Віо, Теофіль де

Портрет Т. де Віо, вміщений у видання творів 1632

Віо́, Теофі́ль де (фр. Viau, Théophile de; квітень 1590, м. Клерак, за іншими даними — с. Буссер де Мазер, тепер регіон Нова Аквітанія, Франція — 25.09.1626, м. Париж, Франція) — поет, драматург, чільний представник літератури пізнього Відродження. Писав французькою мовою.

Віо, Теофіль де (Viau, Théophile de)
Народження	.04.1590
Місце народження	Нова Аквітанія
Смерть	25.09.1626
Місце смерті	Париж
Alma mater	Лейденський університет
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	література
Традиція/школа	французька література

Життєпис

Народився в дворянській сім’ї (протестантів за віросповіданням). Батько був адвокатом у парламенті (суді) м. Бордо.

Майбутній поет навчався у протестантській Академії Монтобана і Пюїлорана та в Лейденському університеті.

У віці 21 р. приїхав у м. Париж. Разом із літератором Ж.-Л. Гезом де Бальзаком (1597–1654; Франція) 1612 здійснив мандрівку до Нідерландів.

Ймовірно, був поетом однієї з театральних труп (близько 1611–1613). Перебував на службі у А. де Ногаре де Ла Валетта, герцога Кандаля (1591–1639; Франція), разом із ним 1615–1616 брав участь у релігійній війні у Гієнні на боці протестантів проти королівських військ. Помилуваний після війни, був придворним поетом, вів світське життя. Захопився ідеями філософа Дж. Ч. Ваніні.

З невідомих точно причин, можливо, через написання ним віршів чи пасквілю проти короля, 14.06.1619 було видано королівський наказ про вигнання Віо з Франції. Переховувався у с. Буссері де Мазері, згодом у м. Монпельє, потім у Піренеях. 1620 виїхав до Англії. Повернувшись, 1621 бився вже на боці армії короля проти протестантів. 1622 перейшов у католицизм.

Був обвинувачений парламентом (судом) за доносом єзуїтів як один із авторів колективної збірки «Сатиричний Парнас» («Parnasse satyrique»; 1623), до якої написав вільнодумні еротичні вірші. У цих поезіях він нібито присягався віднині удаватися до содомії (за тих часів це каралося смертю; див. у ст. Содом і Гоморра). Його також обвинувачували в атеїзмі та богохульстві. Обвинувачі вимагали примусити поета до принизливого публічного покаяння, спалити його живцем і розвіяти попіл. Віо намагався втекти від переслідувань, але його затримали під час втечі до Англії та кинули до в’язниці Консьєржері. Там він і чекав 28.09.1623–01.09.1625 на процес, поки вивчали його твори, шукали в них докази бунту проти моралі. Справа набула розголосу, за цей час різними авторами було написано 55 брошур за чи проти нього. Зрештою 1625 поет був висланий із м. Парижа (за вироком — довічно), але 1626 зміг таємно повернутися до столиці, де і помер.

Творчість

Віо вважають одним із провідних ліриків в історії французької поезії. Писав сонети, епіграми, оди, елегії, сатири й послання. Твори поета-вільнодумця мали успіх у читачів. Упродовж 17 ст. з’явилося 93 видання його поезії.

У ранній поезії, зокрема в «Елегії до Пані» («Élégie à une Dame») висловлював повагу до творчості Ф. де Малерба, але водночас і прагнення не наслідувати його у своїх віршах, в створювати оригінальні твори у власній манері. Виступав проти класичних обмежень у поезії, введених реформою Ф. Малерба.

На початку кар’єри писав вірші, що оспівували кохання, земні радощі, красу природи. Радість життя присутня і в ліричних творах, і в гумористичних епіграмах. Згодом у поезії з’явилися песимізм, сум, розчарування, тема мізерності людини перед Всесвітом. У віршах, присвячених вигнанню, автор передає свій відчай та біль. У його ліриці своєрідно сполучилися риси ренесансної традиції реалістичності та барокової витонченої чутливості.

У 1620-х лірика Теофіля щобільше інтелектуалізується, насичується глибоким філософським і вільнодумчим змістом, відважним скептицизмом; автор вплітає у тканину любовного вірша власні світоглядні принципи. Роздуми про швидкоплинність і жорстокість життя поєднано з гедоністичними лібертинськими мотивами, закликами насолоджуватися життям тут і зараз. Своїми віршами і поведінкою він повсякчас кидав виклик офіційній церкві.

Писав також драматичні твори, серед яких найвідоміша трагедія «Пірам і Тизба» («Pyrame et Thisbé»; 1621, опублікована 1623). Твір вирізняється романтикою та ліризмом. Сюжет трагедії про нещасливе кохання, яке закінчується подвійним самогубством, нагадує сюжет «Ромео і Джульєтти» В. Шекспіра. П’єса протягом 1626–1698 була опублікована 73 рази, 1621–1634 не сходила зі сцени паризького театру «Отель де Бургонь».

Автор праці «Трактат про безсмертя душі, або Смерть Сократа» («Traité de immortalité de l’âme, ou la morte de Socrate»; 1620).

Останніми творами поета були «Будинок Сильві» («La Maison de Sylvie»; 1623–1624) — десять од, написаних десятивіршем, і прозовий фрагмент «Ларісса» («Larissa») — ідилія, написана латиною.

Творчість Віо була на деякий час забута. Інтерес до неї відродили поети-романтики, зокрема Т. Готьє. Літературознавці характеризують його як «ідейного провідника бунтарського лібертинажу».

Окремі поетичні твори Віо українською мовою переклали М. Москаленко, М. Терещенко, В. Ткаченко.

Цитати

Я пригорнуся до Коріни,
Тепер нас бачить лиш Любов.
Тут погляд ранку не знайшов
Для себе жодної щілини.
Вітри не стихнуть самотою
І слухати теж не дадуть,
Бо все, що робимо ми тут,
Для них покрите таїною.
(Цит. за кн.: Ткаченко В. Сад божественних поезій: тисячоліття французькомовної любовної лірики : у 2 т. Київ : Просвіта, 2011. Т. 1. С. 51).

Жінці, яка хотіла, щоб її зрівняли з сонцем
Чого так хоче жінка ця свавільна?
Щоб я її зрівняв із сонцем золотим?
Воно є спільне — і вона є спільна.
У них подібність тільки в цім!
(Цит. за кн.: Сузір’я французької поезії : в 2 т. Київ : Дніпро, 1972. Т. 1. С. 185).

«Теофіль — справжній великий поет, і його вплив (хоча й прихований та незбагненний) дуже відчутний у сучасній літературі. Ви будете, певно, здивовані, виявивши у Теофіля ідеї, які здавалися би десять чи дванадцять років тому найсміливішим новаторством. Бо, треба зауважити, саме він розпочав романтичний рух»
«Théophile est un véritable grand poète, et son influence, bien que souterraine et inexpliquée, est très sensible sur la littérature actuelle. On sera bien surpris de retrouver dans Théophile des idées qui paraissaient, il a dix ou douze ans, de la plus audacieuse nouveauté. Car c’est lui, il faut le dire, qui a commencé le mouvement romantique»
[Т. Готьє «Гротески» (1834–1836). Цит. за кн.: Gautier Th. Grotesques. Paris : Michel Levis frères, 1853. P. 110].

Твори

Œuvres comlètes : en 2 v. Paris : P. Jannet, 1855–1856.
Œuvres poétiques : en 2 v. Geneve : Droz, 1958–1967.
У к р. п е р е к л. — Послання Теофіля до сучасників // Всесвіт. 1961. № 3. С. 125.
[Поезії] // Всесвіт. 1976. № 3. С. 135.
[Поезії] // Сузір’я французької поезії : в 2 т. Київ : Дніпро, 1972. Т. 1. С. 182–185.
Відлюддя. Мені приснилося, що в сонячну годину // Ткаченко В. Сад божественних поезій: тисячоліття французькомовної любовної лірики : у 2 т. Київ : Просвіта, 2011. Т. 1. С. 50–51.

Література

Garrisson Ch. Le poète Théophile de Viau // Revue d’histoire littéraire de la France. 1897. № 3. Р. 423–453.
Faguet E. Théophile de Viau // Histoire de la poesie frantaise de la Renaissance au Romantisme : en 11 vol. Paris : Boivin, 1924. Vol. 2. P. 129–199.
Guedj H. Théophile de Viau, poète baroque et le Sud-Ouest // Baroque. 1965. URL: https://journals.openedition.org/baroque/237
Fragonard M.-M. La plume et l’épée. La littérature des guerres de Religion à la Fronde. Paris : Gallimard, 1989. 144 p.
Saba G. Fortunes et infortunes de Théophile de Viau. Paris : Klincksieck, 1997. 389 p.
Adam A. Théophile de Viau et la libre pensée française en 1620. Genève : Slatkine Reprints, 2000. 473 p.
Ryngaert J.-P. Viau Théophile de // Beaumarchais J.-P., Couty D., Rey A. Dictionnaire des écrivains de langue française : en 2 t. Paris : Larousse, 2001. T. 2. 2253 p.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Віо, Теофіль де // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віо, Теофіль де (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.11.2024