Клюнійське абатство
Клюні́йське аба́тство [ фр. Abbaye de Cluny; повна назва — Клюнійське абатство Святих Петра і Павла (фр. Abbaye Saint-Pierre et Saint-Paul de Cluny)] — бенедиктинський монастир у м. Клюні, архітектурна пам’ятка, регіон Бургундія — Франш-Конте, Франція.
Зміст
Розташування. Складники
Розташоване між двома пагорбами гір Маконне у долині р. Гросн (басейн р. Рони) на околиці м. Клюні. Займає значну територію з капітальною забудовою минулих історичних епох. Головну споруду абатства не збережено, але її залишки у вигляді двох поєднаних високих веж є архітектурною домінантою міста і довколишнього ландшафту.
Історична довідка
Заснував 909–910 герцог Аквітанії граф Оверні Вільгельм І (875–918; тепер Франція) як монастир ордену бенедиктинців з прямим підпорядкуваннням Папі Римському. Монастир Святих Петра і Павла в Клюні від 931 став головним в ордені (див. Клюнійці). Не пізніше 942 йому надано право карбувати власну монету. Після зведення малої каплиці першу муровану церкву абатства спорудили 910–927 (не збережено). Другу, більшу церкву зведено 963–981 у ранньому романському стилі, а після неї — ще кілька мурованих споруд. Протягом наступного сторіччя розвиток ордену, його монастирів (серед них і Клюнійського), збільшення чисельності ченців і прочан, які ішли до 1000 християнських реліквій, що зберігали тут, зумовили невідповідність церкви новим обставинам. Її охарактеризовано 1115 як «тісну занедбану кошару» (збережено частково у вигляді каплиці). З огляду на це, 1080 розпочато спорудження грандіозної третьої Клюнійської базиліки, завершене 1220 (за нею в літературі закріпилося найменування «Клюні-3»). Будівничим був математик Езелон із Льєжа, чернець-бенедиктинець із аристократичної сім’ї (11 ст.; тепер Франція). Основну частину фінансування забезпечували королі Кастилії, зокрема на фінальному етапі — Фердинанд ІІІ (1201–1252; тепер Іспанія). Конгрегація (спільнота) монастирів Клюні була мережевою структурою, що налічувала від 314 монастирів у 12 ст. до понад 800 у 15 ст. (у теперішніх Великій Британії, Іспанії, Італії, Німеччині, Франції, Швейцарії). Усі вони були підпорядковані Клюнійському й налічували від 10 до 20 тисяч ченців (за різними джерелами). Принципово важливим було розташування Клюнійського абатства в Бургундії біля перетину найважливіших шляхів між Північною і Південною Європою, на межі Французького королівства та Священної Римської імперії германської нації. Накопичивши значні матеріальні активи, Клюні у 11–12 ст. став загальноєвропейським центром мистецтва і науки зі скрипторієм і найбільшою на континенті монастирською бібліотекою, отримавши найменування «Другий Рим». Тут підтримували ідеї іспанської Реконкісти та Хрестових походів. Абатство було центром Клюнійської реформи 10–11 ст., яка упорядкувала чернецтво в Католицькій церкві на засадах аскези, централізації та уніфікації. Реформа стосувалася й архітектури. Унаслідок цього в абатстві сформувалася впливова середньовічна архітектурна школа, відома під кількома назвами: Клюнійська-Бенедиктинська-Бургундська. Вихідцем із цього абатства був Папа Римський Урбан ІІ, а членами конгрегації Клюні — папи Григорій VII та Пасхалій ІІ. Тут був похований папа Геласій ІІ (могила зруйнована під час Французької революції 1789–1799). Перші шість абатів Клюні 10–12 ст. канонізовані (див. Канонізація) Католицькою церквою.
Панівне становище Клюнійського абатства почало занепадати від кінця 12 ст. з огляду на конкуренцію орденів цистерціанців і августинців та пізніше підпорядкування (від 1516) королівській владі Франції (номінальними абатами Клюні були, послідовно, очільники уряду кардинали А. Ж. де Рішельє і Дж. Мазаріні).
Монастир пограбували й сплюндрували 1562 гугеноти. Абатство знищено унаслідок правових актів, ухвалених під час Французької революції 1789–1799, згідно з якими чернецькі ордени, конгрегації заборонено, а все їхнє майно націоналізовано. Після кількох нападів так званих революціонерів (насправді — кримінальних банд) 25.10.1791 ченці востаннє відслужили літургію в абатстві, після чого їх виселили, а частину ув’язнили. 1793 знято монастирські дзвони, ворота виламано, поховання і скульптури понівечено, всі дерев’яні речі, а також архіви й бібліотеку спалено. Так званим секвестром (насправді — пограбуванням) майна духовенства займалися неформальні організації спекулянтів, відомих в історіографії як «Чорна банда», описана у кількох романах О. де Бальзака. Вони діяли у регіонах, за безцінь скуповуючи замки, палаци, монастирі та інші об’єкти нерухомості і потім продаючи їх новим власникам або на знесення як будівельні матеріали. Так місцева «Чорна банда» купила третю Клюнійську базиліку 1797 і в липні 1798 розпочала знесення її. У листопаді 1800 державні органи наказали припинити знесення, але це рішення проігноровано. 08.05.1810 вибухами зруйновано головну монастирську браму й головний фасад базиліки зі скульптурним порталом. До 1813 базиліка слугувала кар’єром, з якого видобували камінь для будівництва міських споруд. Щоб зробити руйнування незворотним, через споруду проклали нову міську вулицю. Унаслідок цього від базиліки збережено тільки 8 % її об’єму, а саме — південні рамена великого і малого трансептів із двома вежами.
Споруди абатства, які збереглися, а також руїни Клюні-3, від 1862 є історичною пам’яткою Франції. Тепер їх адмініструє Центр національних пам’яток. Від 1890 у частині споруд розташовано Національну вищу школу мистецтв і ремесел. Архітектурно-археологічні дослідження абатства виконав 1926–1950 історик архітектури з Гарвардського університету К. Дж. Конант (1894–1984; США), котрий справедливо вважав цей ансамбль найбільшим архітектурним досягненням у світовій історії.
Характеристика
На території монастиря збережено значну кількість каплиць та колишніх монастирських корпусів 12–18 ст. (переважно двоповерхових). Вони утворюють квадратний у плані закритий монастирський клуатр та кілька напіввідкритих прямокутних у плані дворів.
Третя Клюнійська базиліка займає центр монастирської території і є епохальною пам’яткою романського стилю з елементами наступного архітектурного стилю — готики. Основну частину споруди зведено 1088–1150. Нартекс із двома вежами головного фасаду добудовано 1107–1115. Загалом храм мав 7 веж, з яких найвищою була та, що увінчувала середохрестя середньої нави й великого трансепта. П’ятинавова базиліка плану архієпископського хреста (тобто з двома трансептами — великим і малим перед хором). Хор має деамбулаторій і апсидіоли (вінець капел). Віддаленим зразком загальної композиції вважають значно простішу ранньохристиянську (див. Раннє християнство) базиліку Святого Петра в м. Римі (не збережено). Довжина 187 м за ширини великого трансепта 90 м забезпечили цьому храму першість серед культових споруд світу. Широку середню наву на 28-метровій висоті було перекрито кам’яними хрестовими склепіннями, які невдовзі обвалилися. Замість того, щоб після катастрофи повернутися до традиційно апробованих дерев’яних конструкцій перекриття, клюнійці надбудували стіни ще на 3 м й відновили кам’яні склепіння на висоті 31 м, уперше застосувавши контрфорси — за десятиріччя до появи готичного стилю, якому вони властиві. Тут також уперше застосовано стрілчасті форми арок і склепінь — атрибути готики. Узвичаєно канонічні для пізнього романського стилю та готики членування середньої нави по висоті на три яруси: аркада унизу, трифорії, вікна угорі, тож храм став зразком для всіх бенедиктинських монастирів. Його залишки фахівці Національної вищої школи мистецтв і ремесел оцифрували, доповнили матеріалами наукових досліджень і 2009 виконали 3D-віртуальну реконструкцію споруди, представлену на виставці 2012.
Значення
Клюнійське абатство у часи свого розквіту — найбільший монастир у Європі. Третя Клюнійська базиліка була найбільшим храмом Європи до того, як завершили спорудження собору Святого Петра в Римі. Знищення під час Французької революції 1789–1799 цієї визначної пам’ятки романської архітектури є непоправною втратою у масштабах Західної цивілізації. Це дало підстави культурологу Л. Рео (1881–1961; Франція) створити 2-томну працю «Історія вандалізму: зруйновані пам’ятки французького мистецтва», а його колезі, головному зберігачеві Лувра мистецтвознавцю Ж. Базену (1901–1990; Франція) у своєму бестселері 1986 «Історія історії мистецтва : від Вазарі дотепер» зробити висновок, що вандалізм у Франції став майже традицією, що передається із покоління у покоління.
Література
- Conant K. J. Carolingian and Romanesque Architecture (800–1200). London : Puffin, 1959. 572 p.
- Conant K. J. Cluny. Les églises et la maison du chef d'Ordre. Cambridge : Mediaeval Academy of America,1968. 170 p.
- Kubach H. Romanesque Architecture. New-York : Harry N. Abrams, Inc. Publishers, 1972. 438 p.
- Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. P. 96.
- Bussagli M. Capire L`Architettura. Firenze : Giunti, 2003. P. 255.
- Baud A. Cluny, un grand chantier médiéval au cœur de l'Europe. Paris : Picard, 2003. 198 p.
- Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ: Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 96.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Клюнійське абатство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Клюнійське абатство (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.05.2026
