Монферран, Огюст
|
Монферран, Огюст (Montferrand, Auguste) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Анрі-Луї-Огюст |
| Справжнє прізвище | Рікар де Монферран |
| Народження | 23.01.1786 |
| Місце народження | Париж |
| Смерть | 09.11.1858 |
| Місце смерті | Санкт-Петербург |
| Місце поховання | Париж |
| Місце діяльності | Франція, Російська імперія |
| Напрями діяльності | архітектура |
| Традиція/школа | класицизм |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Почесного легіону (кавалер, офіцер), Святого Володимира (IV ст., III ст.), Святої Анни (II ст. з діамантами), Червоного орла (III ст., ІІ ст.), Вази, Святого Гробу Господнього Єрусалимського |
| Медалі | Велика золота медаль Папи Римського, Золота з діамантами медаль на Андріївській стрічці |
Монферра́н, Огю́ст [ фр. Montferrand, Auguste; повні прізвище та ім'я — Рікар де Монферран, Анрі-Луї-Огюст (фр. Ricard de Montferrand, Henri Louis Auguste)]; 23.01.1786, м. Шайо, тепер у складі м. Парижа, Франція — 10.07.1858, м. Санкт-Петербург, тепер РФ; похований 09.11.1858 у м. Парижі) — архітектор, представник пізнього класицизму, автор Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі та інших споруд.
Життєпис
Народився у сім’ї педагога. Його батько Б. Рікар (1747–1788, Франція) був учителем верхової їзди, потім директором Королівської академії в Ліоні. Дід Л. Рікар (18 ст., Франція) був інженером, будівничим мостів. Родинним прізвищем було Рікар, а «де Моферран» до прізвища сина додала мати, італійка М. Фістіон (Фістіоні; 1768–1833; Франція) на підставі того, що Рікари колись володіли маєтком Монферран. Проте версія аристократичного походження сім’ї, якої дотримувався архітектор, не має документальних підстав.
Після ранньої смерті батька хлопця виховував вітчим А. де Коммар’є — художник, котрий цікавився архітектурою. Він виявив і розвинув у пасинка хист до малювання і той 01.10.1806 вступив до Королівської школи архітектури у м. Парижі, проте невдовзі був мобілізований до наполеонівської армії. 1806 став сержантом, отримав два поранення і 1807 був демобілізований. Продовжив навчання, одночасно працюючи у відомстві генерального інспектора архітектури м. Парижа. Навчався у архітекторів Ш. Персьє і П. Фонтена (1762–1853; Франція). Брав участь у спорудженні церкви Мадлен у м. Парижі. Закінчивши навчання 1813, знову пішов до війська, де за бойові заслуги був нагороджений орденом Почесного легіону і званням старшого квартирмейстера. 1814 повернувся до м. Парижа й під час перебування там російського імператора Олександра І подарував йому альбом своїх проєктних фантазій, отримавши запрошення на роботу в Російську імперію.
Улітку 1816 Монферран приїхав до м. Санкт-Петербурга й звернувся до очільника Комітету міського будівництва та гідравлічних робіт, інженер-генерал-майора О. Бетанкура (1758; Іспанія — 1824; тепер РФ) з рекомендаційним листом від паризького майстра-годинникаря А. Бреге (Брегета; 1747; Швейцарія — 1823; Франція). Переглянувши графічні роботи Монферрана, Бетанкур запропонував йому посаду художника Петербурзького порцелянового заводу. Той погодився, запросивши собі щомісячну платню в 3 000 рублів асигнаціями. Міністр фінансів імперії Д. Гур’єв (1758–1825; тепер РФ) таку величезну на той час платню не погодив. Начальник канцелярії Комітету П. Вігель (1786–1856; тепер РФ) запропонував Бетанкуру призначити Монферрана начальником креслярні Комітету. Бетанкур заперечив, зазначивши надто молодий вік і недосвідченість претендента, тож Монферран став працювати у Комітеті креслярем безоплатно, за казенні харчі й квартиру. У Росії Монферрана стали називати Августом Августовичем. Проживши там 42 роки, російською мовою не володів, бо не вважав за потрібне.
Бетанкур дозволив Монферрану користуватися бібліотекою очолюваного ним Інституту шляхів сполучення. За кілька місяців той ознайомився із графічними зображеннями (увражами) найвизначніших об’єктів архітектури тогочасного світу, переважно храмів. На цій основі він склав альбом із 24 власних креслеників ескізних проєктів храмів у різних стилях: китайському, індійському, готики, візантійському, ренесансу, класицизму тощо. На той час Бетанкур намагався виконати доручення імператора щодо пошуку гідних архітектора та проєкта для спорудження нового головного храму столиці й усієї імперії — Ісаакіївського собору у м. Санкт-Петербурзі. Не в змозі догодити Олександру І, котрий своїх вимог щодо архітектури прямо не висловлював, сподіваючись, що зодчі самі містичним чином уловлять помисли самодержця, Бетанкур від безвиході відніс альбом Монферрана імператору. Як наслідок, імператорськими указами 21.12.1816 Монферрана призначено придворним архітектором, а 30.05.1817 на нього покладено обов’язки щодо проєктування і керівництва будівництвом нового собору — попри протести чиновників та досвідчених і заслужених петербурзьких архітекторів.
Створенням собору Монферран успішно керував протягом 41 року до завершення всіх робіт. Разом з тим він проєктував будинки, особняки, палаци петербурзької знаті, інші храми, торговельні споруди, парки, пам’ятники. Для України 1817 розробив проєкт будівлі Рішельєвського ліцею у м. Одесі (не реалізовано). Був заможною людиною, мав у центрі м. Санкт-Петербурга власний будинок, у якому експонував свою мистецьку збірку античних старожитностей і приймав численних гостей. Не дав підстав для звинувачень у корупції, хоча сучасники зазначали, що протягом життя у Росії йому довелося постійно працювати «в оточенні злодіїів». Мав порозуміння з обома імператорами — замовниками своїх будов: Олександром І і Миколою І. 30.05.1858 завершений Ісаакіївський собор урочисто освячено. Сучасники (Т. Готьє, А. Дюма) слушно зазначили, що в історії світової архітектури авторам грандіозних будов рідко коли щастило дожити до завершення їх. Через місяць після цього Монферран помер від ускладнення внаслідок пневмонії. Його останнім проханням було — поховати у крипті собору, ним створеного. Проте імператор Олександр ІІ це заборонив, наказавши вдові вивезти труну з тілом архітектора до Франції для поховання там, що й було виконано. Його поховано на кладовищі Монмартр у м. Парижі поряд з могилою матері.
Діяльність
Монферран був висококваліфікованим рисувальником, що сприяло його успішній кар’єрі. Як архітектор працював у стилістиці класицизму, проте схильний був до еклектики, оскільки готовий був творити у будь-якому стилі, запропонованому йому замовником будівлі чи споруди. У російській фаховій літературі поширено висновок про його слабку інженерну підготовку, бо два перші (1818 і 1825) із трьох послідовно розроблених ним проєктів Ісаакіївського собору містили грубі помилки в частині конструктивного вирішення. Приміром, циліндричний підбанник купола спирався не на підпружні арки й пілони, а на циліндричні склепіння, що неприпустимо. Та насправді ці неадекватні вирішення зумовила вимога імператора щодо збереження чотирьох пілонів старого, набагато меншого Ісаакіївського собору, який підлягав знесенню. Як тільки цю вимогу скасували, Монферран 1835 опрацював третій, остаточний варіант проєкту, де інженерно-конструктивну частину вирішено не просто фахово, а з інноваційним для Російської імперії завстосуванням прогресивних металевих будівельних конструкцій і з бездоганним виконанням фундаментів, що забезпечило виняткову надійність споруди. Міркування російських авторів щодо участі в цих рішеннях інженера Бетанкура є помилковими, оскільки той помер 1824 й не міг допомогти архітектору у його двох найвизначніших й інженерно найскладніших спорудах — Ісаакіївському соборі та Олександрівській колоні на Двірцевій площі у м. Санкт-Петербурзі. Архітектурно-конструктивне вирішення купола Ісаакіївського собору Монферран запозичив із собору Святого Павла у Лондоні авторства архітектора К. Рена: основою є ажурний металевий конус, що несе ліхтар (лантерну); до нього підвішено внутрішню купольну оболонку й на нього спирається зовнішня купольна оболонка. За цим же взірцем вирішено куполи паризького Пантеона та Капітолія у Вашингтоні.
На початкових етапах спорудження собору фаховий рівень Монферрана викликав сумніви, тому для контролю 1818 було створено спеціальну комісію з вищих сановників імперії (міністрів, сенаторів, членів державної ради). Оскільки на архітектора написали доноси, то 1820 створили ще й Комітет із провідних архітекторів імперії. Члени його опрацювали свої варіанти проєкту собору, але всі вони були відхилені. За одним із них збудовано Спасо-Преображенський собор у Болграді. Проте Монферран подолав спротив і добився того, що на будівництві собору виконували тільки його розпорядження. Про його інженерну умілість свідчать застосовані прогресивні методи виконання будівельно-монтажних робіт: установлення кожної велетенської колони портика, витесаної з єдиного кам’яного блоку, відбувалося протягом лише 45 хвилин.
Помітною вадою в архітектурній діяльності Монферрана є нерозуміння ним правил масштабності в архітектурі: на усіх фасадах Ісаакіївського собору є по два вікна велетенських розмірів, розташованих обабіч колонних портиків. Завдяки ним колосальна (100 м заввишки) споруда візуально виглядає значно меншою, ніж є насправді.
Загалом дві найвизначніші петербурзькі споруди Монферрана — Ісаакіївський собор і Олександрівська колона — своїми архітектурними образами правдиво оприявнюють гнітючо-антигуманний і водночас монументально-бутафорський характер російської імперської влади. Показово й те, що респектабельний архітектурний образ «сильної і цивілізованої» Російської імперії створив не росіянин, а француз, сержант армії Наполеона І Бонапарта.
Твори
Будинок Лобанова-Ростовського у м. Санкт-Петербурзі 1817–1820;
Ісаакіївський собор у м. Санкт-Петербурзі 1817–1858;
Спаський староярмарковий собор у м. Нижньому Новгороді 1818–1822;
палац графа (згодом князя) В. Кочубея у м. Санкт-Петербурзі 1819;
реконструкція Катеринингофського парку у м. Санкт-Петербурзі 1823 (більшість споруд, збудованих за цим проєктом, не збережено);
Молвінська колона перед входом до Катеринингофського парку у м. Санкт-Петербурзі 1824;
Олександрівська колона (поставлена для увічнення «вікопомних діянь» імператора Олександра І) у м. Санкт-Петербурзі 1828–1834;
особняк княгині В. Гагаріної у м. Санкт-Петербурзі 1835–1840;
будинок П. Демидова у м. Санкт-Петербурзі 1836–1840;
архітектурна частина кінного пам’ятника Миколі І у м. Санкт-Петербурзі 1856–1858.
Визнання
1831 обраний почесним вільним общником (членом) Імператорської Академії мистецтв. Був почесним членом Академії Святого Луки в Римі, Академії вишуканих мистецтва у Флоренції, Королівського інституту британських архітекторів. Мав чин дійсного статського радника.
Удостоєний нагород різних держав:
орден Почесного легіону (1813— кавалер, 1841 — офіцер), Франція;
орден Святого Володимира IV, III ступенів (1826, 1834 відповідно), Росія;
орден Святої Анни II ступеня з діамантами 1828, Росія;
орден Червоного орла III, ІІ ступенів (1840, 1850 відповідно), Пруссія;
Велика золота медаль Папи Римського 1840, Святий Престол;
орден Вази 1850, Швеція;
орден Святого Гробу Господнього Єрусалимського 1852, Святий Престол;
Золота з діамантами медаль на Андріївській стрічці 1858, Росія.
Додатково
Щодо Олександрівської колони імператор Микола І із захопленням, але не без іронії сказав архітектору: «Монферран, ви увічнили себе!» (замість того, щоб увічнити імператорового брата — попередника на престолі).
Від Миколи І Монферран отримав дві грошові премії: за спорудження Ісаакіївського собору — 40 тисяч рублів сріблом, за зведення Олександрівської колони — 100 тисяч рублів сріблом.
Праці
- Plans et détails du monument consacré à la mémoire de l'empereur Alexandre, ouvrage dédié à S. M. l'empereur Nicolas Ier, par A. Ricard de Montferrand. Paris : Thierry Fr., 1836.
- Eglise cathedrale de Saint-Isaac. Description architecturale, pittoresque et historique de ce monument St. Petersburg : F. Bellizard & Co., 1845.
Література
- Чеканова О., Ротач А. Огюст Монферран. Ленинград : Стройиздат, 1990. 224 с.
- Тимофієнко В. Монферран Огюст // Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 262.
- Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 130–131.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Монферран, Огюст // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Монферран, Огюст (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.11.2025
