Театр (архітектура)
Теа́тр (фр. théâtre, з грец. θέατρον — місце для видовищ, від θέα — глядіння, споглядання) — архітектурний тип громадської споруди, призначеної для театральних вистав.
Зміст
Історична довідка
Поява найстародавніших споруд, які вважають прототипами театральних, пов’язана з колективними практиками релігійних обрядів. Найперший із відомих — так званий театральний майданчик у комплексі Кносського палацу на о. Крит. Античний театр відомий від 6 ст. до н. е. і представлений у Давній Греції та Стародавньому Римі 2-ма типами споруд: великими театрами просто неба та значно меншими одеонами, які нерідко мали зовнішні стіни й дах. Споруда античного театру мала 3 основні частини — театрон, орхестру і скену. Театрон призначено для глядачів, скену — для лицедіїв, орхестра мала змішане використання. У Європі часів середньовіччя театральні видовища розігрували в гостиних дворах та інших принагідних приміщеннях, галереї яких уміщували глядачів. У 17 ст. у м. Лондоні відомий театр В. Шекспіра «Глобус» у вигляді циліндричної триярусної споруди (не збережено; відбудовано у 1990-х). Триярусна структура галерей для глядачів відповідала триярусній структурі сцени, де нижній ярус символізував підземний світ і пекло, горішній — небо з небожителами, середній — земний світ. В епоху Відродження італійські архітектори на основі вивчення твору Вітрувія «Десять книг про архітектуру» спробували відтворити античну театральну споруду, але не просто неба, а в закритому приміщенні (театр «Олімпіко» у м. Віченці архітектора А. Палладіо). Це стало прикладом для створення театральних споруд у стилі бароко у містах (Бордо) і резиденціях європейських правителів (Версальський палац і парк), з яких найкраще збереженим є Байройта маркграфський оперний театр. Усі вони оприявнювали ідеологію так званого монархічного або станового театру. Зразком такої театральної споруди є і міланський Ла Скала.
Дещо демократичнішою стала театральна архітектура у 19 ст. після Французької революції 1789–1799. З цим пов’язана лаконічніша архітектурна стилістика, позбавлена барокових надмірностей у декорі. Найбільшою театральною спорудою у стилі класицизму є будівля Великого театру у Варшаві. Від середини 19 ст. стався найбільший злам у ставленні суспільства до театральних споруд: переосмислення театрального мистецтва мало наслідком сакралізацію відповідних споруд. Театри перебрали на себе частину тих естетичних впливів, які раніше у міському середовищі мали тільки храми. З цим хронологічно збіглися зміни в інженерно-технічному оснащенні театрів, у нормах проєктування їх, а також зміна стилістики — перехід до історизму. Найяскравішим практичним втіленням цих новацій став оперний театр, збудований 1874–1876 у баварському місті Байройті Р. Вагнером — виключно для постановки його власних музичних драм. У розробленні проєкту взяли участь, разом із композитором, архітектори Г. Земпер і О. Брюквальд (1841–1917; Німеччина). Цей театр принципово відрізнявся від завершеної у ті ж роки (1861–1875) будівлі театру Гранд-опера в Парижі архітектора Ш. Гарньє. Паризька опера, яка стала неперевершеним взірцем мало не для всього світу, — це не театр, а аристократичний клуб, місце спілкування: глядачева зала за площею становить лише 1/10 від площі всієї будівлі. Вагнерівський театр у Байройті складається з 2-х половин: невисокої глядачевої зали у формі сектора (за античними грецькими взірцями) та високої сценічної коробки з глибокою сценою, ар'єрсценою, складами декорацій і кімнатами для артистів. Усі допоміжні приміщення для публіки — фоє, аванзали, салони — зведено до мінімуму. Оркестрова яма накрита козирком і схована від глядачів, тож оркестр звучить ніби з-під землі. При цьому час реверберації розраховано так, щоб унеможливити виконання тут творів будь-яких інших композиторів, крім Р. Вагнера. Так з’явився зразок театру нового типу — театр-храм, призначений не для відпочинку публіки, а для квазірелігійного паломництва і зібрань однодумців, що набували релігійно-містичного сенсу. Так театр набув значення храму високого мистецтва, що освячує буденне життя, об’єднує людей, демократизує суспільство шляхом прилучення до мистецтва ширших народних мас і понад те — слугує націєтворчим стимулом. У 2-й половині 19ст. це стало надто важливим для німців, угорців, поляків і особливо — чехів, яких від остаточного онімечування врятував національний театр, символом чого стала будівля Національного театру у Празі.
Від 1880-х тривали зміни в театральній справі, практиці будівництва й оснащення театрів, у формуванні відповідних будівельних норм. Широкого поширення набули залізні конструкції перекриттів та технічного забезпечення сцени; свічки й гасові світильники — причини численних пожеж — поступово витіснило електричне освітлення, а ручні лебідки, які складали всю механізацію сцени, було замінено гідравлічними машинами. Вимога плавно піднімати вгору завісу, сценічні декорації та куліси призвела до значного збільшення висоти сценічної коробки. Протипожежні вимоги (які стали особливо жорсткими після пам’ятної численними жертвами пожежі віденського Рінгтеатру 08.12.1881) передбачали обов’язкове влаштування протипожежної завіси між сценою і глядачевою залою. Так сценічну й публічну половини театру стали трактувати як відокремлені, різновисокі, кожна зі своєю формою даху. Навіть у малих і дуже економічних театрах (у м. Карлових Варах авторства Ф. Фельнера і Г. Гельмера) стало неможливим накрити сцену і залу єдиним дахом. Фасадні вирішення театральних споруд під впливом творчості Г. Земпера стали значно пластичнішими, ніж до середини 19 ст.: після земперевого театру в м. Дрездені поширилися дугоподібні в плані фасади, які відповідали пластичній формі глядачевої зали (Цісарсько-королівський Гофбургтеатр у м. Відні). Цей напрям театральної архітектури у стилістиці історизму і модерну плідно розвивало Архітектурне бюро Фельнера і Гельмера (автори понад 50 театральних споруд у 11 країнах Європи). Найхарактерніша для їхніх театральних споруд неоренесансна й необарокова стилістика втілена також у театрах міст Будапешта, Бухареста, Кракова авторства інших зодчих. У 20 ст. архітектори намагалися створити новаторську «архітектурну оболонку» для авангардистських (див. Авангардизм у мистецтві) пошуків театральних режисерів. В. Гропіус розробив концепцію «тотального театру» (1926). Вона передбачала можливість переміщення сцени і частин глядачевої зали так, щоб театральну залу зі сценою можна було б перетворити на цирк з ареною посередині й місцями для глядачів навколо. Цю концепцію на практиці не реалізовано, але вона вплинула на проєктування видовищних споруд у 20 ст. Протягом 20 — початку 21 ст. зведено театральні споруди, в яких утілено численні інновації, серед яких — багатозальні театри, театри з єдиною сценічною коробкою і 2-ма симетрично розташованими глядачевими залами тощо. Видатним взірцем театрального зодчества 20 ст. є будівля Сіднейської опери. Найвідомішою аналогічною спорудою у Європі є Опера Бастилія у м. Парижі 1989 архітектора К. Отта (нар. 1946; Уругвай). Футуристичною театральною спорудою є Палац мистецтв імені королеви Софії у м. Валенсії (Іспанія) 2005 архітектора С. Калатрави.
Характеристика
Театри розрізняють за призначенням (оперні, драматичні, лялькові, дитячі тощо), місткістю, розташуванням місць для глядачів тощо. Усі вони складаються із 2-х взаємопов’язаних груп основних приміщень — сценічної і глядачевої. Основою сценічної групи є сцена з розміщеними обабіч та позаду неї приміщеннями для акторів, іншого театрального персоналу, репетиційними залами, технічними й адміністративними приміщеннями. Головною у глядачевому комплексі є зала, що у плані може бути овальною, прямокутною, трапецієподібною та складнішої форми, одно- та багатоярусною. Розрізняють зали партерні (до 500 глядачів, розміщених на одному рівні у партері), амфітеатральні (500–1 000 місць, ряди яких розміщено уступами), багатоярусні (понад 1 000 місць у партері, бенуарі, бельетажі й на балконах). До комплексу глядачевих приміщень належать касові та вхідні вестибюлі, фоє, кулуари, театральні буфети та інші приміщення обслуговування. Сценічний і глядачевий комплекси приміщень доповнюють складські, виробничі, допоміжні приміщення.
В Україні
В Україні до кінця 18 ст. театральні вистави відбувалися у пристосованих, часто тимчасових приміщеннях — залах громадських споруд, дерев'яних ярмаркових балаганах тощо. Першу стаціонарну театральну споруду зведено у м. Харкові 1789 (архітектор П. Ярославський, не збережено). У м. Львові колишній костел францисканців пристосовано для театральних вистав 1795. Театр Скарбека у Львові збудовано 1837–1842. У м. Києві перший міський театр зведено 1803–1806 (архітектор А. Меленський, не збережено), у м. Одесі — 1809–1810 (не збережено). Кращими театральними спорудами епохи історизму є будівлі Міського театру в Києві, Міського театру у Львові, Одеського національного академічного театру опери і балету, Міського театру в Чернівцях. Зразками стилістики радянського ретроспективізму 1950-х є обласні музично-драматичні театри у містах Полтаві, Тернополі, Чернігові. Архітектуру модернізму з виразним національним колоритом оприявнюють споруди обласних музично-драматичних театрів 1970‒1980-х у містах Івано-Франківську, Луцьку, будівля Сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна.
Додатково
На розвиток театрального мистецтва і театральних споруд вплинула теоретична праця Р. Вагнера «Мистецтво і революція», написана в липні 1849 у м. Цюриху після поразки революції в Саксонії, активним учасником якої був автор разом із Г. Земпером. Вона містить 4 головні тези:
- сакральна сутність театру;
- націєтворча роль театру;
- театр як синтез мистецтв: драми, поезії, музики, жесту, сценографії; такий театр — це мистецтво майбутнього;
- незамінна соціальна роль театру як найдемократичнішого виду мистецтва.
Практичним утіленням цієї теорії став вагнерівський театр у Байройті як осередок Байройтського фестивалю. За злою іронією історії цей фестиваль тепер є не демократичним, а суто елітарним.
Галерея
Оперний театр у Будапешті
Театр імені Ю. Словацького у Кракові
Театр «Естонія» у Таллінні
Театр Соловцова у Києві (тепер Національний академічний драматичний театр імені І. Франка)
Тернопільський академічний обласний український драматичний театр
імені Т. Шевченка
Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка
Література
- Барановский Г. Архитектурная энциклопедия второй половины ХIХ века. Т. III: Выставки, зрелища, спорт. Санкт-Петербург : Издание редакции журнала «Строитель», 1903. 502 с.
- Мардер А., Євреїнов Ю., Пламеницька О. та ін. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 283–284.
- Проскуряков В., Ямаш Ю. Львівські театри. Час і архітектура. Львів : Центр Європи, 1997. 130 с.
- Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва; Головкиївархітектура, 2002. С. 404.
- Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. 288 p.
- Проскуряков В. Архітектура українського театру. Простір і дія : монографія. 2-ге вид., виправл. і доповн. Львів : Львівська політехніка; Срібне слово, 2004. 584 с.
- Вечерський В. Українські театральні будівлі віденських архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера: історико-архітектурний контекст // Праці Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. Вип. 4. Київ : Фенікс, 2008. С. 51–92.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Театр (архітектура) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Театр (архітектура) (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.08.2026
