: якби тіла не існували, Бог не наділив би людину схильністю вважати їх реальними).

Атрибутом Бога Декарт вважав нескінченність. Разом з тим Бог постає передусім як воля, адже воля — єдина духовна здатність, що не має обмежень. Вона не підпорядковується істині чи законам добра; навпаки, істинним і добрим є те, чого прагне Бог. Атрибутом душі є свідомість, або мислення, що охоплює всі психічні функції, включно з волею та почуттями. Вважав це єдиною невід’ємною властивістю душі, з якою жодні тілесні характеристики не пов’язані постійно. Якщо в античній філософії речі поділяли переважно на живі й неживі, а свідомість розглядали як один із проявів життя, то у філософії Нового часу, від Декарта, визначальним став поділ на істоти свідомі та несвідомі. Життя, перенесене у сферу матеріального, стали тлумачити як суто фізичний процес; тоді як душа без зв’язку із життям утратила і зв’язок із тілом. Так сформувався радикальний дуалізм душі й тіла.

Атрибутом тіла натомість є лише протяжність. Вона передбачає нескінченну подільність, тому тіла не можуть складатися з атомів, адже ті мисляться як неподільні. Єдиною формою змін у тілесному світі є рух. Отже, тіла мають лише геометричні властивості й зазнають винятково механічних змін, тоді як інші їхні характеристики пов’язані з особливостями людського чуттєвого сприйняття.

Механістичні принципи пояснення Декарт поширював на всю природу. Життя тлумачив як суто механічний процес, зумовлений матеріальними імпульсами (лат. esprits animaux), що виникають у крові. Тварин розглядав як машини і відповідно пояснював їхню поведінку. Наділяв їх лише тілесною природою (володіють тілом, але не мають душі).

Геометричне розуміння тіл потягло за собою низку важливих висновків. Якщо тіла характеризуються лише протяжністю, то вони позбавлені власних динамічних сил і нездатні самі породжувати рух. Отже, джерело руху, що існує, мусить бути зовнішнім. Душа, атрибутом якої є тільки мислення, також не може бути причиною руху тіл. Звідси — закономірне припущення, що початковий рух матерії надано Богом. Оскільки тіла не мають власних сил, вони не можуть ні збільшувати, ані зменшувати наданий їм рух; тому його загальна кількість у всесвіті залишається сталою. Так із загальних принципів своєї системи Декарт виводив закон збереження руху.

У метафізиці існування двох принципово розбіжних субстанцій — мислячої та протяжної, душі й тіла, — що утворюють ніби два самостійні світи, винятком постає людина, в якій ці субстанції поєднані. Людське тіло вважав таким самим механізмом, як і тіло тварини, але в цьому механізмі перебуває душа. Запропонував компромісне пояснення: тіло не може безпосередньо породжувати або змінювати стани душі, так само як і душа не здатна безпосередньо змінювати тіло; проте тіло може впливати на напрям душевних змін, а душа — на напрям тілесних процесів. Душа і тіло взаємодіють у шишкоподібній залозі (див. Епіфіз).

Дуалізм був однією з найхарактерніших рис наукового підходу Декарта. Він вважав неприйнятним змішування сфер матерії та духу, тобто поєднання філософії природи з філософією духу. Поряд із тим відкидав ототожнення філософії з релігією.

Теорія пізнання і психологія

За Декартом, відчуття не є засобом пізнання поряд із розумом. Вони дані інтелекту тільки для того, щоби повідомляти людині про корисне чи шкідливе, а не для встановлення істини. Їхня роль є суто практичною, тоді як пізнавальну функцію виконує винятково розум. Навіть твердження, що відчуття є початковим етапом пізнання, до якого згодом приєднується розум, є неточним: відчуття лише створюють умови, за яких інтелект усвідомлює власні вроджені ідеї.

Розрізняв три типи уявлень: вроджені (ideae innatae), тобто «дані разом із нами»; набуті (adventitiae), що надходять ззовні; створені власне мисленням (a me ipso factae). Найдискусійнішим було саме існування вроджених ідей — наприклад, уявлень про субстанцію, Бога чи власне Я. Декарт рішуче обстоював їхнє існування з позиції нативізму. У цьому він певною мірою спирався на платонівську традицію розуміння пізнання. Вроджені ідеї, за Декартом: а) не виникають унаслідок дії зовнішніх предметів на інтелект; б) належать самому інтелекту як його властивість; в) є незалежними від волі; г) мають простий характер; ґ) є ясними й виразними, адже те, що належить власне розуму, не може бути для нього неясним. Водночас Декарт не стверджував, що ці ідеї постійно присутні у свідомості: вродженою є лише схильність до них, тобто здатність інтелекту породжувати відповідні уявлення. Вродженим ідеям притаманна не лише незмінність, а й достовірність. Позаяк вони «вкладені» в людський інтелект Богом, то мають «гарантію» істинності, тоді як набуті ідеї часто виникають унаслідок випадкових впливів зовнішніх речей і можуть бути пов’язані з людськими помилками.

Психічні переживання Декарт поділяв на два типи — пасивні та активні. Коли людина щось уявляє або має певну ідею, її стан є пасивним; натомість у момент ствердження чи заперечення вона діє активно, здійснюючи акт судження. Помилка виникає саме тоді, коли людина активно судить про ідею — тобто щось стверджує або заперечує. Ідеї самі собою не є хибними; омана виникає лише на рівні судження.

Судження, своєю чергою, є складним актом, у якому беруть участь дві основні здатності душі — розум і воля. Розум відповідає за уявлення, тоді як акт ствердження або заперечення належить до сфери волі. Воля постає, отже, рушійною силою судження: воно є не лише інтелектуальною операцією, а й актом рішення — згоди або незгоди. Істина чи помилка виникають у процесі визнання або заперечення, тому саме воля може або досягати істини, або впадати в оману. Декартівська теорія судження, як і вся його теорія пізнання, має виразний волюнтаристський характер. Джерело помилки полягає в необмеженості людської волі, тоді як людський розум є обмеженим. Якщо ж воля стримується в межах того, що розум може ясно і виразно осягнути, вона не відхиляється від істини.

Розрізняв два типи уявлень: ті, які душа пов’язує із зовнішніми причинами, і ті, що виникають із неї самої, або афекти (passions). Афекти спричиняються зовнішніми предметами, а безпосередньо — «життєвими силами» крові; залежно від темпераменту людини такі сили породжують різні афекти. Передбачивши ідеї сучасної психології, Декарт вважав, що афекти мають спонукальну функцію і стимулюють душу до дії. Усе різноманіття складних афектів зводив до шести основних: здивування, любові, ненависті, жадання, радості та смутку.

Декарт поділяв сприйняття інтелекту, зумовлені тілом, на три групи: сприйняття зовнішніх об’єктів (наприклад, свічки чи дзвону), сприйняття внутрішніх станів тіла (голоду, спраги) та «власні пристрасті душі» — тілесну любов, ненависть і бажання.

Філософ оцінював афекти як позитивне явище, оскільки за своєю природою вони спрямовують людину до корисного й утримують від шкідливого. Водночас вони стають небезпечними тоді, коли надмірно посилюють прагнення до одних цінностей, нехтуючи іншими. Звідси випливає етичне правило Декарта: людина повинна керувати афектами і тримати їх у межах корисного.

Розум чи свідомість не може безпосередньо змінювати тілесні реакції, але, змінюючи психічний стан, здатен змінювати характер коливань шишкоподібної залози.

Ім’я Декарта пов’язують з початками рефлексології, психофізіології та біхевіоризму.

Етика

Теорія пристрастей Декарта є складною і охоплює різні аспекти, зокрема роль мозку, значення судження у виникненні пристрастей, їхній моральний вимір. Проте систематичної етичної доктрини він так і не створив.

Запропонував «тимчасовий» моральний кодекс для періоду пошуку істини: дотримуватися законів і звичаїв країни; ухвалювати рішення на підставі найкращих доступних доказів і надалі послідовно їм слідувати; змінювати власні бажання, а не світ; невпинно прагнути істини.

Моральне вчення Декарта має антиянсеністський і антикальвіністський характер: благодать, необхідну для спасіння, можна заслужити, а люди здатні до чеснот і спасіння, якщо щиро прагнуть пізнати істину і діяти відповідно до неї. Спасіння залежить від вільної волі та добрих учинків, а не лише від благодаті. Водночас Декарт припускав, що люди, які не вірять у Бога і безсмертя душі, не мають достатніх підстав для моральної поведінки.

Свободу волі розглядав як знак присутності Бога в людській природі: саме тому люди заслуговують на похвалу або осуд залежно від того, як вони нею користуються. Людина є доброю тією мірою, якою вона добровільно діє на благо інших; така щедрість є найвищою чеснотою. Назагал філософ дотримувався виразного морального оптимізму: вважав, що справжнє розуміння добра природно супроводжується прагненням чинити добро.

У «Листі до Воеція» (1648) Декарт виступив на захист релігійної терпимості та особистих прав (наголошував, що пише не лише для християн, а й для мусульман, невірних, деїстів й атеїстів).

Математика

Головна математична праця «Міркування про метод» містить основи аналітичної геометрії, а в додатках — численні результати з алгебри, геометрії та оптики. Ця праця утвердила Декарта як авторитетного науковця у цих галузях. Книгу видано французькою мовою, а додаток «Геометрія» перекладено латиною і багаторазово перевидано окремо.

Декарт удосконалив математичну символіку Ф. Вієта: коефіцієнти позначав літерами a, b, c…, невідомі — x, y, z…, а натуральні степені — надрядковими числовими індексами (x², x³…). Було введено риску над підкореневим виразом, а рівняння почали записувати у канонічному вигляді з нулем у правій частині.

Розпрацювання аналітичної геометрії дозволило описувати геометричні властивості кривих і тіл алгебраїчними методами та досліджувати рівняння кривих у координатній системі. У додатку «Геометрія» подано способи розв’язання алгебраїчних рівнянь (геометричні й механічні) і запропоновано класифікацію алгебраїчних кривих. Подання кривої за допомогою рівняння стало важливим кроком до формування поняття функції. Увів систему координат у двох вимірах (задану двома осями, розташованими під прямим кутом одна до одної, див. Декартова система координат), дав визначення змінної величини та функції, ввів низку алгебраїчних позначень.

Він досліджував алгебраїчні функції (многочлени) і «механічні» криві (спіралі, циклоїди), а також сформулював основну теорему алгебри: загальна кількість дійсних і комплексних коренів алгебраїчного рівняння дорівнює його степеню. Від’ємні корені за традицією називав «помилковими», але відокремлював їх від уявних, при цьому всі невід’ємні дійсні числа (включно з ірраціональними) розглядав як рівноправні, визначав їх через відношення довжини відрізка до еталонного відрізка.

Механіка і фізика

Фізичні дослідження Декарта охоплювали механіку, оптику та будову Всесвіту. Запровадив поняття сили як міри руху (кількості руху), визначивши її як добуток маси тіла на абсолютне значення його швидкості; сформулював закон збереження кількості руху. Також ввів поняття імпульсу сили, досліджував закони удару та вперше чітко сформулював закон інерції (1644). Припустив, що атмосферний тиск зменшується зі збільшенням висоти.

У праці «Діоптрика» виклав закони поширення світла, відбивання та заломлення, а також висловив гіпотезу про етер як середовище перенесення світла та подав пояснення виникнення веселки. Декарт першим математично вивів закон заломлення світла на межі двох середовищ (незалежно від В. Снеліуса). Його точне формулювання закону сприяло вдосконаленню оптичних приладів, що мали велике значення для астрономії та навігації.

Астрономія

Декарт відомий як автор космогонічної гіпотези — теорії вихорів, що певний час конкурувала з теорією всесвітнього тяжіння. Вважав, що Сонце і зорі оточені етерною речовиною, яка поширюється у всіх напрямках на значні відстані. Під час обертання Сонце приводить у рух прилеглі області етеру, які передають обертання наступним ділянкам, так що зрештою вся маса Всесвіту приходить у рух. У цьому етерному вихорі обертаються планети.

Визнання

Став першим мислителем Нового часу, який прагнув побудувати філософію на нових раціональних і критичних засадах.

Праці Декарта мали фундаментальне значення для розвитку математики, фізики, філософії. «Міркування про метод» — один із перших значущих філософських творів, написаних французькою мовою, а не традиційною латиною. Дав визначення змінної величини, функції, запровадив поняття імпульсу сили, прямокутну систему координат, сформулював закон збереження кількості руху, пояснив утворення небесних тіл через вихори матерії, першим описав явище рефлексу.

У філософії дістав метафоричні прізвиська «батько раціоналізму», «архітектор мислення». Ж.-Л. Гез де Бальзак присвятив Декарту працю «Християнський Сократ» («Le Socrate chrétien»; 1652).

Картезіанська школа сформувалася як в Нідерландах, так і у Франції. У Нідерландах вчення Декарта викладали в університетах Утрехта та Лейдена ще за його життя, де воно набуло шкільної, академічної форми. У Франції його філософію поширювали М. Мерсенн, янсеністи. Саме з цих кіл вийшла 1662 знана «Логіка, або Мистецтво мислення» (франц. «La logique ou l'art de penser») А. Арно та П. Ніколя, укладена в картезіанському дусі. Симпатики картезіанства були поміж членів новоствореного товариства ораторіан. Відомі теологи 17 ст., зокрема Ж.-Б. Боссюе та Ф. Фенелон, також схилялися до декартової доктрини. Картезіанці розвивали науку вчителя у тих сферах, якими Декарт займався мало або не встиг опрацювати: етика, соціологія, філософія держави та права, естетика. У 2-й пол. 17 ст., особливо у Франції, картезіанство стало позицією більшості освічених людей (часто — узгоджене з методологією Декарта, його правилами для розуму та механістичною фізикою, але без інтересу до його метафізики). Багато концепцій картезіанської натурфілософії, ідею математизації природних явищ увібрали Х. Гюйгенс, Г. В. Ляйбніц. У ширшому розумінні до картезіанства належали всі значні системи 17 ст., де вихідним питанням був метод, взірцем — математика, а метою — розв’язок ключових метафізичних проблем, а також течія сцієнтизму. Значного впливу праць Декарта зазнала Базельська школа математики (Якоб та Йоганн Бернуллі, Л. Ейлер).

На честь Декарта названо його рідне місто (з 1802 — Ла-Е-Декарт, з 1967 — Декарт). Багато міст, переважно у Франції, мають вулиці, проспекти або площі, названі на честь філософа; вулиця Рене Декарта є в м. Києві (2022). Ім’я ученого присвоєно кратеру на Місяці та астероїду (3587 Descartes, відкрито 1981 в Кримській астрофізичній обсерваторії, названо 1993). Пам’ятники Рене Декарту встановлені переважно у Франції, зокрема в його рідному місті, у м. Парижі, а також у м. Стокгольмі.

Його ім’я увійшло до багатьох наукових термінів: декартова система координат, теорема Декарта, декартів листок, декартів овал, декартове дерево, декартів добуток множин. Міжнародну премію Рене Декарта — наукову нагороду Європейського Союзу — вручали щорічно у 2000–2007.

Декарт став персонажем художніх творів: п’єси А. Дюма (батька) «Христина» (1830); до нього відсилає ім’я героя Ріка Декарда у постапокаліптичному романі Ф. К. Діка «Чи мріють андроїди про електроовець?» (1968; роман ліг в основу «Той, хто біжить по лезу», 1982, режисер Р. Скотт).

Додатково

Через слабке здоров’я Декарт був звільнений директором коледжу від ранкових богослужінь і мав дозвіл залишатися в ліжку до полудня — звичка, яка збереглася на все життя.
У листопаді 1619 поблизу Нойбурга-на-Дунаї йому наснилися три сновидіння, які, за його словами, визначили його наукове покликання.
Єдиний роман Декарта тривав лише три роки. У 1635 від голландської жінки Гелени Янс у нього народилася дочка Франсін, хрещена в реформатській церкві в м. Девентері. Декарт обожнював дитину і глибоко пережив її передчасну смерть у п’ятирічному віці. Він стверджував, що не вважає мужністю стримування сліз.
Схильність до самотності була характерною рисою його життя: протягом приблизно двадцяти років він змінив 24 помешкання у 13 містах, часто утаємничував свою адресу навіть від близьких друзів, з якими спілкувався листуванням.
Декарт також цікавився езотеричними знаннями, зокрема твердженнями практиків теософії про можливість управляти природою. Хоча він був розчарований послідовниками містика Р. Луллія (Іспанія) та алхіміка Г. Неттесгайма (Німеччина), він високо цінував математика Й. Фаульгабера (Німеччина), члена містичного товариства розенкрейцерів. Подібно до розенкрейцерів, Декарт дотримувався певних звичок: жив самотньо, безкоштовно практикував медицину, прагнув подовжити тривалість життя людини та вірив у можливості науки покращити людське існування. Водночас він відкидав магічні та містичні вірування розенкрейцерів.
Рання критика картезіанства (ще до публікації основних творів Декарта) походила з трьох основних джерел. Натуралісти виступали проти спіритуалістичних елементів його філософії Декарта (Т. Гоббс). Консервативна теологія, — як католицька (єзуїт П. Бурден), так і протестантська (Г. Воецій) — заперечували раціоналістичну спробу обґрунтування істин віри без апеляції до об'явлення та методичний скептицизм. Обидва ці напрями поєднав у своїй полеміці з Декартом П. Ґассенді. Скептики виступали проти його раціоналізму (Б. Паскаль, П. Д. Гюе). Як наслідок, вже 1642 було заборонено вивчення картезіанства в Утрехті, 1648 — у Лейдені, а 1656 — спеціальним едиктом у Нідерландах. У 1663 твори Декарта внесено до «Індексу заборонених книг», а 1671 королівський указ заборонив картезіанську філософію у Паризькому університеті. Наступні покоління філософів критикували його за раціоналізм і нативізм; а з часів Дж. Лока формування емпіричної філософії Просвітництва відбувалося у протидії вченню про вроджені ідеї та математичний ідеал знання.

Афоризми

Уся філософія нагадує дерево, коренем якого є метафізика, стовбуром — фізика, а гілками — решта наук, які, своєю чергою, можуть бути зведені до трьох основних, а саме: медицини, механіки та етики
Я сумніваюся, отже, мислю; я мислю, отже, існую
Краще геть не думати про віднайдення будь-яких істин, аніж робити це без усякого методу
Правильно визначайте слова — і ви позбавите світ половини непорозумінь
Кожен народ тим більше громадянський і освічений, чим краще в ньому філософствують; тому немає для держави більшого блага, ніж мати справжніх філософів
Недостатньо мати глибокий ум, головне — правильно його застосовувати
Відчай — це страх без надії

Праці

Œuvres completes / Éd. de J.-M. Beyssade, D. Kambouchner : en 11 vol. Paris : Vrin, 1996.
Œuvres philosophiques / Éd. de F. Alquié : en 3 vol. Paris : Classiques Garnier, 2018.
Œuvres / Prép. par J.-M. Beyssade : en 2 vol. Paris : Gallimard, 2024.

А н г л. п е р ек л. —

The Philosophical Works : in 2 vols. / Transl. by E. S. Haldane, G. R. T. Ross. New York : Dover Publications, 1955.
The Philosophical Writings of Descartes : in 3 vols. / Transl. by J. Cottingham, R. Stoothoff, D. Murdoch, A. Kenny. Cambridge : Cambridge University Press, 1985–1991.
The World and Other Writings / Transl. and ed. by S. Gaukroger. Cambridge : Cambridge University Press, 1998. 248 p.

У к р. п е р е к л. —

Метафізичні розмисли / Пер. з фр. З. Борисюк, О. Жупанський ; ред. П. Соколовський. Київ : МП "Юніверс", 2000. 304 с.
Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках / Пер. В. Андрушко, С. Гатальська. Київ : Тандем, 2001. 101 с.
Метафізичні твори. Київ : Фоліо, 2020. 218 с.

Література

The Cambridge Companion to Descartes / Еd. by J. Cottingham. Cambridge; New York : Cambridge University Press, 1992. 441 р.
Gaukroger S. Descartes: An Intellectual Biography. Oxford : Clarendon Press, 1995. 520 р.
Cottingham J. Cartesian Reflections. Oxford : Oxford University Press, 2008. 332 p.
Malivskyi A. M., Sokolova K. V. Representation of Nature and Man in Practical Philosophy of Descartes // Anthropological Measurements of Philosophical Research. 2017. Vol. 12. P. 128–138.
Kebuladze V., Kononenko T., Panych O., Khoma O. «Discourse on the Method» and «Metaphysical Meditations» by René Descartes: Seminar // Filosofska Dumka. 2019. № 3. С. 124–130.
«Медитації» Декарта у дзеркалі сучасних тлумачень: Жан-Марі Бейсад, Жан-Люк Марйон, Кім Сан Он-Ван-Кун / Уклад. О. Хома; пер. з фр. і лат. А. Баумейстер. 2-ге вид, випр. та допов. Київ : Дух і Літера, 2021. 432 с.
Kolesnykova T. O., Malivskyi A. M. Descartes on Open Knowledge and Human Perfection // Anthropological Measurements of Philosophical Research. 2022. Vol. 22. Р. 14–25.
Svensson F. Descartes’s Moral Perfectionism. New York : Routledge, 2025. 196 p.
The Cartesian Mind / Еd. by J. Secada, T. Tanner, C. Wee. London : Routledge, 2025. 616 р.

Автор ВУЕ

Ю. В. Розумна

Покликання на цю статтю: Розумна Ю. В. Декарт, Рене // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Декарт, Рене (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.03.2023