Антична філософія

Афінська школа — фреска Рафаеля в Станці делла Сеньятура Ватиканського палацу. У центрі композиції — постаті Аристотеля і Платона. Платон (у червоному плащі, з рисами обличчя Леонардо да Вінчі) простягає руку до неба; Аристотель (у синьому) вказує рукою вниз. Сократ— ліаоруч від Платона, Діоген — напівлежить на сходах, на передньому плані внизу — Піфагор в оточенні учнів (ліворуч), Геракліт — у глибокому задумі майже в центрі (з рисами Мікеланджело), Евклід — нахилився, з циркулем у руках (з рисами Браманте), праворуч — Птолемей і Зороастр. 1511

Анти́чна філосóфіяфілософія Стародавньої Греції та Стародавнього Риму (6 ст. до н. е. — поч. 6 ст. н. е.), історично перший етап розвитку європейської теоретичної думки і пізнання.

У широкому розумінні термін іноді вживають на позначення сукупності філософських учень, шкіл, традицій, що сформувалися в різних цивілізаціях Стародавнього світу (Стародавні Індія, Китай, Греція, Рим).

Хронологічні межі

Хронологічні межі античної філософії визначають по-різному. Більшість дослідників окреслюють період від 6 ст. до н. е. — до порубіжжя. 5–6 ст. н. е. Умовним початком вважають заснування мілетської школи та діяльність Фалеса Мілетського; датою завершення — 529, коли декретом імператора Юстиніана І Великого остаточно була закрита Академія Платона. Першою і основною мовою античної філософії була давньогрецька, від сер. 2 ст. до н. е. почала формуватися латиномовна філософська традиція (втім, помітно залежна від грецької). На зламі античності (2‒4 ст. н. е.) спостерігається співіснування та контамінація античної філософії й ранньо-християнського богослов’я (апологетики та патристики).

Географічне поширення

Формування античної філософії відбулося на території держав Середземномор’я, насамперед Стародавньої Греції доби полісної (див. Поліс) демократії. Географічне поширення пов’язане насамперед з виникненням світової імперії Александра Македонського, яка лишила по собі низку елліністичних монархій. Згодом ця модель була відтворена територіальними завоюваннями Римської республіки та Римської імперії.

Джерела вивчення

Світова антикознавча наука послуговується такими джерелами вивчення давньогрецької й давньоримської філософії:

  • корпус античних філософських текстів, що зберігся у середньовічних рукописах;
  • тексти (переважно папірусні), відкриті археологами [т. з. «Дервенійський папірус» 4 ст. до н. е. з алегоричним тлумаченням орфічної теогонії; бібліотека епікурейських папірусних сувоїв, знайдена поблизу м. Геркуланума (тепер Італія); «Афінська політія» Аристотеля; «Основи етики» Гієрокла; кам’яні блоки з вирізьбленим епікурейським текстом; анонімний коментар 2 ст. до «Теетету» Платона, фрагмент поеми Емпедокла «Про природу» та ін.];
  • тексти, що дійшли у перекладах ін. мовами (сирійською, арабською, вірменською тощо), причому переклад часом зроблений з давнішої редакції, ніж оригінал, відомий за пізнішим манускриптом.

Назагал від філософії античності збереглася порівняно невелика частина текстів, а масив збережених рукописів визнається репрезентативним не без застережень.

Періодизація та характерні риси

У розвитку античної філософії виділяють кілька періодів: передфілософський, докласичний (або ранньої класики), класичний, елліністичний (або пізньої класики)

Передфілософський період

У цей період (8‒7 ст. до н. е.) філософська рефлексія як така ще не сформована, але закладені основи філософського мислення. Основні представники цього етапу — Ферекід, Епіменід, Анахарсіс, Акусілай тощо. Протофілософські ідеї прочитуються й у текстах давньогрецьких поетів (Гомер, Гесіод).

Докласичний період

Смерть Сократа (філософ прощається із учнями та приймає отруту). Худ. Жак-Луї Давід, 1787. Музей мистецтва Метрополітен в Нью-Йорку, США

Також відомий як досократичний (див. Досократики), ранньої класики, натурфілософії (7‒5 ст. до н. е.). Періоду притаманний інтерес до пошуків першооснови (архе) та першопричини буття, загальних законів Всесвіту, роздуми про природу, причини виникнення та структуру Космосу, джерела його руху і життя. Перші грецькі натурфілософи приділяли увагу насамперед онтології, космогонії й космології, заклали фундамент для майбутнього формування точних наук. Вчення про людину спершу формувалося як складова частина загальної космології і розвинулося від фізіології (у тогочасному тлумаченні терміну — вчення про людину як частину Космосу, мікрокосм) до раціоналістичної етики, що обґрунтовувала правила моральності як основу соціального (полісного) життя.

У ранніх текстах, присвячених дослідженню і систематичному опису різних природних явищ, фактично неможливо відокремити філософію від ін. видів інтелектуальних розумувань, які згодом набули статусу окремих наук (математики, медицини, фізики, географії, астрономії, метеорології та ін.). Школи ранньої грецької філософії: мілетська (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), елейська (Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Меліс), піфагореїзм (Піфагор, Філолай, Феано, Архіт Тарентський), атомістична (Демокріт із Абдер, Левкіп) а також Анаксагор, Геракліт із Ефеса, Емпедокл і школа софістів (Протагор, Горгій, Продік із Кеоса, Кратил, Гіппій з Еліди).

Класичний період

Охоплює 5‒4 ст. до н. е. У творчості Сократа, Платона й Аристотеля як ключових постатей цього періоду розгорнуто все коло філософських дисциплін: космологія, фізика, логіка, онтологія, етика, політика. Створений завдяки ним ідеал філософа і філософії залишався значущим протягом усієї античності.

Сократ вперше серед філософів здійснив переорієнтацію філософії з умоглядних міркувань про природу на рефлексії щодо людини (див. Антропологічний поворот) та етико-естетичних проблем. Він цікавився насамперед питаннями гносеології й етики, які вважав тісно пов’язаними: передумовою моральної поведінки вважав істинне (божественне) пізнання, що осягається через суб’єктивний внутрішній досвід. Сократ відомий і як батько критичного мислення («Я знаю, що нічого не знаю»).

Платон сформулював теорію ідей (див. Ейдос) як «прообразу» матеріальних речей та висунув вчення про єдиного Бога (Деміурга), розмірковував про джерело істинного знання (анамнезис), душу, чесноти й ідеальну державу, принципи естетики (мімесіс). Філософія Платона стала основою платонізму, згодом — неоплатонізму.

Аристотель поділяв філософію на теоретичну, практичну і творчу. Висунув як інструмент дослідження логіку: узагальнив і систематизував доробок своїх попередників, визначив головні форми й закони мислення, розробив першу теорію силогізму, став фундатором формальної (класичної, аристотелевої) логіки. Зробив вагомий внесок у розвиток уявлень про фізику та метафізику; обґрунтував учення про Бога як першосутність, першоформу, першодвигун і перщоціль Всесвіту; розвинув вчення про форму і матерію й внутрішню мету розвитку (ентелехія); проклав шлях майбутньому природознавству (біологія, географія, ботаніка та ін.) і корпусу гуманітарного знання (значний доробок в галузі етики, естетики, психології, педагогіки); розробив першу класифікацію наук. Виділив літературні жанри (епос, лірику, драму); розрізнив поетику та риторику; утвердив погляд на людину як на «істоту політичну» тощо. Був авторитетним педагогом, засновником школи перипатетиків і вихователем Александра Македонського; родоначальником аристотелізму.

Філософія античності класичного періоду вбачала в людині насамперед вільну тілесно-духовну істоту, яка пізнає саму себе в єдності з Космосом і Природою, а також суб’єкта політичного життя, громадянина полісу.

Основні школи цього періоду: кініки (Антисфен, Діоген Синопський); кіренаїки (Аристіпп Киренський і Аристіпп Молодший, Арета Киренська, Гегесій); мегарики (Евклід Мегарський, Евбулід з Мілета); елідо-еретрійці (Федон, Менедем з Еретрії).

Елліністичний період

Елліністична епоха (пізня класика; 4 ст. до н. е. — 6 ст. н. е.) представлена як новими школами (епікуреїзм, неоплатонізм, скептицизм, стоїцизм), так і модифікаціями традиційних класичних концепцій платоніків, перипатетиків і кініків. Для вчень цього періоду характерні схематизація шкільної проблематики, чіткий дисциплінарний поділ філософії на логіку, фізику й етику. Особлива увага приділялася етиці, завданням якої були підпорядковані ін. дисципліни.

Основні елліністичні школи: епікуреїзм (Епікур, Лукрецій), стоїцизм (Хрисипп, Зенон з Кітіона, Клеанф, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет), скептицизм (Піррон, Секст Емірик), неоплатонізм (Порфірій, Ямвліх, Прокл, Плотін).

Значення

Антична філософія стала першою в історії культури спробою відійти від міфологічного уявлення про світ й осягнути через особисте розумування універсальне джерело норм, що керують метафізичним і фізичним буттям (нус, логос). Як новий тип світогляду і форма знання філософія вперше чітко відокремилася від ін. сфер діяльності (на відміну від традиції Сходу); була відкритою і доступною для всіх вільних громадян; розвивалася як діалог різних думок і позицій, напрямів і шкіл. В її межах формуються майже всі галузі філософського знання (онтологія, метафізика, логіка, гносеологія тощо), а також низка природознавчих та гуманітарних наук, які згодом отримають самостійний статус. Були вироблені основні поняття і категорії, які сформували понятійний апарат європейської філософської і наукової думки.

Антична філософія не тільки стала основою європейської філософії наступних століть (Середньовіччя і Ренесансу), а й підґрунтям західної культури назагал: аристотелізм сформував західний стиль мислення, неоплатонізм став однією зі складових християнської культури.

Основні школи античної філософії
Період Час Філософські школи
Докласичний (досократики) 7‒5 ст. до н. е. мілетська, елейська, ефеська, атомістична, піфагорійці, софісти
Класичний (сократики) 5‒4 ст. до н. е. сократична, платонізм, перипатетики, кініки, кіренаїки, елідо-еретрійці
Елліністичний 4 ст. до н. е. — 6 ст. н. е. епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм, неоаристотелізм, неопіфагорійці

Література

  1. Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. Москва : Мысль, 1989. 204 с.
  2. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 1993. 260 с.
  3. Асмус В. Ф. Античная философия. Москва : Высшая школа, 1999. 400 с.
  4. Leonard M. Ancient Philosophy. London : Granta, 2008. 116 p.
  5. Peterman J. E. On Ancient Philosophy. Belmont : Thomson Wadsworth, 2008. 228 p.
  6. Адо П. Що таке антична філософія? / Пер. з франц. С. Л. Йосипенка. Київ : Новий Акрополь, 2014. 428 с.
  7. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии. Москва : Азбука, 2016. 304 с.

Автор ВУЕ

В. Е. Туренко


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Туренко В. Е. Антична філософія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антична філософія (дата звернення: 2.06.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
09.05.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ