Вільнюса історичний центр
|
Вільнюса історичний центр | |
|---|---|
| Країна | Литва |
| Місце розташування | Вільнюс |
| Площа | 352,09 га, площа буферної зони 1 912,24 га |
| Рік внесення | 1994 |
| Критерії | (ii)(iv) |
Ві́льнюса істори́чний це́нтр (англ. Vilnius Historic Centre) — архітектурне середовище і пам’ятки старовинного міста 14–19 ст. (Литва); пам’ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, яку 1994 внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО під № 541.
2012 межі пам'ятки розширено.
Площа території пам'ятки 352,09 га, буферної зони 1 912,24 га.
Зміст
Розташування. Складники
Історичний центр міста посідає пагорб та його підніжжя поблизу впадіння р. Вільні у р. Неріс. На пагорбі міститься найстародавніший Верхній замок у Вільнюсі, на нижній терасі — Нижній замок (не збережено; відбудовано у 21 ст.) з кафедральним собором і дзвіницею. Далі на південь — так званий Кривий замок і власне місто з ратушною площею та Бернардинський монастир і костел Святої Анни у Вільнюсі. Верхній і Нижній замки були резиденціями великих князів литовських. Західна (Гедимінова) башта Верхнього замку, дзвіниця кафедрального костелу (надбудована колишня оборонна башта), вежі та дзвіниці костелів є головними архітектурними домінантами історичного центру міста, який завдяки ним має виразні панорами й силует. Як пам'ятка за типом належить до визначних місць. Основними складниками є історичні структура та розпланування, оборонні споруди (збережено частково), архітектурні комплекси кількох монастирів (католицьких, православних, греко-католицьких), забудова вулиць і площ, храми, громадські й житлові будинки.
Історична довідка
Льодовикові пагорби, на яких міститься історичний центр Вільнюса, були заселені з епохи неоліту. Дерев’яний замок на горі побудовано близько 1000, проте поселення не розвивалося як місто до 13 ст. 1323 у писемних джерелах уперше згадано Вільню як столицю Великого князівства Литовського. У цей час існувало кілька цегляних споруд на невеликому острівці, утвореному завдяки зміні річища р. Вільні. До 15 ст. Велике князівство Литовське зі столицею Вільнюсом стало територіально найбільшою державою Європи, простягнувшись від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні. Це знайшло відповідне втілення в архітектурі м. Вільнюса, розбудова якого стала провідним явищем доби готики. Литовська готика належить до північного (цегляного) різновиду готичної архітектури. Вона зазнала впливів німецької і польської готичних традицій. Усі костели належали до одного, зального розпланувально-просторового типу, в однонавовому й тринавовому варіантах, здебільшого без веж. Найдавніший готичний костел Святого Миколая збудовано до 1387 й перебудовано в 16 ст. Початково він навіть мав дерев'яне перекриття. Тринавовий костел Святого Йоно 15 ст. радикально перебудовано в бароковій стилістиці в 18 ст., тож він не зберіг рис готики. Найвизначнішими архітектурними ансамблями того часу є Бернардинський монастир і костел Святої Анни та Верхній замок. Готичні житлові будинки у центрі міста, на відміну від Польщі й Німеччини, мали розташовані поряд з ними брами для заїзду в двір. Якщо будинок займав усю ширину дільниці уздовж вулиці, то в ньому робили наскрізний проїзд, з якого влаштовували вхід у сіни. Фасади вивершували трикутними або іноді ступінчастими щипцями.
Для литовського ренесансу характерні поєднання його стилістики з елементами готики. Архітектурні зв'язки Литви з Італією пролягали через Польщу, а з Нідерландами — через Пруссію. З огляду на це провідною стилістикою архітектури став литовський варіант так званого північного ренесансу. Перші елементи його з'явилися спершу в архітектурних деталях та декорі ще цілком готичних за композицією будівель. Ренесансні житлові будинки у м. Вільнюсі характерні активним застосуванням ренесансної техніки сграфіто в декоруванні готичних фасадів, а також появою високих декоративних аттиків і фронтонів, які закривали з вуличного боку щипцеві й вальмові дахи. Брама міських мурів Аушрос (Мядінінкай) 1503–1522 (перебудована на початку 17 ст.) — один із перших зразків ренесансної стилістики в Литві; башту брами вінчає характерний аттик із декоративними мотивами північного ренесансу. Капела Казимира з куполом при кафедральному соборі 1624 — перша купольна споруда в литовській архітектурі. Характерним ренесансним витвором є дворик Петра Скарги у Вільнюському університеті 1570. Його вирішено мотивом аркадної (див. Аркада) галереї. За таким же принципом улаштовано розташований поруч «алумнатас» — студентський гуртожиток того ж університету 1582–1622.
Феноменом доби Контрреформації стала поява костелів, композиції яких є варіаціями на тему церкви Іль-Джезу в Римі. Першими стали костел Святого Казимира 1604–1618 та костел Святої Терези 1639–1650 — купольна базиліка з двовежевим головним фасадом. Обидва вирішені у стилі бароко. Під впливом бароко Італії та Польщі у Литві сформувалася своя регіональна школа бароко — так зване Віленське бароко, яке вплинуло на архітектуру Білорусі й Латвії. Для нього характерні: двовежеві західні фасади базилікальних тринавових костелів (домініканський костел, так звана Кальварія Віленська 1755–1772); поява базилікальних храмів і купольних базилік, у яких понижені бічні нави замінено на шереги капел; поява високих окремо розташованих костельних дзвіниць (дзвіниця університетського костелу Святого Йоно 1737). Яскравими взірцями віленського бароко є також костели Святої Катерини 1741–1773 та місіонерів 1754.
Стиль класицизм запозичено у м. Вільнюсі з двох напрямів — із Польщі та Росії. Класичні ордерні (див. Ордер архітектурний) форми талановито застосовував провідний архітектор цієї доби Л. Стуока-Гуцявічюс. До його витворів належить Вільнюська ратуша з шестиколонним портиком римо-доричного ордера на головному фасаді. Це результат перебудови 1786–1799 старої готичної ратуші. Він же реалізував наймасштабніший проєкт доби — перебудову в класицистичному дусі ґотичного кафедрального собору 1783–1801 із застосуванням великого ордера. Стилістику пізнього класицизму або ампіру представлено палацом генерал-губернатора 1824–1832 (тепер резиденція президента Литви). Стилістику історизму від другої половини 19 ст. до початку 20 ст. найрізноманітніше представлено в громадських та житлових будинках історичного центру Вільнюса.
Послідовні перебудови будівель і споруд унаслідок різних причин, зокрема й катастрофічних подій на кшталт воєн і пожеж, спричинилися до появи в місті будівель, що зазнали радикальної реконструкції, включно з собором, ратушею, старим і новим арсеналами, а також палацами Тизенгауза, Паца, Масальского тощо. При цьому ідентичність м. Вільнюса завжди була відкритою для впливів, які посилювали соціальну, економічну та культурну діяльність різних етноконфесійних громад, що мирно співіснували в місті. Ці впливи матеріалізовано в архітектурних творах готики, ренесансу та бароко, розташованих на північно-східній межі ареалу поширення цих стилів у Європі. Як політичний центр Великого князівства Литовського 13–18 ст. Вільнюс справив глибокий вплив на культурний і архітектурний розвиток більшої частини Східної Європи. Народжена в місті стилістика віленського бароко поширилася на всій території Великого князівства Литовського.
Попри ворожі вторгнення, окупації та часткові руйнування, Вільнюс зберіг репрезентативний комплекс будівель і споруд різних історичних епох, а також середньовічне розпланування та природне оточення. Споруди, поруйновані під час Другої світової війни, були реконструйовані та відбудовані з використанням типових для середини 20 ст. технічних рішень, тоді як наукові методи реставрації застосовували тільки щодо найвизначніших пам’яток і мистецьких творів. Тепер за охорону Старого міста і збереження та реставрацію його пам'яток відповідає Міністр культури Литовської Республіки. Ця охорона заснована на 4-х принципах:
- територіальна єдність управління;
- взаємодія міжінституційних мультидисциплінарних команд щодо управління із залученням, окрім охорони спадщини, інших секторів, таких як містобудівне планування, соціальні, економічні питання тощо;
- вертикальна інтеграція та координація щодо відповідальності за прийняття рішень на державному та місцевому рівнях управління;
- взаємодія інституцій держави, місцевого самоврядування та громадянського суспільства через міжвідомчу комісію та аудит громадянського суспільства.
Характеристика
Історичний центр охоплює три замки (Верхній, Нижній і Кривий) та територію, яка була оточена міським муром у середньовіччі. Розпланування міста нерегулярне, з криволінійними вулицями, трасування яких визначено замками, ринковою (ратушною) площею і брамами міських укріплень. Історичні споруди мають виразні риси основних європейських архітектурних стилів, поширених протягом 14 — початку 20 ст. від готики до модерну. Вони зберегли свій вигляд, просторову композицію, елементи внутрішнього розпланування та зовнішнього опорядження і утворюють міський пейзаж великого розмаїття. Водночас тут панує всеосяжна гармонійність архітектурного середовища багатокультурного міста. Разом з литовцями інші народи Великого князівства Литовського з їхніми мовами, релігіями та культурами (українці, білоруси, поляки, євреї) сформували міський центр, у якому поєднано впливи Заходу та Сходу. Панівне християнство зумовило появу взірцевих матеріальних проявів різних етноконфесійних громад, які включають церкви Святого Миколи, Святого Стефана, Святого Казимира, Всіх Святих і Святої Терези, монастирі бернардинців і василіян тощо. На території міста-пам'ятки збережено усі атрибути, які зумовлюють визначну універсальну цінність — середньовічне розпланування вулиць і площ, ансамбль споруд університету 16 ст., ратушу з площею, культові споруди різних релігійних конфесій і рядову забудову без значних прогалин. Лише кілька місць вказують на руйнування, заподіяні під час окупацій і воєн. Це Кафедральний майдан, на периферії якого за собором містилися фундаменти Нижнього замку, зруйнованого після 3-го поділу Польщі 1795 (відтворено на початку 21 ст.). Порожнє місце лишилося від Великої синагоги, зруйнованої внаслідок Другої світової війни. Деякі міські площі та сучасні будівлі постали на місці старовинних елементів, знесених у часи СРСР. Ті зниклі та змінені риси залишаються оприявненими в історичних джерелах, археологічних та історичних дослідженнях, образотворчому та прикладному мистецтві, живих традиціях музики, театру та побуту. Деякі міські простори, їхнє використання та переважні види діяльності з плином часу зазнали змін, але культурно-історичне значення Вільнюса як цивілізаційного феномена є беззаперечним. Вільнюс зберіг свою політичну й економічну роль у країні та регіоні, і його теперішня форма адекватно це відображає. Сучасний вигляд міста зберігає автентичні якості в матеріальних атрибутах і безперервних процесах, традиціях життя і мистецтва, які засвідчують історію міста та країни, їхню політичну, економічну та культурну еволюцію протягом століть. Міські вулиці й площі та переважна більшість будівель, що заповнюють квартали забудови, є автентичними за формою, матеріалами та технікою будівництва. Чимало споруд зберігають матеріальні свідчення кількох історичних періодів, оскільки в перебігу історії з упровадженням нових архітектурних стилів будівлі або замінювали, або перебудовували. Загалом автентичність збережено на всіх рівнях міського середовища: у масштабі та об'ємах споруд, принципах їх поєднання, характерних елементах внутрішнього оздоблення та обладнання, поверхнях і різноманітному оздобленні фасадів, дверей, вікон, дахів, димарів. Сюди ж долучаються автентичні облаштування хідників, елементів благоустрою, деталей інженерної та транспортної інфраструктури. Це доповнює збережена нематеріальна спадщина, виражена через живі побутові, культурні, мистецькі традиції.
Значення
Завдяки добре збереженому міському пейзажу та різноманітності старовинних споруд Вільнюс є винятковим взірцем центральноєвропейського міста, яке органічно розвивалося протягом семи століть. Його середньовічний центр справив вплив на архітектурний і культурний розвиток у великому регіоні Східної Європи протягом кількох історичних епох.
Меморіальна дошка в пам’ять про Т. Шевченка на фасаді університету
Костел Святого Казимира
Палац генерал-губернатора (тепер резиденція президента Литви)
Джерело
- Vilnius Historic Centre // UNESCO World Heritage Convention. URL: https://whc.unesco.org/en/list/541
Література
- Kitkauskas N. Vilniaus pilys. Vilnius : Mokslas, 1989. 231 р.
- Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 161–169.
- Tauber J., Tuchtenhagen R. Vilnius. Kleine Geschichte der Stadt. Köln : Böhlau, 2008. 284 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Вільнюса історичний центр // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вільнюса історичний центр (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.12.2024
