Есхатологія

«Великий день Його гніву», худ. Дж. Мартін, 1851

«Страшний Суд», худ. Мікеланджело, 1541

Есхатоло́гія (грец. εσχατολογία; від грец. ἔσχατος — останній, кінцевий та грец. λόγος — слово, вчення) — у межах різних релігійно-світоглядних систем — релігійне (богословське) вчення про завершення буття світу (див. Кінець світу), скінченність історії людства, а також невідворотність закінчення земного життя людини і можливість її воскресіння та посмертного існування (перспективи безсмертного життя назагал).

Історична довідка

Початки есхатології сягають космогонічних (див. Космогонія) та анімістичних (див. Анімізм) уявлень про ґенезис і кінець світу. Розвинуті есхатологічні міфи відомі з часів Стародавнього світу, подібні ідеї були присутні в більшості форм язичництва, у ранніх релігійних віруваннях східних цивілізацій, набули розвитку у релігії Стародавнього Єгипту. Так, шумерська, давньоіндійська, давньоіранська, давньогрецька тощо архаїчні міфології містять оповіді про космічні цикли, ритми, світові катастрофи; біг часу постає при цьому як поступове псування початкової досконалості, процес хаотизації світу, який і веде до його загибелі. За тим настає черга нового ідентичного циклу творення / руйнування.

Пізніше есхатологічне вчення стало складником зороастризму, юдаїзму, ще згодом утвердило себе в християнстві, ісламі тощо.

Вагоме значення для розвитку історичної есхатології (поряд із міфологічною) мала притаманна авраамічним релігіям (від юдаїзму) лінійна концепція часу, відповідно до якої перебіг земних подій має початок (момент творення), наступність етапів та остаточне завершення. При цьому історія витлумачена як плин подій, спрямований волею Бога. У пророчих книгах Старого Завіту (Амоса, Ісаї, Єремії, Єзекіїля) есхатологічна проблематика тісно переплетена з месіанською (див. Месіанізм).

Кожна з авраамічних релігій розпрацьовувала ідеї та містичну практику, пов’язані з очікуванням кінця теперішнього світу, розв’язанням проблеми життя і смерті (універсальна есхатологія), а також повчала про кінцеву земну долю, посмертне воскресіння і безсмертне існування кожної осібної людини у вічності та безконечності, праведників — у блаженстві (індивідуальна есхатологія). Універсальна есхатологія (наприклад, в юдаїзмі — на ґрунті національно окресленої ідеї пророкованої перемоги народу Ізраїлю) передувала есхатології індивідуальній, яка виформувалася пізніше.

Назагал у тій чи тій формі есхатологічні ідеї були невід’ємним сюжетом майже всіх релігій, маркером існування зрілих релігійних систем. Найзмістовніше есхатологія (уже як система практично зорієнтованих знань і рекомендацій) була розвинута у християнстві — як заперечення язичницького політеїзму та циклізму. Останнім була протиставлена ідея неминучості кінця світу — головної передумови настання Царства Небесного. А чільного значення набула перспектива спасіння кожної осібної людини.

Новозавітні есхатологічні уявлення набули різноманітних інтерпретацій у різні історичні епохи. Так, вирізняють «народну есхатологію» (сподівання на загибель гнобителів) і «церковну есхатологію» (опис ознак Другого пришестя Христа), «малу» (негайна посмертна відплата і загробне буття душі в раю чи пеклі) і «велику» (кінець усього світу, Друге пришестя, Страшний суд тощо), «очікувану» й «реалізовану» та ін.

Богословські та філософські рефлексії

Після активного вживання терміна «есхатологія» у філософських розмислах античної доби простежують період його тривалого «випадіння» з релігійного та філософського дискурсу. У богословських працях середньовіччя термін практично усунутий з ужитку (на відміну від поняття «апокаліпсис»). Це пояснюють, зокрема, протиставленням офіційної церковної точки зору численним єресям, що плекали есхатологічні надії на швидке встановлення прямого Божого правління на землі.

Новий сплеск інтересу до есхатологічної проблематики пов’язаний з епохою Реформації. У богословські науки термін «есхатологія» запроваджено завдяки напрацюванням протестантських теологів Ф. Г. Фрідліба (нім. Friedlieb, Philipp Heinrich, 1603‒1663), А. Калова (нім. Calov, Abraham, 1612‒1686; обидва — тепер Німеччина) та ін. Узагальнив доктринальний корпус християнської есхатології К. Г. Бретшнайдер (нім. Bretschneider, Karl Gottlieb, 1776‒1848; Німеччина), який виокремив її характерні риси відповідно до тексту Об'явлення Івана Богослова: смерть, Страшний суд, пекло, чистилище (у католицизмі), рай, другий прихід Ісуса Христа тощо.

Історія релігійно-богословської думки спонукала сучасних дослідників до висновку, що безпосереднім і потужним чинником «есхатологічної активності» є аномійний, критичний стан духовних цінностей, який зазвичай супроводжує соціальні (цивілізаційні) кризи, війни чи перехідні етапи в розвитку суспільства.

Філософсько-апокаліптичні рефлексії присутні в працях Ф. Ніцше, Г. Гегеля, якому належить першість у запровадженні поняття «кінець історії» («Філософія історії»; 1837). Есхатологічні концепції метафізиків новітньої християнської культури (П. Теяр де Шарден, А. Швейцер, М. Бердяєв) у конгломераті чисельних, почасти суперечливих підходів, плекають спільну надію на узагальнену стратегію й тактику спасіння і захисту людства (людей доброї волі), уґрунтовану на вищих цінностях християнської культури — релігійній вірі та дивах від Бога і для Бога (відкуплення від гріхів в ім’я власного спасіння в Царстві Небесному). Тема християнської есхатології є предметом богословських і філософських міркувань Ч. Г. Додда (англ. Dodd, Charles Harold, 1884–1973; Велика Британія), Р. Бультманна, К. Ранера, Ю. Мольтмана (нім. Moltmann, Jürgen, 1926‒2024), В. Панненберга (нім. Pannenberg. Wolfhart, 1928‒2014; обидва — Німеччина), інших представників теології надії (есхатологічна теологія). Історичний ракурс есхатологічних уявлень досліджували Е. Тайлор, Дж. Фрейзер, Л. Леві-Брюль, М. Еліаде, Й. Гейзинга та ін. Філософ Ф. Фукуяма звертався до есхатологічної перспективи на прикладі безальтернативної ліберальної моделі суспільного розвитку як кінцевої стадії в соціокультурній еволюції людства («Кінець історії та остання людина»; 1992).

Сучасні філософи вказують на те, що есхатологічне світоставлення як наслідок рефлексії трагічних перспектив (конечності) індивідуального та вселенського буття є іманентним людській свідомості, а відтак у латентній чи актуальній формі присутнє впродовж усієї людської історії. У фокусі досліджень — актуалізація есхатологічних ідей у неорелігіях (див., наприклад, Велике Біле Братство ЮСМАЛОС), маргінальних субкультурах, а також у секуляризованій свідомості (науковій, політичній, художній культурі).

У християнстві

В історії християнства есхатологія Святого Письма (Старого і Нового Завітів) акцентувала можливість набуття людиною безсмертного життя у вічному просторі й часі через наслідування відкупної мученицької смерті Ісуса Христа на Голгофі, подолання наслідків гріхопадіння, вищу форму страждання — смерті у вірності Богові та Церкві. Отже, перемогти смерть могли тільки ті віряни, які були попередньо спасенними (набули від Бога прощення за скоєні гріхи).

Ідея «керованого» кінця світу була пов’язана з догматами Нового Завіту, передусім із євангельською певністю в Друге пришестя Христа як Спасителя і Захисника людського роду від диявола (месіанізм), у настання періоду тисячолітнього царювання Христа (міленаризм), у реальній участі Бога в людській історії боротьби проти диявола та виправлення стражденної долі кожної осібної людини (апокаліптизм, армагеддон, Страшний Суд).

Очікування здійснення апокаліптичного сценарію кінця світу ставали джерелом специфічних переживань — вини і відповідальності вірян за скоєні гріхи, усвідомлення причиново-наслідкових зв’язків духовних і тілесних страждань, лих у повсякденному житті, що спонукало християн до терпіння і покаяння у надії на прощення й милосердя Бога в Царстві Небеснім. Вірили, що відновлення втраченої єдності з Богом настане після жорстокої боротьби з лукавим і остаточної перемоги Бога (добра) над злом у масштабах Всесвіту. Для кожної людини завершення цієї боротьби відбуватиметься за наслідками прожитого нею життя (праведного чи гріховного) у посмертній формі існування (рай або пекло). Скоєні гріхи спонукали вірян до особливого переживання невідворотної відповідальності перед Богом (суд над праведниками і грішниками, апокаліпсис). Надія на прощення і милосердя (уникнення покарання) у тих, хто припустився гріха, наповнювала очікування «останніх днів» перспективою християнського оптимізму, певністю, що присутність лукавства (зла) в земній історії та власному житті є тимчасовим (а не вічним) явищем, а відновлення втраченої єдності з Богом — прочиняє двері в Царство Небесне.

Відомо, що есхатологічні сценарії боротьби Бога з дияволом наприкінці історії людського буття ставали для християн невичерпним джерелом інтерпретацій і практично доцільних рекомендацій. Так, богословська концепція «реалізованої» (або «довершеної») есхатології розвиває ідею, що спасіння світу вже настало після воскресіння Христа. Інші течії протестантської есхатології проповідують про кінець світу як такий, що настає сьогодні, розгортається в межах наявного світу. Позаяк світ заповнений конкретним злом, він потребує наполегливої боротьби за кожну людину, спасіння та захисту всіх боговибраних осіб (за підтримки Христа, Який здійснює Свій месійний подвиг). Ті, хто не підтримують Бога в його боротьбі з лукавим, будуть безповоротно позбавлені блаженства в раю, натомість отримають вічні муки спільно зі сатаною. Ось чому Бог-переможець сьогодні, як ніколи раніше, прагне об’єднатися з людьми, які Його потребують, щоб надати можливість жити вічно і блаженно. Нове Богоявлення є відповіддю і реальним свідченням завершення (кінця) «старого» світу, в якому прагне панувати диявол і продовжує страждати «стара» гріховна людина.

В умовах суперечливого цивілізаційного поступу людства тема есхатології лишається провідною в християнській теології, особливо в релігійній футурології та прогностиці. Дослідники кризових явищ сучасної цивілізації (сутнісних характеристик екологічних катастроф, неконтрольованих демографічних процесів, загрози Третьої світової війни тощо) і надалі звертаються до ідей, концептів, аргументів християнської апокаліптики, тексту Об’явлення Івана Богослова.

Війна Росії проти України зробила нову есхатологічну риторику та мислення ключовими в публічному просторі Російської православної церкви. Радикальні есхатологічні ідеологеми присутні не лише у церковній проповіді, але й у державній пропаганді РФ, обґрунтовують виняткову «місію Росії» у теперішньому та майбутньому світі.

Додатково

Об’явлення Івана Богослова (апокаліпсис) — один із найдавніших християнських літературних текстів, який завершує Новий Завіт. Більша частина написана, ймовірно, на о. Патмос у сер. 68 — на поч. 69 н. е. Авторство тексту, адресованого євреям-християнам невдовзі після смерті імп. Нерона, Церква приписує апостолу Івану Богослову. Тривалий час книгу вважали апокрифом. Текст містить пророцтва Старого Завіту і водночас власну картину апокаліпсису, драматичних подій у долі людства, яке стане свідком безкомпромісної боротьби небесного воїнства з Антихристом. Після перемоги Бога настане кінець світу, і прийде день Страшного суду. Всі праведники і грішники отримають від Бога справедливу відплату, на землі настане Царство Небесне, яке існуватиме тисячу років.

Джерело

Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов. 2-ге вид. Київ: Українське Біблійне Товариство, 2023. 1366 с.

Література

Bultmann R.K. History and eschatology. Edinburgh : The University Press, 1958. 170 p.
Мазницький Б. Ю. Сутність і природа есхатологічного світоставлення. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. 2005. Вип. 15. С. 217–224.
Цігенаус А. Есхатологія: Майбутнє сотвореного в Бозі / Пер. з нім. О. Сметанін, В. Грицюк. Львів : «Свічадо», 2006. 352 с.
Докаш В. І. Кінець світу: еволюція протестантської інтерпретації. Київ; Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. 544 c.
Walls J. L. The Oxford Handbook of Eschatology. Oxford : Oxford University Press, 2008. 724 р.
Saudek D. Endlich: Eschatologie als interdisziplinäre Fragestellung // Renovatio. 2010. № 66. Р. 38–48.
Документи Другого Ватиканського Собору. Львів : Свічадо, 2014. 606 с.
Бредун І. В. Есхатологія долі в контексті європейської філософії. Харків : ФОБ Панов, 2018. 244 с.
Міжнародний Біблійний Коментар : в 6 т. Львів : «Свічадо», 2021‒2023. Т. 5, 6.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Есхатологія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Есхатологія (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.06.2025