Гармонія (естетика)

Гармóнія (від грец. ἁρμονία — злагода, зв’язок, лад) — категорія естетики, що відображає сприйняття і розуміння світу як cпівмірного в частинах і цілому, внутрішньо впорядкованого й узгодженого, цілісного в розмаїтті, суголосного критеріям досконалості і краси.

Характеристика

Поняття гармонії здавна застосовували як музичну метафору для інтерпретації будь-якої системної організації — космосу, природи, суспільства, держави, особистості тощо — за аналогією з ладом у музиці. Позначає злагоджену єдність у розмаїтті; споріднене із поняттями пропорційності, міри, суголосності, консонансу. Оприявнює установку віднайти не просто високий рівень впорядкованості, але належної, найкращої впорядкованості, втілення краси, добра і блага, збігу естетичного й етичного.

В історії світової культури осмислене в різних аспектах: як музично-математичне улаштування космосу (напр., у піфагореїзмі, платонізмі); узгодженість внутрішнього і зовнішнього; стан досконалої врівноваженості й завершеності всіх потенцій; найдосконаліші просторово-кількісні співвідношення; нова єдність, утворена сполученням різних стихій, природ, сутностей; «золота середина»; узгодженість дій, думок і почуттів, ідеал внутрішнього стану мудреця та ін. Постулювалося існування деякої Вищої (Великої, Наперед заданої) Гармонії, досконалого Божественного порядку, особливої (вихідної чи найвищої) фази онто- і космогенезу.

Як наслідок, розрізняють математичне, естетичне, художнє, етичне, онтологічне тощо розуміння гармонії. Так, математичне — передусім співмірність частин і цілого, виражена у числових пропорціях. Естетичне сконцентроване на пізнанні прекрасного, якісного виявлення внутрішньої природи і міри речей. Художнє актуалізує принцип гармонії у мистецтві і передбачає не лише рівновагу, але й взаємопереходи трагічного і комічного, піднесеного і низького та ін.

Історична довідка

У філософії Стародавнього Сходу

Поняття гармонії вперше стало предметом розмислу на Стародавньому Сході. У Старому Завіті, текст якого був кодифікований близько 5 ст. до н. е., світ (івр. עולם — олáм) тяжіє до свого Творця, а зло виникає як опір цьому рухові.

Ведична традиція плекала розуміння буття як ліли (санскр. लीला) — розваги, гри, танку богів. У давньоіндійській філософії усе існуюче тлумачилось як прояви Світової душі; кордони між існуванням богів, людей, тварин і рослин вважалися мінливими та дисгармонійними; ліла розумілася і як духовне блаженство від трансцендентних діянь богів. У вченні буддизму осягнення нірвани несе не тільки звільнення від пут сансари, а й особливе буття вільного духу (близьке до умиротворення).

У давньокитайській філософії з 5–2 ст. до н. е. узгодженість світобудови, врівноваженість протилежностей, взаємне поєднання субстанцій фіксувала категорія хе. При її витлумаченні, як натурфілософському, так і антропологічному й етичному, філософи вдавалися до аналогії з музикою. Конфуціанство підкреслювало важливість суголосся у родині та державі, взаєминах між державами, між людиною й природою. Це суголосся потрактовано волею Неба, яка повідомляється через Сина Неба — імператора. У даосизмі гармонія є принципом, за яким всі протилежності досягають стану єдності й взаємозалежності; людина здатна досягти ідеалу за умови слідуванню принципу у-вей (недіяння).

В античній філософії

У давньогрецькій міфології ім’я Гармонія належало доньці Ареса й Афродіти, втілило мотив об’єднання ворогуючих стихій і елементів, подолання вічного протиборства між ними через любов і красу. Народжена в протилежностях Гармонія поставала в різних іпостасях: фізичній (стан всесвіту), етичній (моральність), політичній (мир між полісами).

У натурфілософських сюжетах походження світу, зокрема космогонічних міфах і наративах, поняття гармонії осмислене як єдність і оформленість цілого: космос (грец. Κόσμος) як упорядкований матеріальний Всесвіт протиставлено хаосу. Поняття гармонії втрачало тим свій первинний міфологічно-антропоморфний зміст і розумілося як принцип існування світу. Перше теоретично розроблене вчення про гармонію належить піфагорійцям. Гармонія у піфагореїзмі органічно пов’язана із поняттям числа й позначала внутрішній зв’язок речей і явищ у природі. Вчення про «гармонію небесних сфер», за яким рух світил довкола центрального світового вогню народжує прекрасну музику, включило у космологію елементи естетики. Геракліт Ефеський запропонував онтологічне розуміння гармонії, яка твориться не числами чи змішуванням частин, а є ознакою самої речі в її цілісності.

У класичній грецькій філософії естетизація гармонії поступилася етизації. За переконанням Сократа, знання одночасно є носієм добра, краса — доцільності (так, кошик для гною — прекрасний предмет, якщо функціонує за призначенням, а золотий щит — потворний, якщо не відповідає йому). Платон запропонував універсальне розуміння гармонії, придатне як для пояснення світобудови, так і морально-духовного життя людини: в усіх сферах гармонія пов’язана з мірою (все добре є прекрасним, а прекрасне — те, що співмірне). Платонівська гармонія — це співмірність частин і цілого, внутрішнього і зовнішнього, узгодженість думок і дій. У діалозі «Держава» назвав гармонією чесноту налаштованої на злагоду людини.

Аристотель у трактаті «Фізика» зблизив гармонію з поняттям порядку, а в «Нікомаховій етиці» — з поняттям золотої середини. Гармонія постала відбиттям урівноваженого, виповненого, а відтак — досконалого стану, оптимумом між «надлишком» і «нестачею». Аристотелеве розуміння гармонії викладено в його вченні про ентелехію.

Поняття гармонії зберігало значущість увесь період античної філософії. До нього зверталися епікурійці (Філодем із Гадари) і скептики (Секст Емпірик), стоїки (Марк Туллій Ціцерон, Марк Аврелій) і неоплатоніки (Плотін). Воно стало важливим терміном музики і архітектури: так, Вітрувій у «Десяти книгах про архітектуру» розумів гармонію як співмірність, різновидами якої є пропорція і евритмія. Традиції екстраполяції онтологічного розуміння гармонії на музичне і навпаки зберігалися аж до Нового часу.

У середньовічній філософії

Категорія гармонії (переважно естетизована) присутня й у середньовічній картині світу, яка ґрунтується на Біблії. В релігійному світогляді саме естетичне розуміння гармонії стало найзапитанішим як образне втілення розбіжності між поцейбічним світом і потойбіччям, «відблиск» Божественного, істинного, вічного, досконалого у скороминущому, мінливому, нестійкому людському бутті.

За Григорієм Нисським, гармонія світу подібна до музичної і є доказом слави Божої. Псевдо-Діонісій Ареопагіт причиною гармонійності існуючого визнавав абсолютну Божественну красу. У спадщині Августина Аврелія міркування про гармонію пов’язані з осмисленням краси цілого світу. Боецій окреслив проблематику суб’єктивного сприйняття краси. Тома Аквінський твердив, що світ є Божественним творінням, але таємниця цілісності Божого задуму прихована в глибині тілесних речей; ми здатні лише почасти осягнути її через віру та розум.

У філософській думці Відродження та Нового часу

З епохи Відродження поняття гармонії ставало предметом міркувань і митців і науковців. Л. Б. Альберті називав гармонію законом не лише мистецтва, але й природи речей і життя людини. М. Фічіно визначав красу як гармонію, яку не можна звести до пропорцій, оскільки їй притаманна жива, невловима грація. Дж. Піко делла Мірандола розумів гармонію як єдність мікро- і макрокосмосу. Міркування про гармонію в дусі пантеїзму зустрічають у Дж. Бруно та Й. Кеплера; останній відродив піфагорійське вчення про гармонію сфер, доповнивши його астрономічними спостереженнями, називав закони руху планет виявленням Божественної гармонії.

Осібне місце в ієрархії філософських понять відвів концепту «гармонія» Г. В. Ляйбніц. З його ім’ям пов’язане вчення про напередвизначену гармонію і характеристика актуального світу як «найкращого з усіх можливих». Ляйбніц визначав гармонію як принцип існування монад, їхнього взаємозв’язку та узгодженості; вбачав у протиборстві добра і зла, краси й потворності, насолоди і страждань саме ту цілісність розмаїття, яке робить світ доцільним і досконало улаштованим. Для мислителя гармонія універсальна й закономірна — притаманна органічному і неорганічному, фізичному і духовному, зв’язкам і відносинам.

У культурі Просвітництва акцент було перенесено з царин космології й метафізики на гармонійний розвиток людини. Е. Е. К. Шефтсбері трактував сутність моральності як гармонійність індивідуальних і суспільних схильностей, а вищим ідеалом визнавав досконалу естетичну гармонію життя. Й. В. Гете називав природу великим організмом, в якому владарює гармонія сили і кордонів, свободи і міри, а ідеалом виховання визнавав зрощення гармонійного та вільного людства. Ф. Шиллер розрізняв поряд із вічною красою ідеї ще й красу в досвіді, ідеал якої полягає в гармонії чуттєвої залежності і моральної свободи.

І. Кант в основу естетичного смаку поклав почуття гармонії як злагодженості між розсудком і чуттєвістю. Г. В. Ф. Гегель розглядав її у системі споріднених естетичних понять: правильності, симетрії, закономірності й трактував як певний тип міри. На його думку, гармонія містить три складові — внутрішню єдність, цілісність і узгодженість (але її існування передбачає і дисгармонію).

Ф. Ніцше увів дихотомію двох первенів культури, котрі означив іменами давньогрецьких богів Аполлона і Діоніса: аполлонічному началу (порядок, пластичні мистецтва, поезія) протиставив діонісійське (хаос, стихійність, ірраціональність, екстатична музика і танець). Вважав, що в античній культурі обидва первені гармонізувалися в трагедії, проте у новоєвропейському мистецтві спостерігається домінація аполлонічного й тяжіння до дисонансу (див. Аполлонічне і діонісійське).

Г. С. Сковорода осмислював внутрішню душевну гармонію особистості.

У філософії 20-21 століть

Антропологічний поворот модерної філософії обумовив осмислення гармонії не як метафізичної категорії, а найперше як способу ставлення людини до світу та його екзистенційного переживання та внутрішньої цілісності особистості.

Концепт «гармонія особистості» впроваджено у філософії та психології 20 ст. для позначення оптимальної конфігурації особистості та її способу життя як самоактуалізації (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл та ін.). Б. Рассел в «Освіті і соціальному ладі» (1932) стверджував, що задоволення від життя потребує двох видів гармонії: внутрішньої гармонії інтелекту, емоцій і волі та зовнішньої гармонії з волею інших. Дж. Дьюї («Мистецтво як досвід»; 1934) доводив, що цю категорію можна застосувати тільки для характеристики людського досвіду. Е. Кассірер («Есе про людину»; 1945) називав естетичну гармонію результатом динамічної рівноваги полярних сил, яка характеризує не дійсність, а результат художнього досвіду митця. Ш. Лало вважав «гармонію» стрижневою категорією естетики та виділяв три її різновиди — досягнуту, відшукувану та втрачену (досягнутій відповідає прекрасне, грандіозне і витончене; відшукуваній — піднесене, трагічне і драматичне, втраченій — дотепність, комічне і гумор). А. Н. Вайтхед розглядав красу як єдність гармонії і дисгармонії. Т. Адорно («Теорія естетики»; 1970) стверджував, що принцип гармонії діє навіть там, де мистецтво беззастережно кориться диктатові натхнення.

Мали місце і критичні підходи: так, Б. Кроче вважав цю категорію (разом із ін. категоріями естетики) псевдопоняттям, позбавленим філософського змісту; Т. Манро (1897–1974; США) в річищі натуралістичної естетики наголошував на її надмірній абстрактності.

В естетиці Постмодерну гармонію осмислюють у зв’язку із плюральністю та нестабільністю як дещо, що з’являється і зникає. В. Вельш (нар. 1946; Німеччина) наголошує на тому, що без множинності не існує єдності. Нормою стає краса дисонансів, тому гармонія мислиться як дисгармонічна, а лад поєднує хаос і космос у хаосмос, що можна помітити у реконструкції Ж. Дерріда, при осмисленні спокуси у Ж. Бодріяра чи відкритого твору в У. Еко.

Значення

У найзагальнішому розумінні категорія гармонії позначає оптимальну відповідність розмаїтого й часткового — цілому, органічну внутрішню співмірність, що тяжіє до досконалості. Виступає якісною характеристикою естетичного ідеалу, критерієм естетичної оцінки. Може вказувати на недосяжну досконалість або досяжний ідеал (в мистецтві).

Категорія активно використовується не лише в естетиці, етиці, онтології і соціальній філософії, але й у психології (гармонія особистості, гармонія міжособистісних стосунків).

Цитати

«Гармонія є співзвучність, співзвучність є згода, а згода між непогодженими началами, поки вони розділені, неможлива. Розділене і непогоджене не можна зробити гармонійним».

 Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращука. Київ : Основи, 2002. С. 215.

«Якщо нині немає гармонії, це тому, що гармонія колись була фальшива»

 Платон. Бенкет / Пер. з давньогрец. У. Головач // Дух і літера. 2002. № 9–10. С. 382.

Додатково

• В архаїчній Греції слово «гармонія» початково означало мідні скоби, якими зшивали дошки кораблів (саме в такому сенсі його використовував Гомер, 8 ст. до н. е.).
• Вчений-бактеріолог і філософ науки Л. Флєк (1896–1961; Україна, Ізраїль) стверджував, що жоден науковий факт неможливо урозуміти поза мисленнєвим колективом, котрий його витворив, і мисленнєвим стилем, в межах якого знання розвивалося, тому ввів поняття «внутрішня гармонія мисленнєвого стилю», або «гармонія ілюзії» («Як постає та розвивається науковий факт. Вступ до вчення про мисленнєвий стиль і мисленнєвий колектив»; 1935).

Література

1. Whitehead A. Adventures of Ideas. Harmondsworth : Penguin, 1942. 350 p.
2. Шестаков В. П. Гармония как эстетическая категория. Учение о гармонии в истории эстетической мысли. Москва : Наука, 1973. 256 с.
3. Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращука. Київ : Основи, 2002. 518 с.
4. Гомілко О. Музика: гармонія сфер чи інструмент культури? // Докса. 2010. Вип. 15. С. 276–285.
5. Бальчиндоржиева О. Б. Социальная гармония в китайской философии // Вестник Томского государственного университета. 2015. № 391. С. 58–63.
6. Абрамович С. Аксіологія Біблії. Нариси. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2018. 121 с.
7. Лало Ш. Введение в эстетику / Пер. с фр. С. Гелфгата. Москва : Рипол-классик, 2018. 456 с.

Автор ВУЕ

Ю. Д. Доброносова

Покликання на цю статтю: Доброносова Ю. Д. Гармонія (естетика) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Гармонія (естетика) (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.08.2020