Віолле-ле-Дюк, Ежен-Емманюель

Віолле-ле-Дюк, Ежен-Емманюель.
Портрет і автограф

Віолле-ле-Дюк, Ежен-Емманюель

(Viollet-le-Duc, Eugеne Emmanuel)

Народження 27.01.1814
Місце народження Париж
Смерть 17.09.1879
Місце смерті Лозанна
Місце діяльності Франція, Швейцарія
Напрями діяльності архітектура, реставрація, образотворче мистецтво, енциклопедистика


Відзнаки

Ордени Імператорський орден Мексики; Почесного легіону; Троянди Бразильської імперії; Святого Станіслава
Медалі Королівська золота медаль з архітектури
Ідеальний образ готичного собору
Проєкт реставрації Нотр-Дам-де-Парі, собору в Парижі (у повному обсязі не реалізовано)
Графічна реконструкція замку Кусі
Графічна реконструкція середньовічного замку Лувр у Парижі (не збережено; на місці теперішнього палацу й музею Лувр)
Проєкт реставрації замку П’єрфон
Середньовічні оборонні споруди м. Каркассонна

Віолле́-ле-Дюк, Еже́н-Емманюе́ль (фр. Viollet-le-Duc, Eugеne Emmanuel; 27.01.1814, м. Париж, Франція — 17.09.1879, м. Лозанна, кантон Во, Швейцарія) — архітектор, реставратор, історик і теоретик архітектури, художник, енциклопедист, основоположник наукової реставрації пам’яток, автор низки реставрацій визначних архітектурних пам’яток.

Життєпис

Народився у сім’ї високопоставленого урядовця — управителя королівських палаців. Сім’я мешкала у м. Парижі в палаці Тюїльрі (не збережено). Дядьком по матері був художник і мистецтвознавець Е.-Ж. Делеклюз (1781–1863; Франція), котрий брав участь у вихованні й навчанні Віолле-ле-Дюка. Батько заохочував до занять образотворчим мистецтвом його та молодшого брата Адольфа (1817–1878; Франція), котрий став художником. Сім’я підтримувала дружні стосунки зі Стендалем і П. Меріме. Все це вплинуло на вибір фаху й подальшу професійну діяльність Віолле-ле-Дюка.

Під час Липневої революції 1830 будував барикади на вулицях м. Парижа. 1830 відмовився навчатися у Школі образотворчого мистецтва (м. Париж). Учився в архітектора А.-Ф.-Р. Леклера (1785–1853; Франція), а також самотужки, подорожуючи Францією, вивчаючи й малюючи її старовинну архітектуру. Від 1834 — заступник професора композиції та орнаменту у Школі малювання (тепер Вища національна школа декоративного мистецтва, м. Париж). 1835 відвідав і дослідив Мон-Сен-Мішель (див. Мон-Сен-Мішель та його затока). 1836–1837 здійснив тривалу подорож Італією, наслідками якої стали розчарування в стилістиці ренесансу, бароко й класицизму та формування остаточної переконаності у творчій перевазі французької готики. 1850 разом із П. Меріме відвідав Англію. Був одним із засновників фаху «історія мистецтв» у Франції; 1863–1864 — професор кафедри історії мистецтв та естетики Школи образотворчого мистецтва.

Реставрацією архітектурних пам’яток займався від 1840 за пропозицією генерального інспектора історичних пам’яток Франції П. Меріме. Відповідно до цього обіймав керівні посади у сфері охорони спадщини культурної: від 1846 — керівник Управління історичних пам’яток; від 1848 — член Комісії з питань мистецтва та релігійних споруд; від 1849 — член Вищої комісії з питань покращення національних мануфактур; від 1853 — генеральний інспектор єпархіальних будівель; від 1857 — архітектор єпархіальних будівель; від 1860 — член Комісії історичних пам’яток.

Від 1868 займався альпінізмом і 1870 мало не загинув на схилі Монблана, при цьому документально точно зарисувавши геологічну структуру ущелини, в яку провалився. 1874 опублікував складену власноруч топографічну карту Монблана і його околиць.

Під час Франко-прусської війни 1870–1871 як військовий інженер у званні підполковника брав участь у створенні оборонних споруд довкола м. Парижа. Поразку Франції у тій війні сприйняв як ознаку національного виродження. За політичними поглядами був республіканцем. Але з огляду на наближеність до імператора Наполеона ІІІ Бонапарта Паризька комуна 1871 засудила його до смертної кари. Унаслідок цього був змушений виїхати до Швейцарії. Там керував реставрацією архітектурних пам’яток у містах Лозанні й Женеві, брав участь у підготовці Міжнародної виставки в м. Ліоні та Всесвітньої виставки в м. Парижі 1878. Консультував з технічних питань творців статуї Свободи.

Творчість

Загальні відомості

Як архітектор-практик є автором реалізованих проєктів багатоквартирних житлових будинків у м. Парижі, заміських особняків, церков, каплиць, вівтарів — усі в стилістиці різних напрямів історизму (неоготика, неоренесанс тощо). Був художником-графіком (працював у техніках рисунку, акварелі, гравюри) і знавцем середньовічної архітектури Франції і Європи. Разом із колегами досліджував, рятував, популяризував пам’ятки середньовіччя: меблі, килими, гобелени (так звані арраси), дрібну скульптурну пластику (різьблену слонову кістку), зразки старовинного шитва і ткацтва, деталі архітектурних споруд, середньовічні вітражі та уламки їх, старовинні надгробки тощо.

Основоположник реставрації пам’яток

Справив найбільший вплив на формування і розвиток реставраційної теорії та практики 19–20 ст. Згідно з його ідеями виконано низку реставрацій та романтичних реконструкцій давніх храмів, замків, фортець тощо. Цьому передували ґрунтовні наукові дослідження старовинних споруд із визначенням їхніх стилістики та первісного вигляду.

Реставруючи архітектурні споруди, базувався на принципі ідеальної моделі, створеної власною уявою на підставі досліджень. При цьому верифікація була неможливою — наскільки модель реставратора відповідала задуму середньовічного зодчого. Тож давня споруда унаслідок такої реставрації отримувала не той вигляд, який мала на певний історичний період, а покращений, стилістично цілісний. Пізніші історичні нашарування, як стилістично несумісні, видалялися. Так діючи швидше як художник, а не науковець, він сумнівними (з позицій сьогодення) методами врятував від загибелі низку визначних середньовічних пам’яток Франції. Цю методику названо «стилістичною реставрацією». Її наприкінці 19 ст. критично переглянуто і у 20 ст. низку відреставрованих Віолле-ле-Дюком пам’яток наново реставровано відповідно до наукових засад, опрацьованих з урахуванням виявлених недоліків стилістичної реставрації. Головною вадою визнано загрозу фальсифікації пам’яток і втрати ними автентичності. У міру збільшення кількості пам’яток, що зазнали такої реставрації, зросло усвідомлення того, що замість пам’ятки постає щось, приблизно схоже на неї, але принципово неадекватне справжньому архітектурному твору давнини. Попри енциклопедичність знань Віолле-ле-Дюка про середньовіччя, ще за його життя стала очевидною помилковість його переконання про можливість сучасника повністю вжитися у попередню історичну епоху, уподібнитися давньому майстру й творити середньовічну архітектуру.

Суспільно й історично значущою реакцією на недоліки реставраційної методики Віолле-ле-Дюка стали принципи, які запропонував Д. Рескін, котрий, не критикуючи його персонально, засуджував реставраційні доповнення, серед яких губилися оригінальні частини й деталі пам’ятки. Він заперечував будь-яке намагання втрутитися у давній твір архітектури. Стверджував, що найнадійніший спосіб знищити пам’ятку — відреставрувати її, бо це супроводжується таким руйнуванням, після якого неможливо зібрати історичні свідоцтва унаслідок підробленого відтворення того, що знищено. На цій основі в Європі поступово сформовано альтернативну щодо Віолле-ле-Дюка наукову парадигму відмови від «співавторства» з майстрами давнини і практики поновлення пам’яток до їхнього первісного вигляду. Наслідком стало обмеження доповнень та перебудов пам’яток. Альтернативою концепції Віолле-ле-Дюка став заклик Д. Рескіна і В. Морріса «Не чіпати руїни!» задля того, щоб донести до майбутнього залишки давнини в їхній достеменній недоторканності як матеріальні свідчення історичного розвитку кожної національної культури. Так з’явився альтернативний метод археологічної реставрації, який тепер є загальновизнаним.

Енциклопедист

Авторству Віолле-ле-Дюка належать опубліковані монографічні дослідження про архітектурні пам’ятки, комплекси й ансамблі їх, які він вивчав і реставрував: замки П’єрфон, Кусі, м. Каркассонн тощо. Він же одноосібний автор двох багатотомних енциклопедій, які за тодішньою традицією називали словниками: 10-томного «Словника французької архітектури з XI по XVI сторіччя» з 3700 авторськими графічними ілюстраціями та 6-томного «Словника французьких меблів від каролінгського періоду до епохи Відродження». Його енциклопедичні праці з фортифікації «Нарис військової архітектури епохи Середньовіччя» та «Історія однієї фортеці» суттєво вплинули на створення оборонних ліній Франції перед Першою світовою війною (під м. Верденом, департамент Мез — див. Верденська битва) та перед Другою світовою війною (лінія Мажино). Книжка «Історія одного будинку» заклала основи сучасного розуміння житлової архітектури, а «Бесіди про архітектуру», перекладені на багато мов і неодноразово перевидані, стали світовим бестселером.

Віолле-ле-Дюк і Російська імперія

Урядові кола Російської імперії спонукали Віолле-ле-Дюка до створення 1877 щедро ілюстрованої праці «Російське мистецтво, його витоки, його складники, його розквіт, його майбутнє». У ній він схвально представив церкви так званого шатрового типу (архітектурну форму яких занесено у Московське царство з Італії італійськими архітекторами). У московитській архітектурі він убачав «індійсько-татарський» і персидський впливи, а собор Василія Блаженного у Москві назвав «горо́дом страхітливих овочів». Усе це викликало злість, обурення і бездоказові заперечення підданих Російської імперії, які вважали себе науковцями, проте не спромоглися написати історії своїх мистецтва та архітектури, допоки її не створив їм українець І. Грабар на початку 20 ст.

Твори

Серед реалізованих проєктів реставрації архітектурних пам’яток найважливіші (всі — у Франції):

За його проєктом збудовано 1864–1867 церкву Сен-Дені-де-л’Естре на околиці м. Парижа.

Визнання

Книжки Віолле-ле-Дюка «Бесіди про архітектуру» та «Словник французької архітектури» справили значний вплив на розвиток світової архітектури й виховання кількох поколінь архітекторів у багатьох країнах світу. Д. Рескін писав, що варто вивчити французьку мову, тільки щоб прочитати єдину цінну й правильну книгу з архітектури — «Словник…». Ф.-Л. Райт вважав «Бесіди про архітектуру» єдиною в світі розумною книгою про архітектуру. Американські творці перших у світі хмарочосів у м. Чикаго зазначали, що джерелом їхнього натхнення були книжки Віолле-ле-Дюка. Ле Корбюзьє стверджував, що коріння сучасної архітектури (модернізму, функціоналізму) є французьким і воно — у працях Віолле-ле-Дюка. Те ж саме стосується стилів неоготики й модерну.

Його учнем був П. Абаді. Віолле-ле-Дюк справив визначальний вплив на творчість Г. П. Берлаге, Е. К. Берн-Джонса, А.-К. Ван де Вельде, А. Гауді, Е. Гімара, В. Морріса, Ж. Нувеля, В. Орта, О. Перре, Д. Г. Россетті, Л. Г. Саллівена та багатьох інших архітекторів, дизайнерів, художників.

Був членом Міланського товариства образотворчого мистецтва (з 1862), Амстердамського архітектурного товариства (з 1863), Королівської академії образотворчого мистецтва Бельгії (з 1863), Академії Святого Фердинанда (з 1864, Іспанія), Амстердамського товариства образотворчого мистецтва (з 1864), Королівського інституту британських архітекторів (з 1864, кореспондент від 1854), Королівської академії образотворчого мистецтва Лісабона (з 1864), Віденської академії образотворчого мистецтва (з 1865), Американського інституту архітекторів (з 1870), Королівської академії Ганновера (з 1873), Женевського інституту образотворчого мистецтва (з 1874), Товариства мистецтвознавства Нідерландів (з 1874), Американського філософського товариства (з 1874, м. Філадельфія), Американської академії мистецтв і наук (з 1875), Товариства образотворчого мистецтва Бостона (з 1875), Румунської академії (з 1878), Баварського товариства ужиткових мистецтв (з 1879).

Нагороди:

Королівська золота медаль з архітектури (1864, Велика Британія).

Імператорський орден Мексики (1865).

Командор Ордена Почесного легіону (1869).

Орден Троянди Бразильської імперії (1873).

Орден Святого Станіслава (1878, Російська імперія)

Додатково

Протягом правління президента, а від 1852 — імператора Наполеона ІІІ Бонапарта Віолле-ле-Дюк підтримував з ним та імператрицею Євгенією (1826–1920; Іспанія) дружні стосунки. Це сприяло успішному становленню і розвитку пам’яткоохоронної справи у Франції. Проте саме ця епоха ознаменована безпрецедентним в історії країни, наймасштабнішим масовим знесенням старовинної забудови м. Парижа під час його радикальної реконструкції 1853–1870, виконаної під керівництвом Ж.-Е. Османна, уповноваженого на це імператором. Сучасники назвали це масовим знищенням середньовічної Франції, якому Віолле-ле-Дюк не зміг зарадити.

Цитата

Е. Е. Віолле-ле-Дюк, дефініція поняття «Реставрація»
Переклад:
«Реставрація будівлі — це не її підтримання, ремонт чи перебудова, це відновлення її до тієї цілісності, якої, можливо, ніколи не існувало у певний момент часу.»
Оригінал:
«Restaurer un édifice, ce n'est pas l'entretenir, le réparer ou le refaire, c'est le rétablir dans un état complet qui peut n'avoir jamais existé à un moment donné.»

 (Цит. за: Viollet-le-Duc. Dictionnaire raisonné de l'architecture française du XI au XVI siècle. Vol. 8. Paris, 1866. Restauration. Переклад В. Вечерського)


Праці

  • Essai sur l'architecture militaire au Moyen Âge. Paris : Bance, 1854. 236 p.
  • Description du château de Coucy. Paris : Bance, 1857. 24 p.
  • Cité de Carcassonne. Paris : Gide, 1858. 52 p.
  • Dictionnaire raisonné du mobilier français de l'époque carolingienne à la Renaissance : en 5 t. Paris : Morel, 1872–1875.
  • Histoire d’une maison. Paris : J. Hetzel, 1873. 260 p.
  • Histoire d’une forteresse. Paris : J. Hetzel, 1874. 368 p.
  • L'art russe, ses origines, ses éléments constitutifs, son apogée, son avenir. Paris : A. Morel, 1877. 262 p.
  • Entretiens sur l'architecture : en 2 t. Bruxelles : P. Margada, 1977.
  • Description du château impérial de Pierrefonds. Cressé : Régionalismes, 2015. 130 p.

Джерела

  1. Viollet-le-Duc. Catalogue de l'exposition présentée au Grand Palais du 19 février au 5 mai 1980. Paris : Editions de la Réunion des Musées nationaux, 1980. 414 p.
  2. Foucart B. Viollet-le-Duc. L'éclectisme raisonné. Choix de textes. Paris : Denoël, 1984. 336 p.

Література

  1. Baridon L. L'Imaginaire scientifique de Viollet-le-Duc. Paris : L'Harmattan, 1996. 292 p.
  2. Midant J.-P. Au Moyen Âge avec Viollet-le-Duc. Paris : Parangon, 2001. 174 p.
  3. Bussagli M. Capire L`Architettura. Firenze : Giunti, 2005. P. 328–329.
  4. Вечерський В. В. Курс історії архітектури. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 185.
  5. Bercé F. Viollet-le-Duc. Paris : Patrimoine-Centre des monuments nationaux, 2013. 222 p.
  6. Poisson G., Poisson O. Eugène Viollet-le-Duc 1814–1879. Paris : A. & J. Picard, 2014. 350 p.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Віолле-ле-Дюк, Ежен-Емманюель // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віолле-ле-Дюк, Ежен-Емманюель (дата звернення: 10.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.09.2025


Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Віолле-ле-Дюк,_Ежен-Емманюель&oldid=446723
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶